Кожного часу моліться духом

До Ефесян 6:18-24

Ключовий вірш 18

1. Вірш 18. Чому, даючи поради для духовної війни, Павло найбільше уваги звертає на молитву? Що значить “Усякою молитвою й благанням кожного часу моліться духом”?

2. Вірш 19. За якою темою в’язень Павло просить молитися за нього? Як та за кого ви молитеся?

3. Вірш 20. З якої причини, за його словами, Павло виконує посольство в кайданах? Чи живете ви з думкою, що найкраще в вашому житті — поклоніння Богові та проповідь Євангелії?

4. Вірші 21-22. З ким Павло знайомить ефесян? З якої причини він посилає Тихика в Ефес?

5. Вірші 23-24. Яка особливість тієї любові, що Павло зичить братам у Христі? Хто є джерелом такої любові?

ЗОДЯГНІТЬСЯ В ПОВНУ БОЖУ ЗБРОЮ

До Ефесян 6:10-17

Ключовий вірш 11 : “Зодягніться в повну Божу зброю, щоб могли ви стати проти хитрощів диявольських”

Війна — це та річ, яка супроводжує людство усю його історію. Прихильники теорії еволюції навіть жартують, що якщо якась мавпа вперше взяла палицю в руки, то не для того, щоб викопати корінець, а щоб вдарити нею іншу мавпу. Але, з тих пір, як сторони конфлікту почали вдаватись до військової стратегії і тактики замість того, щоб просто з дубцем бігти одне на одне “стінка на стінку”, чи не найголовнішим для солдата став обов’язок твердо зберігати відведене йому в бою місце і роль. Принципи війни не змінювались тисячоліттями і книги з військової стратегії китайських чи давньо-римських авторів залишалися актуальними навіть до початку ХХ століття, до того часу, коли з’явилася зброя масового ураження, міжконтинентальні та балістичні ракети, хімічна зброя і т.ін. Тим не менше, і сьогодні одним з головних завдань воїна є — тримати свою позицію. І нам не потрібно далеко ходити за прикладами. Здадайте лишень героїчну оборону міжнародного аеропорту “Донецьк” українськими бійцями, яких за стійкість в народі назвали “кіборги”. Для того щоб взяти контроль на летовищем ворог поклав неймовірну кількість людської сили та техніки, але “кіборги” вистояли і залишили аеропорт лише тоді, коли від нього вже зовсім нічого не лишилося, через 242 дні оборони. Захисники Донецького аеропорту стали прикладом стійкості і мужності перед лицем ворога, героями новітньої історії України.

В уривку, який ми вивчаємо сьогодні Павло також закликає віруючих до війни і до стійкості в цій війні. Можливо, це дещо несподівано, бо в минулих уривках він описував прекрасну картину християнського суспільства, де панує взаємна любов, повага та покірність. І ми могли подумати, що християнське життя таке мирне та спокійне, що в ньому нема конфліктів та боротьби. Однак, це не так. Боротьба є. Про це говорить наш досвід і про це говорить Боже слово. Поки ми живі, ця боротьба не вщухає ні на мить. І, я впевнений, кожен із нас відчув цю боротьбу в своєму житті.

В цьому уривку Павло нагадує нам, 1 — який характер цієї боротьби, 2 — хто є ворог і в чому його міць, а також, 3 — які засоби ми маємо для перемоги. Власне, про ці 3 речі і говоритимемо сьогодні. Тож нехай Дух Святий зараз проведе нас і навчить тактиці та стратегії духовної війни, щоб ми могли вистояти і перемогти.

Подивіться вірші 10-12: “Нарешті, мої брати, зміцняйтеся Господом та могутністю сили Його! Зодягніться в повну Божу зброю, щоб могли ви стати проти хитрощів диявольських. Бо ми не маємо боротьби проти крови та тіла, але проти початків, проти влади, проти світоправителів цієї темряви, проти піднебесних духів злоби”.

Іноді, читаючи послання ап. Павла, нам буває нелегко прослідкувати його думку. Здається, він починає з одного, потім раптово перескакує на інше, а закінчує третім. Тим більше, що ми вивчаємо його листи по шматочкам і між вивченнями проходить певний час. Тому, військова тематика у вірші 10 може видатись дещо несподіваною і “як сніг на голову”. Ще більший подив викликає перше слово 10го вірша: “нарешті”. Тобто, ось ці слова Павла про війну якось пов’язані з тим, що він говорив раніше і є певним завершальним пунктом в переліку дій, до яких він закликав віруючих раніше.

Про що ж йшлося в попередніх серіях? Давайте пригадаємо. Ми можемо простежити думку Павла, починаючи з 4го розділу, де він переходить до практичних настанов церкві. Там він закликав нас поводитись гідно Божого покликання (4:1): а саме, жити чисто, відкинути старого чоловіка і вдягнутися в нового, створеного за Богом у справедливості і святості правди (4:24). Говорити одне одному правду, бути ласкавими одне до одного, пробачати, втікати від нечистості. Жінкам — слухатись чоловіків, чоловікам — любити жінок, дітям — бути слухняними батькам, батькам — не засмучувати дітей і т.д. І ось, врешті решт, Павло закликає нас укріплюватись Господом і воювати з дияволом.

Але як пов’язані між собою, наприклад, пошана до батьків і боротьба із дияволом? Виявляється прямо пов’язана. Дивіться, коли ми читаємо про усі ті речі, до яких Павло закликає церкву, нам хочеться, щоб саме так і було в нашому житті, в наших сім’ях. Правда? Але ось парадокс: хоча нам дуже сильно хочеться, щоб так було, коли ми пробуємо жити згідно Божої волі, виявляється, це зовсім не просто. Кожного разу доводиться робити зусилля. Іноді значне зусилля. Кожного разу щоб любити жінку, так як вчить мене Писання, турбуватись про дітей, так як закликає Біблія, втікати від гріховних спокус… кожного разу це боротьба і напруження усіх моїх духовних сил. І, як виявляється, боротьба не тільки проти власного егоїзму, розбещеності чи ліні, а ще й проти лихої диявольської волі, що панує в цьому світі.

І хтось тоді може спитати: “Як же так? Я думав, що оскільки Ісус переміг гріх і сатану, то боротьбі вже кінець”. І це буде дуже слушне запитання. В мене свого часу воно також виникло. Я — спасенний християнин, чому ж спокуси досі діють на мене? Ми мріємо опинитись в тихій гавані, але коли перший запал і захоплення спадають, знаходимо себе посеред поля битви, посеред жорстокого бою і сили темряви сильні як ніколи. Спокуси нікуди не поділися, ворожі стріли страху, обману і засудження завдають ран і пекучого болю. А потім приходить день злий, коли в одній точці сходяться диявольська спокуса, моє грішне бажання і можливість безкарно вчинити гріх, і, здається, встояти просто не можливо.

Але, якщо ми будемо уважно читати Біблію, то побачимо, що ця боротьба — це і є нормальний стан речей. Ця боротьба є частиною Божого задуму на спасіння і освячення Церкви. Бог сам поклав їй початок ще в Едемському саду, де Він говорить: “І Я покладу ворожнечу між тобою й між жінкою, між насінням твоїм і насінням її. Воно зітре тобі голову, а ти будеш жалити його в п’яту” (Бут.3:15). Також Ісус не обіцяє Своїм учням спокійного життя. Навпаки, попереджає, що вони зустрінуться з гонінням світу і з атаками сатани. Він не обіцяє звільнення від боротьби, Він обіцяє перемогу в боротьбі: “І кажу Я тобі, що ти скеля, і на скелі оцій побудую Я Церкву Свою, і сили адові не переможуть її” (Матв.16:18).

В ході Другої світової війни були битви, які переломили хід подій. До них лінія фронту повзла в один бік, а після них — в інший. Наприклад, Сталінградська битва, Курська дуга та ін. В якийсь момент усім стало зрозуміло, в тому числі і німцям, що гітлерівська коаліція кінець кінцем програє цю війну, це виконаний факт і це лише питання часу. Однак це розуміння не зупинило бойових дій і після цих переломних битв було ще багато жорстоких і кровопролитних зіткнень. Перемога, що її Ісус здійснив над гріхом і дияволом — це також звершений факт, це реальність в якій ми живемо, але це не значить, що сатана складе руки і здасться. Це дуже яскраво описано в книзі Об’явлення 12. Там змальована грандіозна битва між небесним воїнством та сатаною і його посіпаками. І ось змій великий, вуж стародавній, що зветься диявол і сатана, скинений додолу (Об.12:9), він переможений Кров’ю Агнця та словом засвідчення (Об.12:11), на небесах радість… але далі там сказані такі слова: “Горе землі та морю, до вас бо диявол зійшов, маючи лютість велику, знаючи, що короткий час має!” (Об.12:12). Ось до стійкості в битві з цим ворогом, нас і закликає ап. Павло.

Ну що ж, з характером цієї боротьби ми, здається, хоча б трішки розібрались. Тепер треба розібратись з ворогом і його засобами. Подивіться вірші 11, 12 ще раз: “Зодягніться в повну Божу зброю, щоб могли ви стати проти хитрощів диявольських. Бо ми не маємо боротьби проти крови та тіла, але проти початків, проти влади, проти світоправителів цієї темряви, проти піднебесних духів злоби”.

Отже, хто наш противник? — диявол та його посіпаки, духи злоби. Що ж ми можемо знати про супротивника з цих віршів?

По-перше те, що він дуже хитрий і добре знає людське серце, наші слабкі місця і грішні схильності і вміло використовує це. Диявол не атакує прямо, він заходить здалеку. Викручується, підлещується, лякає і використовує усі методи впливу, щоб звести християнина.

Він не каже чоловікові: “піди, зрадь дружину”. Він каже: “ти так багато працюєш, а твоя жінка цього не розуміє, не цінує, напевне інша зробить тебе щасливим”. Він не каже дітям: “не слухайтесь батьків”, він каже: “ти вже достатньо дорослий, самостійний і сучасний, а батьки старомодні, вони тебе не розуміють”. Він не каже: “йди, будь рабом хтивості”, він каже: “в тебе є фізіологічні потреби, нема нічого поганого в тому, щоб їх задовольнять… це не гріх” і т.д.

Але чи не найбільше він встиг в тому, щоб переконати світ і навіть віруючих в тому, що його нема, що він безсилий, що концепція “диявола” застаріла і несучасна і вже не потрібна. Переконати в тому, що усіляким бідам можна знайти якесь раціональне пояснення в межах матеріального світу. Тому так часто людина, маючи духовну проблему, шукає людського рішення і раз за разом програє в своїй війні.

По-друге, що він має владу. Павло використовує слова: “початки, влади, світоправителі” не для того, щоб описати якусь диявольську ієрархію, а для того, щоб показати, що в цьому світі сатана наділений великою владою яка проявляється в різних сферах цього світу. Він діє в життях окремих людей і довгий час ми самі жили під цією владою і діяли “за звичаєм віку цього, за волею князя, що панує в повітрі, духа, що працює тепер у неслухняних” (Еф.2:2).

Спокушаючи Ісуса, диявол: “вивів Його на гору високу, і за хвилину часу показав Йому всі царства на світі. І диявол сказав Йому: Я дам Тобі всю оцю владу та їхню славу, бо мені це передане, і я даю, кому хочу, її” (Лук.4:5,6). Тобто, він діє на рівні політичних та соціальних систем, які панують в цьому світі. І ми бачимо, як цей світ все сильніше і сильніше відгороджується від Бога та Його істини.

Сила і влада диявола настільки великі, що ми не можемо самотужки протистояти йому. Для того, щоб встояти перед його атаками, нам потрібна Божа могутність і Божа зброя.

По-третє, наш ворог — дух злоби. Могутність і владу можна застосовувати на добро, а можна на зло. З якими б словами сатана не приходив в наші життя, його задум завжди злий.  Він приходить, щоб красти й убивати та нищити (Ів.10:10). Він був душогуб споконвіку, і в правді не встояв, бо правди нема в нім (Ів.8:44). Якою б принадною не була його спокуса — за нею завжди смерть.

По-четверте, він — дух. Часто диявольські хитрощі і спокуси приходять в наші життя в дуже явному, тілесному вигляді. Ми сердимось на людину, сваримось з людиною, спокушаємось через людину. Тому завжди є спокуса воювати проти людини, проти тіла і крові. Нема людини — нема проблеми. Але це не так. Павло звертає нашу увагу на те, що проблема і причина цих спокус і труднощів глибше — вона лежить в сфері духовного. Диявол через своїх служителів діє в життях людей. Нам потрібно знати це і боротися не з людьми, а з дияволом, з гріхом, обманом і темрявою.

Що ж ще сказати про диявольські хитрощі? В передмові до книги “Листи Крутеня” К. С. Льюїс сказав: “Коли йдеться про дияволів, то в цьому питанні людство схильне скочуватись до однієї з двох рівновеликих і протилежних за змістом помилок. Перша полягає в тому, що люди не вірять у їхнє існування, друга – в тому, що вони не тільки вірять в існування дияволів, а й виявляють до них надмірну й нездорову зацікавленість. Самим дияволам однаково подобаються обидві помилки: вони захоплено вітають як матеріаліста, так і чародія”.

І це справді так, якщо ми будемо ігнорувати існування диявола, його владу і хитрощі, якщо все будемо приписувати людині, фізіології та психології, тоді ми не станемо шукати Божої сили, Божого захисту, повної Божої зброї. Неозброєні, безсилі перед могутнім духом ми тоді будемо терпіти поразку за поразкою і не зможемо встояти ніколи.

Які ж засоби ми маємо для перемоги в духовній війні?

Подивіться вірші 13-15: “Через це візьміть повну Божу зброю, щоб могли ви дати опір дня злого, і, все виконавши, витримати. Отже, стійте, підперезавши стегна свої правдою, і зодягнувшись у броню праведности, і взувши ноги в готовість Євангелії миру” (Еф.6:13-15).

Перше, що ми маємо знати про це спорядження — що це Божа зброя. Тобто така зброя, яку викував, випробував і довів до досконалості Сам Бог. В Старому Заповіті Господь воїнств воює, щоб захистити і відомстити за Свій народ. “І Він зодягнув справедливість, як панцер, а шолома спасіння на Свою голову, і зодягнув шати помсти, як одяг, і покрився горливістю, мов би плащем!” (Iс.59:17) І тепер ця повна зброя належить Йому, але Він наділяє цією зброєю і Свій народ.

Павло описує тут 6 основних деталей озброєння римського піхотинця.

Пояс. Римські вояки не носили штанів, тому пояс слугував іншим цілям. Він виготовлявся з товстої шкіри і по-перше, скріпляв до купи усю амуніцію, по-друге, до нього чіплявся меч. В мирний час люди носили довгий одяг, римляни та греки — туніки. Пояс був потрібен для того, хто приготував себе до війни, до дії.

Поясом християнина є правда, або ж істина. Християнин, який перебуває в солодкому обмані чи самообмані, який не готовий слухати істину, навчитись істині, покаятись перед Божою істиною це — легка здобич для диявола. Тому нам потрібно тренувати себе у стосунках з істиною, любити істину. Правда про те, що Бог закликає нас до війни — не проста і не дуже приємна, але якщо ми не приймемо її і не будемо готуватись, то точно не встоїмо дня злого.

Броня. Броня покривала верхню частину тулуба воїна, захищаючи його груди, серце і печінку. Бронею християнина є праведність. Праведність захищає серце християнина від ударів сатани. Кожного дня сатана приходить для того, щоб звинувачувати обраних Божих. І правда в тому, що його звинувачення не безпідставні. Він говорить: “подивися, ти сьогодні зробив такий гріх, і другий і третій… як ти можеш називати себе християнином, Бог відвернеться від тебе, Він тебе не захистив від спокус і т.д.” І коли ми дивимось на свої вчинки на своє життя, то бачимо, що він має рацію. Я справді чиню гріхи. Ми не можемо сховатись за своєю праведністю, але нашою праведністю став Христос. Його Кров’ю ми омиті і виправдані. В Рим.8:33 Павло каже: “Хто оскаржувати буде Божих вибранців? Бог Той, що виправдує”. Якби ми спробували самі себе виправдати, це б виглядало так само недолуго, як виправдання Адама та Єви, коли вони згрішили. Але Бог прийняв жертву Христа як плату за нашу виправдання. Тому, хоча іноді ми самі собі не можемо знайти виправдання, але в Ісусі Христі вже виправдані перед Богом.

Взуття. Взуттям воїна були шкіряні сандалі, іноді з додатковою бронею. Босими ногами далеко не зайдеш, тому солдату було потрібне якісне і добротне взуття. Взуттям християнина є готовність Євангелії миру. Євангелія миру — це звістка про те, що Бог вже примирив нас із Собою і один з одним через Ісуса Христа. Ця звістка вселяє в нас впевненість, що Бог з нами і за нас. Ця звістка дає нам готовність зустріти будь які удари, бо “Коли за нас Бог, то хто проти нас?” (Рим.8:31).

Подивіться вірші 16, 17: “А найбільш над усе візьміть щита віри, яким зможете погасити всі огненні стріли лукавого. Візьміть і шолома спасіння, і меча духовного, який є Слово Боже” (Еф.6:16,17).

Наступна частина спорядження — це щит. Знаменитий римський скутум. Великий щит, розміром 1.2м х 0.75м, вагою 8-10кг, збитий з міцного дерева і обтягнути шкірою та металом. За ним римський воїн був захищений, а при необхідності, вояки ставали разом і будували з щитів “черепаху”, так що до них не можна було підступитися з жодної сторони.

Щитом християнина є віра, або ж тверде і цілковите уповання на Христа і Його заслуги. Цей щит гасить стріли лукавого. Коли сатана атакує нас страхом, коли звинувачує, коли торкається найпотаємніших струн душі, нам нікуди дітися, нікуди втекти, єдине, що нам залишається, це повністю покластись на Христа, на Його любов, на Його спасіння які явилися в моєму житті. На те, що хоча я слабкий, та Він буде сильний завершити ту роботу, яку почав в мені.

Далі, шолом. Якщо тіло можна було майже повністю сховати за щитом, то для того, щоб щось бачити, голова мала стирчати не захищена ним. Тому голову потрібно було захистити окремо. Шолом був і надійним захистом і прикрасою воїна.

Шоломом християнина є Боже спасіння. Сатана намагається зруйнувати впевненість, в Божому спасінні, яку ми маємо з Божих обіцянок і свідчення Духа Святого. Його зброя сумніви та різні темні думки. Під його ударами ми почуваємо себе слабкими і незахищеними, наші відчуття обманюють нас. Але Павло спонукає нас тут вдягнути шолом Божого спасіння. Нагадує, що наше спасіння — це не те, що ми заслужили. Це цілковито Божий дар і Божа милість. “Бо я пересвідчився, що ні смерть, ні життя, ні Анголи, ні влади, ні теперішнє, ні майбутнє, ні сили, ні вишина, ні глибина, ані інше яке створіння не зможе відлучити нас від любови Божої, яка в Христі Ісусі, Господі нашім!” (Рим.8:38,39)

І, останнє, меч. Це єдина частина спорядження назначена не тільки для захисту але і для нападу. Мечем християнина Павло називає Боже слово. Ми бачимо приклад того, як з Божим словом Ісус в пустелі відбив усі спокуси лукавого. Але, просто взяти в руки меч — не значить перемогти. Мечем потрібно вміти володіти. Тому нам також треба відточувати вміння володіти Божим словом. Не лінуватися, але щодня присвячувати час вивченню Божого слова, роздумам над ним, щоб коли в день злий сатана наблизиться зі своїми хитрощами, ми могли сміливо зустріти його лицем до лиця, протистати йому твердою вірою від слова Божого, і втече від нас.

