Записи

ПРОЩАЙТЕ ВАШИХ БРАТІВ ТА СЕСТЕР ВІД СЕРЦЯ

Від Матвія 18:21-35

Ключовий вірш 18:35 : “Так само й Отець Мій Небесний учинить із вами, коли кожен із вас не простить своєму братові з серця свого їхніх прогріхів”

Коррі тен Боом – це нідерландка, яка допомагала євреям під час нациської окупації Нідерландів. Її піймали та посадили в концтабір. Вона пройшла усі його жахи, і по Божому провидінню вижила. Після цього вона стала їздити по світу і звіщати силу Божого прощення. Якось, коли вона була в Німеччині, після одного із зібрань до неї підійшов чоловік, в якому вона пізнала колишнього наглядача у концтаборі – одного із самих жорстоких. Ці наглядачі заставляли її та інших жінок проходити оголеними повз них. У цьому концтаборі померла її сестра. Він сказав:

«Ви згадали Равенсбрюк у своїй промові, а я був там наглядачем. Але з того часу я став християнином і знаю, що Бог простив мені всі ті жорстокості, які я робив. І все ж мені хотілося б почути слово вибачення з ваших уст, фройляйн. Ви можете пробачити мені? »

Це відома історія. Тоді Корі відповіла: «Я прощаю Вас, брат… від усього серця». І тема сьогоднішньої проповіді: «Прощайте Ваших братів та сестер від серця». В історії багато людей змогли пробачити іншим. З іншої сторони ми бачимо багато людей, які по значно меншим причинам багато років носять у серцях образи та не можуть пробачити. Чому так? Чому одні люди можуть пробачити такі страшні провини, а інші не можуть пробачити дріб’язкових? І навіть через 10 років думають: «Він тоді, 10 років тому, мене образив!»

Сьогодні ми будемо говорити про прощення. Це непроста тема, тому що ми, людські створіння, не любимо прощати. Ми тримаємо образи та ненависть всередині себе, і вона як рак виїдає нас зсередини. Хай Господь відкриє нам сьогодні Своє милосердя.

Подивіться на 21-ий вірш: «Петро приступив тоді та запитався Його: Господи, скільки разів брат мій може згрішити проти мене, а я маю прощати йому? Чи до семи раз?» Слово, яке ми вивчали минулий раз, починається словами: «Коли прогрішиться твій брат проти тебе…» (15а) В християнській спільноті збираються грішники, і тому так трапляється, що вони прогрішаються один проти одного. Якщо брат згрішив проти тебе, як потрібно з ним поступити? Його потрібно простити. Звичайно, бувають випадки, коли прощати зовсім не важко. Наприклад, коли брат тебе не сильно образив, або не образив зовсім. Тоді не важко сказати йому: «Я не ображаюся». Однако іноді пробачати зовсім не просто. Особливо не просто, коли людина повторює один і той самий гріх вкотре. Тоді хочеться сказати: «Ти завжди так робиш! Скільки я це можу терпіти?» Можливо, і Петру, який поставив це запитання, було важко пробачати деяким іншим учням. Братів Івана та Якова називали синами громовими (Мк.3:17), і у них був гарячий непростий характер. Якось вони так розгнівалися на людей, що попросили Ісуса спалити їх вогнем (Лк.9:54). Так, біля них було непросто. Пробачити таку людина навіть один раз – це вже видається дуже багато. Тому Петро підійшов до Ісуса та запитав: «Господи, скільки разів брат мій може згрішити проти мене, а я маю прощати йому? Чи до семи раз?» Дивовижно, у той час як інші люди не можуть пробачити ні разу, Петро був готовий пробачити такому брату цілих 7 разів! Можливо Петро очікував, що Ісус похвалить його, кажучи: «Петре, так ти справжній духовний гігант, ти готовий прощати аж до семи раз!»

Однак Ісус відповів не так. Прочитаємо вірш 22: «Ісус промовляє до нього: Не кажу тобі до семи раз, але аж до семидесяти раз по семи!» «Семидесяти раз по семи» це аж 490 разів. Ви записуєте, скільки раз Ви вже пробачили своєму брату? Насправді 490 разів означає, що не потрібно рахувати, скільки разів ти пробачив брату – це означає пробачати брату постійно. У Петра та Ісуса інші підходи. Ціль Петра – це лише вияснити, скільки йому потрібно терпіти брата. І, якщо брат не виправляється, Петро готовий розірвати стосунки. І ми бачимо так багато прикладів у цьому світі коли люди роками не спілкуються з батьками, з дітьми, коли розпадаються сім’ї, або коли живуть разом, але як кіт із собакою – просто тому, що ніхто не хоче першим сказати «Вибач». Ціль же Ісуса – зробити все, що від мене залежить, щоб зберегти стосунки із братом.

Зруйнування стосунків – це справа по меншій мірі двох людей. Повинно бути хоча б двоє, щоб зруйнувати стосунки. Тому кажуть, що зруйновані стосунки – це двостороння дорога. Схожим чином і відновлення стосунків – це справа двох людей. Хтось має усвідомити свою провину і попросити прощення, а інша людина має її пробачити. Якщо чогось одного з цього немає, відновлення стосунків неможливе. Якщо ми згрішили і усвідомили свій гріх, то маємо попросити пробачення та примиритись. Але якщо інша людина згрішила? Ми не можемо за неї усвідомити гріх та попросити пробачення. Іноді люди, а то і цілі народи згрішили, але поводяться так, наче нічого не сталося. Вони хочуть примирення без покаяння. Так не буває. Але з нашої сторони ми маємо бути відкритими та бути готовими пробачити. Але іноді це так важко робити, коли нас ранили глибоко, зачепили за живе. Ми не хочемо переживати цей біль знову і знову. Здається, що простіше просто розірвати стосунки і все. Тому Петро і намагається вияснити в Ісуса, скільки йому терпіти. Він запитує Ісуса: «Ісус, скільки разів мені пробачати? Це ж так важко!» Ісус знав, що пробачати важко. Тому Він розповів своїм учням одну історію – ми знаходимо її у віршах 23-34. Це притча про немилосердного боржника.

У цій притчі розповідається про одного царя, який захотів розрахуватися зі своїми рабами. І до нього  привели одного раба, який був винен йому 10 тисяч талантів (23-24). Насправді не так легко підрахувати, скільки це на сьогоднішні гроші. Ті, які користуються Біблією Огієнко, можуть знайти посилання, що один талант приблизно рівний одній тисячі доларів, значить, цей раб був винен 10 мільйонів доларів. Але з того часу, коли Огієнко робив переклад пройшло 80 років, відбулася значна інфляція долара, і на сьогодні ця сума значно вища. Один талан – це 1 мішок срібних монет, вагою 34 кг. Якщо порахувати по вартості срібла, то на сьогоднішні гроші 10 тисяч талантів коштують 170 мільйонів доларів. Але кажуть, що у той час срібних копалень було мало, і срібно було значно ціннішим, ніж у наш час. В любому випадку, 10 тисяч талантів – це дуже велика сума. Це 10 тисяч мішків срібла! Це більше ніж валовий внутрішній продукт нашої країни!

Очевидно, що цей раб ніколи не зміг би віддати таку суму. Навіть якби він працював усе своє життя, то максимум зміг би заробити 10 талантів. У цій притчі цар символізує Бога, раби – людей – нас з вами, а борг символізує гріх. У того, кого є борг, або раніше були борги, можуть це зрозуміти. У кого є борг, не може жити спокійно. Борг заставляє хвилюватися – а що буде, якщо я втрачу роботу і не віддам? У мене заберуть автомобіль? житло? Борги часто забирають радість у житті, і люди відчувають себе як у в’язниці. Але борг – це лише бліда тінь гріха. Гріх – значно серйозніша проблема. У наш час багато людей не вважають себе грішниками. Вони порівнюють себе з іншими людьми, і бачать, що не гірші за них, а то і значно кращі. Але перед святим Богом ми – жахливі грішники. Хоча багато людей не вважають себе грішниками, вони – дуже самотні, спустошені та сумні люди. Вони не сидять на одному місці, постійно їздять туди і сюди, але подорожі не можуть наповнити їх життя сенсом і радістю, і вони приходять до того ж самого: самотності, пустоти та суму. Чому? Тому що вони грішники. Гріх робить людей такими. Гріх забирає надію, радість у житті та спокій.

Через те що цей раб не міг заплатити такий борг, то цар наказав продати його, його дружину та дітей і все, що той мав (25). Цар чинив справедливо. Ця справедливість царя показує Божу справедливість – за борги потрібно платити. Хтось має заплатити за борги. Звичайно, у наш час работоргівля заборонена, і таку боржника скоріше за все оголосили б банкрутом і списали йому борги. Але в любому випадку за борги хтось платив би – чи він сам, чи ми з вами.

Але тут виникає одне важливе запитання: чому Ісус використав у цій притчі таку неймовірно велику суму грошей? Це не просто гіпербола. Ця сума відображає наш борг Богові через наші гріхи. Тут ми бачимо, наскільки великий наш борг Богові. В Рим.3:23 написано: «Бо всі згрішили, і позбавлені Божої слави». Усі ми – грішники. Бог створив людину за Своїм славним образом і подобою, але людина згрішила. Люди порівнюють себе з іншими – так, на Україні виділяють багатих, середній клас та бідних. Але перед Богом немає великих, середніх та маленьких грішників. Перед Богом усі ми – страшні грішники. (тут приклад людини, яка усвідомила себе грішником) Люди борються за соціальну справедливість, і це правильно, на Україні сильна соціальна несправедливість. Люди борються за політичну справедливість, і це правильно, тому що інакше до влади приходять корумповані та непрофесійні люди. Але є ще Божа справедливість. І ця справедливість вимагає, щоб кожен із нас повернув Богу 10 тисяч талантів. Ця Божа справедливість значно серйозніша та важливіша. Проблема наших гріхів перед Богом значно серйозніша, ніж ми собі уявляємо.

Прочитаємо вірш 26. Почувши слова царя, раб не міг нічого вдіяти. Він упав до його ніг та почав благати: «Потерпи мені, я віддам тобі все!» Цар знав, що він ніколи не зможе повернути все, скільки б, і як довго не працював. І якщо він, цар, поступить по справедливості, то цьому рабу кінець. Його життя закінчилося. Він має провести у в’язниці усе своє життя. Але цар був не лише справедливим, він був і милосердним. Прочитаємо вірш 27: «І змилосердився пан над рабом тим, і звільнив його, і простив йому борг». Дивовижно, пан повністю пробачив цьому рабу всі його величезні борги, і звільнив його. Він більше не був боржником, і був вільним. Подібно тому, як борг цього раба був величезним, таким же великим було милосердя царя. Таке не повинно забуватися. Цей раб на все життя мав запам’ятати, яким великим було милосердя царя і самому бути милостивим.

Але як же він вчинив? Якось він спіткав товариша, який був винен йому 100 динарів. Ця сума становила мізерну частку того, що йому недавно пробачили. Але він схопив його, почав душити та казати: «Віддай, що ти винен!» Товариш впав йому у ноги, благаючи: «Потерпи мені, і я віддам тобі!» Товариш благав його так само, як він благав царя. І зараз прийшла черга цього раба проявити милосердя. Але натомість, цей раб проявив лише справедливість. Коли про це дізнався пан, то покликав цього раба та й сказав:

32 Тоді пан його кличе його, та й говорить до нього: Рабе лукавий, я простив був тобі ввесь той борг, бо просив ти мене.

33 Чи й тобі не належало змилуватись над своїм співтоваришем, як і я над тобою був змилувався?

34 І прогнівався пан його, і катам його видав, аж поки йому не віддасть всього боргу.

І після цього Ісус робить наступний висновок. Прочитаймо разом вірш 35: «Так само й Отець Мій Небесний учинить із вами, коли кожен із вас не простить своєму братові з серця свого їхніх прогріхів». Цей вірш – це серйозне застереження. Якщо ми не будемо прощати інших, то на нас чекатимуть тяжкі наслідки. Ми маємо прощати інших від серця, як наш Небесний Отець пробачив нам. Тут є лише одна проблема: часто це не так просто. Коли ми образились навіть через якусь незначну річ, яку скоїли проти нас, то гріхи іншої людини, яка нас образила, зростають і зростають, і здаються такими великими, як 10 тисяч мішків срібла. Водночас наші власні гріхи здаються незначними, як кілька монет. В такий час важливо дослідити своє серце перед Богом, який я є насправді перед Богом. І тоді ми дізнаємося, що справжньою проблемою є мої власні гріхи. Але Бог по Своїй великій милості пробачив усі мої гріхи. То ж і я маю пробачити гріхи інших. Тому якщо я маю щось проти інших, спочатку потрібно молитися, щоб Бог показав мені моє серце перед Ним, вияснити перед Богом, чому я такий великий боржник, звідки у мене взявся борг у 10 тисяч мішків срібла. І потім іти, і пробачити іншим.