І останнє, що я хотів сказати про цю війну. Це послання — до Церкви і про Церкву. В цьому посланні Павло порівнює Церкву з тілом, члени якого нерозривно зв’язані одне з одним. В 1Кор.12:26 коли Павло вдається до тієї ж аналогії, він каже: “І коли терпить один член, то всі члени з ним терплять; і коли один член пошанований, то всі члени з ним тішаться”. Те саме стосується і нашої духовної боротьби. Це не є особиста справа кожного. Атака сатани — на церкву. І одна людина може стати тією діркою, через яку диявол добереться до інших. Тому нам потрібно стояти твердо, знаючи, що зараз я захищаю не тільки свою віру, а і тих хто стоїть поруч, моїх братів і сестер.

Сам Павло також дуже добре знав цю війну і знав, що не може сам здійснювати службу Євангелії, тому вже в наступних віршах просить церкву постійно молитись за нього і підтримувати в духовній боротьбі.

Наприклад, зараз ми готуємо конференцію. Це також спільна справа. Я вірю, що Бог буде працювати через цю конференцію в наших серцях і в нашій церкві. Тому ми можемо бути також впевнені, що буде діяти і сатана. Тому нам потрібно бути особливо готовими і міцно стояти в Божій любові і благодаті.

Навіщо Павло пише нам ці рядки? Не для того, щоб нас налякати. Наша сила, міць і захист, наша зброя — все це від Бога. Він веде цю битву і цю війну. І в цих рядках, Павло стоїть, як генерал перед військами, збадьорюючи нас бути міцними і стійкими, твердо покладатись на Бога і брати силу в Нього. Господь — сила моя. Господь навчає мої руки війні. Сьогодні ми встоїмо. Сьогодні і дня злого ми переможемо з Богом на славу Його. Амінь.

(п. Йонатан)

Духовна війна – зодягніться в повну Божу зброю

До Ефесян 6:10-19

Ключовий вірш 11

1. Чим та ким ми маємо зміцнюватися? Що ми маємо зробити, аби стати проти хитрощів диявольських?

2. Хто є суб’єктом духовної війни, в якій ми беремо участь? Яка їх особливість?

3. В яку конкретно повну Божу зброю ми маємо зодягнутися? 1) Пояс правди та броня праведності. 2) Взуття готовності Євангелії та щит віри 3) Шолом спасіння та меч духовний – Слово Боже.

4. Що укріплює вас? Що забезпечує силою?

5. Диявол добре знає наші слабкі сторони, він як ревучий лев вдивляється в наше оточення і будує плани, як захопити нас і підкорити собі. Чи знаєте ви, з яких сторін він атакує найчастіше? Які зусилля ви додаєте, щоб укріпити ці сторони?

Служіть із зичливістю, немов Господеві

До Ефесян 6:1-9

Ключовий вірш 6:7 : “служіть із зичливістю, немов Господеві, а не людям!”

У посланні до Ефесян ап. Павло спочатку говорить про Євангеліє, а далі про те, як це Євангеліє має впливати на усі сфери нашого життя. У 4-ому розділі він описував, як Євангеліє впливає на церкву. У 5-ому розділі – як Євангеліє впливає на наше особисте життя. Далі – як Євангеліє впливає на сім’ю. А у сьогоднішньому слові він пише про те, яке Євангеліє впливає на виховання наших дітей і на наше ставлення до роботи. І в цьому особливість Євангелія: коли ми впускаємо Христа у наше життя, Він захоплює усі його сфери. Духовна боротьба за перемогу Євангелія відбувається не лише в наших серцях. Вона ведеться і в наших сім’ях, і навіть у нас на роботі. Наша церква починалася як студентська, де більшість з нас були студентами, і у нас не було ні дітей, ні роботи. Але з часом з’явилися сім’ї, діти, і братам довелося залишати свою улюблену фізику і шукати справжню роботу. І це є ще 2 сфери нашого життя, де має бути видно Євангеліє. Хай Господь благословить нас сьогодні і навчить нас секретам перемоги і у цих сферах.

Перше, діти і батьки (1-4). Прочитаємо разом вірш 1: «Діти, слухайтеся своїх батьків у Господі, бо це справедливе!» В основі стосунків дітей до батьків лежить слухняність. Але чому діти повинні слухатись батьків? Коли діти ще малі, то вони повністю залежать від своїх батьків. Батьки доросліші за своїх дітей, у батьків більше життєвого досвіду, більше грошей, в кінці кінців більше фізичної сили. Але діти повинні слухатися батьків не тому, що ті більш дорослі, чи більш досвідчені, чи більш багаті, чи більш сильні. Діти повинні слухатися батьків, тому що Бог встановив такий порядок. І нам, батькам, потрібно пояснювати це дітям. Якщо дитячий послух заснований, скажімо, на грошах (батьки вчать, що ми тебе забезпечуємо, тому ти повинен мене слухатись), то коли діти виростають, і стають фінансово незалежні, вони можуть легко забути про своїх батьків. Наша природна залежність від батьків з часом слабшає, у дітей з’являється своє життя, свої погляди, свої сім’ї, і природні зв’язки слабшають. Але якщо вони пам’ятають, що в основі їх стосунків з батьками лежить Божа заповідь, то це дає міцну основу надовго для таких стосунків.

«Діти, слухайтеся своїх батьків у Господі, бо це справедливе!» Якщо хтось навчиться слухатися своїх батьків, то він навчиться слухняності. І далі, у своєму життя, така людина зможе послухатися поради більш досвідченої людини, поради священика, пастиря, керівника на роботі, слухатися законів держави, у якій живе. І в кінці кінців така людина зможе послухатися Господа Бога. Часто можна почути, що я не слухаюся нікого, окрім одного Господа Бога. Але насправді якщо людина не уміє слухатися батьків чи кого іншого, то і Господа Бога не послухає. Господь поставив над дітьми батьків, щоб ті їх слухали. У старших досвідчених людей насправді часто є що порадити молодим і недосвідченим. Вони знають, що потрібно робити, щоб здобути гарну спеціальність, як знайти гарного чоловіка чи дружину, які книги потрібно прочитати, з якими людьми варто дружити, а від яких триматись подалі. Вони можуть порадити, як прожити щасливе і радісне життя. Але молоді часто не хочуть цього слухатися, і все, що їм хочеться, це розважатися, гуляти і «зависати» у Інтернеті. Психологи кажуть, що у молодих людей лише до 22 р.  формується правильне відчуття небезпеки. Це означає, що у них до 22 р. погано працюють гальма у житті. І дорослі люди можуть підказати їм, де варто пригальмувати. Якось мій пастир запросив мене до себе в кабінет, де сиділа одна молода і гарна дівчина, яка щойно закінчила університет. «Ось, – сказав він, є одна гарна сестра. Хочеш створити сім’ю?» Я послухався, і ні разу за останні 16 р. про це не пожалів.

Подивимося вірші 2,3: «Шануй свого батька та матір це перша заповідь з обітницею, щоб добре велося тобі, і щоб ти був на землі довголітній!» Із десяти заповідей п’ята заповідь –  заповідь про пошану до батьків їде з обіцянкою. І що ж Господь обіцяв, якщо ми будемо шанувати своїх батьків? Він обіцяв добре життя на цій землі і довголіття. На перший погляд здається дуже дивним, що добре життя і довголіття на землі напряму залежить від того, як ми шануємо наших батьків. З людської точки зору щоб добре жити на землі потрібно багато грошей, щоб на них купити багато гарних речей і насолоджуватися ними, а щоб довго жити потрібно займатися спортом і їсти корисну їжу. Але ні. Щоб жити добре і довго не землі, потрібно шанувати своїх батьків. Як же це пов’язано? Це не пов’язано природнім чином. Це пов’язано надприродним чином. Цей зв’язок забезпечує сам Бог. Бог дивиться на те, як ми шануємо своїх батьків, і по цьому визначає, яким має бути наше життя. І нам потрібно серйозно ставитись до цієї заповіді. Це означає, що якщо у людини не добре життя на цій землі, чи вона не має довголіття, а помирає від хвороби чи нещасного випадку, то можливо це наслідок непошани до своїх батьків. Якщо діти ненавидять своїх батьків, тримають на них образу, не можуть пробачити, якщо вони не цікавляться ними, не допомагають їм, або якщо вони не хочуть турбуватися про них і віддають у будинок престарілих, якщо їм більше цікавить квартира батьків, а не самі батьки, то хай не дивуються, якщо потім до них прийдуть хвороби і різні біди. Бог дотримує своїх обіцянок. Пошана до батьків веде до доброго життя і довголіття, і навпаки.

Христос говорив про те, що зруйновані стосунки з іншими людьми стають серйозною перепоною на шляху правильних стосунків з Богом. Ап. Павло говорив, що неправильне ставлення чоловіка до жінки є серйозною перепоною в його молитві до Бога. То наскільки ж більшою перепоною наших стосунків з Богом є наше неправильне ставлення до наших батьків! Не може бути духовного росту і стосунків з Богом, коли ми не маємо правильних стосунків з нашими батьками.

Мати Клайва Льюїса померла коли тому було лише кілька років. Під час першої світової війни на фронті він пообіцяв своєму товаришу, що якщо його вб’ють, то він потурбується про його матір. Товариша вбили, і Клайв Льюїс став виконав свою обіцянку. Він взяв цю жінку до себе і приглядав за нею до кінця її життя. У неї був непростих характер, вона любила побурчати і покритикувати, але Льюїс виконав свою обіцянку. Це гарний приклад пошани до батьків.

Прочитаємо 4-ий вірш: «А батьки, не дратуйте дітей своїх, а виховуйте їх в напоминанні й остереженні Божому!» Тут Павло звертається до батьків. Дітей дає Господь Бог. І Він же планує, коли їм народжуватися. Діти не запитують батьків, чи готові вони до батьківства, і часто зовсім несподівано з’являються на світ. Цим вони застають їх зненацька, і батькам приходиться вчитися батьківству терміновим чином. Діти займають важливу частину нашого життя. І велику частину його часу. Яким же чином виховувати дітей? Це глибока і широка тема. Ми не можемо освітити її сьогодні. По ній читають цілі курси лекцій. І батькам усе життя потрібно вчитися, як виховувати своїх дітей. Сьогодні ми подивимося лише принципи.

Перший принцип полягає у тому, що батьки не повинні дратувати своїх дітей. Іншими словами, вони мають створити у сім’ї атмосферу любові, теплоти і довіри. Як же це робити? Перш за все потрібно визнати, що наші діти нам не належать. Дітей дає нам Бог на виховання, а потім, коли діти виростають, вони мають залишити батьківське облаштоване кубло і будувати своє. Ми маємо визнати, що наші діти мають свою індивідуальність, дану їм Богом, і вони можуть відрізнятися від нас. Їх смаки можуть відрізнятися, їх бажання можуть відрізнятися, їх погляди на те, як створювати шлюб можуть відрізнятися. Є приклади, коли батьки віддавати дітей в музикальну школу, коли вона дітям зовсім не подобалася. Коли діти ставали дорослими, вони закидали той ненависний музикальний інструмент подалі від очей щоб більше ніколи його не бачити. Там можна не привити любов, а лише відбити всяке бажання дитини до музики. Тому нам потрібно глибоко поважати індивідуальність дитини.

Іноді батьки через дітей хочуть досягнути своїх амбіцій. Це добре показано у книзі Кроніна Арчібальді «Замок Броуді». Батько Броуді програв на усіх фронтах свого життя – його раніше успішний бізнес збанкрутував, старша дочка втекла з дому, він поступово спивався і ставав алкоголіком. Люди починали зневажати його. Але він хотів повернути собі честь, повагу і стати відомим через успіхи своєї молодшої доньки. Він хотів щоб після закінчення школи воно виграла конкурс на стипендію у відомий університет. Він закривав її у холодній кімнаті і заставляв вчитися. Дівчинка страшно боялася свого батька. Вона була перелякана і фізично виснажувалася. Її історія має сумне закінчення. Коли вона отримала результати іспитів і дізналася, що не вона виграла стипендію, то повісилася. Звичайно, це дещо крайній випадок. Але багато батьків «ламають» своїх дітей, не прислухаючись до їх потреб.

Ми також не повинні вимагати від своїх дітей такого, чого вони ще не в змозі робити. Багатьом батькам не подобається, коли малі діти плачуть і вони вимагають від них, щоб вони замовкли. Але для малих дітей плач – це звичайний спосіб вираження своїх потреб. Не можна вимагати від 4-х річної дитини, щоб вона акуратно складала свої речі – вона ще не в змозі зрозуміти цього. Коли батьки тиснуть на дітей, кричать, або читають суху «мораль», вони створюють напружену атмосферу в домі, що лише дратує дітей і зовсім не сприяє їх вихованню. Згадайте вчорашній день. Вчора був важкий день – субота. Усі були дома, терлися один біля одного, заважали один одному, попадалися на очі. Яка була атмосфера у вашому домі? Атмосфера має ключове значення. Успіх у вихованні визначається атмосферою, і часто кажуть що виховання власне і є атмосфера.

По-друге, батьки мають виховувати дітей в напоминанні й остереженні Божому. Коли створена відповідна атмосфера – довіри, тепла, любові, тоді ми можемо говорити своїм дітям Євангеліє так, що вони це зрозуміють і приймуть. Чого більш за все потребують наші діти? Звичайно вони потребують абсолютної любові батьків, уваги і теплоти. Але перш за все вони потребують Христа. Коли діти живуть з батьками, батьки у якійсь мірі захищають дітей від ударів цього грішного світу. Але дуже скоро прийде час, коли діти підуть від батьків і почнуть самостійне життя. Де ж їм у цьому світі знайти надію, на кого спертися у важку хвилину, де шукати допомоги? Лише на Христа, і лише у Христі. І навіть у дитинстві у дітей є свої духовні пошуки, є свої проблеми, які для них є великими. І тому для них потрібен Христос. Тому батьки мають навчити дітей Божому слову: «виховуйте їх в напоминанні й остереженні Божому!» В завдання батьків входить познайомити дітей з Божим словом – Біблією, відкрити їм глибину і красоту Божого слова і відкрити їм Самого Христа. Батьки мають молитися за навернення своїх дітей. Вони мають навчити їх берегти Богослужіння і віддавати Богові десятину. Відомий американський проповідник Джонатан Едвардс був сином священика у другому поколінні – і його батько, і його дід були священиками. Ці люди напевно щось знали про необхідність виховання дітей, раз їх діти не втекли подалі від Христа і не розчарувалися в Ньому, коли виросли, а, навпаки, ставали Його служителями. Зауважте, що у 4-ому вірші Павло звертається до батьків – не до пасторів і священиків, не до вчителів недільних шкіл, ні – він звертається саме до батьків. Саме на батьках і тільки на батьках лежить відповідальність за духовний стан своїх дітей. Іноді батьки намагаються компенсувати недостаток духовного впливу на дітей відправляючи їх як можна частіше на різного роду християнські конференції, семінари і таке інше. Хоча все це добрі речі, перш за все духовний вплив на дітей здійснюється через сім’ю. Ми маємо ставитись до виховання дітей як до одного з самих довгострокових проектів у нашому житті, який триває 20 і більше років.

Друге, раби й пани (5-9). Наше християнство має проявлятися і на місці роботи. Взагалі, коли людина думає про роботу і необхідність забезпечувати себе і свою сім’ю – це ознака зрілості. Діти не думають про роботу – діти хочуть лише тратити гроші батьків і розважатися. Павло говорить на прикладі стандартної картини свого часу – панів і рабів. В часи ап. Павла у рабів не було майже ніяких прав. Їх і за людей не вважали. Відомий свого часу римський вчений (Марк Теренцій Варрон) розмірковуючи про сільське господарство, розділяв сільськогосподарські знаряддя на 3 групи: ті, які вимовляють зрозумілі звуки – це раби, ті, які вимовляють незрозумілі – це худоба, і німі – це інвертар. Власник мав право продати раба, і навіть вбити без усяких для себе наслідків. У наш чай майне не лишилося рабів і панів. І у найманих працівників значно більше прав ніж колись у рабів: вони мають право звільнитися з роботи, вимагати підвищення заробітної платні, а то і подати на роботодавця до суду. Але проблеми у відношеннях роботодавця і найманих працівників лишилися ті ж: роботодавцю здається, що працівники недостатньо ретельно працюють і що він платить їм надто багато, а працівників здається, що роботодавець вимагає від від них надто багато, і платить недостатньо. Тому робітники з важким серцем кожен ранок їдуть на роботу, а самі кращі дні в році – це дні відпустки. Робота має значення, тому що від неї залежить забезпечення наших сімей, і на ній ми проводимо половину, а то і більше свідомого часу у дні. І якщо ми хочемо, щоб робота стала благословінням, нам варто прислухатись до слів ап. Павла.

Прочитаємо вірші 5-8:

5 Раби, слухайтеся тілесних панів зо страхом і тремтінням у простоті серця вашого, як Христа!

6 Не працюйте тільки про людське око, немов чоловіковгодники, а як раби Христові, чиніть від душі волю Божу,

7 служіть із зичливістю, немов Господеві, а не людям!

8 Знайте, що кожен, коли зробить що добре, те саме одержить від Господа, чи то раб, чи то вільний.

У той час життя рабів було нестерпним. Але Павло не радив їм піднімати повстання і повбивати своїх панів. Павло радив їм слухатись їх і виконувати свою роботу так, немов вони служать не панам, а самому Господу. Тобто роботу потрібно виконувати так, щоб її було не соромно показати Христу. Багато людей думають, що якби у них була гарна робота, якби їм добре платили, то тоді вони гарно працювали б. Але так як у них погана робота, і платять їм мало, то вони і працюють так-собі. Але це обман. Потрібно працювати на повну силу там, де ти є зараз. Тут ми згадуємо Йосипа, сина Якова, із книги Буття. Брати через заздрість продали його в рабство. Йосип з дому батька, де жив у любові, попав у чужу країну – Єгипет, з незнайомою мовою, іншою культурою, їжею, звичаями, на саме дно суспільства. Але Йосип не здався. Він вивчив місцеву мову, так що коли через багато років зустрівся з братами, то розмовляв як місцевий мешканець. Йосип навчився рахувати і став гарним менеджером. Він працював спочатку в домі Потіфара, царедворця фараона, а потім у в’язниці. Але де б Йосип не був, він працював на совість, як перед Богом, його цінували і йому довіряли. І прийшов час, коли Бог поставив його керувати усією Єгипетською землею!

У книзі Приповістей (22:29) є такі слова: «Ти бачив людину, моторну в занятті своїм? Вона перед царями спокійно стоятиме, та не встоїть вона перед простими». Можливо вам зараз не так легко дається робота, і там не такі гарні умови. Але хай ці слова стануть для вас втіхою. Старайтеся у своїй справі стати моторними, і тоді царі вас помітять і поставлять перед собою.

Звичайно, рабство і християнство несумісні. Бог створив кожну людину вільною, і одна людина не має володарювати над іншою. І прийшов історичний час, коли ця істина перемогла, і у США, Англії, а потім і в інших країнах християни домоглися відміни рабства.

Прочитаємо вірш 9: «А пани, чиніть їм те саме, занехаюйте погрози, знайте, що для вас і для них є на небі Господь, а Він на обличчя не дивиться!» Серед нас немає панів, але є люди, які керують невеликими підприємствами або групами. Можливо у майбутньому хтось буде керувати великою кількістю людей. Для керівників важливо пам’ятати, що вони – не боги, і вони не можуть робити все що їм забажається. Вони такі самі люди, які підзвітні як і всі Господу. Ап. Яків застерігав, що невчасна виплата заробітної плати – це дуже серйозна провина перед Богом: «А ну ж тепер ви, багачі, плачте й ридайте над лихом своїм, що вас має спіткати: …Ось голосить заплата, що ви затримали в робітників, які жали на ваших полях, і голосіння женців досягли вух Господа Саваота!» (Як.5:1,4) За це на роботодавців приходить лихо. Гнів Божий прийде на таких людей, і вони не зможуть насолодитися неправедно нажитим багатством. Тому якщо ви роботодавець – не затримуйте виплату зарплатні.