На завершення: у вірші 23 Ісус сказав: «Тим-то Царство Небесне подібне…» Прощення є невіддільна ознака Божого Царства. Бог пробачив усі наші гріхи. І Бог наказав нам прощати наших братів та сестер від серця. І якщо ми хочемо збудувати гарну християнську спільноту у нашій церкві, то ми маємо вчитися практикувати прощення.

(п. Яків)

ПРОЩАЙТЕ ВАШИХ БРАТІВ ТА СЕСТЕР ВІД СЕРЦЯ

Від Матвія 18:21-35

Ключовий вірш 18:35

1. Чим був вражений Петро? (15-20) Про що він спитав Ісуса та яку відповідь запропонував? (21) Чому його припущення мало рацію?

2. Як відповів Ісус? (22) Скільки разів ми маємо прощати брату? Яким є Боже Царство?

3. Кого символізують цар, раби та борг в притчі про немилосердного боржника (23-34)? Скільки один раб був винен цареві? (23-24). Яка це сума? Чому Ісус навів таку велику суму? Як поступив з ним цар та чому? (25-27)

4. Як поступив цей раб зі своїм боржником та чому? (яку суму той заборгував? Порівняйте її з попередньою) (28-30) За що та як цар покарав його? (31-34) Яке застереження дав Ісус? (35) Наскільки серйозне непрощення?

Там Я серед них

Від Матвія 18:15-20

Ключовий вірш 20 : “Бо де двоє чи троє в Ім’я Моє зібрані, там Я серед них.”

Люди завжди конфліктують між собою. Для вирішення конфліктів вони створили суди, адвокатуру та інше. В будь-якому випадку люди хочуть затвердити свою правоту, відновити відчуття справедливості та наказати винного, ну й заробити трохи грошей. Нажаль, в церкві теж відбуваються конфлікти. Але принципи вирішення конфліктів в церкві, серед віруючих, інші. Ці принципи виходять з самої суті Небесного Царства. 

Подивіться вірші з 15 по 17: “А коли прогрішиться твій брат проти тебе, іди й йому викажи поміж тобою та ним самим; як тебе він послухає, ти придбав свого брата. А коли не послухає він, то візьми з собою ще одного чи двох, щоб справа всіляка ствердилась устами двох чи трьох свідків. А коли не послухає їх, скажи Церкві; коли ж не послухає й Церкви, хай буде тобі, як поганин і митник!” Ці слова Ісус сказав прямо за притчею про загублену вівцю. Ісус підсумував: “Так волі нема Отця вашого, що на небі, щоб загинув один із цих малих” (14) Тобто, Ісус засвідчив, що Бог не бажає смерті жодного з “цих малих”, і зразу після цього каже “а коли прогрішиться твій брат проти тебе”. Ісус говорить: Я не хочу, щоб він загинув, але коли він прогрішиться, зроби так. Тобто, щоб не загубити цього брата, навіть коли він робить неправильно, роби так. Також Ісус використав слово “прогрішиться”. Тобто, це не просто конфлікт між двома братами, але гріх перед Богом. Нам важливо розуміти, що відносини з братами й сестрами — не просто наші особисті відносини, але ці відносини важливі перед Богом.

Не будь-яка причина конфлікту є гріхом сама по собі. Дуже часто конфлікти виникають через дуже незначні речі: через неприбраний одяг, через неправильно помитий посуд, неохайний вигляд і таке інше. Але навіть дуже дрібні причини приводять до дуже серйозних гріхів: до взаємної ненависті, до зневаги, проклять, розділень і таке інше.  

Як ми маємо робити? Ісус каже: “іди й йому викажи поміж тобою та ним самим; як тебе він послухає, ти придбав свого брата”. Ми маємо чесно виказати свої претензії братові. Багато конфліктів можна було б уникнути, якщо ми б зразу чесно казали б що нам не подобається. Можливо винуватець ніколи й не думав, що він спокушає або дратує когось. Подивіться на останню частину вірша 15: “як тебе він послухає, ти придбав свого брата”. Тут є перший принцип для розв’язання конфліктів в церкві: “ти придбав свого брата”. Ми розв’язуємо конфлікти не для того, щоб доказати свою правість і не для того, щоб в церкві все було правильно й благочинно, не для того, щоб нам було приємно, але для того щоб придбати брата. Ми маємо знати, що брати й сестри не належать нам, що вони викуплені кров’ю Ісуса Христа і належать Йому. Господь дав нам братів і сестер, щоб ми могли послужити Христу через служіння братам і сестрам, також щоб отримати через них укріплення. 

Коли ми з п. Марією створювали домашню церкву, ми пішли окремо в одне місце і розмовляли. Через цю розмову Господь сказав мені: бачиш, я довіряю тобі Свою дочку, за яку Я заплатив Своєю кров’ю. Дивись, щоб з нею було все гаразд. Я, чесно кажучи, багато в чому  робив далеко не найкращим чином, але ці слова запам’ятав. Думаю, ми всі маємо ставитися до братів і сестер як до дорогоцінних синів та дочок Бога, що Він нам тимчасово довірив, щоб ми піклувалися про них.

Можливо тоді, коли наші брати прогрішаються проти нас, краще не зважати і просто простити? Ні. По-перше, ігнорування проблеми не вирішить питання. Багато хто не може просто простити й забути. Я теж часто не можу. Якщо питання не вирішити, то виникне гіркий корінь, що погубить багатьох. Церкви переповнені історіями, коли добрі раніше брати й сестри залишили церкву і пішли в світ через якусь дрібну образу далеко-далеко в минулому. Ця образа, іноді навіть не реальна, а уявна, не забувалася, вона росла й росла, до неї додавалися й інші дрібні образи. В звичайному стані ми навіть не зернули б уваги, що хтось на нас не так глянув, або не те сказав. Але, коли в нас вже є думка, що цей брат чи сестра не любить Бога та якось підозріло ставиться до мене, то ці дії сприймаються як підтвердження цієї думки. Потім з великою образою й гнівом, з хулою на Бога й на церкву брати й сестри, що раніше дуже любили Бога, розривали всякі стосунки й ішли, дуже гарно, якщо в іншу церкву, але часто йшли просто в світ. В нашій церкві теж таке ставалося. Таке стається не тільки в церкві, це стається і в суспільстві, і в сім’ї, але в церкві, що заснована на любові Ісуса Христа, це відчувається найболючіше. Тому Ісус каже: іди й йому викажи поміж тобою та ним самим. Якщо Ісус наказав вирішувати проблеми, то ми маємо так робити. 

По-друге, нам треба розуміти, що прогріх проти брата це також і гріх проти Бога. Якщо хтось грішить проти нас, то він грішить й проти Бога, так само й ми, якщо грішимо проти брата чи сестри, то цим самим грішимо проти Бога. Гріх веде до смерті і, не виказуючи братові чи сестрі, ми робимо їм погану послугу: вони не можуть розкаятися і, можливо, йдуть в пекло, а ми не робимо нічого, щоб допомогти їм. Тому ми маємо виказати братові чи сестрі, якщо ми маємо щось на них. Ісус обіцяє, що якщо він послухається, то ми придбали брата. Не тільки зберегли братні стосунки, але й придбали для Бога. 

Що маємо робити, якщо конфлікт не можна вирішити особисто? Ми маємо взяти з собою ще одного чи двох, щоб устами двох чи трьох свідків ствердилася всяка справа. Ми маємо взяти свідків, що знають справу, та мають авторитет для нас обох. Ми не маємо підбирати свідків серед своїх приятелів так, щоб вони просто підтвердили що я правий, а брат не правий. Ці свідки мають розглянути справу й зробити висновок. Часто буває, що обидві сторони не праві. Інколи буває, що обидва праві, але, через суперечку, не можуть дійти згоди. Інколи буває що винен хтось один, або вина сторін зовсім різна. Інколи буває, що того, в чому звинувачують брата взагалі не існує: нам може здаватися, що він робить страшний гріх, але цього факту взагалі немає. Тому ми маємо визнати присуд незалежних суддів. В деяких випадках судді скажуть не так, як нам здається правильно, тому ми маємо взяти з собою не своїх приятелів, а дійсно незалежних і авторитетних суддів і послухатися їх. 

Тому тут ми маємо ще один принцип вирішення конфліктів: маємо розглянути факти, чи є те, що нам здається гріхом дійсно гріхом і чи дійсно той брат зробив це. Ми не можемо робити безпідставних звинувачень.

Але є одна річ, що ми точно не маємо робити. Це пліткувати. Може статися так, що нам здається, що брат чи сестра согрішили, покликали свідків, вони розглянули справу й сказали: “це взагалі тільки твої думки. Цей брат нічого тобі не зробив, ти маєш вибачитися перед ним за необґрунтовані звинувачення”. І нам це може дуже не сподобатися. Тоді є спокуса самому встановлювати справедливість, як нам здається правильно. Наприклад, збиратися з тим, хто слухає і казати: “От, ти знаєш, той брат зовсім не духовний, от він робить таке”. “А по ньому й не скажеш, чи це правда?” “Та я казав пастирю, але він не хоче чути, він просто став на його бік, мабуть сам такий”. А далі почати пересуджувати, хто в церкві за кого, і хто правильний віруючий, а хто не правильний. Пліткувати — це страшний гріх, який може зруйнувати церкву. Але церква — це не наше, це Ісуса Христа. За руйнування церкви будемо відповідати перед Господом Ісусом Христом.

Третій етап — це якщо той, хто визнаний винним не хоче розкаятися, але продовжує робити те саме. Тоді це має бути винесено на суд церкви. Тут бачимо третій принцип: якщо справу можна вирішити з найменшим розголосом, маємо потурбуватися, щоб розголос був найменший. Для чого? Звичайно, щоб придбати брата. Якщо ми станемо перед церквою і скажемо: ось він зробив те й те, а потім з’ясується, що цього не було, то як нам потім мати стосунки з братом? Як йому потім дивитися людям в очі? Навіть якщо гріх дійсно був, і він міг би розкаятися, якби з самого початку ми просто виказали йому про це, але ми пропустили два перших етапи та ославили його перед церквою, тоді буде тяжко і йому і церкві. Тому ми маємо робити все так, щоб придбати брата.

Звісно, цей протокол може застосовуватися до приватних справ, які не набули розголосу. Якщо справа стосується багатьох людей, або всієї церкви, або справа набула розголосу, то немає сенсу робити її вирішення тайною. Навпаки, маємо зробити так, щоб всі зацікавлені, хто має дотик до цієї справи та знають про неї, бачили щире покаяння та зрозуміли, що хоча брат впав, але Христос підняв його. Або, якщо не хоче розкаятися, щоб було очевидно, що церква не винна. Це також робиться для того, щоб придбати брата. Не тільки того, хто прогрішив, але й тих, хто чув про справу й кого вона стосується. В будь-якому випадку ми маємо знати, що Христос пролив Свою кров не для того, щоб засуджувати, але щоб спасти й привести грішника до Себе. І будь-які наші справи маємо вирішувати так, щоб допомогти в цьому Христові.

Остання частина 17 вірша говорить: “коли ж не послухає й Церкви, хай буде тобі, як поганин і митник!”. Нажаль, інколи люди не розкаюються. Також, нажаль, деякі проблеми й конфлікти не можна вирішити. В цьому випадку ми не маємо іншого вибору, як ставитися до такої людини як до поганина. Це не значить осуджувати, але говорити з ним та проповідувати як до язичника. І це також робиться з тією самою метою: придбати брата.

Подивіться вірш 18: “Поправді кажу вам: Що тільки зв’яжете на землі, зв’язане буде на небі, і що тільки розв’яжете на землі, розв’язане буде на небі”. Якщо ми ради Ісуса Христа в церкві вирішуємо простити брата, що покаявся, то Бог прощає, Він більше не буде дивитися на цей гріх, кине його за хребет Свій.

Подивіться вірші 19,20: “Ще поправді кажу вам, що коли б двоє з вас на землі погодились про всяку річ, то коли вони будуть просити за неї, станеться їм від Мого Отця, що на небі! Бо де двоє чи троє в Ім’я Моє зібрані, там Я серед них.” Тут Ісус дає нам дуже велику обіцянку. Де двоє чи троє віруючих згодяться просити про щось у Бога, то їм станеться те від Бога. Чому? Тому що де двоє чи троє зібрані в ім’я Ісуса Христа, там Він Сам перебуває між ними. Якщо ми тут зібрані в ім’я Ісуса Христа, то Ісус перебуває з нами. Якщо ми одним серцем просимо про щось Бога, то нам станеться. Це станеться не тому що разом наша молитва потужніша, і краще пробиває небеса, а тому, що разом з нами перебуває Ісус і Він також просить Отця згідно з Його волею. 

Чому Ісус говорив, що достатньо сказати брату про гріх наодинці? Тому що двох достатньо, щоб була церква. Тому що вже не двоє, але Ісус Христос посеред нас. Якщо брат розкається, або ми з’ясуємо питання і знайдемо, що воно не варте виєденого яйця, то Ісус серед нас і Він відновить і стосунки, і забере всякий гіркий корінь і відновить праведність перед Богом і принесе все це перед престол Божий на небесах. Чому ми можемо зв’язувати і розв’язувати на землі? Тому що не самі, але Христос з нами. Те, що Христос перебуває з нами — це велика благодать для нас. Це велика благодать для братів в спільному житті: їх не двоє, Олег і Веніамін, але троє: Ісус, Олег і Веніамін. Вони можуть прощати один одного не тому, що такі духовні і ідеальні, а тому що Ісус поміж ними і Він дорого оцінив і Веніаміна і Олега. Якщо Олег знатиме, що Веніамін — дорогоцінний син Бога, за якого Христос віддав Своє життя, і якщо Веніамін знатиме, що Олег так само дорогоцінний син Бога, то вони зможуть вирішувати всі конфлікти, які обов’язково виникатимуть в спільному житті. Якщо двоє людей живуть разом, то обов’язково будуть конфлікти. Конфліктів не буває лише в двох випадках: на цвинтарі, або коли двоє знаходяться в одному місці але зовсім не мають нічого спільного, кожен живе зовсім окремо, зовсім не цікавиться іншим, просто слідують правилам, щоб не заважати один одному. Слава Богу, в спільному житті братів це не так. І тому у них там маленька церква Ісуса Христа, де Сам Ісус Христос перебуває між ними. Не тільки в спільному житті братів. Так само є і між чоловіком та жінкою, між батьками й дітьми, між братами й сестрами в церкві. Там де двоє зібрані в ім’я Ісуса Христа там і Він посеред нас.

Перед написанням проповіді декілька різних людей казало мені, що тема дуже актуальна і треба добре показати Євангелію, щоб ми могли вирішувати конфлікти. Що я можу сказати? Це дійсно складне питання і вирішення конфліктів то не просто. Більш того, деякі конфлікти в принципі не можна вирішити, а всі інші мають таку властивість, що нема загального алгоритму, як їх вирішувати: інколи так, інколи інакше, і вирішення одного не завжди допомагає в вирішенні наступного. Але для себе особисто я знайшов три речі, які допомагають в вирішенні. Перша річ: той, з ким у мене конфлікт — це дорогоцінне дитя Боже, за якого Він пролив Свою кров, і довірив його мені, щоб з ним буле все добре. Не він для мене, але я для нього. Перший раз я зрозумів це 23 роки тому, коли одружувався з п. Марією, але таке ставлення має бути не тільки до дружини, але й до дітей і до братів і сестер в церкві. Якщо ми змінимо своє ставлення до братів і сестер на таке, то більша частина конфліктів вирішиться сама собою, а там де не вирішиться, там зможемо робити все більш акуратно і відповідально. Друга річ, це те, що Ісус перебуває поміж нами. Якщо між нами немає Ісуса, то ми не брати й сестри, просто добрі люди, можливо, гарні друзі, але насправді не пов’язані один з одним, нема особливої причини бути разом і можна в будь-який момент розбігтися. Але Ісус перебуває поміж нами і заради Нього ми вирішуємо конфлікти між собою. Є цінність в тому, щоб разом перебувати разом з Ісусом Христом, тому є причина вирішувати конфлікти. Ми можемо згодитися між собою просити Бога про взаємне примирення і Ісус обіцяв, що тоді дасться це від Отця, що на небі. Третя річ — це те, що ми вирішуємо конфлікти не для того, щоб доказати, що я правий а він ні, не для того, щоб відновити справедливість і не для того, щоб задовольнити жагу помсти, наказати грішника, а для того, щоб придбати брата. Суть цього світу — принизити й зруйнувати іншого, щоб самому здаватися кращим і вищим. Але суть Небесного Царства — допомогти брату піднятися, щоб разом радіти перед престолом Бога. Коли ми не забуваємо цю ціль, то можемо знайти вихід там, де його, здається, не має.

Сьогоднішнє слово дуже сильно інтегровано в загальний контекст всього 18 розділу. Спочатку учні прийшли до Ісуса і просили Його поставити серед них старших і головних. Але замість того Ісус вчив їх, що великий в Царстві небесному — це той, хто упокорюється перед Богом і служить молодим і незначним віруючим. Потім Він застеріг учнів від того, щоб спокушати інших, також від того, щоб ігнорувати “малих цих”. І розказав притчу про загублену вівцю, тому що навіть одна вівця (тобто один віруючий) дорогоцінний для Бога. Тепер Ісус вчить учнів, як вирішувати конфлікти, щоб не загубити але придбати одного брата в Царство Небесне. Для того, щоб ми мали можливість вирішувати ці конфлікти Він дав нам, тобто церкві, владу розв’язувати та зв’язувати, тобто вирішити питання між братами, і якщо є прогріх, від імені Бога простити і це прощення дійсно станеться на небі. Також він дав нам велику обіцянку, що коли ми разом просимо в Отця, Він дасть, тому що Ісус перебуває між нами. Далі, наступної неділі, буде ще притча про немилосердного заємодавця. Але весь цей розділ пов’язаний однією думкою: Ісус дав нам великий дар: Свою милість і любов. Все що ми робимо, чи навчаємо, чи служимо, чи вирішуємо конфлікти, чи прощаємо, ми робимо це тому, що Ісус вже простив нас.

(п. Авраам Влад)

Там Я серед них

Від Матвія 18:15-20

Ключовий вірш 20

1. Прочитайте вірші 15-17. Про що говорить Ісус? Чи є ця проблема актуальна? Наскільки й чому? Як ми повинні вирішувати конфлікти? Чому ми не можемо залишити цю проблему просто так (наприклад, просто простити, не кажучи нічого)?

2. Які принципи вирішення конфліктів ми бачимо в віршах 15-17? Які з них вам найтяжче виконувати?

3. Прочитайте вірш 18. Про що він каже? Що це, на вашу думку, значить? Яку владу мають віруючі? Як ми маємо застосовувати цю владу?

4. Прочитайте вірші 19,20. Що ще обіцяє Ісус? Про які речі можемо просити? Про які речі краще просити, про які краще не просити? Що є умовою, щоб Отець виконав її? (Ів. 16:23-24, 26-27, Як. 4:1-3)

5. Вірш 20. З якої причини Господь відповідає на молитви? В ім’я кого ми маємо збиратися?Що ця обіцянка значить для нас?

ПРИТЧА ПРО ЗАГУБЛЕНУ ВІВЦЮ

Від Матвія 18:10-14

Ключовий вірш 14 : “Так волі нема Отця вашого, що на небі, щоб загинув один із цих малих”

В уривку, який ми вивчали минулого разу, ми застали Ісусових учнів за дуже типовим для людей заняттям: вони ділили місця під сонцем і з’ясовували хто з них головний. Це властиво для світу, в якому ми живемо. Люди оцінюють одне одного за розумом, статками, впливом, силою та іншими параметрами. Будують впорядкований список, як казав п. Авраам. Намагаються «прокачати» якісь свої параметри, щоб при можливості просунутись ближче до голови цього списку. 

Але Господь вчив Своїх учнів, що Його Царство в цьому плані (так само, як і в багатьох інших) сильно відрізняється від царств цього світу. Найбільший в Царстві Небесному – не найсильніший і не найхитріший, а той, хто як та дитина впокориться Христу і навернеться до Нього вірою. Ісус вчив Своїх учнів правильним стосункам і правильному ставленню одне до одного. В уривку, який ми вивчаємо сьогодні Ісус продовжує цю тему і говорить про причину. Про те, чому ми маємо турбуватися про братів і сестер. Чому ми, віруючі, маємо звертати увагу і зважати на тих, кого цей світ зневажає. Ісус говорить про любов Небесного Отця і про спасіння. Нехай Господь дасть нам Духа Свого і відкриє нам серця і вуха, щоб нам чути Його голос і навчитися від Його слова. 

Подивіться вірш 10: «Стережіться, щоб ви не погордували ані одним із малих цих; кажу бо Я вам, що їхні Анголи повсякчасно бачать у небі обличчя Мого Отця, що на небі». 

Перед цим Ісус вчив учнів про те, що вони повинні зважати на «малих оцих, що вірують в Нього», приймати їх і турбуватися про те, щоб не стати для них спокусою. Тепер же Він каже: «Стережіться, щоб ви не погордували ані одним із малих цих». 

Хто такі «малі оці» про яких говорить Ісус і чому ми маємо стерегтися, щоб не погордувати ані одним із них? Перші, хто тут приходить нам на ум – це, звичайно, діти. Чому? Бо Ісус поставив серед учнів дитину. Сказав, що вона важлива. Дорослі дяді і тьоті часто мають якісь грандіозні плани і амбіції. І, в багатьох випадках, діти до цих планів не потрапляють: вони дуже мало можуть допомогти в досягнені цих планів, а іноді може здаватися, що навіть і заважають, бо потребують часу і уваги. Дуже легко знехтувати ними. Але що каже нам Ісус? — «стережіться». Звичайно, діти не є головною темою Біблії. Тим не менш Писання відводить нашим дітям особливу роль. Павло в посланні до Коринтян називає дітей віруючих святими, частиною Божого народу, церкви. Петро в своїй першій проповіді в день П’ятидесятниці нагадує, що Божі обітниці належать нашим дітям, так само, як і нам. Господь Ісус кличе до Себе дітей і каже, що їм належить Царство Небесне. Біблія приділяє дітям достатньо уваги, щоб зрозуміти, що вони важливі і церква повинна докладати зусиль, щоб мати з ними гарні стосунки і виховувати їх в пізнанні Христа. 

Минулого року я відвідував церкву в Чікаго і мав можливість поспілкуватися з м. Ісааком, який вже багато років займається служінням дітям. Я отримав велике враження від нашої розмови. Коли він почав займатися з дітьми, це не була його ініціатива, йому дали такий напрямок. І йому, молодому служителю, здавалося, що він втрачає час. Бо наша церква позіціонує себе, як студентська. Усі місіонери вивчали Біблію зі студентами, молилися про євангелізацію кемпусів, а він був змушений займатися дітьми. Але з часом він переконався, що нехтування дітьми було великою помилкою, яка пізніше призвела до багатьох проблем. Радів, що зараз ситуація виправилася, і більш того, їздить по всьому світові допомагаючи становленню дитячих служінь серед церков UBF. Ми вдячні Богу за те, що і в нашій церкві в Києві Господь поставив гарних служителів, які трудяться, щоб наші діти зростали в Ісусі Христі. 

Але Ісус говорить не лише про дітей. «Малі ці, що вірують в Нього», це віруючі, які не займають в церкві якогось видного положення. Це і ті, хто лише нещодавно приєднався, їхня віра ще не зріла і їх легко спокусити. Це і ті, хто вже давно є частиною спільноти, але не належить до якихось керівних органів, можливо, не часто їх голос можна почути на зібраннях і т.д. В нас невелике зібрання, тому усі, як на долоні. Але в більших зібраннях таких людей не завжди видно. Тим не менш вони також важливі для Господа і для церкви.

Насправді історія знає не мало прикладів, коли видні, авторитетні служителі з погордою ставились до тих, хто не мав гарної освіти, до тих, хто отримував якісь одкровення від Бога і діяв всупереч загальній думці. І тим не менш Бог могутньо використовував цих молодих служителів. Наприклад, молодому Вільяму Кері, людині, яка вважається засновником сучасного місіонерського руху, колись сказали: «юначе, сядьте. Коли Богу буде угодно навернути язичників, Він зробить це без вашої чи моєї допомоги». Багато хто свого часу погордував Дуайтом Муді, бо той мав лише кілька класів освіти і працював чоботарем. Та Бог часто використовує немудре і немічне світу щоб явити Свою славу. 

Інший вид погорди – стати для «малих оцих» причиною спотикання. Наприклад: ап. Павло в посланні до Римлян згадував братів, для яких вживання м’яса з язичницьких жертовників було спокусою, а для інших м’ясо – це просто м’ясо. Павло закликає тих, хто має більшу свободу в цьому питанні рахуватися з тими, хто спокушається через їжу та питво і т.ін. Вчинки, які ми чинимо в свободі можуть стати джерелом спокуси для інших. Не можна в такому випадку говорити: «це їхні проблеми». Ми маємо являти любов і терпіння. 

Чому ж ми маємо стерегтися, щоб не погордувати ані одним із малих оцих? Тому що «їхні Анголи повсякчасно бачать у небі обличчя Мого Отця, що на небі» (10), каже Ісус. 

Ці слова в жодному разі не є виправданням вчення про Ангелів-охоронців. Ісус говорить про дещо інше. Він говорить про те, що Його Отець і наш Отець на Небесах бачить нас і опікується нами в рівній мірі. В царствах цього світу царі чують прохання своїх міністрів та придворних, але простим людям нелегко достукатись до найвищих кабінетів. Але Небесний Отець чує молитву пастора так само, як Він чує молитву дитини, яка вечором схиляє колінця біля свого ліжка. В Нього нема улюбленців. Чи краще сказати: кожен із нас є Його улюбленим. Він бачить нас, бачить наші обставини, чує наші молитви і посилає Ангелів Своїх, подаючи нам своєчасну допомогу. Амінь. 