Хай Господь дарує нам перемогу Євангелія у наших сім’ях і на місцях роботи. Амінь.

(п. Яків)

СЛУЖІТЬ ІЗ ЗИЧЛИВІСТЮ, НЕМОВ ГОСПОДЕВІ

До Ефесян 6:1-9

Ключовий вірш 6:7

1. Як повинні поводитись діти? Чому вони повинні слухатися батьків у Господі? Що це означає?

2. Вірші 2-3. Яка перша заповідь з обітницею, про яку каже Павло? Що ви думаєте про серйозні проблеми у суспільстві, які часто виникають у стосунках між дітьми і батьками? Чому пошана батьків приносить благословіння?

3. Вірш 4. Згідно яких стандартів потрібно виховувати дітей? Чи виховуєте Ви своїх дітей згідно стандартів Біблії? Яким чином у Вашій сім’ї відбувається християнське виховання дітей?

4. Вірші 5-9. Якими є обов’язки рабів перед панами? З яким серцем необхідно служити панам?

5. Який зв’язок між Божим Царством і співпрацею з керівниками чи колегами по роботі?

Співаючи й граючи в серці своєму для Господа

До Ефесян 5:18-33

Ключовий вірш 19

1. Вірш 18. Чому Павло порівнює зловживання вином та сповнення Святим Духом? Що значить “наповнюйтесь Духом”? Чим наповнюєтесь ви та яки від цього маєте плоди?

2. Вірші 19-21. Яка особлива риса проявляється в житті людей, що сповнені Святим Духом? Що заважає життю вдячності та радості?

3. Вірші 22-24. З якої причини дружини мають коритися своїм чоловікам? Що значить справжня покора?

4. Вірші 25-29. Виконання якого повеління Бог вимагає від чоловіків? Як Христос полюбив церкву? Що ви можете зробити для становлення й зростання сім’ї.

5. Вірші 30-33. Що являє собою таємниця Христа й церкви, яку можна пізнати через шлюб? Які образи ще мають відновлені та змінені, щоб досягти рівня “славної церкви”?

Сплячий, вставай, і воскресни із мертвих

До Ефесян 5:1-17

Ключовий вірш 5:14 : “Через це то й говорить: Сплячий, вставай, і воскресни із мертвих, і Христос освітлить тебе!”

У посланні до Ефесян ми говоримо про церкву і ту роботу, яку Бог робить через неї. До певного часу це була таємниця, яка не була відкрита навіть Ангелам. І коли Бог створив церкву і почав відкривати для неї Свою волю, і діяти через неї, то Ангели з подивом виглядали з небес на землю, зігнувши шию, спостерігаючи за тим, що робить Бог у церкві. Сьогоднішнє слово говорить про чистоту церкви. Церква – це канал, через який Бог передає Свої благословіння цьому світові. Для цього цей канал має бути чистим. Хай Господь сьогодні благословить нас.

Подивимося на вірш 1: «Отже, будьте наслідувачами Богові, як улюблені діти». Ми живемо у часи кумирів. Надзвичайно розвинені засоби мас-медіа дозволяють людям слідкувати за кожним їх кроком. Зірки естради, відомі автори, спортсмени не можуть спокійно навіть сходити в магазин. Люди знають, скільки боїв провів їх улюблений боксер, скільки з них закінчилися нокдауном, у яких фільмах знявся їх улюблений актор. Люди слідкують за ними, затамувавши подих. Вони також хочуть бути, які і вони, красивими, багатими, відомими, успішними. Люди наслідують не лише кумирів. Люди наслідують і філософію життя. «Я сам вирішую, яка точка зору вірна». Вони не самі придумали цю філософію. Це зробили за них першопрохідці пост-модернізму, вони лише наслідують її.

Але ми мусимо знати і те, що наше життя напряму залежить від того, кого або що ми наслідуємо. І сьогодні ми побачимо 2 стилі життя – наслідувати Бога або ж наслідувати цей світ, і побачимо результати і плоди такого життя.

Подивимося на вірш 1 ще раз: «Отже, будьте наслідувачами Богові, як улюблені діти». Бог – це Всемогутній Творець неба і землі. Він Своїм словом створив небо і землю. Як же нам наслідувати Його? Ми не можемо як Бог створити землю і населити її розумними істотами. Ми не можемо як Бог наслати потом на грішних людей, або як Бог покарати погану країну десятьма карами – хоча іноді дуже цього хочеться. Але є одна річ, у якій ми можемо і маємо наслідувати Бога, річ, яку Він Сам заповів нам робити. Подивимося на неї у вірші 2: «і поводьтеся в любові, як і Христос полюбив вас, і видав за нас Самого Себе, як дар і жертву Богові на приємні пахощі». Ця річ – це любити один одного. Ми грішники, ми егоїстичні грішники, тому любити інших для нас є дуже неприродно. Для грішника природно – це любити тільки самого себе. Але гарна новина полягає у тому, що у Христі ми маємо перемогу і над гріхом, і над егоїзмом, і можемо любити один одного. Тому Павло не просто читає мораль і каже: «поводьтеся в любові», а добавляє: «… як і Христос полюбив вас, і видав за нас Самого Себе, як дар і жертву Богові на приємні пахощі». Христос полюбив нас, і показав Свою любов тим, що віддав за нас Своє життя. Любов Христа була жертовною. І Павло закликає нас у цьому наслідувати Його. Бог хоче бачити у церкві жертовну любов християн один до одного.

Антонім жертовної любові – це егоїстична любов. Ця любов описана у вірші 3: «А розпуста та нечисть усяка й зажерливість нехай навіть не згадуються поміж вами, як личить святим». Розпуста та нечисть – це всякого роду сексуальні гріхи і збочення. Зауважте, що це у нашому світі називається любов’ю. Але яка це любов? Це егоїстична любов. Така любов хоче лише брати, але вона нічого ніколи не хоче віддавати. Зажерливість – це ненаситне, неконтрольоване бажання до збагачення, накопичування, до володіння чимось. І заради цього люди готові на все. Їх не цікавить їх ближні, їх не цікавить як живуть інші люди, вони хочуть лише мати цю річ і ту річ, цей автомобіль і той автомобіль. Це люди, для яких їх бог – це речі. Речі, речі, багато речей.

Подивіться ще раз на 3-ій вірш: «А розпуста та нечисть усяка й зажерливість нехай навіть не згадуються поміж вами, як личить святим». Іншими словами, такі речі і християнство – несумісні. Якось коли я навчався в університеті, на іспиті по оптиці професор – це була жінка, запитала студента, що таке інтерференція та дифракція. Як виявилося, той не знав. Професор сказала йому: «Шановний! Якщо ви не знаєте, що таке інтерференція та дифракція, то мені з вами немає про що розмовляти на іспиті з оптики». Розумієте? Якщо ви прийшли на іспит з оптики, то маєте знати що таке інтерференція та дифракція. Подібним чином, якщо ви вважаєте себе християнином, то не може бути ніякої мови про присутність у вашому житті розпусти, нечисті та зажерливості.

Подивимося на вірш 4: «і гидота, і марнословство або жарти, що непристойні вам, але краще дякування». Цей вірш стосується того, що ми говоримо. Коли людина стає християнином, має змінитися її мова. «Гидота» – це різного роду вульгарні розмови. «Марнословство» – це просте збудження звукових хвиль навколо себе без всякого сенсу. Пуста бочка гримить найголосніше. Так і пусту людину легко угледіти по тому шуму, який вона постійно створює навколо себе. Зважте не те, що коли людина, яка звикла марнословити, спробує сказати серйозні речі, її ніхто не сприйме серйозно, люди так і будуть продовжувати вважати її клоуном. «Непристойні жарти» – це, власне, і є непристойні жарти. Через такі речі люди прощупують і стирають межі дозволеного, стирають межу між білим і чорним. Постійні жарти про непристойне призводять до того, що людина звикає до непристойного, і потім їй значно легше чинити його не лише на словах, але і у справах. У Прип.15:21 написано: «Глупота то радість для нерозумного». Глупі розмови виявляють слабо розвинений  мозок. Такі люди за багатьма словами намагаються заховати свої слабкі розумові здібності. У наш час для чоловіків вважається майже святою справою за пивом поговорити про різні непристойності. Останнім часом від чоловіків активно намагаються не відставати і жінки. На перший погляд речі, перераховані у вірші 4 не здаються нам такими вже серйозними. Але зважте – вони віддаляють від Бога поступово. Вони несумісні з християнством і християнину мають бути противні.

Подивіться вірші 5-6:

5 Знайте бо це, що жаден розпусник, чи нечистий, або зажерливий, що він ідолянин, не має спадку в Христовому й Божому Царстві!

6 Нехай вас не зводить ніхто словами марнотними, бо гнів Божий приходить за них на неслухняних,

У Ефескій церкві була проблема єресей, тому Павло пише: «Нехай вас не зводить ніхто словами марнотними». Були люди, які навчали, що можна бути одночасно християнином, і отримувати усі блага, які дає християнство, в тому числі і вічне життя у Божому Царстві, і в той же час не відмовлятися від деяких речей, які вони робили і які їм подобалися. Серед таких речей Павло називає розпусту, нечисть і зажерливість. Усі ці речі – це є не що інше, як ідолопоклонство. Ідолопоклонство – це пряме порушення другої заповіді.

Для нас здається дивним, що людина може думати, що можна вважати себе християнином, і одночасно жити розпусно. Ми можемо дивуватись: «Як же таке можливо?» Але ми маємо знати, що диявол дуже хитрий, і легко обманює людину. І тому може доходити до того, що людина може бути справжнім нелюдом, в той же час вважати себе добрим християнином.

У вірші 7 Павло пише: «тож не будьте їм спільниками!» Павло каже: «Не майте нічого спільного з такими людьми! Уникайте їх, не спілкуйтеся з ними». Це може здатися жорстоко. Але ми маємо знати, що ми дуже податливі до впливу. Вплив – це дуже потужна річ. Він передається проти нашої волі. Тому якщо людина називає себе християнином, але живе у блуді, дивиться порнографію, має стосунки «на стороні», живе виключно ради власної наживи – не майте нічого спільного з ними.

У цьому слові Павло перераховує кілька заборонених речей для християнина. Але ніхто не в змозі перерахувати усі речі – які дозволені, і які не дозволені. В минулому році я мав нагоду відвідати музей єврейської історії, який на сучасний лад називається «Єврейський музей і центр толерантності». Там мою увагу привернув досить великий книжковий магазин – усі автори книг були, звичайно, євреї. Досить великий розділ займали твори раввінів – це такі товсті багатотомники, де, здається, описувалися усі випадки життя, і як себе вести в них. Але, насправді, ніхто не може описати усього. У цьому випадку важливо мати принципи у житті. І от з одним із таких принципів Павло знайомить нас тут. Подивіться на вірші 8-13:

8 Ви бо були колись темрявою, тепер же ви світло в Господі, поводьтеся, як діти світла,

9 бо плід світла знаходиться в кожній добрості, і праведності, і правді.

10 Допевняйтеся, що приємне для Господа,

11 і не беріть участи в неплідних ділах темряви, а краще й докоряйте.

12 Бо соромно навіть казати про те, що роблять вони потаємно!

13 Усе ж те, що світлом докоряється, стає явне, бо все, що явне стає, то світло.

У цих віршах слово «світло» повторюється 6 разів, темрява – 3. Павло знайомить нас із принципом: «жити у світлі». Бути християнином і означає – жити у світлі. Життя у світлі приносить гарні плоди. Світло допомагає нам розрізняти зло від добра. Нарешті світло – лікує. Є хвороби, які лікуються сонячними ваннами. І є гріхи, які лікуються, коли ми робимо їх явними для Христа. Христос не засуджує, він лікує.

Подивимося на вірш 14: «Через це то й говорить: Сплячий, вставай, і воскресни із мертвих, і Христос освітлить тебе!» Кажуть що це цитата із ранньохристиянського гімну, який співали при хрещенні. Хрещення символізує перехід до нового життя, від темряви до світла. Спасіння і нове життя з Христом – це перехід із смерті до життя, із темряви у світло.

На закінчення подивимося вірші 15-17:

15 Отож, уважайте, щоб поводитися обережно, не як немудрі, але як мудрі,

16 використовуючи час, дні бо лукаві!

17 Через це не будьте нерозумні, але розумійте, що є воля Господня.

У 16-ому вірші для слова «час» ап. Павло використав грецьке слово кайрос (καιρόν). Кайрос – це бог у грецькій міфології, наймолодший син Зевса. Він був богом можливості. Його зображали юнаком, у якого на ногах були крила. Спереду на голові він був волосатий, але ззаду – зовсім лисий. Крила на ногах означали, що він дуже швидко і несподівано приходить і відходить – проноситься повз нас. Волосся спереду означало, що коли він наближаться, то у нас є можливість його вхопити. А лисина ззаду – що якщо він пройшов, то ми його більше не схопимо.

До чого це я кажу? У цих віршах Павло протиставляє мудрість  і немудрість, розуміння і нерозуміння. Бог порахував наші дні. Наш час обмежений. Ніхто з нас не знає, скільки буде жити, лише один Бог. Тому нам потрібно вчитися правильно використовувати свій час. Яким же чином нам його правильно використовувати? Нам потрібно ловити можливості, які випадають нам у житті.

У наш час є багато вчень про правильне використання часу. Але ще ніколи люди його так бездумно не витрачали на розваги, ігри, Інтернет, і багато інших речей. У теорії часу є навіть спеціальний термін – «поглиначі часу» – це речі, які безсовісно забирають у нас час. Марнуючи час, люди не готуються зустрічати можливості, які Бог посилає їм у житті. В результаті, коли такі можливості і приходять, вони виявляються зовсім не готові їх ловити і вони лише проносяться повз них.

Люди думають, що з часом усі їх життєві проблеми вирішаться. Але сам по собі час нічого не вирішує і не робить. Ніхто за нас не буде жити наше життя і вирішувати життєві питання. Більше того, серйозні життєві питання не вирішуються за день і за рік – над ними потрібно працювати роками. Тому нам потрібна мудрість. Де ж нам взяти мудрість? Життєва мудрість приходить від Бога. Коли нам випадає можливість навчатися – нам потрібно навчатися із усіх сил. Коли можливість працювати – працювати. Можливість від Бога одружитися чи вийти заміж – потрібно приймати рішення. Можливість побути з дітьми – потрібно побути з ними, тому що вони дуже швидко ростуть. Можливість побачити батьків – побачитись, бо ми не знаємо, чи побачимо їх знову.

І коли ми говоримо про можливості, то повинні сказати про одну, яку ні в якому разі не можна пропустити – це можливість отримати спасіння. Люди часів Ноя їли, пили, одружувалися і виходили заміж. Вони насміхалися над Ноєм, який проповідував їм про Божий суд. Коли наступив потоп, усі можливості були втрачені, і вони усі загинули. Юда ходив з Христом 3,5 роки. Він мав унікальну можливість стати Апостолом, поряд з Петром чи Іваном. Але він безпечно упустив цю можливість, зрадивши Христа. З іншої сторони були люди, які не упустили цей головний шанс у своєму житті. Тут ми згадуємо Вартимея, сліпого. Коли він почув про Ісуса, то дуже захотів зустрітися з Ним. Але він не міг піти шукати Його, бо був сліпий. Але він все таки надіявся, що такий шанс випаде йому у житті. Коли він сидів на виході з Єрихону, повз те місто проходив Ісус. Коли Вартимей дізнався, про це, то зрозумів, що це і є його шанс – напевно перший і останній. І він почав почав голосно кричати: «Сину Давидів, Ісусе, змилуйся надо мною!» Люди заставляли його мовчати, але він кричав ще голосніше. Ісус почув його крик, вилікував його сліпоту, і дарував Йому спасіння і місце у Своєму Царстві. Не пропустіть Свої можливості.

Хай Господь зробить нашу церкву каналом, через який буде передавати Свої благословіння іншим людям. Амінь.

(п. Яків)

Сплячий, вставай, і воскресни із мертвих

До Ефесян 5:1-18

Ключовий вірш 14

1. Вірші 1,2. Кого ми маємо наслідувати? Чому ми маємо так робити? Чому ми можемо любити один одного, попри те, що маємо злу природу?

2. Вірші 3,4. Що ми, як народ Божий, маємо залишити і що, натомість, обрати після зустрічі з Господом?

3. Вірші 5-7. Які люди гублять спадщину в Царстві Христа? Через що?

4. Вірші 8-14. Які плоди ми, як діти світла, маємо приносити? Який стан сплячого і померлого, і на який стан вказує слово “вставай”?

5. Вірші 15-18. Хто мудрий? Яким чином ми можемо сповнитися Духом Святим?

СТВОРЕНІ У СПРАВЕДЛИВОСТІ ТА СВЯТОСТІ ПРАВДИ

До ефесян 4:17-32

Ключовий вірш 24 : “і зодягнутися в нового чоловіка, створеного за Богом у справедливості й святості правди”

Ми продовжуємо розбирати 4й розділ послання до Ефесян. Нагадаю, що в цьому розділі Павло перейшов від доктринальної частини до практичної. Від опису того, що Бог зробив до опису того, що маємо робити ми, віруючі в Ісуса Христа. І в цьому 4му розділі він рухається за звичною нам схемою: “від загального до конкретного”. Ви пам’ятаєте, з якого заклику починається цей розділ… Павло просить, щоб усі віруючі “поводилися гідно покликання, що до нього покликано вас”. Бог покликав Собі новий народ, Він будує нове суспільство. Церкву, в якій далекі і близькі примирені, мають однаковий доступ до Отця в Сині. Церкву, в якій ми стали домашніми для Бога, і збудовуємось на на основі апостолів і пророків, де наріжним каменем є сам Господь Ісус (2:17-20). Це нове суспільство характеризується єдністю, бо маємо одного Отця і віримо в одного Господа і з’єднані одним Духом. Це нове суспільство характеризується також різноманітністю. Ця різноманітність проявилась в різних дарах, якими Христос обдарував Свою Церкву. В дарах, якими ми покликані служити одне одному. Також, це нове суспільство характеризується новою етикою. Новими стосунками. Новими нормами поводження і моральністю. І ось сьогоднішній наш уривок якраз і є про цю нову етику яка діє серед Божих дітей. На чому базується ця етика? До якого поводження закликає нас Господь? Як ми можемо дотримуватися Його високих стандартів? Про це сьогодні подумаємо через цей уривок.

Подивіться вірші 17-19: “Отже, говорю я це й свідкую в Господі, щоб ви більш не поводилися, як поводяться погани в марноті свого розуму, вони запаморочені розумом, відчужені від життя Божого за неуцтво, що в них, за стверділість їхніх сердець, вони отупіли й віддалися розпусті, щоб чинити всяку нечисть із зажерливістю”.

До чого закликає Павло віруючих в цих віршах? — щоб вони не поводились більше так, як поводяться погани. І далі Павло певним чином описує поведінку притаманну поганам: вони запаморочені розумом, відчужені від Божого життя, вони отупіли (тобто їхні серця та совість стали твердими, нечутливими), вони віддалися розпусті, вони з зажерливістю (тобто роблять і не насичуються) чинять усіляку нечистість.

Я не думаю, що нам зараз потрібно докладно розбирати, що там криється за словами “нечистість”, “розпуста”, “зажерливість” і т.д. Павло говорить про це більш детально в Рим.1, в 2Тим.3, в 1Кор.6 і т.д. Більше того, кожен з нас сам знає, яка поведінка криється за цими словами. Але я хотів би відмітити тут дві речі.