Звідки ми це можемо знати? Чому ми можемо бути впевнені в тому, що Отець любить нас і хоче нас благословити? Тому що Він довів це. Подивіться вірш 11: «Син бо Людський прийшов, щоб спасти загинуле». Ми знаємо, що Отець любить нас і опікується нами, бо нам на спасіння Він віддав Свого Сина. 

Завдяки заслугам Христа ми маємо сміливість вірою приходити до престолу благодаті, в Божу присутність, молитися, просити і знаємо, що Отець чує і відповідає на наші молитви. Господь Ісус, Його життя, Його смерть і воскресіння стали доказом Божої любові до нас. «Бо Христос, коли ми були ще недужі, своєї пори помер за нечестивих. Бо навряд чи помре хто за праведника, ще бо за доброго може хто й відважиться вмерти. А Бог доводить Свою любов до нас тим, що Христос умер за нас, коли ми були ще грішниками» (Рим.5:6-8). 

Подивіться вірші 12-14: «Як вам здається: коли має який чоловік сто овець, а одна з них заблудить, то чи він не покине дев’ятдесятьох і дев’ятьох у горах, і не піде шукати заблудлої? І коли пощастить відшукати її, поправді кажу вам, що радіє за неї він більше, аніж за дев’ятдесятьох і дев’ятьох незаблудлих. Так волі нема Отця вашого, що на небі, щоб загинув один із цих малих».

Щоб пояснити Свою думку, Ісус наводить притчу про загублену вівцю. Пастух любить і турбується про своїх овець. Кожна з них цінна для нього. Тому, коли одна загубиться, він не каже: «а, не біда, в мене є ще 99». Ні, він залишає своє стадо у горах, під наглядом. І йде, витрачає свій час і зусилля, щоб знайти загублену. І якщо знаходить, сильно радіє. 

Слова «поправді кажу вам, що радіє за неї він більше, аніж за дев’ятдесятьох і дев’ятьох незаблудлих» не значать, що решта овець для нього не важлива. Ні. Він не каже: «без цієї однієї і ті 99 мені не милі». Просто зазвичай ми більше радіємо не тому, що вже маємо, а тому, що втратили і знайшли. Тут йдеться про радість, а не про цінність. Тут йдеться про те, що пастуху потрібні усі 100. Він не хоче, щоб бодай одна загубилася. Так само Отцю на Небесах потрібні усі 100. Він не хоче, щоб загинув бодай один із малих оцих.

Про що ця притча? Вона про радість. Про те, що Небесний Отець радіє, коли дивиться на Свою церкву і на кожного із нас. Його волі нема, щоб бодай хтось із віруючих, чи то великих, чи то малих загубився чи загинув. Тому і прийшов Син Божий, щоб знайти і спасти загинуле. Він – той пастир, який йде і дереться на гори, заглядає в ущелини. Він той добрий пастир, який віддає Своє життя, за Своїх овець. Щоб кожного, хто належить до Його отари, знайти і повернути в дім Отця. І якщо Ісус не нехтує жодним із малих оцих, що вірують в Нього, тим більше і ми не повинні знехтувати чи погордувати кимось із тих, кого Господь зібрав в Свою Церкву. 

Ап. Петро дуже добре зрозумів цю істину. Стосунки, які панують в церкві – це не стосунки корисності чи розрахунку. Це стосунки любові, джерелом якої є Господь. Тому в своєму посланні він пише до лідерів церкви: «пасіть стадо Боже, що у вас, наглядайте не з примусу, але добровільно по-Божому, не для брудної наживи, а ревно, не пануйте над спадком Божим, але будьте для стада за взір. А коли Архипастир з’явиться, то одержите ви нев’янучого вінка слави» (1Пет.5:2-4). І коли я згадую свій шлях до віри, то дякую Богу за те, що мій пастир свого часу не погордував мною і не зрікся після першої невдачі, але ревно кликав мене і терпляче допомагав, щоб привести до Христа. 

Подивіться ще раз вірш 14: «Так волі нема Отця вашого, що на небі, щоб загинув один із цих малих». Зверніть увагу, що в 10му вірші Ісус називає Отця на небесах Своїм Отцем. А тут, в 14-му Він також і наш Отець, що на небі. Пастух в Ісусовій притчі вирушаючи за загубленою овечкою не знає, чи знайде її. Ісус так і каже: «коли пощастить відшукати її». Він йде, хоча може її вже розшарпали вовки, чи вона десь впала, чи наїлася якоїсь не тієї трави. Але це зрозуміло, бо пастух – це лише людина. Але ким є наш Отець на небі? Він – той, хто знає усе і бачить усе. Він – той, хто знає думки наші віддаля. Він – той, хто наказав із темряви засяяти світлу. Він той, хто з нічого створив усе, той хто розділив води моря і той, хто воскресив Ісуса Христа із мертвих, зруйнувавши владу смерті. Він – Всемогутній Бог. Його воля здійснюється завжди. Немає в створеному світі такої сили чи влади, які могли б перешкодити Йому здійснити те, що Він задумав. Яким же втішенням і надією звучать для нас ці слова: «Так волі нема Отця вашого, що на небі, щоб загинув один із цих малих… Син бо Людський прийшов, щоб спасти загинуле».

Ми, як ті вівці, розпорошуємося, часто помиляємося, сходимо з Божих доріг і робимо зле. Та ми можемо бути впевненими в Його любові і силі, що тримає наші життя в Його руці і ніхто не вихопить. Амінь.

(п. Йонатан)

ПРИТЧА ПРО ЗАГУБЛЕНУ ВІВЦЮ

Від Матвія 18:10-14

Ключовий вірш 14

1. Вірш 10. Чого учням Христа потрібно стерегтись? Хто такі «малі ці»? (6) На скільки вони важливі?

2. Вірш 11. Чому Ангели віруючих завжди перед лицем Отця на Небесах? Що це говорить про стосунки Отця і Сина в питанні спасіння? Хто тут названий «загинулим»?

3. Вірш 12-14. Про що розповідає притча? Чому пастух йде шукати загублену вівцю? Якою є його радість, коли вівця знаходиться? Що це говорить нам про серце Бога до Його народу?

4. Вірш 14. Яку впевненість дають нам ці слова? Як, з огляду на це ми маємо ставитись до братів і сестер в складних ситуаціях (5-9; 15)?

Хто найбільший у Царстві Небеснім?

Від Матвія 18:1-9

Ключовий вірш 4,5 : “Отже, хто впокориться, як дитина оця, той найбільший у Царстві Небеснім. І хто прийме таку дитину одну в Моє Ймення, той приймає Мене”

В Євангеліях є випадки, коли люди приходять до Ісуса з запитанням. Інколи Ісус прямо відповідає на це запитання, інколи розповідає притчу, а інколи, вчить, здавалося б, зовсім несподіваним речам. Наприклад, коли один з книжників запитав Ісуса про найбільшу заповідь, тоді Ісус прямо відповів: перша заповідь — люби Бога, а друга — люби ближнього. Коли той самий книжник запитав “хто мій ближній”, Ісус розповів притчу про доброго Самарянина. Третій випадок, це, наприклад, коли до Ісуса прийшов Никодим. Ісус не відповідав на його питання, ми навіть не знаємо про що Никодим питав, але навчав таємницям Царства Божого та любові Бога. Чому інколи Ісус робить так, а інколи інакше? Насправді не знаю. Але ми бачимо, що Ісус навчає, здається, не про те, про що запитують у випадку, коли той, хто запитує, не розуміє головних принципів роботи Божого світу, а його питання виявляє це. В такому випадку Ісус вчить про принципи роботи Царства Божого, що їх не розуміє прохач. Таке вчення дуже дорогоцінне для нас. Знати принципи — дуже важливо, тому що вони не змінюються в будь-яких ситуаціях. Розуміючи та приймаючи суть, та живучи відповідно до принципів Бога, ми знаходимо правильні відповіді в дуже різних і несподіваних ситуаціях. А не розуміючи принципів, ми будемо помилятися навіть в простих ситуаціях, які прямо описані в Біблії: ми не будемо бачити прямих аналогій, там де вони є, і знаходити їх там, де їх немає.

Сьогоднішнє слово — саме такий випадок. Учні прийшли до Ісуса з дуже конкретним запитанням, але Ісус вчив їх про саму суть величі в Небесному Царстві, про чистоту, а також про відповідальність віруючих перед ненавченими людьми. Насправді Ісус навчав їх про суть Небесного Царства.

Подивіться на вірш 1: “Підійшли до Ісуса тоді Його учні, питаючи: Хто найбільший у Царстві Небеснім?” Учні підійшли до Ісуса з дуже конкретним питанням: “постав між нами головних, менш головних, і тих, хто перший кого посилати”. Мабуть, вони очікували, що Ісус зробить сортований список з дванадцяти Апостолів, так, щоб той, хто ближче до голови мав право наказувати тим, хто ближче до хвоста, а той, хто ближче до хвоста, має слухатися перших. Ми знаємо, що між учнями часто виникали суперечки, хто з них більший, хто менший. Одного разу, Яків та Іван навіть попросили матусю говорити за них перед Ісусом. Тоді питання стояло ще відвертіше: нехай ці два моїх сини сядуть обабіч Тебе в Твоїй славі в Небесному Царстві. Сьогоднішні події сталися раніше, тут учні ще не набралися стільки нахабства, щоб прямо просити про престол в Небесному Царстві. Але, мабуть, думки їх були приблизно такі самі.

Чи це насправді погане запитання? Ні. І питання ієрархії, і питання величі — важливі питання. Нас має турбувати питання величі. Якими ми маємо бути, щоб отримати визнання в Бога? Що ми маємо робити, щоб стати великими перед очима Бога? Так само й питання ієрархії: коли виникають суперечки між братами, то хто має сказати останнє слово, щоб їх припинити? Але це запитання виявило, що учні не розуміють суті Небесного Царства.

Як відповів Ісус? Подивіться вірші 2-4: “Він же дитину покликав, і поставив її серед них, та й сказав: Поправді кажу вам: коли не навернетесь, і не станете, як ті діти, не ввійдете в Царство Небесне! Отже, хто впокориться, як дитина оця, той найбільший у Царстві Небеснім.” 

По-перше, Ісус сказав, що питання взагалі стоїть не про першість, а про те, щоб ввійти в Царство Небесне. Є щось, що заважає учням бути в Небесному Царстві. Тому Ісус каже їм навернутися, стати як діти, і впокоритися як дитина. Що це значить? Очевидно, що це не значить, стати інфантильними та вередливими як діти. Це також не значить приділяти весь час іграм та забавкам і вимагати, щоб інші виконували їхні потреби. Також це не значить бути нерозумними, недалекими, робити всякі дурниці. Насправді, Ісус сказав лише про одну рису дитини, яку ми маємо наслідувати. Ця риса описана словом “впокориться”. Російською “умалится”. В перекладі Хоменка “стане малим”. В англійських перекладах — humbles himself, тобто “зробитися скромним, смиренним”. Учні прагнули бути великими в розумінні цього світу, тобто мати право наказувати іншим, та приймати від інших славу й честь. Вони думали, що скоро Ісус відновить царство Ізраїлю, а вони сядуть на дванадцяти престолах судити дванадцять колін Ізраїля. Вони мріяли про багатство, славу й честь. Це мали царі й імператори, цього ж прагнули учні. 

Але Ісус вчить іншому: ви маєте бути скромними й смиренними, а не великими, як це розуміє світ. Ви маєте приймати волю Бога і підкорятися їй, не мріяти про себе. Маленькі діти цінні, але не мають значного положення та впливу. Вони не можуть подбати про себе та потребують піклування батьків. Водночас, діти слухаються батьків, або, принаймі, повинні слухатися. Так само й віруючі, що живуть в Небесному Царстві, мають усвідомлювати, що ми самі досить безпорадні в духовному світі. Хоча ми цінні для Бога, але не надто сильні, не надто розумні, самі ми не можемо зробити дуже багато. Ми потребуємо піклування від Бога, залежимо від Нього, і, також, маємо слухатися Бога.

Водночас, розуміючи свою залежність від Бога, ми не можемо вивищуватися над іншими. Це не значить, що ми не маємо навчати інших, чи бути служками (російською “лакеями”) для інших. Але це значить, що ми маємо усвідомити: перед Богом ми духовно не кращі за інших. Духовно, перед Богом, ми такі самі грішники, як і інші, так само потребуємо Його благодаті, але благодаттю Ісуса Христа ми ввірували в Нього. Тому нам нема чим гордитися перед іншими. Все, що в нас є, ми все отримали від Бога, тому не можемо вивищуватися перед іншими.

У всіх людей є одна загальна риса: ми або вивищуємося перед іншими: “я кращий за тебе”, але штучно принижуємо себе: “я страшний грішник, гірше за всіх, тут нема навіть про що говорити”, або робимо це одночасно. Це гордість, сутність грішної людини. Це є у кожного, але в дітей менше виявляється: вони розуміють, що дорослі — це дорослі, що вони потребують батьків і розуміють, що слухатися батьків — це природно. Вже потім, коли дорослішають, то починають говорити: “чого я маю вас слухатися, це ваша думка, а я маю свою”, а в відношеннях братів і сестер постає дуже важливе питання: “хто старший”, тобто, хто має наказувати, а хто слухатися. Так от, у відносинах з Богом, та до братів і сестер в Христі ми маємо залишатися такими малими дітьми: ми залежимо від Бога, ми потребуємо Його благодаті й піклування, але ми віримо, що Він дасть нам це піклування, а наші брати й сестри такі самі діти Бога, як і ми.

Подивіться на вірш 5: “І хто прийме таку дитину одну в Моє Ймення, той приймає Мене.” Тут є ще одна сутність Небесного Царства. Об’єктивно учні Ісуса, Апостоли, були “старшими дітьми”, коли інші були, так би мовити, “молодшими”. Учні мали привілей весь час ходити за Ісусом, вони чули всі притчи Ісуса, все вчення Ісуса, вони могли бачити особисте життя Ісуса. Потім саме вони стануть керівниками церкви Ісуса Христа. Тому на них лежить більша відповідальність і обов’язок приймати простих віруючіх просто, не вивищуючись над ними, приймати так, як їх прийняв би Христос. Хто так робить, той робить це не для людей, а заради Ісуса Христа. Тобто сутність Небесного Царства — служити іншим заради Ісуса Христа. Сутність Небесного Царства — це впокоритися Богу, прийняти Його благодать та служити іншим заради Ісуса Христа. Хто робить так, той стає великим в очах Бога.

Подивіться вірші з 6 по 9. “Хто ж спокусить одне з цих малих, що вірують в Мене, то краще б такому було, коли б жорно млинове на шию йому почепити, і його потопити в морській глибині… Від спокус горе світові, бо мусять спокуси прийти; надто горе людині, що від неї приходить спокуса! Коли тільки рука твоя, чи нога твоя спокушає тебе, відітни її й кинь від себе: краще тобі увійти в життя одноруким або одноногим, ніж з обома руками чи з обома ногами бути вкиненому в огонь вічний. І коли твоє око тебе спокушає його вибери й кинь від себе: краще тобі однооким ввійти в життя, ніж з обома очима бути вкиненому до геєнни огненної.” 

У другій частині Ісус говорить про спокуси. По-перше, нам треба бути дуже обережними, щоб не спокусити інших, особливо “малих, що вірують в Мене”, тобто простих віруючих. Ісус двічі повторює це в 6 та 7 віршах. Для такої людини, що спокушає інших, краще було б потонути в морі. Тому маємо бути дуже обережними. В попередньому уривку Сам Ісус дав податок на Храм, щоб не бути спокусою для волонтерів-збирачів податку. Тут ми маємо робити за прикладом Ісуса.

По-друге, відітни й кинь від себе. Взагалі-то не диявол нас спокушає, ми самі спокушаємося через свою зіпсуту природу. Найбільше джерело спокус знаходиться в нас, в наших зіпсутих думках та бажаннях. Тому-то Ісус і каже, про руку чи ногу чи око. Чому Ісус каже зробити таке каліцтво над собою? Для того, щоб показати серйозність гріха. Ісус говорить, що краще бути калікою і ввійти в життя, чим здоровому піти в вічну загибель. Нажаль, ми не можемо уникнути спокус лише відітнувши руку, ногу чи око. І у нас нема достатньо рук, ніг та очей, щоб жити без спокус все життя, тому сприймайте слова Ісуса як попередження про серйозність гріха, а не як спонукання до дії.

З сьогоднішнього слова ми побачили суть величі в Небеснім Царстві — це не вивищуватися над іншими, а з любов’ю Ісуса Христа приймати інших та служити їм. Ми маємо прагнути величі, величі перед Богом, і наша тема молитви, щоб Україна стала царством священиків і народом святим, і наш ключовий вірш, Вихід 19:4-6, це теж про велич перед Богом. Але сутність цієї величі — впокоритися перед Богом і з любов’ю служити іншим в ім’я Ісуса Христа. Молюся, щоб ми прийняли це вчення та щоб Бог помилував нашу країну і зробив її царством священиків і вчителів Біблії, джерелом благословення для всього світу.

(п. Авраам Влад)

Хто найбільший у Царстві Небеснім?

Від Матвія 18:1-9

Ключовий вірш 18:3

Прочитайте уривок двічи. Розбийте на частини та назвіть кожну частину. Які слова повторюються? Які ви бачите метафори й порівняння? Які контрасти й протиставлення? Які відносини?

1. Вірш 1. Яке питання виникло в учнів? До кого вони звернулися? Що це питання говорить про учнів?

2. Вірші 2-3. Як відповів Ісус? Що Він сказав про те, хто ввійде в Царство Небесне? В яких аспектах ми маємо бути як діти?

3. Вірші 4-5. Хто, за словами Ісуса, найбільший в Царстві Небеснім? Як Ісус пов’язав Себе з “такою однією дитиною”? Хто ця “дитина”? Що це означає?

4. Вірші 6-7. Що Ісус сказав про небезпеку спокушати інших? Які спокуси можуть прийти від віруючих?

5. Вірші 8-9. Що Ісус сказав про небезпеку спокушатися? Як ми маємо ставитися до спокус?

ТА ЩОБ ЇХ НЕ СПОКУСИТИ

Від Матвія 17:24-27

Ключовий вірш 27 : “Та щоб їх не спокусити, піди над море, та вудку закинь, і яку першу рибу ізловиш, візьми, і рота відкрий їй, і знайдеш статира; візьми ти його, і віддай їм за Мене й за себе…”

Уривок, який ми сьогодні вивчаємо, з одного боку – унікальний. Події, викладені в ньому, наводяться лише в Матвієвому оповіданні. Лука і Марко від зцілення глухонімого хлопчика переходять зразу до питання справжньої величі. З іншого боку, часто до нього ставляться, як до незначного епізоду і просто пропускають. Але Матвій не просто так згадує цю історію. Тут ми дізнаємось дещо про Христа і дещо про нас самих. А ще про те, як свобода, яку ми отримали заслугами Христа має проявлятися в наших життях і стосунках з віруючими і з невіруючими. Нехай Господь Духом Своїм працює в наших серцях зараз і явить нам Свою істину. 

Подивіться вірші 24-25а: «Як прийшли ж вони в Капернаум, до Петра підійшли збирачі дидрахм на храм, та й сказали: Чи не заплатить ваш учитель дидрахми? Він відказує: Так».

Ісус із учнями повернулися до Капернауму. Як ви знаєте, з цим містом пов’язано немало євангельских історій і подій. Хто пам’ятає, чиє це було місто? – Петра і Андрія, напевне також і Якова з Іваном, а ще тут працював митарем Левій Матвій. Через те, як багато часу тут проводив Ісус, місто стали називати «Його містом». Ісус з учнями не бували тут вже впродовж деякого часу. Ви пам’ятаєте, в 16 розділі Ісус повів учнів на північ, в язичницькі регіони, щоб їх там менше турбували і щоб говорити з ними про важливі речі. Але ось вони повернулися до рідних місць, де усі їх знають. А оскільки знають, то і чогось хочуть, звичайно. 

Як прийшли ж вони в Капернаум, до Петра підійшли збирачі дидрахм на храм. 

• О, Петре, добре що стрілися! Не знали, що ти повернувся. Слухай, ти ж в кусі, що скоро Пасха і всі дають по пів шекля на храм? Як щодо вашої ватаги? На вас можна розраховувати чи може вам вже й храм не потрібен? Як щодо вашого вчителя? Чи не заплатить і Він дидрахми?

Що відповідає Петро? – «Так». 

Ми не знаємо, чому вони не підійшли до Ісуса, а до Петра. Можливо, тому що Ісуса боялися, а Петра знали давно і бачили, що він серед учнів – не остання людина. Може вони керувалися якимось іншими причинами. Це не так важливо. Тут потрібно відмітити інше: Петро вважав цей збір на храм справді важливим. Його потрібно було заплатити навіть якщо не заради храму, то заради збереження репутації. Вочевидь, він був певний, що Ісус погодиться з ним в цьому. 

Що це був за збір? Взагалі, коли ми чуємо про податки та збори, то зразу ж згадуємо державу, її органи придушення, фіскальні служби і все таке інше. У випадку з Ізраїлем часів Христа, говорячи про податки, ми згадуємо Рим і поганих митників-зрадників, які працювали на окупаційний режим. Такими були, наприклад, сам Левій Матвій і Закхей, начальник митарів. Однак ці збирачі дидрахм були не такими. Це були патріоти і волонтери, бо йшлося не про цивільний податок на користь Риму, а про релігійний податок на користь Єрусалимського храму. Податок встановлений ще Мойсеєм при виході із Єгипту. Цей податок мав сплачувати кожен чоловік старший 20 років. І якщо юдеї сперечались між собою у питанні «чи варто платити податки кесарю?», то з цим збором такої проблеми не було. Петро каже: «Так». 

Що ж Ісус каже з цього приводу? Подивіться вірш 25б-26: «І як він увійшов до дому, то Ісус попередив його та сказав: Як ти думаєш, Симоне: царі земні з кого беруть мито або податки: від синів своїх, чи чужих? А як той відказав: Від чужих, то промовив до нього Ісус: Тож вільні сини!»

 Петро вернувся додому і не встиг ще й слова мовити, як Ісус випередив його Своїм питанням: «Як ти думаєш, Симоне: царі земні з кого беруть мито або податки: від синів своїх, чи чужих?» Ісус вже знав про розмову Петра з збирачами. Як ми далі бачимо, Він був не проти заплатити цей збір. Однак Він хотів скористатись ситуацією, щоб навчити Петра дечого важливого.

Питання, яке задав Ісус – риторичне. Відповідь на нього очевидна. Земні царі збирають податки з зовнішніх, а не зі своїх дітей. Власне, за великим рахунком вони збирають ці податки для своїх дітей. Що ж мав на увазі Ісус, коли загадував Петру це запитання? 

Згадаймо, в якому контексті воно було задане. Що не так давно дізнався Петро, коли був з Ісусом на горі переображення? – що Ісус – це Син Божий. «Це Син Мій Улюблений, що Його Я вподобав. Його слухайтеся!» говорить їм голос із хмари. Кому належить храм? – храм належить Богу, Він – його Цар. Що Ісус говорить цією притчею? – що Він вільний не платити цей податок. Кожен юдей вважав себе зобов’язаним сплатити його, але не Ісус. Сини вільні, каже Він. 

Ісус міг знайти багато виправдань, щоб не платити цей податок. Наприклад Він міг сказати: Петре, через пів року Я буду розіп’ятий на хресті і воскресну, завіса в храмі роздереться на двоє і храм втратить своє значення. Він буде більше не потрібен. Можна не платити. 

Або Він міг сказати: Петре через кілька років від цього храму каменя на камені не лишиться, язичники зруйнують його вщент. Навіщо будувати те, що і так приречене? Можна не платити.  Але Ісус будує Свою аргументацію не на доцільності тієї чи іншої дії. Він говорить про внутрішню сутність речей. Він – Син Божий. Він – той, хто більший храму. Він – вільний. 

Ці слова – певним чином докір Петру. Ісус каже: Петре, ти сповідав Мене Христом, ти маєш свідчення Отця. Ти знаєш, хто Я є, але ти дієш так, ніби це нічого не значить. Нажаль, ми досить часто саме так і чинимо. Ми сповідуємо Бога Всемогутнім, благим і люблячим, а потім не можемо довіритися Йому в найрізноманітніших речах: в створенні сім’ї, в питаннях жертовності і забезпечення, в питанні здоров’я і т.ін. Нам необхідно знати, хто такий Ісус і що Він зробив для нас. Але не тільки знати це, але і діяти відповідно до цього. Жити вірою в Сина Божого, який звільнив нас, відкупив Своєю Кров’ю, воскресив для Свого Царства. Амінь!

Власне, розмова Петра і Ісуса могла б на цьому завершитися. Петро отримав урок. Тепер він знав, що сповідати Ісуса Христом – це значить і діяти відповідно. Це значить, що кожна річ, кожна сфера твого життя. Наші стосунки з державою, з віруючими, з невіруючими, в сім’ї, навіть те, до чого ти просто звик і робиш… усе це має бути оцінене і осмислене в світлі того ким є Ісус. В світлі того, що Він зробив. В покірності Його Євангелії. Але Ісус дає Петру ще кілька уроків. 