Перше. Коли ми читаємо ці слова, в нас перед очима з’являється образ хтивої, страшної, розбещеної людини. Але коли ми дивимось навкруги, на невіруючих з якими стикаємось на роботі (не усі працюють в християнських організаціях :)), в транспорті, в магазині, то ми бачимо не так вже й багато настільки зіпсованих людей. Більше того, іноді ми бачимо невіруючих, які поводяться краще, ніж віруючі. Як же нам розуміти слова Павла? Павло не говорить тут, що усі грішники весь час роблять усі гріхи, які тільки можна зробити. Він окреслює речі які притаманні грішному суспільству в цілому.

Розум не відродженого грішника запаморочений. Тобто, людина може мати виключний блискучий інтелект і знати багато вражаючих речей. Але як тільки мова заходить про Бога, про духовний світ, така людина як мале дитя. Те, що очевидно для будь кого, хто має Духа Божого, для невіруючого — взагалі незрозуміле. Як це може бути? – дуже просто. Ви ж усі, напевне, дивились фільм “Блискучий розум” про прінстонського математика Джона Неша. Ця людина отримала Нобелівську премію з економіки, але в той же час не могла розрізнити уявне від реального. Потужний інтелект, та викривлений розум.

Також, Павло каже, що грішник відчужений від Божого життя. Тобто його дух мертвий, “вони — плоть” каже Бог про таких людей в історії про Ноя. Не маючи Бога в розумі, не маючи Божого Духа, грішник і діє відповідним чином: мотиви його дій — марнотні, направлені на догоджання грішній зіпсованій природі. І навіть, якщо грішник не поводиться, як тварина, все одно він є рабом гріха. Розум викривлений, совість пригнічена, бажання — злі, і т.д. Я певен, кожен з нас дуже добре знає це на власному досвіді. Бо усі ми були такими, робили неправду і такі речі, про які зараз соромно згадувати, і не могли від того звільнитись, а головне, що навіть і думки такої не виникало, бо то було нормально. Але з Божої милості, через Його покликання прийшли і омились, і освятились, і виправдались іменем Господа Ісуса Христа й Духом Бога нашого (1Кор.6:11). Амінь!

Друге. Заклик відрізнятись в своїх діях від поган — це не якийсь новий заклик чи правило, яке вводить Павло в своїх посланнях. Чи не щось нове, характерне лише для Нового Заповіту. Це заклик, який звучить до Божого народу зі сторінок Писання майже від самого початку. Бог розрізняє синів Сифових та Каїнових. Бог відділяє Ноя від усього іншого світу. Бог відділяє Авраама і навчає його ходити перед Богом і бути непорочним. Ізраїльський народ… всюди, де ми знаходимо людей, яких Бог називає Своїми, ми також знаходимо і Божий заклик до них жити життям, яке відрізняється, чинити не так, як погани, бути святими, бо Бог — Святий. Амінь. “І ви будете додержувати наказів Моїх, щоб не чинити чого з тих гидотних постанов, що роблені перед вами, і не споганитеся ними. Я Господь, Бог ваш!” (Лев.18:30).

Павло вдається до аргументації, яка дуже схожа на ту, що ми чуємо в Старому Заповіті. Чому покликані мають відрізнятись в своїй поведінці від поган? Подивіться вірші 20, 21: “Але ви не так пізнали Христа, якщо ви чули про Нього, і навчилися в Нім, бо правда в Ісусі”. Павло вказує нам на Христа, на те, ким Він є і на те, ким ми є, ким Він зробив нас.

У віршах 22-24 він вказує на принцип, за яким має змінитись наше життя: зняти старе, брудне і неправедне і вдягнути нове, чисте і святе; відкинути погане і робити добре. А потім він багато разів застосовує цей принцип в конкретних речах. Зняти старий образ — відкинути неправду, і вдягнути новий — говорити правду. Зняти старе — перестати красти, і вдягнути нове — почати працювати і жертвувати. Зняти старе — перестати говорити речі, які руйнують, і вдягнути нове — казати слова, що будують і т.д.

Чесно кажучи, це все дуже прості речі, ніякої вищої математики. Але тут в нас виникає питання: чи не таку саму етику ми знаходимо і в інших релігіях та філософіях світу? Подивіться на конфуціян, на будистів, на мусульман, на сучасних гуманістів чи давніх греків. Чи не всі вони кажуть, що красти — це погано, а бути щедрим — добре? Чи не усі вони вчать, що брехати — це погано, а говорити правду добре? — усі! В чому ж тоді принципова різниця? Якщо ви будете розглядати лише сам моральний кодекс християнства, то ви і не побачите великої різниці. Але різниця є в тому, що Біблія ніколи не розглядає моральну поведінку саму по собі. Вона не каже: перестань красти і почни працювати бо це правильно. Це справді правильно, але це не те, про що говорить Павло.  Він говорить про те, що коли ти роздратований ти не можеш просто сказати собі: “Стоп! Я не повинен дратуватись! Це не правильно!” і все, роздратування, як рукою зняло. Або, коли брешеш, ти не можеш просто сказати: “ні! не можна брехати, це неправильно!” і перестати брехати. Це не працює. І, я певен, ви самі це добре знаєте. І я це знаю.

Коли я почав вивчати Біблію то усвідомив себе грішником: я був повний роздратування, я заздрив своїм друзям і жив розпусним життям. Тоді я почав боротись з гріхами, але в мене нічого не виходило. Чому? Тому що замість того, щоб прийти до Христа і уповати на Нього, я говорив до самого себе: “Що? Ти знову заздриш? Як ти можеш так робити? Хіба тобі не соромно? Нормальна людина ніколи так не вчинить! Християнин ніколи так не вчинить!” Але це взагалі не допомагало. Накручування себе не звільняє від гріха.

В інший час в мене був період, коли я намагався боротись з гріхом викликаючи в собі жалість до Ісуса. Я казав собі: “подивися, як Господь мучився через твій гріх, це твої гріхи забивали цвяхи в Його святі руки, ти маєш бути вдячний, тобі має бути соромно”. Але це також не допомагало. Бо коли я так думав, то надіявся не на те, що Господь зробив, а на те, що я достатньо добра, моральна людина, щоб пожаліти Ісуса. Але жалість також не звільняє від гріха.

Що звільняє від гріха? — Євангеліє! Кров Ісуса, яка змиває всякий гріх. Амінь.

Тому Павло не каже тут: “Отже, говорю, щоб ви більш не поводилися, як погани, бо це неправильно”. Що він каже? Він каже: бо “ви не так пізнали Христа” (20), або іншими словами, “бо ви пізнали, що Христос не такий”. Бо ви навчилися Його особистості, пізнали, що в Ісусі — правда (21), бо Він — пробачив ваші гріхи (32), бо Він — викупив вас, і на день викуплення запечатав вас Духом Своїм, і цей Дух тепер живе, перебуває в кожному з нас весь час (30). Бо Він зробив вас членами одне одному, Церквою (25). Бо Він кожного з нас зробив новим створінням, новим чоловіком, каже Павло. Який це чоловік? Подивіться ще раз вірш 24: “створеного за Богом (є Божим образом) у справедливості й святості правди”. Тобто, бачите, кожного разу Павло звертає нашу увагу на те, хто є Бог, на те, що Він зробив для нас, або те, ким Він зробив нас. Що ж значить: оновлюватись духом розуму і зодягатись в нову людину? — це не щось інше, як вірою приймати ту нову природу, яку дав мені Бог і діяти згідно цієї нової природи. Амінь.

Які ж конкретні речі нам потрібно зняти з себе?

Перше, це брехня. Вірш 25: “Тому то, неправду відкинувши, говоріть кожен правду до свого ближнього, бо ми члени один для одного”. Чому ми обманюємо? Чому не говоримо правди? Тому що самі не довіряємо і очікуємо, що люди не приймуть, не зрозуміють, засудять. Але чому ми маємо говорити правду до ближнього? — бо ми члени один для одного. Павло говорить про стосунки між віруючими. Святість — це не якийсь містичний стан спілкування з Богом, який не стосується інших людей. Не можна бути святим у вакуумі. І стосунки між віруючими — це дуже близькі стосунки, ми говорили про це, коли порівнювали Церкву з тілом. Це схоже на шлюб, в шлюбі також двоє стають одне тіло. Це дуже близька дружба. Це союз в Христі і через Христа. Але що робить брехня зі шлюбом, з дружбою? Брехня руйнує стосунки, руйнує сім’ю і так само завдає шкоди церкві. Тому, каже Павло, кажіть правду одне одному.

Друге, це гнів. Подивіться вірші 26,27 і 31: “Гнівайтеся, та не грішіть, сонце нехай не заходить у вашому гніві, і місця дияволові не давайте!.. Усяке подратування, і гнів, і лютість, і крик, і лайка нехай буде взято від вас разом із усякою злобою”.

Про гнів нам потрібно знати декілька речей. Ми бачимо тут, що Павло допускає наявність гніву в житті віруючого, але також покладає межі для нього. Гнів — це нормальна природна емоція. Ми читаємо в Писанні про праведний Божий гнів, який піднімається на всяку неправду людини. Ми знаємо, що ми створені Богом, як Його образ і зрозуміло, що і в нас самих всяка неправда повинна породжувати гнів. Християнин не може залишатись байдужим, коли навколо нього відбувається зло та беззаконність.

Ми можемо знайти в Біблії не один приклад прояву такого праведного гніву. Наприклад так говориться про, Пінхаса, сина священика Елеазара. Бог був розгніваний через гріх Ізраїлю і вся громада сиділа і плакала перед скинією, а в цей час один молодий чоловік пішов і у всіх на очах привів в свій намет жінку, Моавитянку, ніби насміхаючись з Божих велінь. Тоді Пінхас взяв списа і прибив обох до землі. За це Бог дав йому вічний заповіт миру та священства для його нащадків (Чис.25:6-13). Коли ми читаємо Євангелії, то можемо знайти, що були ситуації, коли і Господь Ісус виявляв гнів. Наприклад в Мар.3:5, в історії з сухоруким, коли Він бачив, як фарисеї використали Божу суботу і каліцтво людини для того, щоб підловити і звинуватити Ісуса. Або коли Він очистив храм від торгівлі. І т.д.

Нам потрібно знати, що гнів — це нормальна реакція на неправду, несправедливість, на всяке зло. Але також нам потрібно знати, що Біблія не виправдовує гріх який ми вчинили в гніві. Нам здається, що якщо я щось зайве зробив в стані гніву, в стані афекту, то це нічого. Але Павло каже: гнівайтесь, та не грішіть.

У багатьох із нас є діти. В мене також є діти. І відомо, що діти не завжди поводяться гарно. Іноді ти приходиш з роботи, втомився, хочеш трішки відпочити. А тут діти б’ються між собою, обманюють, виявляють неслухняність. І тоді в тобі загорається гнів, ти йдеш кричиш, сваришся. Вони зробили тобі неприємно і ти в свою чергу намагаєшся зробити неприємно їм. Потім відходиш, згадуєш, як ти їх любиш, як швидко вони ростуть, а ти так мало часу з ними проводиш і починаєш картати себе за цей спалах гніву і нестримність. І віруючі батьки вдаються тоді до іншої крайності: наступного разу ти тамуєш цей гнів і взагалі нічого не кажеш, але цей гнів з’їдає тебе з середини і ти не знаєш, що робити. Більше того, якщо ти ніяк не будеш реагувати на непослух, бійку, обман, тоді твої діти ніколи не дізнаються, як це погано. Тоді вони матимуть проблеми в стосунках з іншими, і в усьому в своєму подальшому житті.

Як діяти в такій ситуації? По-перше, потрібно зрозуміти, що викликало гнів. Якщо це гнів через те, що тобі не дали відпочити, то треба покаятись, що ти зробив свій відпочинок своїм ідолом. Покаятись в тому, що хотів зробити дітям так неприємно, як вони зробили неприємно тобі. Але далі треба також зрозуміти, що в цій ситуації справді є об’єкт на який повинен бути направлений цей гнів — це непослух, бійка, обман. І тоді вже направити цей гнів не на дітей, а на ось це конкретне зло. І з пристрастю і переконливістю говорити до них, як це страшно коли в твоєму житті є обман, ненависть і т.д. Це вже не ти проти дітей. Це ти разом з дітьми проти їхньої проблеми, проти конкретного зла.

“Сонце нехай не заходить у вашому гніві”, тобто не можна дозволяти, щоб гнів тривав довше, ніж це необхідно. Бо він як рак, як гіркота роз’їдає людину зсередини.

“І місця дияволові не давайте!”, каже Павло. “Бо гнів людський не чинить правди Божої” (Як.1:20). Стан гніву, це така вузька стежина, на якій дуже важко втриматись і не послизнутись, і диявол знає це і використовує гнів також, щоб руйнувати стосунки.

Наступне: крадійство. Вірш 28: “Хто крав, нехай більше не краде, а краще нехай працює та чинить руками своїми добро, щоб мати подати нужденному”. Це 8 заповідь. Але Павло каже не просто перестати обкрадати інших будь чим. Він йде далі: каже, що треба стати джерелом благословення, трудитись так, щоб забезпечити себе і мати можливість допомогти нужденному.

Четверте: використовувати слова, які будують, а не руйнують. Вірш 29: “Нехай жадне слово гниле не виходить із уст ваших, але тільки таке, що добре на потрібне збудування, щоб воно подало благодать тим, хто чує”. Скільки разів я був свідком того, коли хтось помилився, сталася проблема, але люди замість того, щоб вирішувати проблему, шукають винних. Або, наприклад, дитина впала, забилася, а мама замість того, щоб втішити сварить її за незграбність. Це не конструктивна поведінка і неконструктивні слова. Слова які руйнують, а не збудовують.

І останнє: прощення. В молитві “Отче наш” Ісус вчить Своїх учнів казати: “і прости нам борги наші, як і ми пробачаємо боржникам нашим”. Але Павло тут перевертає цей принцип, він каже: “А ви один до одного будьте ласкаві, милостиві, прощаючи один одному, як і Бог через Христа вам простив!” (32). Чому люди не можуть пробачати одне одного, живуть в непрощенні, не можуть спілкуватись і роками зберігають образи? — Павло відповідає тут: тому що вони ніколи не пережили, не відчули Божого прощення. Коли Бог прощає наші гріхи, зцілює рани наших сердець, коли ми усвідомлюємо, яку велику благодать отримали в Ісусі Христі, то просто не можемо зберігати злість і непробачення до інших.

Новий народ Божий, Церква Божа потребує нової етики, нових норм і правил поведінки. Але ми не можемо звести християнство до якогось кодексу, до якихось справ які треба робити чи не робити. Ця нова етика вона виростає з природи Бога, з того, ким є Бог і ким Він вже зробив нас в Ісусі Христі. Ми не можемо умертвити гріх своїми якимось зусиллями, але Христос вже зробив це. Одягнутись в нового чоловіка — це не якась ще одна нова заповідь, якої ми не можемо виконувати. Це заклик жити вірою відповідно до тієї нової природи, яку Бог дав нам Своїм Духом в Ісусі Христі. Це заклик знову і знову спрямовувати свої думки до Ісуса і того, що Він здійснив, до того ким Він є, щоб наш розум, думки і бажання оновлювалися і змінювалися за Його образом, щоб наші справи і поводження являли Його славу цьому поколінню. Амінь.

(п. Йонатан)

Новий чоловік, створений у справедливості й святості правди

До ефесян 4:17-32

Ключовий вірш 24

1. Вірші 17-19. На що має звертати увагу людина, що живе гідно покликання? Який стан поган? До яких наслідків це призводить?

2. Порівняйте до Римлян 1:18-32 та до Ефесян 4:17-19.

3. Вірші 20-22. Який має бути стиль життя в того, хто зодягнувся в нового чоловіка? Яка головна властивість старого чоловіка, що є в нас?

4. Вірші 23-24. Яким чином можливо “відновитися духом вашого розуму”, “відкинути”, “зодягнутися”?

5. Вірші 25-29. Яка сутність нової людини? З якої причини ми не маємо обманювати ближнього?

6. Які гріхи засмучують Духа Святого? Який стан серця має бути в того, хто вступає в духовну боротьбу (війну)?

Для збудування тіла Христового

До ефесян 4:7-16

Ключовий вірш 4:12 : “щоб приготувати святих на діло служби для збудування тіла Христового”

У посланні до Ефесян ми говоримо про церкву. У третьому розділі Павло говорить про таємницю, про яку не знали, ні пророки, ні Ангели (3:3). Ця таємниця – це те, що Бог об’єднав у Христі і євреїв і поганів і зробив їх одним тілом, одною церквою у Христі (3:6). Цю таємницю не було видно у Старому Заповіті. Бог давав Своє слово пророкам, і вони відповідально виконували свою роботу – передавали його людям. Але навіть тоді, коли вони пророкували про Христа, вони часто не розуміли усього. Ангели так зацікавилися цією таємницею, що ставали навшпиньки і витягували шиї, щоб побачити, що то значить – і не бачили. І Павло нарешті Павло каже: «щоб тепер через Церкву була оголошена початкам та владам на небі найрізніша мудрість Божа» (3:10). У Старому Заповіті щоб отримати Боже благословіння потрібно було бути частиною вибраного Божого народу. У Новому Заповіті щоб отримати Боже благословіння потрібно бути частиною Божої церкви. І це велике благословіння, що Бог дав нам церкву, і привів нас у церкву. Недавно одна сестра сповідала, що така щаслива, що Бог привів її у церкву, де вона отримала так багато благословінь. У церкві ми пізнали Божу любов і зростаємо духовно. І сьогодні ми будемо говорити про ще одне велике Боже благословіння Бога для нас – це благословіння служити Йому у церкві.

Перше, Бог кожному дав дари для служіння іншим (7-10). Подивимося вірш 7: «А кожному з нас дана благодать у міру дару Христового». Про яку благодать тут говорить ап. Павло? Коли ми починали вивчати послання до Ефесян, 1-ий розділ, ми читали: «Благословенний Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа, що нас у Христі поблагословив усяким благословенням духовним у небесах» (3) і далі Павло перечисляє ці духовні благословення: вибрання, всиновлення, відкуплення, прощення гріхів. Усе це – духовні благословіння, дані нам для нашого спасіння. Але у 7-ому вірші Павло говорить про інші благословіння – благословіння, дані нам для того, щоб зберігати єдність у церкві, служити один одному і разом зростати духовно.

Щоб продемонструвати це, Павло цитує Старий Заповіт. Подивимося на вірш 8: «Тому й сказано: Піднявшися на висоту, Ти полонених набрав і людям дав дари!» На перший погляд не зовсім зрозуміло, хто це, куди він піднявся і яких полонених набрав. Для цього нам потрібно буде ознайомитись з 68-им Псалмом, звідки взятий цей вірш. Цей Псалом написав Давид. У ньому він згадує великі перемоги у своєму житті і дякує за них Богу. У його час на горі Сіон жило войовниче плем’я Євусеїв, і ця гора вважалася неприступною. Однак Давиду вдалося взяти цю гору. І у цьому Псалмі Давид згадує цю велику перемогу. Однак він розуміє, що це насправді не він, а Сам Бог взяв цю гору. Тому у цьому Псалмі він зображає цю перемогу не як свою, а як Божу перемогу, і не своє сходження на гору, а Боже сходження. У вірші 18 Пс. написано: «Колесниць Божих дві десятьтисячки, тисячі багатократні, Господь із Сінаю прибув до святині». У той час колесниці – це була сама потужна зброя. По ній часто судили про силу армії. І у ворогів Давида були колесниці. Але що вони значили проти Божих колесниць? Описуючи кількість Божих колесниць Давид називає дві цифри: 20 тисяч, і багато тисяч. Це означає, що Давид не знав точної кількості Божих колесниць, тому що їх було дуже багато. У Божих ворогів не було жодних шансів. І далі, у вірші 19 цього Псалма сказано: «Ти піднявся був на висоту, полонених набрав, узяв дари ради людини, і відступники мешкати будуть у Господа Бога також» (68:19) І ось, Бог сходить на гору Сіон як переможець, за Ним ідуть колони полонених, які платять йому данину, чи дари, як вона названа у цьому вірші.

Вам нічого не нагадує ця картина? Звичайно, це картина нашого Господа Ісуса Христа, який прийшов з небес у цей світ, отримав перемогу над сатаною і владою смерті, і піднявся до Бога схоже як цар Давид піднявся на гору Сіон. Павло пише про це так: «А те, що піднявся був, що то, як не те, що перше й зійшов був до найнижчих місць землі? Хто зійшов був, Той саме й піднявся високо над усі небеса, щоб наповнити все» (9,10). Прочитаємо вірш 8: «Тому й сказано: Піднявшися на висоту, Ти полонених набрав і людям дав дари!» У Псалмі цар приймає дари від полонених. Павло каже: цар дає дари людям. Дає дари нам з вами. Дає кожному (7). Дає щедро, по-царськи. Тому ніхто не може сказати: «У мене нічого немає». У кожного є своє унікальне місце в тілі Христа. Ніхто не лишився обділеним.

Друге, нам потрібно відкрити свої дари (11). Щоб допомогти нам відкрити свої дари, Павло приводить приклади дарів. Подивимось на вірш 11: «І Він, отож, настановив одних за апостолів, одних за пророків, а тих за благовісників, а тих за пастирів та вчителів». Звичайно, тут перераховані не всі дари. Автор і не ставив собі за мету перераховувати усі можливі дари. Він лише приводить приклади.

Апостоли. Апостолом мав право називатися лише той, хто бачив Ісуса і був свідком Його воскресіння (1 Кор.9:1). Апостолами були 12 учнів Христа, також Павло і брат Ісуса Яків. Апостоли мали надзвичайно велику владу. Їх послання і листи склали Новий Заповіт. Їх слово мало абсолютний авторитет. Христос обіцяв їм, що у Його славі вони сядуть на 12 престолах судити 12 колін Ізраїля. У вузькому сенсі ера апостолів уже закінчилася.

Пророки. Пророки не лише передбачали майбутнє. Важливим завданням пророка було передавати людям Боже слово. Коли ми чуємо «пророки», то зразу згадуємо трьох великих пророків – Ісаю, Єремію та Єзекіїля. Насправді їх було значно більше. У Старому Заповіті є цілих 17 пророцьких книг. У вузькому сенсі ера пророків також закінчилася.

Благовісники. Благовісники – це Божий десант. Вони їдуть для проповіді у місця, де не чули Євангелія. П. Поінт і Ревека – це благовісники. М. Ханна – це також благовісник. П. Діма – також має серце благовісника, і вивчає виживання в екстремальних умовах. Ера благовісників не закінчилася. І через 2000 р. після Христа у світі лишається багато місць, де не чують і не знають Євангелія.

Пастирі. Пастирі – це батьки і матері для новонароджених християн. Їх справа – витирати дитячі сльози, іноді дорікати, але найбільше втішати. Це довга, копітка і втомлива робота. Пастирі часто кажуть: «Ну скільки я це буду терпіти!» Але вони терплять, поки їх духовні діти не стануть дорослими. Сім’я пастирів Влада і Марії – гарний приклад сім’ї пастирів.

Вчителі. Християнство завжди несло за собою освіту. Туди, куди приходили християни, вони перекладали Біблію на рідну мову людей і навчали. Там, де з’являлось християнство, починали розвиватися наука і мистецтво. Кирило і Мефодій принесли Євангеліє на Україну і разом з Євангелієм принесли письмо. У наш час люди багато знають. Але якщо вони не знають Євангелії, то усі їх знання є марними. Без вчителів християнство легко перетворюється на пусту релігію, від якої лишається лише одна назва. У одній країні 95 відсотків людей називають себе православними. При цьому 50 відсотків не вірять у існування Бога. Це означає, що по меншій мірі 45 відсотків православних у цій країні не вірять в існування Бога. Як таке може бути? Православні отці, дивлячись на таку статистику, напевно перевертаються у своїх домовинах. Це є результат браку вчителів. У наш час лишається велика потреба у вчителях.

Є ще багато інших дарів. Наприклад, у Рим.12:6-8 вказані ще такі дари, як служіння, втішення, подавання, бути головою, милосердствувати. У 1 Кор.12 ще названий, наприклад, дар вздоровлення. Усі ми також отримали різні дари. Вероніка має дар виховання дітей. П. Джентельмен має дар утішителя, тому біля нього завжди збираються брати, яким потрібно втішення. П. Олена має дар мотивування, п. Ной – дар розставляти усі крапки над «і» – дар прагнення до довершеності в теологічних питаннях, п. Йонатан – дар успішного виконання багатьох проектів водночас, а п. CanDo – знаходити роботу там, де її, здається, немає. Ніхто не робить усю роботу сам. Церква – це складний організм, як тіло, де багато функцій, і кожен робить лише окрему частину.

Третє, нам потрібно використовувати свої дари для служіння іншим (12-16). Давайте прочитаємо разом 12-ий вірш: «щоб приготувати святих на діло служби для збудування тіла Христового». Тут Павло каже про те, з якою метою Бог дав нам дари – для того, щоб ними ми служити іншим для збудування тіла Христового.

У наш час пропагується ідея самодостатності людини. Людина не хоче ні від кого залежати. У наш час вважається модно буди незалежним, автономним, самодостатнім. Але у церкві не так. Церква – це тіло Христа, і у ній ми залежимо один від одного. У тілі члени дуже залежні. Голова дуже розумна, але голова залежить від руки, яка уміє брати їжу і класти її до рота. У церкві так не може бути, що «сам играю, сам пою». Ми залежні один від одного, і у цій залежності наша сила.

На тихоокеанському узбережжі США ростуть найвищі і найбільші дерева на землі – секвої. Висота окремих сягає вище 100 м, а вік – до кількох тисяч років. Коли вчені почали досліджувати, як вони виживають, і як вони просто не падають на землю, то спочатку допускали, що, можливо, у них дуже глибоке коріння. Але, як вияснилося пізніше, у них зовсім не глибоке коріння. Їх секрет у тому, що коріння цих дерев дуже переплетене один з одним. І завдяки цьому вони такі високі і міцні.

Церква – це велике благословіння для нас, тому що тут ми можемо служити Богу, служачи іншим. Коли я ще навчався в школі у селі, восени нас возили на колгоспні поля на картоплю. Робота полягала у тому, щоб дозбирувати картоплю, яка лишилася після картоплекопалки. Кожному давали кілька рядків, на яких ти мусив визбирати картоплю. Але навіть якщо ти перший закінчив, тебе не чекав відпочинок. Класний керівник казав: «Іти допоможи тому, тому, тому. Ніхто не відпочиває, поки вся робота не закінчена!»

Церква, у якій служать – зростає, схоже на те, як росте організм, який добре харчується. Подивіться на вірш 13: «аж поки ми всі не досягнемо з’єднання віри й пізнання Сина Божого, Мужа досконалого, у міру зросту Христової повноти». Уявіть собі дві церкви: в одній ви зустрічаєте радісних, теплих, привітних християн, які вами цікавляться і готові послужити. У іншій – холодних і байдужих, які думають лише про те, як пошвидше утікти додому після Богослужіння. У яку ви захочете прийти? У чому різниця? У однієї церкви більше грошей, тому її члени так радіють? Ні. В зрості. Друга церква духовно зріла, вона виросла. Але цей ріст можливий лише коли християни займають своє місце у церкві і служать один одному.

Я не так давно чув сповідь одного літнього пастора. Він розповідав про те, у чому переконався у своєму житті: людина, яка зайнята служінням Богові – це сама щаслива людина на світі. Подивіться на нашу церкву. Брати і сестри, які зайняті служінням у церкві, звичайно, втомлюються. Але вони відчувають себе її частиною, вони відчувають себе щасливими, їх радість ллється через край.

Кажуть, що церква чимось схожа на стадіон, на якому відбувається футбольний матч. На цьому стадіоні є сидіння для глядачів, і є футбольне поле. На сидіннях сидять десятки тисяч глядачів, які відпочивші, розслаблені, і яким не завадило б зайнятися спортом. І на цьому ж стадіоні є 22 гравці, які втомилися і виснажені вкрай, і яким потрібен відпочинок. Уявіть собі схему цього стадіону на дошці. І припустимо, що вас попросили показати місце, де ви знаходитесь: на трибуні як глядач, який спостерігає, як інші працюють, чи на арені робите свою роботу. І кажуть, що завдання кожного служіння – це допомагати глядачам на стадіоні сходити з трибун і перетворюватися із глядачів у гравців. Хай Господь благословить вас. Амінь.

(п. Яків)

Благодать в міру дару Христового

До ефесян 4:7-16

Ключовий вірш 7

1. Вірші 7, 11-12. Якою мірою Бог кожному з нас дав благодать? Які дари Бог дає нам?

2. Яке відношення між даром та благодаттю? Який дар ви маєте для служіння церкві як тілу Христовому? Яке служіння на користь Його тіла ви несете, користуючись даром Бога?

3. Вірші 8-10. Хто такі полонені? Яка благодать їм дана? З якої причини Господь втілився, помер на хресті, воскрес і вознісся? Що означають слова “щоб наповнити все”?

4. Вірш 12. З якою метою церква ставить служителів? Що значить “для збудування тіла Христового”? З ким разом ви будуєте тіло?

5. Вірші 13-16. Христос — Голова, церква — Його тіло. До яких пір має зростати церква? Що значить “в міру зросту Христової повноти”? Наскільки, на вашу думку, ви вже виросли, і що ви втілюєте в життя для неперервного росту?

ЄДНІСТЬ ДУХА В СОЮЗІ МИРУ

До ефесян 4:1-6

Ключовий вірш 3 : “пильнуючи зберігати єдність духа в союзі миру”

З Божою поміччю ми дісталися 4го розділу послання до Ефесян. Тут Павло переходить від викладення доктрини, до практичних настанов. Власне, це звичайний його стиль: спочатку він розказує, що зробив Бог, а потім вказує на те, що це значить для нас. Деякі люди кажуть: доктрини не важливі, потрібно робити щось практично. Але це не так, християнство не може бути зведене до набору вправ, бо тоді це буде мертва релігія. Але це жива віра заснована на пізнанні Бога та Його справ.

Про що говорив Павло в минулому розділі? — про те, що Бог в Ісусі Христі створив новий народ з юдеїв, так само, як з язичників — це Церква, Еклессія, зібрання покликаних. Тому не дивно, що і в практичній частині він говорить про Церкву.

Подивіться вірш 1: “Отож, благаю вас я, в’язень у Господі, щоб ви поводилися гідно покликання, що до нього покликано вас”.

До чого Павло закликає віруючих? — він благає нас поводитись гідно нашого покликання. Що це значить: поводитись гідно покликання? Давайте спробуємо розібратись на прикладі.

В цьому світі є багато звичайних професій, таких як менеджер, інженер, продавець чи програміст. Але є професії, про які часто говорять не просто як про засіб заробляння грошей чи ремесло, а саме як про покликання. Наприклад, так говорять про лікаря, вчителя, рятувальника, військового чи пожежника. Чому так? Тому що це професії, які вимагають від людини не лише певної кваліфікації та затрат часу, але також в певному смислі і посвячення свого життя.

Наприклад людина може знати все про властивості вогню, про способи уникнути задухи, мати спеціальну уніформу і фізичну силу. Але, кожного разу, як пожежник входить до палаючого будинку, він піддає ризику власне життя заради порятунку чужого життя чи майна. Погодьтесь, це не те саме, що день просидіти перед монітором.

Так само проблема, яка стоїть перед вчителем — не просто передати якісь знання дітям. Їм доводиться мати справу з особистостями і характерами, які ще не сформувались, в яких є багато проблем і труднощів. Тому для того, щоб працювати з дітьми потрібні не лише знання, а також терпіння, співчуття та розуміння. А це такі речі, які даються далеко не усім.

Коли ми стикаємось з хворобами, ми мало думаємо про те, що там відбувається в житті лікаря і які в нього є проблеми. Ми приходимо до звичайних людей, таких як ми з вами і очікуємо від них повної віддачі, а часто просто чуда, і на менше не згідні. Ряд прикладів можна ще довго продовжувати. Але до чого я веду: ми очікуємо від таких людей певної надзвичайної поведінки. І коли такі люди поводяться не так, як ми від них очікуємо, не відповідно до свого положення (коли офіцер проявляє боягузтво, лікар — недбальство, а вчитель зривається на дітях), ми відчуваємо розчарування, а часом і гнів.

Бути християнином — це не професія, але це покликання. Різниця в тому, що запит на вчителів і військових здійснює суспільство, а заклик до віри здійснює сам Бог. І світ уважно спостерігає за віруючими. І коли люди бачать, що християнин поводиться не відповідно до покликання (а таке, на жаль, часто буває), це одразу викликає бурхливу реакцію. Ви не почуєте в новинах, що якась громада передала пожертви, побудувала лікарню чи допомогла біженцям. А якщо почуєте, то диктор все одно забуде сказати, що це не просто волонтери, а християни. Але якщо йтиметься про якийсь скандал пов’язаний з церквою, то будьте певні, диктор на цьому наголосить. Для багатьох людей перепоною на шляху до церкви стає якраз приклад чиєїсь негідної християнської поведінки з яким вони зустрілись в своєму житті. І, навпаки, чисте побожне життя і щира любов, яку проявляють віруючі, часом діють ефективніше ніж красномовні проповіді. Амінь.

Але Павло благає віруючих поводитись гідно свого покликання не тільки тому, що церква знаходиться під пильною увагою світу. Він закликає нас до святості також тому, що і Божий погляд весь час направлений на церкву.

У останньому вірші попереднього розділу Павло каже: “Тому (Богу) слава в Церкві та в Христі Ісусі на всі покоління на вічні віки. Амінь” (Еф.3:21). Слово, яке перекладене тут як “Церква” – це Екклесія, або ж зібрання покликаних. І якщо ви забудете про номери розділів і віршів і читатимете ці слова, як лист (яким він, насправді і є), то побачите наступне: “Тому слава в Церкві (зібранні покликанних) та в Христі Ісусі на всі покоління на вічні віки. Амінь. Отож, благаю вас я, в’язень у Господі, щоб ви поводилися гідно покликання, що до нього покликано вас”. Коли ми поводимось гідно, або ж відповідно до свого покликання, тоді ми стаємо громадою, в якій прославляється Бог. І Він хоче бути прославлений в нас у всіх поколіннях на вічні віки. Амінь.

Що ж це за покликання, про яке говорить Павло? Поза усіляким сумнівом це Боже покликання, це покликання до слави та до святості і це — дієве покликання. Божа історія складається з історії покликання. Починаючи від Ноя, якого Бог покликав будувати ковчег спасіння, через Авраама якого Бог покликав стати батьком багатьох народів і предком віри, Мойсея, Давида і т.д. аж до кожного із нас. Бог приходить в життя звичайних людей і кличе їх до іншого життя, до життя, яким прославляється Бог.

В Еф.1:4,5 Павло так говорить про надію і мету нашого покликання: “так як вибрав у Ньому Він нас перше заложення світу, щоб були перед Ним ми святі й непорочні, у любові, призначивши наперед, щоб нас усиновити для Себе Ісусом Христом, за вподобанням волі Своєї”.

Від вічності, перше заложення світу Бог полюбив кожного з нас і обрав Собі, щоб зробити нас Своїми дітьми. Через Ісуса Христа Отець прийняв нас у Свою сім’ю, пов’язав Себе із нами нерозривними узами. Він святий і непорочний, тому в життях Своїх дітей Він діє так, щоб і ми стали такими. Щоб ми зростали в щоденній практичній святості, вчилися Його серцю і діяли, як Він діє. І коли ми живемо coram Deo (перед лицем Божим), коли в своїх словах і діях являємо святість і непорочність нашого Спасителя, тоді через нас Бог прославляється.

В 1Пет.2:9 апостол говорить про славу нашого покликання: “Але ви вибраний рід, священство царське, народ святий, люд власности Божої, щоб звіщали чесноти Того, Хто покликав вас із темряви до дивного світла Свого”.

Ми були в темряві, каже Петро. А Павло, ще радикальніший, він каже “ви були мертві через провини й гріхи”. Ми робили справи, яких тепер самі соромимось. В наших життях не було нічого чистого, нічого світлого, нічого славного. Але таких нас Бог багатий милістю покликав до дивного світла Свого. І таких нас Він зробив святим народом, священством царським, щоб змінені Його благодаттю, ми відбивали своїми життями Його славу і звіщали Його чесноти. Амінь.

Боже покликання — дієве. Коли ми дивимось на славу і надію Божого покликання і на свої гріхи, обмеження, немочі, то можемо думати: “це занадто для мене, я не можу жити гідно такого покликання, в мене нема необхідної кваліфікації, необхідних сил і здібностей”. Але Боже покликання — це не просто пропозиція, яку людина приймає чи ні. Боже покликання — це дія Його могутньої сили в житті грішника. Амінь.

Звичайно, добра звістка про спасіння через Кров Ісуса Христа і заклик покаятись і вірувати в Євангелію звучить для усіх людей. Однак без дії Духа Святого, без дії Божої, цей заклик залишається просто порожнім звуком. Павло дуже яскраво пояснює це в 1Кор.1. Він каже там: “Бо Христос не послав мене, щоб христити, а звіщати Євангелію, і то не в мудрості слова, щоб безсилим не став хрест Христа. Бо ж слово про хреста тим, що гинуть, то глупота, а для нас, що спасаємось, Сила Божа!.. для юдеїв згіршення, а для греків безумство, а для самих покликаних юдеїв та греків Христа, Божу силу та Божую мудрість!” (1Кор.1:17,18,23,24).

Разом з зовнішнім закликом вірувати Євангелії ми переживаємо потужний внутрішній заклик Духа Святого, який відкриває очі наших сердець, щоб ми могли бачити славу цієї Євангелії. Він відкриває нам вуха, щоб ми могли чути Голос Божий зі сторінок Писання. Цей голос Божий звучить в наших серцях закликаючи, підіймаючи тих, хто був мертвий в гріхах до життя слави. Це не пропозиція, ні. Бог не запитує: “чи не хочеш ти жити?”. Він наказує: “Лазарю, вийди сюди!” і мертвий встає до життя. “Поправді, поправді кажу вам”, каже Христос в Іван.5:25, “Наступає година, і тепер уже є, коли голос Божого Сина почують померлі, а ті, що почують, оживуть”.

Боже покликання змінює нас. Бог не зважає на наші немочі, бо в них являється Його сила. Це Він дає нам силу і здатність жити гідно вчення Спасителя нашого, Бога, так само, як Він не дивився, що столітній Авраам давно омертвів. Він Сам зробив цього старого діда батьком багатьох народів. Бог не шукає здібних, Він робить здібними тих, кого Сам покликав. Тому нам не треба впадати у відчай через свої гріхи і немочі, не треба зневірятись. Нам треба цілком покластись на Бога, знаючи, “що той, хто в вас розпочав добре діло, виконає його аж до дня Христа Ісуса” (Фил.1:6). Амінь.