Подивіться вірш 27: «Та щоб їх не спокусити, піди над море, та вудку закинь, і яку першу рибу ізловиш, візьми, і рота відкрий їй, і знайдеш статира; візьми ти його, і віддай їм за Мене й за себе…»

Ісус був вільний не платити цей податок, та все ж вирішив це зробити. Чому? —  «щоб їх не спокусити». В якому смислі, Він міг спокусити цих збирачів? Цей збір не був офіційним римським податком. Формально, будь хто міг відмовитися платити його. Але, водночас, для юдеїв вона не була і чимось добровільним. Це була Божа постанова. Вони усвідомлювали її, як свій обов’язок. Ніхто нічого би не сказав, якби римлянин чи грек не дав дидрахми на храм. Але якщо юдей відмовляється – значить він не вважає храм і Божу постанову чимось важливим. Ісус знав, що Він вільний. І Петро це зрозумів. Але ці збирачі – ні. Якби Ісус не дав цієї дидрахми, а потім проповідував би їм Євангелію, вони би не слухали. Вони би весь час думали: «Він не поважає храм і Боже слово». Ісус не раз йшов на конфронтацію з фарисеями і книжниками, коли справа стосувалася життя, спасіння та істини Божої. Однак Він нікому не хотів створювати зайвих перешкод в тому, щоб прийти до Євангелії. 

Принцип «щоб їх не спокусити» – дуже важливий для нашого християнського життя. Гарним прикладом тут є історія Павла і Тимофія в питанні обрізання. Для багатьох віруючих з юдеїв обрізання було такою собі «червоною ганчіркою». Вони вважали, що для того, щоб язичник став християнином, він мав спочатку стати юдеєм і обрізатись. Павло захищав свободу новонавернених від законництва і вчив, що для спасіння обрізання немає жодного значення. Та коли Павло взяв молодого Тимофія, за походженням юдея та втім не обрізаного, для служіння євреям, то обрізав його. Павло знав, що якби до юдеїв прийшов якийсь необрізаний грек і говорив їм Євангелію, його би сприймали адекватно. Але Тимофій став би для них каменем спотикання. Маючи і усвідомлюючи свободу від вимог Старого Заповіту і Павло і Тимофій поступилися цією свободою, щоб не спокусити юдеїв. 

Ще один приклад – причастя в нашій церкві. Напевне багато з вас помітили, що останніх кілька місяців в нас в церкві не було причастя. Писання не вказує, хто саме має проводити причастя. В Біблії нема вимог, щоб ця людина мала семінарську освіту чи ліцензію. Ми вільні в цьому питанні і довгий час і діяли в цій свободі. Та зараз, коли ми самі почали відповідати за служіння, то усвідомили що ми не живемо у вакуумі, але маємо стосунки з головним центром в Чикаго, з іншими церквами в Україні. Тому підкорили себе певним правилам і очікуванням, щоб не стати причиною спокуси для будь кого.

Євангелія принесла в наші життя величезну свободу. Ми вільні від багатьох обмежень СЗ в питаннях їжі, одягу, музики, десятинах і служінні Господу. І дуже важливо, щоб ми знали про цю свободу і діяли не через страх, не через лицемірство, а в свободі. Як вільні, а не як раби. Але як ми використовуємо свою свободу? Зазвичай люди використовують свою свободу, щоб собі догоджати. Не віддавати комусь гроші, а витратити їх на відпустку. Не витрачати час на те, щоб ходити на роботу, а витрачати його на те, що подобається: їздити по світу, ходити на рибалку, вирощувати бджіл… В усіх цих речах нема нічого поганого. Але Писання і приклад Христа, який залишив славу і збіднів заради нас, заради нашого спасіння, закликають нас відповідально використовувати свою свободу – для служіння один одному в любові. «Бо ви, браття, на волю покликані, але щоб ваша воля не стала приводом догоджати тілу, а любов’ю служити один одному!» (Гал.5:13).

Подивіться ще раз вірш 27: «Та щоб їх не спокусити, піди над море, та вудку закинь, і яку першу рибу ізловиш, візьми, і рота відкрий їй, і знайдеш статира; візьми ти його, і віддай їм за Мене й за себе…»

Сума, яку потрібно було заплатити не була якоюсь захмарною. Але, напевне, ні в Ісуса ні в Петра наразі не було тих грошей. Тому Ісус велить Петру піти і зробити дещо, що Петро вміє – зловити рибу. Через цю подію ми маємо велике укріплення. Бо Господь не вимагає від нас неможливого. Та коли ми чинимо з любові до ближнього, з покірності Божому слову – Він відкриває нам шляхи і можливості, яких ми раніше не бачили. 

Цей короткий уривок вчить нас декільком важливим речам. По-перше, наша віра має бути практичною. Є багато речей, які ми робимо за звичкою або тому, що так прийнято. Але, коли ми сповідуємо Ісуса Своїм Христом і Господом, то маємо оцінювати свої вчинки і рішення у відповідності до цього сповідання.

Друге, «щоб їх не спокусити». Господь дав нам велику свободу в Ісусі Христі. І це прекрасно. Але, нехай Господь допоможе нам пам’ятати про тих, хто не має такої свободи. Сам Господь є для нас прикладом в тому. Він не був зобов’язаний нам нічим. Але заради нас залишив славу і збіднів, щоб нас збагатити. Тож шукаймо добра ближнього і служімо одне одному любов’ю. 

Третє – Господь не вимагає від нас чогось над міру. Та коли ми діємо з любові і віри, Він звичайними шляхами приносить в наші життя надзвичайні благословення. 

Нехай Господь помилує нас бути учнями Христа і в свободі служити любов’ю і Євангелією цьому світові.

(п. Йонатан)

ТА ЩОБ ЇХ НЕ СПОКУСИТИ

Від Матвія 17:24-27

Ключовий вірш 27

1. Вірш 24. Де сталися ці події? Куди Ісус з учнями направлялися? Хто і з яким питанням підійшов до Петра? Про який податок тут йдеться? (Вих.30:13; 2Хр.24:9; Нєм.10:33)

2. Вірші 25-26. Як відповів Петро? Яким питанням Ісус випередив його, коли Петро прийшов додому? Як відповів Петро? Що значать слова: «тож вільні сини!»?

3. Що Петро нещодавно дізнався про Ісуса (на горі переображення)? Чи мусив Ісус платити цей податок? Чому?

4. Вірш 27. Чому Ісус вирішив заплатити цей податок? (Рим.15:1-3; Рим.14:16; Фил.2:4-7) Де Петро взяв гроші на те, щоб заплатити податок? Чого ми маємо навчитися з цих подій?

КОЛИ БУДЕТЕ ВИ МАТИ ВІРУ

Від Матвія 17:14-23

Ключовий вірш 18:20: “А Він їм відповів: Через ваше невірство. Бо поправді кажу вам: коли будете ви мати віру, хоч як зерно гірчичне, і горі оцій скажете: Перейди звідси туди, то й перейде вона, і нічого не матимете неможливого!”

У сьогоднішньому слові Ісус дорікає невірному та розбещеному роду. Тут ми побачимо, що найбільше Христу не подобається невір’я. Коли у нас немає віри, ми не можемо робити нічого. Але коли у нас є віра, то ми можемо навіть рухати гори. Тому нам потрібно вчитися вірі. Хай Господь сьогодні навчить нас вірі в гірчичне зерно.

Подивимося на вірші 14-16:

14 І як вони до народу прийшли, то до Нього один чоловік приступив, і навколішки впав перед Ним,
15 і сказав: Господи, змилуйсь над сином моїм, що біснується у новомісяччі, і мучиться тяжко, бо почасту падає він ув огонь, і почасту в воду.
16 Я його був привів до учнів Твоїх, та вони не могли вздоровити його.

На горі учням було добре. Там вони побачили Ісуса у славі. Вони хотіли там залишитися, Петро запропонував поставити там кілька шатрів та й оселитися там. Однак вони мали повернутися назад. Повернувшись, вони застали зовсім іншу картину, яка разюче відрізнялася від того, що вони бачили на горі. Тут ми бачимо, як добре у Небесному Царстві. Там Ісус у славі, там святі Мойсей та Ілля. І ми також бачимо, як жахливо у світі невір’я: там людей мучать демони, там страждають батьки.

Подумаймо про цього батька. У нього був син. Зазвичай батьки, у яких є сини, хочуть гордитися своїми синами. Сини, у яких є батьки, хочуть отримати визнання від своїх батьків. Якось мій сусід по вулиці, який був двієчником у школі, переміг мене у бійці. Пам’ятаю, тоді мій батько запитав мене: «Що, отримав від Василя?» Це було одне з найболючіших дорікань у моєму житті. З того часу я почав займатися усіма можливими видами спорту – карате, рукопашний бій, ушу, щоб навчитися давати здачу. Нарешті в школі я поборов одного з найсильніших хлопців і мій батько сказав: «Молодець, синок!» Це було надзвичайне важливе визнання у моєму житті, тому що прийшло від самого батька. Але цей батько не міг визнати свого сина, тому що його син був біснуватим. Коли біс брав верх над ним, то кидав його сина то в огонь, то у воду, щоб погубити його. В Лк.9:38 говориться про те, що це був його єдиний син. Це означало, що батько мав передати йому свої справи, своє майно, свої надії, і що цей син мав продовжити його рід. Але нічого цього не могло бути, тому що цей єдиний син був біснуватим. Батько бачив, що його син не володів сам собою, але ним володів біс. Це був неймовірний біль для батька, тому що він не міг сказати йому: «Молодець, синку!»

Тут ми також бачимо руйнівну силу гріха. Диявол кидав цього хлопчика то в огонь то в воду, маючи лише один намір: погубити його. Грішне життя всіляко рекламується. Люди легко піддаються рекламі. Але результат грішного життя завжди один: це загублене життя.

В надії допомогти сину, батько привів Його до Ісуса. Це було правильне рішення, тому що Ісус дійсно уздоровлював біснуватих юнаків. Але Ісуса не виявилося на місці. Тоді він попросив про допомогу Його учнів, які очікували на повернення Ісуса з гори Переображення. Як ми знаємо, троє учнів Ісуса – Петро, Іван та Яків – були з Ним на горі, а дев’ятеро інших лишилися під горою. Саме до цих дев’яти учнів і звернувся з проханням батько. Раніше, коли Ісус посилав їх проповідувати по двоє, учні вже виганяли бісів. Ба більше, слідуючи за Ісусом, вони не раз бачили, як Він Сам виганяв бісів. Їм здавалося, що це не так тяжко. Вони подумали, що кожен із них зможе вигнати біса, а побачивши, що їх дев’ятеро, біс взагалі втече сам. Однак не змогли. Вони нічим не змогли допомогти ні цьому сповненому мукамихлопчику, ні батькові. Вони хотіли служити Богові та людям та робити великі Божі справи, як-то виганяти бісів. Однак як виявилося, були зовсім не готовими до цього.

Як ви можливо знаєте, нашого любого брата Олександра Бичкова прийняли на навчання до семінарії Кoвенант (Covenant Theological Seminary) у штаті Міссурі, в США. На сайті цієї семінарії написано про те, що багато людей бажають служити Господу, але по факту виявляються зовсім не готовими до такого служіння. Тому що служити Господу це не легка прогулянка. Служити Господу – це боротися із дияволом та його посіпаками. Як виявилося, учні Ісуса також не були готові служити Богові.
Зазвичай Ісус зразу допомагав хворим. Але тут він зробив це не зразу. Тому що була одна річ, яка дуже обурили Ісуса. Подивимося на 17-ий вірш: «А Ісус відповів і сказав: О роде невірний й розбещений, доки буду Я з вами? Доки вас Я терпітиму? Приведіть до Мене сюди його!» До кого тут звертається Ісус? В Евангелії від Мк. (9:1) написано, що Ісус застав від горою не лише батька та учнів, а також книжників, і безліч народу, які сперечалися. Про що вони сперечалися? Про те, чому учні не змогли вигнати біса. Насправді тут Ісус звертається і до батька хлопчика, і до книжників, і до натовпу і до дев’яти учнів, які лишилися під горою. Він дорікає їм за невір’я та розбещеність. Що означає «невірний рід»? Це рід людей, які не мають віри в Бога. Одна справа, коли в Бога не вірять окремі люди. Такі люди були завжди, навіть у часи найпотужніших пробуджень. Але зовсім інша справа, коли у Бога не вірить цілий рід. Це коли гріх невір’я вражає не лише окремих людей, але ціле суспільство. Тоді ціле суспільство починає жити так, наче Бога немає. У такому суспільстві виробляється культура ігнорування Бога, і багато людей страждають від бісів.

Що означає «розбещений» рід? Це люди, які живуть заради власних задоволень. Це люди, які живуть по своїм почуттям та бажанням. Звичайно, в історії завжди були та будуть такі люди. Але розбещений рід – це коли ця розбещеність вражає ціле суспільство. Виробляється ціла культура споживання, задоволень та життя для себе.