Яке ж поводження гідне цього величного покликання? Подивіться вірші 1-3: “Отож, благаю вас я, в’язень у Господі, щоб ви поводилися гідно покликання, що до нього покликано вас, зо всякою покорою та лагідністю, з довготерпінням, у любові терплячи один одного, пильнуючи зберігати єдність духа в союзі миру” (Еф.4:2,3).

По-перше, Павло закликає нас проявляти покірність. Взагалі, в оригіналі тут вжито складне слово, яке буквально перекладається, як смиренно мислити або оцінювати. Джон Уеслі відмічає, що ані греки ані римляни не мали в своєму словнику такого слова. Можливо, його ввели саме християни, а може і сам Павло. Гордим грекам та римлянам була не зрозуміла і противна сама ідея цієї покірності. Вони вважали, що це характеристика, властиве швидше рабу. Але Павло закликає нас проявляти таку покірність, бо її приклад ми бачимо в Ісусі Христі. Він зробив цю покірність високою чеснотою, бо бувши Богом “упокорив Себе, бувши слухняний аж до смерти, і то смерти хресної…” (Фил.2:8). І коли ми проявляємо цю покірність, смиренно думаючи про себе, визнаючи достоїнства і Божу роботу в інших, виявляючи готовність скромно виконувати Божу волю, тоді наші життя справді стають прикрасою вчення нашого Спасителя Бога.

По-друге, Павло вказує нам на важливість лагідності. Слово “лагідність” (в російському перекладі “кротость”) вживалось для характеристики приборканих тварин. Воно вказує не на слабкість характеру чи духу, а швидше на вміння стримати, приборкати силу.

Іноді якісь слова чи дії людей, чи якісь ситуації викликають в нас дуже сильну емоційну реакцію: гнів, бажання сперечатись, доводити свою правоту і таке інше. Ось лагідність — це вміння стримати цю реакцію. Прикладом лагідної людини був Мойсей. Це про нього говориться, що “Мойсей, був найлагідніший за всяку людину, що на поверхні землі” (Чис.12:3). А чи пам’ятаєте ви, коли про нього було сказано ці слова? Це сталось тоді, коли Маріам та Аарон прийшли і дорікали йому за жінку кушитянку і поставили під сумнів його лідерство. Мойсей мав необмежену владу. Його заслуги перед Ізраїлем були неоціненні. Але він не став сперечатись з братом та сестрою, він віддав справу в Божі руки і Бог сам заступився за Свого пророка.

Довготерпіння та любов — це також якості, які служать єдності. Усі ми різні. Кожен має унікальний характер. Кожен має свої сердечні рани, свої труднощі, своїх тарганів в голові. Іноді нам буває важко ужитися навіть з самими собою, не кажучи вже про інших. Іноді моя дочка вигукує: “Господи, дай мені сили терпіти цього брата…” або “цих батьків”. І я добре розумію її, бо мати мене за батька — не легка справа. Але ми довготерпіння і любові в нашого Господа, який сам довготерпить наші гріхи та немочі, пробачає і не гнівається, але навпаки, з любов’ю трудиться над нашими життями та характерами, щоб в них зобразилась Його слава.

Як же потрібно застосовувати ці покору, лагідність, довготерпіння та любов? Вірш 3 каже: “пильнуючи зберігати єдність духа в союзі миру”. Довготерпіння потрібне не для того, щоб тебе залишили в спокої і ніхто не чіпав. Стриманість — не тому що тобі просто байдуже. Усе це має бути направлене на те, щоб зберігати єдність духа в союзі миру. Це те, чого нам треба прагнути, високо цінувати і зберігати. Амінь.

Чому Павло вживає тут слово “зберігати”? Чому не “будувати” чи “створювати”? Тому що єдність духа в союзі миру, це не те, що ми будуємо, це те, що будує і дає нам сам Бог. Подивіться вірші 4-6: “Одне тіло, один дух, як і були ви покликані в одній надії вашого покликання. Один Господь, одна віра, одне хрищення, один Бог і Отець усіх, що Він над усіма, і через усіх, і в усіх”.

Про що Павло говорить в цих віршах? По-перше, він знову вдається до аналогії з тілом, щоб вказати на ту духовну близькість, яку ми маємо Духом Святим. Що це за тіло? — це Церква, Тіло Христове (1:23).  Церква з євреїв, так само, як з язичників, з багатих і бідних, з освічених і не дуже, з чоловіків і жінок. Ми такі різні і окремі, але між нами існує нерозривний духовний зв’язок, органічний зв’язок через який ми отримуємо Христове життя, Його благословення і усіляку повноту. “Бо ми всі одним Духом охрищені в тіло одне, чи то юдеї, чи геллени, чи раби, чи то вільні, і всі ми напоєні Духом одним” (1Кор.12:13).

По-друге, він вказує на те, що усі ми маємо однакову надію покликання, спільність віри і хрищення. Чому? — тому що об’єктом віри, надії і хрищення є один і той самий Господь, Ісус Христос. В Христа ми увірували, в Нього були охрещені і Його пришестя очікуємо з надією. Амінь.

По-третє, Павло вказує, що маючи одного Бога і Отця ми з’єднані в одну сім’ю.

Ви бачите, як багато Бог зробив, щоб об’єднати нас, як багато спільного ми, віруючі, маємо між собою? Але чи пам’ятаємо ми про це? Так часто ми дивимось не на Бога, який нас об’єднав, а на те, чим ми відрізняємось, і не можемо мати спільності. Чи пильнуємо ми зберігати єдність духа, коли стаємо в горду позу і намагаємось будь якою ціною довести комусь свою правоту? Чи бережемо союз миру, коли проявляємо більше терпимості і готовності до співпраці до невіруючих, ніж до братів у Христі? Дуже сумно бачити таке, але таке є. І зрозумійте правильно: віруючі можуть мати різні погляди на якісь речі, можуть дискутувати і обговорювати їх. Але дуже важливо, як ми це робимо, яким духом ми це робимо і чи справді стараємось зберігати єдність духа в союзі миру.

Старатись берегти єдність духу в союзі миру іноді може бути нелегкою справою, яка вимагає від нас поступитись своїм, стримати свій грів, скромно послужити іншому. І це завжди означає в чомусь обмежити свою свободу, свої права. Павло знав це, але вважав справу вартою того. Тому зверніть увагу, як він говорить про себе на початку цього розділу, у вірші 1. Він каже: “я, в’язень у Господі”. Заради віри в Ісуса Христа і вірності Євангелії. Заради того, щоб язичники були такою ж частиною церкви, як і євреї, Павло готовий був піти і в тюрму і на смерть. Я молюся, щоб Господь помилував нас і поміг справді старатись берегти єдність духу в союзі миру.

Духовна єдність Церкви — це даність, яку ми маємо, бо Дух Божий об’єднав нас. Це так, ніби Бог посадив нас в один підводний човен звідки нема куди подітись. Ми можемо забитися кожен в свою каюту і робити вигляд, що інших не існує. Можемо перебитися, доводячи кожен свою правоту. А можемо старатися зберігати єдність духу в союзі миру, співпрацюючи, являючи любов, трудячись разом для Божої слави. І це саме те, до чого закликає нас Павло в цьому уривку. Нехай Господь помилує нас і ростить в покірності, лагідності, довготерпінні та любові, щоб нам жити гідно того великого покликання, яким Він відродив нас від смерті і ворожнечі до життя і миру. Амінь.

(п. Йонатан)

Покликані в одній надії

До ефесян 4:1-6

Ключовий вірш 4

1. Чому Павло знову повторює: “я, в’язень у Господі”? (Дії 5:41) Про що він благає віруючих Ефесу?

2. Що означає “поводитися гідно покликання?” Як ми маємо відповісти, коли Бог в нашому покоління почне шукати тих, хто присвятить себе викупній історії?

3. Що маємо берегти, аби громада віруючих була єдина? Що значать слова: 1) “зо всякою покорою”, 2) “з лагідністю”, 3) “з довготерпінням”, 4) “терплячи один одного”?

4. Які якості та навички ви маєте як будівничий Тіла Христового та Церкви? Як ми можемо бути єдиними, попри те, що були виховані в різному оточенні та в різних культурах?

5. Що конкретно значить 1) одне тіло, 2) один дух, 3) покликані в одній надії, 4) один Господь, 5) одна віра, 6) одне хрищення, 7) один Бог і Отець усіх (4:3-6, 1 Кор. 12:12-13, Рим. 6:3-4, Ів. 17:11,22)

6. Чи є ви тим, хто створює проблеми, чи миротворцем? Яке тренування та навчання ви проходите, аби стати лідером (священиком) в створенні одного цілого?

Наповнені всякою повнотою Божою

До ефесян 3:13-21

Ключовий вірш 3:19 : “і пізнати Христову любов, яка перевищує знання, щоб були ви наповнені всякою повнотою Божою”

У християнського письменника Філіпа Янсі є книга «Розчарування в Бозі». Не хвилюйтесь, він сам зберіг віру, але в ній він описує людей, які по тим чи іншим причинам відчували таке розчарування. Зокрема в ній він розповідає історію про свого батька. Батько помер коли йому виповнилося 9 місяців від поліомеліту – зараження спинного мозку. М’язи відмовили, і йому прийшлося дихати завдяки спеціальній металевій легені. В 24 р. батько виявився повністю паралізованим і через 3 міс. помер. Філіпу було заборонено відвідувати батька, так як лікарі боялися, що 9-місячний хлопчик може заразитися. Тоді батько попросив прикріпити фото його сина на цій металевій легені, щоб він міг постійно її бачити. Коли уже дорослим Філіп відвідав свою матір, і та розповіла йому цю історію, любов батька стала для нього відкриття: його любив чоловік, якого він практично не знав і не пам’ятав, останні місяці свого життя він провів, бачачи перед собою лише його фотографію! Він присвятив йому весь залишой свого життя, проводив цілі дні, думаючи про свого сина. Він любов його так, як взагалі міг. Філіп зрозумів: у нього є батько, який його любить.

Саме про це і молиться сьогодні ап. Павло у слові, яке ми тільки що прочитали. Багатьом християнам життя здається сухим і несмачним, як трава, і вони близькі до того. щоб розчаруватися в Бозі. Але не цього бажає Бог, Бог хоче, щоб ми наповнилися всякою повнотою Божою. І сьогодні Павло молиться, щоб ми мали Христа у серці, пізнали Божу любов і разом з нею повноту християнського життя.

Подивимось на вірші 14-16:

14 Для того схиляю коліна свої перед Отцем,

15 що від Нього має ймення кожен рід на небі й на землі,

16 щоб Він дав вам за багатством слави Своєї силою зміцнитися через Духа Його в чоловікові внутрішнім

Коли Бог спасає людину, він дає їй нове народження – народження згори і нову природу. Ця природа любить Бога і намагається догождати Йому. У цих віршах Павло називає цю природу внутрішнім чоловіком. Але, з іншої сторони, у нас лишається стара природа. Вона нікуди не дівається. Ця природа не знає і знати нічого не хоче про Бога, вона любить лише себе і намагається догождати лише собі. Тому у віруючої людини починається боротьба між цими природами – між старою, і між новою. Ця боротьба іноді дуже напружена, іноді слабшає, але вона не перестає ні на хвилину, і триває усе наше подальше життя.

Зважте, що тут Павло молиться не про народження цих людей згори. Він говорить тут до людей, які уже народилися згори, які уже були спасені. Він молиться саме про зміцнення їх внутрішнього чоловіка.

Що ж це за 2 природи людини, які ведуть між собою війну? У 2 Кор.4 Павло говорить:

16 Через те ми відваги не тратимо, бо хоч нищиться зовнішній наш чоловік, зате день-у-день відновляється внутрішній.

17 Бо теперішнє легке наше горе достачає для нас у безмірнім багатстві славу вічної ваги,

18 коли ми не дивимося на видиме, а на невидиме. Бо видиме дочасне, невидиме ж вічне!

Таким чином, є два чоловіки. Зовнішній – це те, що ви бачите, коли дивитесь на себе у дзеркалі. Цей чоловік повстає проти Бога. Цей чоловік з часом нищиться. За допомогою лікарів і ліків ми можемо трохи уповільнити і послабити цей процей, але він невідворотній. І прийде час, коли цей зовнішній чоловік буде зруйнований остаточно і помре. Зовнішня людина звикла виконувати бажання і похоті нашого тіла, яке любить легкий стиль життя, задоволення і розваги. Лозунги такого чоловіка: «Розслабся!», «Насолоджуйся!»

На противагу ній внутнішня людина – це місце, де Бог перебуває у людині. Ця людина здатна сприймати Боже слово, вона здатна поклонятися Богу у дусі та істині. Коли ми вивчали книгу Вихід, ми вивчали про влаштування скинії. Ось така скинія всередині людини, де відбувається Богослужіння і є нашим внутрішнім чоловіком. Саме ця внутрішня людина визначає те, яким буде наше життя, і лише ця внутрішня людина має майбуднє. Зовнішня буде знищена, внутрішня буде жити вічно.

За внутрішньою людиною потрібно турбуватися, таким чином щоб вона зміцнювалася. До народження згори у нас була лише зовнішня людина і ми турбувалися про лише про неї. Але за інерцією і після народження згори люди схильні турбуватися лише про зовнішню. Більше того, турбуватися про зовнішню людину простіше, менш затратно. Значно простіше посміхатися і казати, що у мене все добре, ніж визнати, що я лінивий, чи боягуз, чи комусь заздрю, розкаятися і боротися з цими гріхами. Ми живемо у світі, де практикується культ зовнішньості. Люди більш за все, хочуть гарно виглядати. Вони рахують грами і калорії, роблять пластичні операції, або просто правлять свої фото в Photoshop щоб виглядати на них гарніше, ніж є насправді. Я не проти того, щоб гарно виглядати. Бажано займатися фізкультурою і спортом, якщо у кого виріс живіт, то бажано з ним щось зробити. Але якщо це стає ціллю нашого життя, то ми робимо велику помилку. По-перше, це трата часу впусту. Ап. Павло сказав в 1 Кор.15:50: «І це скажу, браття, що тіло й кров посісти Божого Царства не можуть, ані тління нетління не посяде». Якщо наша ціль – Небесне Царство, і ми знаємо, що тіло й кров його не наслідують, то ми маємо знати, що коли ставимо наше тіло понад усе, то просто витрачаємо наш життєвий час марно. По-друге, зовнішня людина не є дуже цінною. Ап. Петро радив жінкам, хоча це стосується і чоловіків: «А окрасою їм нехай буде не зовнішнє, заплітання волосся та навішання золота або вбирання одеж, але захована людина серця в нетлінні лагідного й мовчазного духа, що дорогоцінне перед Богом» (1 Пет.3:3-4). Ось ця людина серця і є внутрішній чоловік, про якого ми сьогодні розмовляємо. Лише він є дорогоцінним перед Богом. І коли ми турбуємося про нього, то нас наповнює почуття сенсу і значимості, тому що ми займаємося важливою справою, турбуючить про те, що має ціну і значення. Коли ж ми турбуємося лише про зовнішню людину, яка раніше чи пізніше згине, то це приносить лише пустоту у житті. По-третє, якщо ми не турбуємося про внутрішню людину, то у нашому житті не відбудуться справжні зміни. Ісус попереджав фарисеїв і і книжників: «Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що подібні до гробів побілених, які гарними зверху здаються, а всередині повні трупних кісток та всякої нечистости!» (Мф.23:27) Справжні зміни в людині починаються лише зсередини, лише із внутрішньох людини. Без усвідомлення і визнанная своїх гріхів, без рішень, без боротьби не буде змін. Ми будемо лишатися гробами, наповнененими трупними кістками та всякою нечистотою. Психоаналітик Еріх Фромм сказав: «Нещасна доля багатьох людей – наслідок незробленого ними вибору. Вони ні живі, ні мертві. Життя виявляється тягарем, безцінним заняттям, а справи – лише засобом захисту від мук буття в царстві тіней». У книзі Рональда Толкієна «Володар Перснів» є такі страшні персонажі – Назгули. Це не люди, і не духи, не живі, і не мертві. Страшне життя. Ось таким життям живуть люди без внутрішньої людини.

Яким же чином нам зміцнюватися у внутрішнім чоловікові? Павло молиться за кілька речей. По-перше, через віру. У вірші 17 Павло пише: «щоб Христос через віру замешкав у ваших серцях…». Ісус сказав: «… Як хто любить Мене, той слово Моє берегтиме, і Отець Мій полюбить його, і Ми прийдемо до нього, і оселю закладемо в нього» (Ів.14:23). Христос бажає мешкати у наших серцях. Але перепоною Йому може слугувати наша віра. Віра – це дивна річ. З однієї сторони вона приходить від Бога. Віру дає Бог. Ніхто не може увірувати, якщо Бог не покличе. Але з іншої – віра – це наш відгук на Божий заклик. З однієї сторони віри не видно. На людині не написано, віруюча вона чи ні. З іншої – вона раніше чи пізніше проявляється у житті. У Старому Заповіті, у книзі Буття ми зустрічаємо одного негідника, в честь якого дали ім’я і мені – Яків. Якось він підманув батька і старшого брата і змушений був утікати з дому. Ніч застала його на полі, він ліг і підклав каменя під голову. Це був один з самих важким моментів його життя. Відчуття провини, небезпека і невизначеність у майбутньому мучили його. І у цей важкий час Сам Бог приходить до нього усі сні і каже (Бут.28)

13 … Я Господь, Бог Авраама, батька твого, і Бог Ісака. Земля, на якій ти лежиш, Я дам її тобі та нащадкам твоїм.

14 І буде потомство твоє, немов порох землі. І поширишся ти на захід, і на схід, і на північ, і на південь. І благословляться в тобі та в нащадках твоїх всі племена землі.

15 І ось Я з тобою, і буду тебе пильнувати скрізь, куди підеш, і верну тебе до цієї землі, бо Я не покину тебе, аж поки не вчиню, що Я сказав був тобі.

Бог обіцяв йому величезне благословіння, Свій захист і благополучне повернення назад. Як Яків мав реагувати на це? Він мав лише Божу обіцянку і більше нічого. Вірити Богові чи ні? І Яків вирішує: «Вірити!» Його віра проявилася в обітниці, яку він зробив перед Богом:

20 .. Коли Бог буде зо мною, і буде мене пильнувати на цій дорозі, якою ходжу, і дасть мені хліба їсти та одежу вдягнутись,

21 і я з миром вернуся до дому батька свого, то Господь буде мені Богом,

22 і цей камінь, що я поставив за пам’ятника, буде домом Божим. І зо всього, що даси Ти мені, я, щодо десятини, дам десятину Тобі!

Зі своєї сторони Яків обіцяв служити Богові і віддавати десятину. Віддавати десятину для такого скупого чоловіка як Яків було серйозним рішенням. Але десятина стала однією із мотузок, яка дозволила Якову втриматися і встояти у своєму житті віри. Пізніше і Бог виконав усі Свої обіцянки до Якова. Він щедро благословив його і дітьми, і матерільно. І Він зробив Якова патріархом віри, поряд із Авраамом та Ісааком. Віру не видно. Але якщо віра є, то вона проявляється у практичних рішеннях. У когось є віра поїхати місіоненом. У когось не хватає віри навіть регулярно відвідувати Богослужіння. Хай Господь дарує нам міцну віру!

По-друге, внутрішня людина зміцнюється через укорінення в Божій любові. Подивимося на вірші 17-19:

17 щоб Христос через віру замешкав у ваших серцях, щоб ви, закорінені й основані в любові,

18 змогли зрозуміти зо всіма святими, що то ширина й довжина, і глибина й вишина,

19 і пізнати Христову любов, яка перевищує знання, щоб були ви наповнені всякою повнотою Божою.

Павло молився, щоб вони були закорінені й основані в любові Божій. Коріння постачає поживні речовини і тримає дерево. Важливо, на чому ми основуємо своє життя. Сидіти в Інтернеті, сидіти у кафе, гуляти і розважатися – такі речі можуть бути непоганими, але вони не укріплюють нашу внутрішню людину. Але коли ми перебуваємо у Божому слові, коли глибоко вивчаємо Біблію, то нам відкриваєтья Божа любов, і це зміцнює нас. Лише Боже слово може змінити нашу систему цінностей і світогляд. І саме система цінностей і світогляд визначають, яким є наше життя. п. Ревекка якось свідчила, що коли вона відкриває Біблію, то відчуває запах Божої любові. Коли ми читаємо новини, то бачимо повно чиновників, які попалися на хабарі, продажних політиків і просто бандитів. Такі речі не змінцюють нас, вони просто наповнюють нас гнівом. Але коли ми вивчаємо Боже слово, то бачимо Божу любов і зміцнюємося.

Павло також пише: «зо всіма святими» (18). В Діях 2:42 про перших віруючих написано: «І вони перебували в науці апостольській, та в спільноті братерській, і в ламанні хліба, та в молитвах». Перші віруючі перебували разом у церкві і зростали духовно. Можна подумати, що вони часто збиралися разом, тому що у них не було Інтернету і їм не було чим зайнятися. Але це не так. У них були справи на роботі, городи, діти і багато інших справ. Але вони все рівно збиралися разом, тому що цінували своє духовно життя з Богом.

Якось я почав відчвувати, що моє здоров’я почало погіршуватися, і вирішив записатися у тренажерний зал. Як правило я хожу туди раз в неділю – іноді в Пн., іноді в Ср., іноді в Пт., іноді в Сб., і іноді у Нд. ввечері. Але я помітив, що коли б не приходив туди, я бачу там кілька одних і тих самих людей. Думаю, що вони ходять туди щоденно. У чомусь це великі люди. По вечорам вони не просижують годинами біля телевізора чи в Інтернеті, чи за пивом, а займаються спортом, іноді кричать і стогнуть від напруження, обливаються потом, але все рівно не кидають цього заняття. Напевно це для них має певну цінність. Вони віддають на це час. Вони платять за це гроші. Заради цього вони відмовляють собі у чомусь іншому. І вони не думають, що занадто часто ходять у тренажеринй зал. Вони також підбадьорюють один одного словами: «Слухай, а ти молодець – взяв таку вагу!» І як нагороду вони мають гарного зовнішнього чоловіка. І ми, християни, можемо у цьому повчитися у них. Важливо, щоб як перші християни, ми збиралися разом для вивчення слова, на Богослужінні, для спілкування, для того, щоб разом славити і хвалити Бога. Це зміцнює нас і приводить до зростання.

Подивимося 19-ий вірш: «і пізнати Христову любов, яка перевищує знання, щоб були ви наповнені всякою повнотою Божою». Зростання і зміцнення внутрішнього чоловіка призводить до того, що ми наповнюємося всякою Божою повнотою. Є люди, які ходять в церву, вивчають Біблію, відвідують Богослужіння, але з часом розчаровуються в Бозі. Це дуже сумна картина. Щось не так пішло у їх духовному житті. Але якщо ми приділяємо увагу нашому внутрішньому чоловікові, якщо ми відповідаємо вірою на Боже слово, коли ми пізнаємо Божу любов і укріплюємося в ній, то ми не розчаруємося, більше того, ми пізнаємо повноту життя в Бозі. Ісус сказав: «Злодій тільки на те закрадається, щоб красти й убивати та нищити. Я прийшов, щоб ви мали життя, і подостатком щоб мали» (Ів.10:10). Коли ми маємо у серці Христа, то не розчаруємося, натомість ми пізнаємо цю повноту Божого життя.

(п. Яків)

Щоб були ви наповнені всякою повнотою Божою

До ефесян 3:13-21

Ключовий вірш 19

1. Чому віруючі Ефесу не повинні занепадати духом через ув’язнення Павла і чому його страждання є їхньою славою?

2. Яким чином Павло молиться за них до Бога? Ким відкривається Бог через слова Павла? Коли Аврам, Яків, Симон особисто зустрілися з Богом, Він дав їм нові імена. Якби Бог дав вам нове ім’я, з яким значенням ви хотіли б його отримати?

3. Про що Павло молиться за віруючих в Ефесі? Що означає слова “силою зміцнитися… в чоловікові внутрішнім”, “закорінені й зміцнені в любові”?

4. Що значить “щоб Христос через віру замешкав у ваших серцях”, “змогли зрозуміти зо всіма святими”, “і пізнати Христову любов, яка перевищує знання”, “щоб були ви наповнені всякою повнотою Божою”? Яким чином прихід Святого Духа допомагає нашому внутрішньому “я”?

5. Божа сила неперервно зрощує нас. Як ви вважаєте, яка з трьох сфер нашого життя – розум, емоції, воля – найбільш славна, я яку треба перш за все укріплювати?

6. Якого Бога славить Павло? Павло говорить про два джерела нескінченної Божої слави. Де ці джерела? Засвідчите, коли Бог дав вам більше, ніж ви думали або очікували?

РОЗУМІННЯ ТАЄМНИЦІ ХРИСТОВОЇ

До ефесян 3:1-13

Ключові вірші 5,6 : “А вона за інших поколінь не була оголошена людським синам, як відкрилась тепер через Духа Його святим апостолам і пророкам, що погани співспадкоємці, і одне тіло, і співучасники Його обітниці в Христі Ісусі через Євангелію”

Сьогодні ми продовжуємо вивчення послання до Ефесян і розбираємо першу частину 3го розділу. Як ви, напевне, пам’ятаєте в минулому розділі Павло говорив про те, як Бог через Христа зробив поган частиною Свого народу, Своєї Церкви. Вони (а так само і ми з вами) були мертві в гріхах, далекі від Бога і в нас не було жодної підстави надіятись на Бога Ізраїлю. Як процитував п. Авраам покійного Бендукідзе: “Україна жодного разу не згадується в Біблії”. Обітниці, дані Божому народу ніяким чином не стосувались нас. Але тепер в Христі Ісусі ми, колись далекі, стали стали близькі Христовою кров’ю. Ісусом Христом Бог зруйнував перепони які були між Богом та людьми, так само, як між юдеями та поганами. З юдеїв, так само, як з поган Бог створив нове суспільство, міжнаціональне, таке різноманітне та різнобарвне, — Церкву Божу, яка представлена тут як тіло Христа, як улюблена Божа сім’я, та як храм, в якому перебуває Бог.

В цьому уривку Павло розповідає про свою роль в Божій історії, але що ще важливіше: він розповідає про роль Церкви в Божій історії. Бог відкрив йому таємницю і ця таємниця має стати явною через його служіння та через Церкву. Що це за таємниця прихована у віках? Яким є Божий задум для нас? Якою є наша роль в Його історії? Хай Господь зараз відкриє нам розум і серце і нехай Дух Святий наставить нас зараз на всяку Божу істину.

Подивіться вірші 1,2: “Через це я, Павло, є в’язень Ісуса Христа за вас, поган, якщо ви тільки чули про зарядження Божої благодаті, що для вас мені дана”.

Павло тут називає себе в’язнем Ісуса Христа, тому що в цей час перебував у в’язниці. Але чому він туди потрапив? Може він зробив щось лихе? Може порушив закон чи закликав когось до бунту? – Ні. Павло потрапив у в’язницю за проповідь Євангелії про спасіння в Ісусі Христі.

Що таке Євангелія? Євангелія — це блага звістка (добра новина) для усіх людей. Це звістка про Божу любов і милосердя до грішників. Це звістка про прощення гріхів, про звільнення від осуду і смерті. Але ось в чім парадокс: ті, хто служить проповіді цієї Євангелії неодмінно зустрічаються з труднощами, гоніннями та утисками, так само, як і Павло. Значною мірою причина, з якої проповідь Євангелії зустріла такий шалений опір серед юдеїв були якраз язичники. Тому що те, що для поган звучало як дивовижна звістка примирення, для юдеїв на голову не налазило.

Наприклад, коли ми читаємо про арешт Павла у 22 розділі книги Дій, то бачимо дуже характерну картину. Павло розповідає юдеям історію свого навернення. Він говорить про те, як гнав Церкву, як приймав участь у вбивстві Стефана. Вони мовчать. Він розповідає про те, як Господь зустрів його на дорозі. Вони мовчки слухають його, не перебиваючи. Їм було цікаво, коли він розповідав, як молився і не знав, чим може бути корисний для Бога в Єрусалимі і околицях. Але, як тільки він сказав слова: “Але Він (Господь) до мене промовив: іди, бо пошлю Я далеко тебе, до поган!”, ніби буря здійнялася, юдеї почали верещати, жбурляти свою одежу, кидати порох у повітря і гукати “Геть такого з землі, бо жити йому не годиться!…” (Дії.22:21-23).

Але, проповідувати язичникам примирення в Христі, звіщати Божу благодать, будувати Церкву Божу з юдеїв, так само, як з поган і було тим дорученням (зарядженням), яке Павло отримав від Бога. Чому ж цього не могли прийняти і зрозуміти юдеї? Чому служіння язичникам так сильно дратувало їх? — тому що їм здавалось, що це суперечить усьому, що Бог говорив до них в Старому заповіті. Це було занадто неочікувано, ніхто не міг цього передбачити. Тому Павло говорить про це, як про таємницю, яку йому відкрив Бог.

Скажіть, ви любите відкривати таємниці, досліджувати і знаходити щось нове? Якщо так, то зараз у нас є прекрасний шанс разом з апостолом Павлом приступити до таємниці Божого задуму. В цьому світі є багато таємниць і нам так цікаво відкривати їх і пізнавати щось нове. Але чи є якась таємниця більша і цікавіша ніж пізнання Божого задуму? Тому, пристебніть ремені, нас очікує багато дивовижного і неочікуваного.

Подивіться вірші 3-6: “Бо мені відкриттям об’явилась була таємниця, як писав я вам коротко вище, з чого можете ви, читаючи, пізнати моє розуміння таємниці Христової. А вона за інших поколінь не була оголошена людським синам, як відкрилась тепер через Духа Його святим апостолам і пророкам, що погани співспадкоємці, і одне тіло, і співучасники Його обітниці в Христі Ісусі через Євангелію”.

Що ми тут одразу находимо на поверхні? Павло говорить тут про існування якоїсь таємниці. Слово “таємниця” повторюється в цьому уривку декілька раз: у вірші 3, 4 та 9. У вірші 5 під словом “вона” також ховається таємниця. А у вірші 11 вона ховається під словами: “відвічна постанова”. Якщо одне поняття повторюється в Біблії так часто, то що це значить? — що це дуже важливо і треба звернути увагу. Підемо далі.

Як ця таємниця характеризується? Вірш 9 говорить: “та висвітлити, що то є зарядження таємниці, яка від віків захована в Бозі, Який створив усе”. Іншими словами ця таємниця — це те, що Бог задумав здійснити ще у вічності. Це те, що Він планував. Те, чого Він хотів. Те, що було в Його серці навіть перше, ніж світ був створений.

Також, вірш 5 каже: “А вона за інших поколінь не була оголошена людським синам…”. Більше того, вірш 11 каже, що вона не була оголошена і духовним створінням, таким, як ангели. І її не можна було дізнатись ніяким чином, не можна було здогадатись чи вивести якусь закономірність. Але що сталось? Сталось те, що тепер через Духа Святого Бог відкрив її апостолам і пророкам, в тому числі і Павлові.

Спробуйте уявити собі, що творилося в Павловому серці, коли він думав про це. Він ніби бере підзорну трубу і дивиться назад. Що він бачить? Він бачить великих служителів минулого через яких Бог могутньо працював, яким Бог відкривав Свою волю і Самого Себе. Він бачить Ісаю і Єремію, Давида, Мойсея і Авраама. Це мужі через яких Бог велично працював в минулому. Але їм не була відкрита ця таємниця.

Тоді він дивиться ще далі. Що він бачить? Він бачить небесних ангелів і демонів темряви, які від початку творення світу спостерігали за дивовижними Божими ділами, які бачили те, чого не могло бачити людське око. Але і їм не була відкрита ця таємниця.

Що ще він бачить? Він бачить, як зараз, в його час, те, що було приховане, Духом Святим відкрилось апостолам, так само як і йому самому. Це так, ніби Бог розгорнув перед ним Своє серце і показав, що в ньому було від самої вічності, що саме Він хотів зробити, який благий, який величний, який дивовижний Його задум який “…Він учинив у Христі Ісусі, Господі нашім” (11). Задум, який Він здійснив, коли послав в цей світ Сина, щоб Він вдягнувся в тіло і став таким, як ми, щоб Він піднявся на хрест, пролив Свою Кров і вмер за наші гріхи. Щоб Він повставши з мертвих став нашим Спасителем і знову повернувся в славі і величі, щоб відновити весь світ і представити його Богу.

Вірш 4 каже: “з чого можете ви, читаючи, пізнати моє розуміння таємниці Христової”. Це саме Боже серце відкривається зараз перед нами. Чи не хвилюється ваше серце? Павло каже, що читаючи Писання ми пізнаємо Божий задум. Він вчить нас тут правильному ставленню до Писання. Він показує, з яким серцем, з яким питанням ми маємо відкривати свої Біблії. Не просто для того, щоб збільшити багаж своїх знань і вивчити нові слова, але для того, щоб пізнати таємницю Христову: “Боже, дай мені знайти тут Ісуса Христа, навчи мене довіряти Його обітницям, дай мені знати Твоє серце, розуміти Твою волю і пізнавати Тебе в Ісусі Христі”. Амінь.

Що ж далі бачить Павло, досліджуючи цю таємницю Христову? Далі він переходить від загального “телескопічного” бачення до дуже конкретних речей і знаходить там недослідиме багатство (8) і найрізнішу мудрість (10) Божу. Він бачить, що Бог захотів здійснити і що здійснив в Ісусі Христі. Він бачить в чому проявилася дія Євангелії. Що ж тепер потрапляє в його поле зору? — Церква. Таємниця Христова, те, що Бог здійснив через Ісуса Христа відкривається зокрема в тому, як Він будує Свою Церкву з язичників так само, як з юдеїв.

Подивіться ще раз вірші 5, 6: “А вона за інших поколінь не була оголошена людським синам, як відкрилась тепер через Духа Його святим апостолам і пророкам, що погани співспадкоємці, і одне тіло, і співучасники Його обітниці в Христі Ісусі через Євангелію”.

Павло дивиться на Церкву і бачить дещо дивовижне. Він бачить, як з двох непримиримих, ворожих таборів: євреїв та поган, тих, хто завжди був розділений стіною, Бог бере тих, хто надіється на Христа і з них Він будує новий народ Божий, Свою Церкву. І це вражає Павла, бо це було неможливо. Коли ми відкриваємо Біблію і читаємо Старий заповіт, то дуже ясно бачимо, що Божий задум — для євреїв. Вони — нащадки Авраама. Їм належать Божі обітниці. З ними Бог уклав Свого заповіта, їм дав Закона, їм дав скинію і храм, щоб бути серед них і з ними. Єдиний спосіб, як погани могли приєднатись до цього задуму — стати частиною єврейського народу: прийняти обрізання крайньої плоті, прийняти усі закони і настанови за якими жили євреї і жити, як євреї. Але, як виявилось, Божий задум від самого початку сягав далеко за межі єврейського народу та юдейського царства. В Ісусі Христі Бог відкриває дещо нове. В Ісусі Христі Бог примирив двох (юдеїв і поган) в одному тілі (церкві) забивши ворожнечу на хресті (2:16). В Ісусі Христі погани (ми з вами) — більше “не чужі й не приходьки, а співгорожани святим, і домашні для Бога” (2:19). В Ісусі Христі і юдеї і погани разом отримують один і той же спадок і благословення, разом приймають участь в одній обітниці і взагалі є одним народом, одним тілом. Амінь.

І тут ми бачимо, що Церква — це не просто якийсь “запасний” план Бога, до якого Йому довелось вдатись, тому що євреї не змогли вчинити того, що від них очікувалось в Заповіті. Церква — це і є основний план, який Бог реалізовував в Своїй історії. І це треба розуміти. В Гал.3:13,14 Павло свідчить: “Христос відкупив нас від прокляття Закону, ставши прокляттям за нас… щоб Авраамове благословення в Ісусі Христі поширилося на поган, щоб обітницю Духа прийняти нам вірою”. Тобто навіть коли Бог стояв перед Авраамом і говорив йому: “І благословляться в тобі всі племена землі!” (Бут.12:3), Він вже тоді мав Собі цю мету: створити цей новий мультинаціональний, різноманітний, різнобарвний народ під одним Головою, одним Спасителем, одним Месією Христом.

Брати і сестри, ви розумієте, до якої таємниці ми тут приступаємо? До таємниці Церкви Божої. В наш час індивідуалізму велич цієї таємниці часто ігнорується. Нам здається: ось я вірую в Ісуса Христа серцем і це між мною і Богом, а все інше — не важливо. Людям часто здається, що важливі тільки особисті стосунки з Богом, а церква — це просто якась надбудова, опція, не дуже важлива. Що церква — це просто місце спілкування віруючих, або структура для виховання і адміністрування. Але це не так. Церква — це не просто якийсь побічний продукт Божої роботи і спасіння. По великому рахунку наше спасіння і полягає в тому, що Бог бере нас від світу і Духом Святим запечатує в Ісусі Христі, роблячи нас частиною Церкви. І Христос помер і воскрес не тільки для того, щоб виправдати наші гріхи, але і для того, щоб усиновити нас, зробити Божою сім’єю. Не тільки для того, щоб з’єднати нас з Богом, але щоб з’єднати нас одне із одним містичним, органічним союзом в Ісусі Христі. Церква — це те, що задумав Бог від вічності, це те, що будує і оновлює Бог від вічності. Церква — це те, як Бог працює в цьому світі, звіщаючи таємницю Євангелії. Амінь.

В чому ж Павло бачив своє призначення і призначення Церкви в світі? Подивіться вірші 9-11: “та висвітлити, що то є зарядження таємниці, яка від віків захована в Бозі, Який створив усе, щоб тепер через Церкву була оголошена початкам та владам на небі найрізніша мудрість Божа, за відвічної постанови, яку Він учинив у Христі Ісусі, Господі нашім”.

Коли Павлу відкрилася ця таємниця про Божий задум спасіння в Христі Ісусі і про роль Церкви, він не міг залишатися байдужим. Він був захоплений цією дивовижною роботою Христа і планом Бога. Він вважав своє покликання служити язичникам і проповідувати Євангелію величезним і незаслуженим даром Божої благодаті і привілеєм (8). І так само, як Павло став джерелом Божого об’явлення для Церкви, так, згідно Божого задуму, і Церква має являти Христову таємницю і Божий задум світові, в якому ми живемо і навіть світу духовному.

Божий славний задум стає явним для світу і через проповідь Євангелії Церквою, так само і через сам факт існування Церкви як моделі нового суспільства, нового Божого народу в цім світі. І коли нам спасенним чи ангелам в небесах відкривається ця найрізніша Божа мудрість в Ісусі Христі, нам нічого не лишається, як тільки схилитись перед Богом в хвалі і прославити Його. Іван описує це в книзі Об’явлення так: “І нову пісню співають вони, промовляючи: Ти достойний узяти цю книгу, і розкрити печатки її, бо Ти був заколений, і кров’ю Своєю Ти викупив людей Богові з усякого племени, і язика, і народу, і люду. І Ти їх зробив для нашого Бога царями, і священиками, і вони на землі царюватимуть! І я бачив, і чув голос багатьох Анголів навколо престолу, і тварин, і старців, і число їх було десятки тисяч раз по десять тисяч і тисячі тисяч. І казали вони гучним голосом: Достойний Агнець, що заколений, прийняти силу, і багатство, і мудрість, і міць, і честь, і славу, і благословення! І кожне створіння, що воно на небі, і на землі, і під землею, і на морі, і все, що в них, чув я, говорило: Тому, Хто сидить на престолі, і Агнцеві благословення, і честь, і слава, і сила на вічні віки!” (Об.5:9-13). Амінь.