Коли учні залишилися з Ісусом на самоті, вони запитати: «Чому ми не могли його вигнати?» (19) Ісус відповів: «Через ваше невірство. Бо поправді кажу вам: коли будете ви мати віру, хоч як зерно гірчичне, і горі оцій скажете: Перейди звідси туди, то й перейде вона, і нічого не матимете неможливого!» (20) Тут ми вчимося тому, що коли ми маємо віру в Бога, то Бог через нас може робити великі справи. Ніхто не може силою думки чи слова зсунути гору з місця. Але коли в нас є віра, то Бог через нас може це зробити. Ми також вчимося тому, що нам потрібно вчитися вірі, вчитися діяти вірою та допомагати іншим діяти вірою. На перший погляд здається, вірити в Бога – це легко, тому багато людей кажуть: «Я вірю в Бога». Однак, насправді, вірити в Бога означає довірити Богові усе своє життя: своє навчання, роботу, фінанси, одруження, дітей, і, зрештою, місце нашого вічного перебування. На перший погляд здається, що віддавати Богові десятину чи пожертви, означає бідніти, як мінімум на 10%. Здається, що вірити в Бога – це дорого. Але ми маємо вірити, що коли ми віддаємо Богові те, що належить Йому по праву, то Він благословить нас та дарує нам все необхідне. Колись ми думали: «Як ми можемо літати на міжнародні конференції, це дуже дорого!» Але цим літом більше 10 чоловік від нас відвідають міжнароді конф. Нам потрібно мати віру в Бога, що коли ми шукаємо перш за все Боже Царство та Його правду, то нам все приложиться. Нам в церкві потрібно активно займатися євангелізмом та учнівством. Займатися у наш час євангелізмом та учнівством здається важче, ніж реформувати судову систему України. Але ми маємо вірити в Бога, що коли ми віримо та діємо згідно віри, Він благословить нас.
Бог покликав бездітного Авраама слідувати за Ним, обіцявши Йому стільки нащадків, скільки зірок на небі. Авраам повірив Божій обіцянці та послідував, куди Бог наказав йому. Але пройшло багато років, і нічого особливого в його житті так і не трапилося. Віра Авраама почала хитатися. Бог прийшов і сказав: «Я Бог Всемогутній…» Авраам вчився вірити у Всемогутнього Бога, для Якого немає нічого неможливого. Авраам вчився ходити вірою, часто всупереч здоровому глузду. Він вчився довіряти Богові не лише дітей, але і фінанси, і свою безпеку. Так пройшло 30 р. Нарешті у нього з’явився один спадкоємець – Ісак. Але Авраам продовжував вірити, що у нього буде стільки потомків, як зірок на небі. Це тому що він поважав Бога як Бога, і слово Бога – як слово Всемогутнього Бога. Пройшло багато років, і Бог в точності виконав Свою обіцянку і благословив Авраама по його вірі, давши йому так багато потомків, як зірок на небі. Зараз кожен з нас є потомком Авраама по Його вірі.

Останній раз, коли я відвідав Єльський університет, одна жінка, чоловік якої працює професором цього університету, подарувала мені книгу про історію Єлю. Ця історія – це історія людей, які мали віру в Бога. Будуючи місто Нью-Гейвен, де знаходиться цей університет, в його центрі вони побудували церкву. В Нд. уся діяльність у місті припинялася, і люди цілий день служили Богові. Так робили в багатьох місцях, і Бог щедро благословив цю країну і матеріально, і духовно.
Прочитаємо вірш 21: «Цей же рід не виходить інакше, як тільки молитвою й постом». Ісус також сказав «молитвою та постом». По суті, молитва походить із віри. Ми молимося, коли віримо. Коли ми не віримо, то й не молимося. Піст означає скромне життя заради служіння Богові. Коли ми вивчаємо історію монастирів, то знаходимо, що монахи вели скромне та добре регламентоване життя. Вони регулярно збиралися для Богослужіння, вивчення Біблії та молитви. Вони працювали фізично та багато читали книг у бібліотеці. Вони вели скромне життя та мали скромну їжу. Бог щедро благословив їх життя та служіння. Фактично, сучасна Європа збудована мозолистими руками середньовічних монахів.
Подивимося на вірші 22-23:

22 Коли пробували вони в Галілеї, то сказав їм Ісус: Людський Син буде виданий людям до рук,
23 і вони Його вб’ють, але третього дня Він воскресне. І тяжко вони зажурились…

Як ми знаємо, учні не любили та не хотіли слухати від Ісуса про Його смерть. Ісус знав це, та однак знову почав говорити Своїм учням про це. Як же вони відреагували? Учні зажурились. Звичайно, смерть Христа була жахливою. Однак завдяки їй ми маємо спасіння, нове життя, радість та справжній мир. Проте учні зажурилися. Багато людей у цьому світі журяться, тому що не приймають смерть та воскресіння Ісуса.

Ми хочемо служити Господу, як цього хотіли дев’ятеро учнів. Але коли ми робимо це без віри та молитви, то у нас нічого не вийде. Невір’я робить нас повністю безпорадними. Невір’я не лише робить нас безсилими. Воно відбирає любов до тих людей, які страждають поруч із нами. Без віри Божі служителі стають акторами, які проводять незрозумілі релігійні ритуали. Навіть якщо ми щось і зробимо, то максимум що вийде – це дім зі піску. З часом це все зникне. Тому нам потрібно молитися про те, щоб Бог дарував нам віру, як гірчичне зерно і ясні теми молитви. І тоді Бог зможе використати нас у Своїй роботі та історії. Хай Господь допоможе нам подолати це невірне покоління та жити вірою.

(п. Яків)

ІСУС УЗДОРОВЛЮЄ БІСНУВАТОГО

Від Матвія 17:14-23

Ключовий вірш 17:17

1. Опишіть стан хлопчика, якого батько привів спочатку до учнів, а потім до Ісуса? (14-15) Що погіршувало стан справ? (16)

2. Чому Ісус назвав той рід невірним та розбещеним? (17-19) Що означає «невірний», «розбещений»? Який рід, у якому ми живемо зараз?

3. Про що учні запитали Ісуса на самоті? (19) Чому вони не змогли допомоги біснуватому хлопчику? (20,21) Де взяти сили для служіння поколінню, в якому ми живемо?

4. Про що Ісус знову навчав учнів в Галілеї? (22-23) Чим їх реакція відрізнялася на цей раз?

Переображення Господнє

Від Матвія 17:1-13

Ключовий вірш 5 : “Як він ще говорив, ось хмара ясна заслонила їх, і ось голос із хмари почувсь, що казав: Це Син Мій Улюблений, що Його Я вподобав. Його слухайтеся!”

Днями мені попалася цікава статистика по містах Росії: “В мегаполісах більшість молоді ідентифікують себе як православні — 43%, просто вірять у вищу силу — 23%, атеїсти — 24%. З віком відсоток православних зростає, а дві ініші групи зменшуються в чотири рази”. Нажаль, статистики по Україні не маю, напевне, цифри будуть інші, але думаю, що суть приблизно та ж сама: великий відсоток вважає себе віруючими. Але в цьому насторожує той момент, що країна ще не стала раєм. Так само дають хабарі, вимивають бурштин і голосують за популістів, як і робили б невіруючі. Або так як учора під Верховною Радою, несуть одночасно хрести і портрет Сталіна, і не переймаються когнітивним дисонансом. Багато людей час від часу мають якусь релігійну активність, для заспокоєння душі, як то кажуть, “без фанатизму”, але не бажають зануритись глибше у те вчення, до якого намагаються бути причетними. І постає питання: а чи треба щось більше? Чи варто воно того? Це дуже гарне питання, яке треба регулярно собі задавати і знаходити на нього відповідь. Нехай сьогоднішнє Слово допоможе нам у цьому.

Який Ісус насправді?

Прочитаємо перші два вірші розділу:

1 А через шість день забирає Ісус Петра, і Якова, і Івана, брата його, та й веде їх осібно на гору високу.

2 І Він перед ними переобразився: обличчя Його, як те сонце, засяло, а одежа Його стала біла, як світло.

З якою метою Ісус піднявся на гору? Показати учням перетворення? Не зовсім. Лука підказує нам, що Він пішов помолитись. Він не йшов робити шоу з перетвореннями, він йшов розмовляти з Батьком. Ісус завжди перед важливими подіями йшов молитися в усамітнене місце. І от під час молитви Він перетворився. Обличчя засяяло, як сонце, а одяг став білий, як світло. Марк каже про Його одяг, що той став дуже білим, як на землі неможливо вибілити. Цей колір не вписувався в палітри RGB, CMYK і Pantone. Було ясно, що ця зміна стосується речей з-за меж нашого світу, речей небесних. Учні могли згадати 103-й Псалом, який говорить, що Бог зодягається в світло:

Пс.103:2

Зодягає Він світло, як шати, небеса простягає, немов би завісу.

Дуже важливо, який саме образ Ісуса ви тримаєте перед собою. Моя донька намалювала мене – вийшло схоже. А образ Ісуса, який ми тримаємо в голові, інколи зовсім не схожий. А інколи ми його взагалі там не тримаємо. Дорослі тримають свої справи, діти – свої іграшки. Це те, про що ми спілкуємося. Можливо, для того і в церкву приходимо. А про Ісуса мало говоримо і мало думаємо.

Сучасні фільми про супергероїв часто показують нам такі чудесні перетворення, хоча і в типово земних кольорах. Як довго і часто люди обговорюють такі фільми! Здається, що це – найголовніше в житті. А знаєте, як Біблія називає такі фільми? “Хитро видумані байки”. Саме так говорить Петро в своєму посланні. 

Бо ми сповістили вам силу та прихід Господа нашого Ісуса Христа, не йдучи за хитро видуманими байками, але бувши самовидцями Його величі.

Те, що сталося з Ісусом під час молитви, не вигадка, Петро бачив там реальну силу, суперсилу, і свідчить, що завдяки цій силі зазнало перетворень і його власне життя. З тих пір учні завжди пам’ятали перетворення Ісуса. Петро і Іван не раз показували Ісуса як світло і віддали життя заради того, щоб розповідати про це неземне царство, яке приніс Ісус.

В повсякденному житті Ісус не виглядав яскраво. Ми знаємо, що, коли вночі прийшли Його арештовувати, то без підказки від Юди навіть не могли відрізнити Його від інших учнів, а Ісая говорить, що Він зовсім не приваблював своїм виглядом:

Ісая 53:2:

Бо Він виріс перед Ним, мов галузка, і мов корінь з сухої землі, не мав Він принади й не мав пишноти; і ми Його бачили, та краси не було, щоб Його пожадати!

Є віруючі, які соромляться Христа, бо для сучасних людей Він теж не виглядає привабливим. Десятиліттями пропаганда створювала негативний імідж Христу. Нам треба повернутися до першоджерел і утримувати в пам’яті справжній образ Ісуса. Як і учні, коли ми самі бачимо, ким є Ісус насправді, тоді ми відчуваємо, що за Ним варто слідувати.

Оті відсотки, про які ми говорили на початку, насправді ні про що не говорять, бо для багатьох людей ім’я Ісус – просто набір звуків. У людини є проблема, вона шукає, як її вирішити, і хтось їй говорить: прийми Ісуса. А їй нема різниці, прийняти Ісуса, Бетмена чи чарку горілки – аби лише проблему вирішити, так же? І людина дивиться на Ісуса як на одну із пропозицій на ринку релігійних послуг. Не вирішимо проблему тут – звернемося в іншу контору. І з таким ставленням наша віра не може розвиватися і стати чимось вражаючим. Доки наша віра просто споживацька, ми не можемо показати, що нам дає наша віра, і тому залишається, як то кажуть, вірити “тільки в серці”. Щоб було що показати, потрібна не просто послідовність звуків “Ісус”. Потрібно знати, хто Він, цікавитись і розуміти, який Він. Молитва не повинна обмежуватися класичним “дай” і “збережи”. У молитві треба розглядати Ісуса, доки Він не перетвориться з незначного на славного і найважливішого для нас. Щоб Ісус із засобу перетворився для нас на мету. Така молитва міняє наше життя.

Як не засинати в молитві?

Прочитаймо вірші 3 і 4:

3 І ось з’явились до них Мойсей та Ілля, і розмовляли із Ним.

4 І озвався Петро та й сказав до Ісуса: Господи, добре бути нам тут! Коли хочеш, поставлю отут три шатрі: для Тебе одне, і одне для Мойсея, і одне для Іллі.

До Ісуса з’явилися два чоловіка, які уособлюють собою Старий Заповіт: Мойсей і Ілля. Лука підказує, про що вони говорили з Ісусом.

Лук.9:30-31

30 І ось два мужі з Ним розмовляли, були то Мойсей та Ілля,

31 що з’явилися в славі, і говорили про кінець Його, який в Єрусалимі Він мав докінчити.