Подивіться вірш 13: “Тому то благаю я вас не занепадати духом через терпіння моє через вас, бо воно ваша слава”.

Цікаво, що Павло закінчує цей уривок так само, як і почав його — згадкою про свої страждання заради Христа і Церкви. Слава і страждання завжди йдуть поруч в Новому заповіті. Господь Ісус увійшов в славу через страждання. Але тут Павло говорить про дещо інше. Він вказує, що його страждання лише підтверджують Божий задум на будівництво Церкви і спасіння язичників. Церква була такою важливою для Павла, тому що вона є такою важливою для Бога. І якщо Церква займає таке важливе місце в Божій історії, то вона також повинна займати відповідне місце і в наших життях. Чи можна легковажно ставитись до того, до чого Бог так серйозно ставиться? Нам потрібно старатись і прагнути стати відповідальними членами помісної церкви, як прояву Церкви Христової. І коли ми, як Павло, будемо бачити в Церкві не просто будівлю, якесь непорозуміння, чи місце для спілкування, а оголошення Христової таємниці, Божу сім’ю і храм Божий, те, над чим Бог постійно працює, тоді ми самі будемо прагнути добра Церкві. Прагнути більш живих богослужінь і більш близьких стосунків. Тоді і в наших серцях, як в серці Павла буде бажання молитися за інших і сповіщати Христову таємницю цьому світові. Нехай Господь будує з нас прекрасну церкву, через яку Він буде прославлений і явлений цьому світу. Амінь.

(п. Йонатан)

ЩОБ ТЕПЕР ЧЕРЕЗ ЦЕРКВУ БУЛА ОГОЛОШЕНА

До ефесян 3:1-13

Ключовий вірш 10

1. Вірші 1-2. Розкажіть, чому Павло став в’язнем? Як, не дивлячись на це, він зміг взяти на себе обов’язок служити Церкві? Яке служіння Божої благодаті нам потрібно здійснювати сьогодні?

2. Вірші 3-4. Яку таємницю пізнав Павло? Як Павлове розуміння цієї таємниці можуть пізнати християни? Наскільки ви старанні в читанні та вивченні Біблії?

3. Вірші 5-6. Кому була оголошена ця таємниця? Що за служіння таємниці було приховане від колишніх поколінь і стало відкрите апостолам в часи Павла? Що означає бути “співпадкоємцями” і “одним тілом” і “співучасниками обітниці”?

4. Вірші 7-9. Павло говорить про себе, як про “служителя благовісництва”. Що це за благовістя?

5. Вірші 10-12. Хто несе служіння проголошення найрізнішої премудрості Божої початкам та владам на небі? Чому Церква повинна бути відповіддю для цього світу? Як нам необхідно готуватись і нести це служіння?

6. Яким чином здійснюється робота по здійсненню передвічного Божого задуму? Як ми отримали вільний доступ до Бога? Чому для вірян ув’язнення Павла і його страждання були славою? Як відрізняється цінність багатства благодаті Христа і цінність багатства світу? Які цінності ви ставите на перше місце?

Він наш мир

До ефесян 2:11-22

Ключовий вірш 2:14 : “Він бо наш мир, що вчинив із двох одне й зруйнував серединну перегороду, ворожнечу, Своїм тілом”

У сьогоднішньому слові Павло говорить про те, як Ісус Духом Святим будує церкву. Церква — це святий храм Божий, місце, де живе Бог. В стародавні часи люди будували будівлі, ставили там ідолів, і казали, що в цьому камінні живе Бог. Але насправді Бог живе у всесвітній церкві. Він живе в людях, що прийняли Ісуса своїм Спасителем і Господом. Яким чином Бог робить це, про це сьогодні будемо говорити.

І. Він наш мир (11-18)

Подивіться вірші 11,12. “Отож, пам’ятайте, що ви, колись тілом погани, що вас так звані рукотворно обрізані на тілі звуть необрізаними, що ви того часу були без Христа, відлучені від громади ізраїльської, і чужі заповітам обітниці, не мавши надії й без Бога на світі.” Після того, як Павло наголошує, що віруючі — нове створіння Боже в Христі Ісусі, і що ми в Ісусі створені на добрі справи, які Бог наперед приготував, щоб ми в них перебували, то він нагадує, в якому стані вони були перед тим, як ввірували. Вони не мали нічого спільного з євреями, і крім того, євреї їх принизливо називали “необрізаними” і вважали, якщо не за тварин, то за людей нищого ґатунку. Але це була не проблема. Головною проблемою було те, що вони були без Христа, відлучені від громади ізраїльської, чужі заповітам обітниці, не мали надії й були без Бога в світі. Не треба думати, що тут громада ізраїльська — це єврейський народ, а Павло був націоналістом і вважав, що єврей краще грека, римлянина або скіфа. Ні, тут громада ізраїльська — це Божий народ, народ, що має обітниці від Бога. Тобто, тут Павло каже, що вони дійсно не мали жодного відношення до Бога, не мали відношення до обітниць Бога, ні до Христа, ні до Його спасіння. Ізраїльтянин міг прочитати Біблію та знайти, що Бог обіцяє їм Спасителя, що Бог забуде їхні провини заради Самого Себе, і міг мати втіху: “о, Бог обіцяв мені, що примирить мене з Собою” і мати сподівання на це. Але поганин не мав такої надії. Навіть, якщо він прочитає Біблію, і знайде ті самі слова, і зрозуміє і навіть повірить, то це не його втіха і не його надія. Ця обіцянка відноситься до старозавітної церкви, тобто до громади ізраїльської, а не до скіфів, римлян, галів, бритів. Каха Бендукідзе, коли читав лекцію в КПІ, сказав: “відкрийте Біблію і прочитайте, скільки раз там написано “Україна”? Там завжди написано “Ізраїль”. Всі обіцянки Бога стосуються Ізраїля, тому ви повинні робити щоб бути вибраним народом”. Тому що погани були відлучені від Бога, тому не мали відношення до обіцянок Бога, були без надії, й мали загинути. Вони не мали доступу до благословень Божих, натомість були під прокляттям та були дітьми гніву. Це дійсно жалюгідний стан та статус. Головна та єдина  причина цього — відокремлення від Бога. Іншими словами — ворожнеча, стан війни, проти Бога.

Крім того, що погани були у війні з Богом, вони були у ворожнечі з ізраїльським народом. Євреї не вважали поган людьми. Погани відповідали їм тим же. Цікаво, що в Біблії ніде не сказано, що ізраїльтяни мають ворогувати проти греків, єгиптян, римлян, нубійців, чи персів. Навіть проти сирійців, тобто арамеїв, не сказано ворогувати, і проти филистимців не сказано, а сказано лише проти 7 народів Ханаану, тобто проти амореїв та фінікійців, та проти амалікійців, що напали на Ізраїль, та моавитів, що спокушали їх. Загалом 9 народів, 7 народів, землю яких вони посядуть, мають бути знищені за їхні гріхи, і 2 народи-сусіди, не мають знищуватися, але вони мають ворогувати з ними, тому що вони заважали Божій роботі. Але євреї досить непогано дружили з цими народами, але ворогували проти інших поган. Ця ворожнеча і розділення видно навіть в першій церкві. Коли сотник Корнилій покликав Петра, він, мабуть, був прозелітом, тобто обрізаним з поган, і по закону мав такий самий статус перед Богом, як і будь-який єврей, але Петро вагався, чи варто йому піти, а інші віруючі теж засуджували Петра, що він таки ходив. Таке розділення між людьми походить не тільки через різну культуру, чи різне виховання. Головна причина — це ворожнеча людей проти Бога.

Як Бог вирішує це питання? Подивіться вірш 13: “А тепер у Христі Ісусі ви, що колись далекі були, стали близькі Христовою кров’ю”. Ми стали близькі кров’ю Ісуса Христа. Подивіться ще на вірші 14-16: “Він бо наш мир, що вчинив із двох одне й зруйнував серединну перегороду, ворожнечу, Своїм тілом, Він Своєю наукою знищив Закона заповідей, щоб з обох збудувати Собою одного нового чоловіка, мир чинивши, і хрестом примирити із Богом обох в однім тілі, ворожнечу на ньому забивши.” Ісус Христос наш мир. Ще раз: Ісус Христос наш мир. Ми думаємо, що мир — це стан. Стан без війни, або стан мирних відносин. Але з точки зору Біблії мир — це Ісус Христос. В Ньому ми маємо примирення з Богом. В Ньому ми маємо мирні стосунки з іншими. Заберіть Ісуса Христа, і ми знову будемо в ворожнечі з Богом, і в конфліктах та в ворожнечі з іншими людьми.

Яким чином Христос став нашим миром? Тим що Він зробив на хресті. В 16 вірші сказано: “хрестом примирити із Богом обох в однім тілі, ворожнечу на ньому забивши”. Перш за все, Він хрестом примирив нас з Богом. Він виконав досконалу волю Божу, задовольнив Божу праведність і до кінця випив чашу Божого гніву. Він вгамував Божий гнів і дав можливість Божій милості здійснюватися в нашому світі. Коли ми говоримо про Божу любов, то Христос — уособлення її. Боже примирення Його Самого з грішниками — це теж Ісус Христос. Він уособлення нашого примирення з Богом.

Також тут сказано: “ворожнечу на ньому забивши”. Бог вбив ворожнечу Самого Себе з  грішниками на хресті. На хресті разом з Ісусом були розп’яті наші гріхи, наше прокляття, Старий Заповіт з Ізраїлем і Стародавній Заповіт з Адамом, і взагалі все, що викликало ворожнечу між Богом і грішниками, все це було знищене на хресті. Замість того, Ісус дав Свою науку, Своє вчення. Старий закон викликав засудження, тому що ніхто не міг виконати його. Вчення Ісуса Христа призводить до благословіння, тому що вчить нас, як виконати волю Бога, отримавши прощення й мир.

Як ми отримуємо цей мир? Як я, Владислав Мазан, можу отримати це примирення? Це запитання. Прийшовши до хреста Ісуса Христа. А тоді наступне запитання: а як моя дружина, Марія Мазан, може отримати примирення з Богом? Це теж запитання. Так само. А як хто-небудь інший, наприклад Катя Чуніхіна, або Дмитро Салюк, чи Софійка, як може отримати це примирення? Так само. Кожен з нас, будь-який грішник, отримає примирення так само: прийшовши до хреста Ісуса Христа. Але якщо ми всі, щоб отримати прощення, примирення з Богом приходимо до одного й того Ісуса Христа, і там однаково омиваємося однією кров’ю, і отримаємо однакове прощення й однакове спасіння, то як між нами, однаково прощеними грішниками може бути ворожнеча? Більш того, якщо і я, і моя дружина, і ви всі, і мені незнайомі люди стаємо одним тілом одного Ісуса Христа на землі, то як між нами може бути ворожнеча? Тут ми маємо один важливий принцип: Ісус Христос хрестом зруйнував не тільки ворожнечу між нами та Богом, але й поміж нами. В Ісусі Христі вже не має ні юдея, не елліна. В Ісусі Христі є тільки діти Бога, члени Його церкви, тобто Його тіла на цій землі. Якщо ви читали книгу “Подорож “Досвітнього мандрівника” (Хроніки Нарнії), то, мабуть, звернули увагу, на одному з останніх островів за столом Аслана сиділи зупинені в часі декілька лордів. Вони мали сидіти до останнього часу землі, коли Аслан розбудить їх. Таке покарання їм було за те, що вони почали сваритися за столом благодаті. Ми знаходимося в такому самому стані: ми всі стоїмо в Ісусі Христі перед хрестом Ісуса і перед престолом благодаті на небесах. Тому тут не має місця для сварок і ворожнечі.

Також, давайте також разом прочитаємо вірші 17,18: “І, прийшовши, Він благовістив мир вам, далеким, і мир близьким, бо обоє Ним маємо приступ у Дусі однім до Отця.” Це те, про що ми тільки що говорили.

Тоді виникає питання: ми дійсно бачимо, що між членами церкви не завжди є мир. Є розділення і сварки. Через це виникає гіркий корінь, і в церкві стаються розділення. Чому це так? Я думаю, головна причина — віруючі не стоять в Ісусі Христі, не стоять біля хреста Ісуса. Вони стоять біля капища своєї гордості, своєї пожадливості, егоїзму і таке інше. В цей понеділок я зайшов на пошту купити конверти з марками. Я трохи запізнився, пошта ще не була закрита але вже перестала працювати. Мені здавалося, що немає жодної проблеми продати мені три конверти, це справа 30 секунд. Але вони так не вважали. Я дуже розгнівався й нахамив робітницям пошти і образив їх. Чесно кажучи я поводився дуже некрасиво. Потім мені було дуже соромно, я не міг заспокоїтися, і думав, чому так сталося. В решті решт я зрозумів, що в той час я думав не про Ісуса, а про своє надмірне “Я”, хоча це було не так,  але мені здалося, що хтось мене принижує, тому почав принижувати сам. Це не красива історія, але прекрасно ілюструє: мирні відносини від хреста Ісуса Христа. Саме там немає місця сваркам. Але в цьому світі для сварок і приниження завжди є місце.

Виникає ще й інше запитання, воно трохи не в тему, але актуальне. У нас зараз іде війна. Чи з сьогоднішнього слова слідує, що ми маємо прагнути миру з Росією будь-якою ціною? Чи маємо прагнути миру з агресором, з тими хто хоче й надалі вбивати, грабувати і ґвалтувати? Я кажу про це тому що багато християн не розуміють, як їм поводитись, і як каже Слово Боже. Знову подивіться вірші 14,15,16,18: “Він бо наш мир, що вчинив із двох одне й зруйнував серединну перегороду, ворожнечу, Своїм тілом, Він Своєю наукою знищив Закона заповідей, щоб з обох збудувати Собою одного нового чоловіка, мир чинивши, і хрестом примирити із Богом обох в однім тілі, ворожнечу на ньому забивши.” Та “бо обоє Ним маємо приступ у Дусі однім до Отця”. Тут постійно чотири рази повторюється: з двох одне, з обох одного нового чоловіка, обоє Ним маємо приступ у Дусі однім до Отця. Тобто, мир наступає тоді, коли двоє приходять в одному Дусі через Єдиного Ісуса Христа до одного Отця. Якщо я прихожу до Отця через Ісуса Христа, і мій ворог приходить до того самого Отця через того самого Ісуса Христа, то дійсно, ворожнеча зруйнована. Біля престолу благодаті для неї нема місця. Але це якщо ми обоє приходимо. Якщо я прихожу до Отця, я можу відкинути свою ненависть і свою ворожнечу. Вона буде зруйнована любов’ю Бога, що Він показав у Христі. Але якщо він не приходить, то його ненависть при ньому залишається, і ворожнеча нікуди не дінеться. Так само й навпаки. З нашого боку ми можемо просто не ненавидіти, але неможливо примиритися з тим, хто не бажає миру. Взагалі це слово не про війну, а про церкву, але багато хто заплутався, тому сказав про це.

ІІ. Де наріжним каменем є Сам Ісус Христос (19-22)

Подивіться вірш 19: “Отже, ви вже не чужі й не приходьки, а співгорожани святим, і домашні для Бога” Після того, як Бог примирив поган, конкретно віруючіх Ефесу з Собою, а також зруйнував перегороду, що була між ними, та віруючіми з юдеїв, Бог зробив їх частиною вибраного народу. Тепер віруючі в Ефесі вже не чужі для Бога, вони стали Його домашніми, а для всіх віруючих — співгорожани. В давньому світі приходько — це одна з найбільш незахищених верст населення. Тому навіть в божих заповідях написано: “не пригноблюй приходька, сироти та вдови”. Ефесяни були такими приходьками в Божому народі: чужі й незахищені. Але завдяки Ісусу Христу, вони стали такими самими громадянами царства Божого, як і віруючі з юдеїв.

Вірші 20-22 говорять: “збудовані на основі апостолів і пророків, де наріжним каменем є Сам Ісус Христос, що на ньому вся будівля, улад побудована, росте в святий храм у Господі, що на ньому і ви разом будуєтеся Духом на оселю Божу.” Це велике ведіння Павла побудови церкви. Тепер віруючі Ефесу стали готовими, їхня віра збудована на основі апостолів, тобто апостольського вчення і вчення Ісуса Христа, переданого через апостолів, та пророків — вчення, що Бог дав в попередні часи, коли ще не було явне об’явлення Ісуса Христа. Вони, як казав Петро, як живі камені разом з всією церквою на основі Ісуса Христа будуються і ростуть в великий й святий храм живого Бога, на оселю Божу. Світова церква — це духовна будівля, вона заснована на сповіданні віри Петра: “Ти — Христос, Син Бога живого”. Відняти це сповідання — все зруйнується, церква перестане бути церквою. Тому Христос тримає все. По-друге, Ісус об’єднує все. Між нами немає жодних причин бути разом, бути братами й сестрами, окрім Ісуса Христа. Таким чином Він є наріжний камінь: тримає все і об’єднує все. І на Ньому церква росте: і збільшується кількісно, і росте духовно, під керівництвом Святого Духа, щоб стати оселею Бога. Раніше думали, що Бог живе в храмах, будівлях, що робили люди, але Богу було вгодно зробити Своєю оселею церкву, громаду віруючих в Ісуса Христа. Зараз у Бога немає оселі в цьому світі, окрім церкви. Тому це дійсно мета церкви: бути тілом Ісуса Христа, щоб виконувати Його працю та оселею Духа Святого, щоб будь-хто міг прийти та вклонитися Богові.

Давайте зараз повернемося і знову подивимося на все це слово разом. Бог будує Свою церкву в цьому світі. Це воля Бога, щоб прийти й жити з віруючіми в цьому світі. І як в Старому Заповіті Скинія була оселею Бога, так в Новому Заповіті Бог вирішив жити в церкві.  Церква — це громада віруючіх в Ісуса Христа, що об’єднані Ним в єдине тіло, в єдину сім’ю.  Але Бог не хоче, щоб Його храм в цьому світі був маленьким, незначущим. Його церква повинна наповнювати весь світ. Його церква не повинна обмежуватися “тільки для своїх” чи “тільки для мого народу”. Любов Божа настільки велика, і щоб її реалізувати, Бог заплатив таку велику ціну, що в церкві мають бути всі: і юдеї і погани. Тому Ісус привів не тільки юдеїв, але й поган. Христос знищив всяке розділення й всяку ворожнечу в церкві. Він об’єднав все тим, що став єдиним Спасителем, тим що всі ми приходимо до єдиного Бога омившися однією кров’ю, приймаючи одного Духа. Це єдина справжня основа для мирних відносин. Таким чином Ісус — наріжний камінь церкви: Він тримає собою все, забери з церкви Ісуса, церква перестане існувати, Він — єдиний, хто дає нам мирні стосунки з Богом. І Він об’єднує всю церкву в єдину сім’ю.

Люди в цьому світі прагнуть миру. Для того, щоб забезпечити мир, укладаються міжнародні договори, створюється глобальна економіка, проводяться Олімпійські ігри, навіть ставляться цінники на товари. Але, на жаль, в цьому світі мир неможливий. Єдиний справжній мир можливий тільки в Ісусі Христі. Той, хто хоче миру, має прийти до Ісуса і в Ньому примиритися з Богом і мати мирні й близькі стосунки в церкві з братами й сестрами.

(п. Авраам Влад)