Тобто, вони говорили про найважливішу справу, яку Ісус мав виконати на землі: померти на хресті, заплативши за гріх всіх нас. Це та суть Ісуса, заради якої треба звертатися саме до Нього, а не деінде: всю убивчу силу того гріха, який, можливо, мучить тебе прямо зараз, і все засудження Ісус забрав на себе, щоб ти був вільний. І в той момент на горі Ісус обговорював з Мойсеєм і Іллєю, як це здійснити.

В цей урочистий момент заговорив Петро. Він сказав, що тут добре, і треба поставити три шатра і розвести Ісуса, Мойсея та Іллю кожного в своє шатро. Можливо, бо йому набридло, що вони говорять на таку незрозумілу і тривожну тему. Але Лука підказує, що учнів зморив сон, і Петро видав цю ідею спросоння. Тому вийшло зовсім недоладно. Коли Ісус молився в Гетсиманському саду, учні теж спали, а потім недоладно діяли підчас арешту Ісуса. Від них, мабуть, пішла добра християнська традиція під час молитви засинати. Коли ми з братами жили спільним життям, у нас був такий термін: “молитовний сон”. Це коли брат заходив у кладовку помолитись, і за кілька хвилин звідти вже долинало гучне хропіння. “Молиться з даром інших мов” – казали брати. Чому ж ми засинаємо під час молитви?

На горі преображення учні заснули, бо їм було добре. В Гетсиманії їм було погано, і вони заснули від переживань. Ти будеш спати під час молитви, якщо ти не бачиш у ній необхідності.  У нас в семінарії якось студенти заперечалися, як правильно молитись: стоячи чи сидячи. Спитали викладача, а той відповів: “Один чоловік упав у криницю, і там його молитва була такою щирою, як ніколи в житті”. Коли війна біля хати, то страшно, а коли за тисячу кілометрів – то ніби все добре. Коли у тебе проблеми, коли хвороба чи нема чого їсти, чи є загроза життю, ти молишся всим серцем. А коли все спокійно, то вже й нема такої мотивації. Але потім ти прокинешся, і почнеш говорити і робити дурниці, бо випав з контексту. Може, тому Бог і дає різні випробування у наше життя, щоб трохи привести нас до тями, дати усвідомити, що ми залежимо від Нього. А ми залежим, навіть якщо не усвідомлюємо. І якщо ти в молитві засинаєш, якщо не захоплюєшся тим Богом, за яким ніби-то слідуєш, то це вже проблема, бо ти віриш в Бога, не вартого уваги. Ісус кликав нас іти за ним вузькою дорогою. Але ми любимо йти широкою, а, щоб вона здавалася вужчою, по боках диванчики і холодильники розставляємо. Будуємо шатра замість того, щоб слухати Ісуса. Слідувати за Христом – це вузька і пряма дорога. Там треба гординю свою придавити, егоїзм свій прищучити, вчитися довіряти Божим обіцянкам і вчитися любити інших. І коли ти це намагаєшся робити, буде важко. Доки ти борешся з гріхом, ти будеш відчувати свою потребу в Богові. Але нам легше не йти за Христом, а створити видимість труднощів, завантажити себе якимись справами, зберігаючи комфорт. Бог хоче дати нам замість кам’яного живе серце, якому не все одно, але живе серце можна поранити, безпечніше бути просто гвинтиком у відлагодженому механізмі. Ми займаємося чисто людськими активностями, перестаємо робити справу Божу, і тому потреба в молитві відпадає, і вона стає нудною. Я зараз говорю не про когось, а про принцип. І буде добре, якщо кожен з нас перевірятиме своє серце: я слухаю Христа, чи лише роблю вигляд?

Як не боятися?

Прочитаймо вірші 5-8:

5 Як він ще говорив, ось хмара ясна заслонила їх, і ось голос із хмари почувсь, що казав: Це Син Мій Улюблений, що Його Я вподобав. Його слухайтеся!

6 А почувши, попадали учні долілиць, і полякалися сильно…

7 А Ісус підійшов, доторкнувся до них і промовив: Уставайте й не бійтесь!

8 Звівши ж очі свої, нікого вони не побачили, окрім Самого Ісуса.

Тут заговорив Бог-Батько і сказав про те, хто такий Ісус. Улюблений син Бога, якого Він вподобав. Хто слухається Його голосу – того Він проведе до спасіння. Учні злякалися, бо зрозуміли, що це говорить Бог. В Біблії зустріч грішника з Богом нічого хорошого грішнику не несла. Божа правда не залишала місця навіть для маленької людської зіпсованості. Але з Ісусом ми можемо нічого не боятися. Гріх – то дійсно страшна річ, але ми не можемо зробити нічого такого, що не могла би покрити кров Христа.

До Євреїв 4:16

Отож, приступаймо з відвагою до престолу благодаті, щоб прийняти милість та для своєчасної допомоги знайти благодать. 

Послання до Євреїв також каже, що кров Ісуса говорить краще за кров Авеля, тобто, вона здатна тебе виправдати, навіть якщо ти – Каїн. Якщо ти досі не маєш такої впевненості – повір Йому зараз. 

Не розповідати?

І давайте глянемо вірші 9-13:

9 А коли з гори сходили, заповів їм Ісус і сказав: Не кажіть нікому про цеє видіння, аж поки Син Людський із мертвих воскресне.

10 І запитали Його учні, говорячи: Що це книжники кажуть, ніби треба Іллі перш прийти?

11 А Він відповів і сказав: Ілля, правда, прийде, і все приготує.

12 Але кажу вам, що Ілля вже прийшов був, та його не пізнали, але з ним зробили, що тільки хотіли… Так і Син Людський має страждати від них.

13 Учні тоді зрозуміли, що Він їм говорив про Івана Христителя.

Те, що бачили учні, було незрозумілим для людей. Те, що робив Іван Христитель – теж. Івана Христителя арештували і стратили, коли він говорив людям правду. Ісуса теж арештують і стратять. Тому учні мали мовчати до певного часу. Коли Ісус воскрес і послав Церкві Святого Духа, вони заговорили, та ще й як! Потім вони навіть казали: “Ми не можемо не говорити про те, що бачили і чули”. Уста говорять від повноти серця. Можливо, ви не зможете розповісти людям те, що дізналися, коли в молитві шукали Бога, бо ніхто не зрозуміє. Є такі персональні одкровення, які Бог говорить лише тобі. Але, коли є повнота від спілкування з Богом, це повинно мати видимі наслідки. Обличчя Мойсея після молитви світилося так, що коли воно починало згасати, його просили надягати покривало. Сяйво Божої слави було настільки добрим, що звичайне лице Мойсея люди вже й не витримували. І якщо Бог почне світитись в тобі, тобі вже й самому не сподобається той “я”, який не світиться Богом. Якщо ти після молитви – знервований, або в депресії або зриваєшся на інших – значить ти ще не помолився по-справжньому. Якщо тобі соромно визнавати свою віру – ти ще не молився. Мабуть, не той образ Ісуса перед очима. Треба молитися, доки не побачиш такого Ісуса, за яким варто слідувати, доки не отримаєш силу бути світлом і сіллю для тих, хто тебе оточує. Хай наші обличчя, слова і вчинки сяють Його славою.

(п. Ной)

Переображення Господнє

Від Матвія 17:1-13

Ключовий вірш 5

1. Вірш 1. Коли, де, та з ким відбулися ці події?

2. Вірші 2,3. Що сталося? Опишіть вигляд Ісуса. (Дивись також Об. 1:13-16; Мк. 9:3; Лк. 9:29, та порівняйте Вих. 34:30,34) З ким розмовляв Ісус? Про що? (Лк. 9:30,31).

3. Вірші 4,5. Яку пропозицію зробив Петро? Що, натомість, відповів голос із хмари? Про що нагадують вам ці обставини? (Вих. 19:17-19, 20:18; Мт. 3:16,17; Ів. 12:28,29). Що відкривають нам про Ісуса слова з хмари?

4. Вірші 6-9. Як відреагували учні? Що зробив їм Ісус? Про що їх попередив? (дивись також Ів. 12:30-32; Дан. 7:13; Дії 7:56)

5. Вірші 10-13. Про що запитали учні Ісуса, сходячи з гори? Яка була Ісусова відповідь? Про що говорив їм Ісус? Як вплинули ці події на учнів? (2 Пет. 1:16-18; 1 Пет. 1:4,5; 1 Ів. 1:5-7). Чому, на вашу думку, Ісус взяв окремо Петра, Якова, Івана? Чому заборонив їм говорити про цю подію до воскресіння? Про що ми можемо вчитися через цю подію?

Як Ісус став Царем

Від Матвія 16:21-28

Ключовий вірш 16:21 : «Із того часу Ісус став виказувати Своїм учням, що Він мусить іти до Єрусалиму, і постраждати багато від старших, і первосвящеників, і книжників, і вбитому бути, і воскреснути третього дня»

Християнство стоїть на трьох основах: на стражданні та смерті Ісуса за наші гріхи; на Його воскресінні та на Його другому приході. І у сьогоднішньому слові Ісус говорить про Свої страждання та смерть, про Своє воскресіння на другий прихід. Якщо так, то ми з Вами підібралися до самих засад християнства. Цей уривок – це саме серце християнства. І важливо відмітити, що в ньому Ісус розповідає про учнівство. Учнівство невіддільне від християнства. Кожен християнин покликаний бути учнем Ісуса Христа. Якщо ми хочемо зрозуміти християнство, то маємо зрозуміти значення смерті, воскресіння та другого приходу Ісуса. Якщо ми хочемо стати християнами, то до цього ми маємо ще й послідувати за Ісусом.

В минулий раз Ап. Матвій розповідав про те, ким є Ісус. Ісус пішов зі Своїми учнями в Кесарію Пилипову, і по дорозі запитав їх, за кого вони Його мають. Петро відповів: «Ти – Христос, Син Бога Живого». Петро був абсолютно правий, коли відповів на це питання. Слідуючи за Ісусом три роки, Петро вірно ідентифікував, Ким насправді був Ісус.

Із того, ким є Ісус, випливає, що Він має робити. Але в розумінні цього Петро повністю розходився із Христом. Учні слідували за Месією, проте покладали на Нього свої ілюзорні надії, надіялися що Ісус зробить те, що Він насправді ніколи не обіцяв. Зараз в Україні багато людей покладають на вибраного президента надії, про які він нічого не обіцяв, або навіть нічого і не знає, або навіть якби і знав чи обіцяв, то не зможе виконати. Ми маємо бути обережні в своїх сподіваннях, коли слідуємо за Ісусом, тому що також можемо надіятися на те, що Він ніколи не обіцяв. Хай Господь відкриє нам не лише правильну відповідь на те, Ким є Ісус, але й що належало зробити Ісусу.

Перше, Месія мусить постраждати та померти (21-23). Прочитаємо разом вірш 21: «Із того часу Ісус став виказувати Своїм учням, що Він мусить іти до Єрусалиму, і постраждати багато від старших, і первосвящеників, і книжників, і вбитому бути, і воскреснути третього дня». До цього дня учні були в захваті від того, що чинив Ісус. Ісус уздоровлював хворих – прекрасно! Ісус годував тисячі людей – чудово! Ісус виганяв демонів – дивовижно! Але те, що Ісус має постраждати і бути вбитим було для учнів повною несподіванкою.

Слідуючи за Христом, вони бачили Його владу та силу, вони слухали Його проповіді, і переконалися, що Він і є тим Месією, Який був обіцяний у Старому Заповіті. Але учні ще не знали, що у справи Христа також входили страждання та смерть.

До цього часу Його учні мріяли про інший розвиток подій. Вони надіялися, що Він вижене з їх країни ненависних Римлян та встановить Своє правління. Вони бачили, що у Христа є для цього достатньо влади, адже навіть буря та море покорялися Йому. Іноді уява учнів розпалювалася ще більше. Перед їх поглядами повставали палац, натовпи захоплених людей, розкішні килими під ногами, Ісус, і, біля Нього вони – учні. У них перехоплювало подих. Однак ці слова Ісуса стали як холодна вода на цю розігріту уяву учнів. У наш час хрест є символом християнства. Ми дещо звиклися з тим, що Ісус постраждав та помер на хресті. Але у той час для Його учнів ця звістка була повною несподіванкою. Ісус сказав, що має піти до Єрусалиму і там померти. У розумінні учнів Єрусалим мав стати центром правління Месії, там мав розміщуватися Його трон. Але Ісус каже, що Месія має там померти. Тут ми бачимо, що страждання та смерть Ісуса невіддільні від християнства. Якщо ми хочемо зрозуміти суть християнства, то маємо зрозуміти необхідність страждань та смерті Ісуса.

Ісус почав навчати Своїх учнів про Свої близькі страждання та смерть щоб вони розуміли, що ці страждання – не випадковість чи нещасний випадок. Вони – це ключовий момент у Божій викупній роботі, яку Він запланував задовго до цього. Стражданння та смерть Божого Сина – це був єдиний шлях спасти людей від їхніх гріхів, і Бог пішов на це. Не знаючи цього учні могли подумати, що Бог послав Месію щоб побудувати Своє Царство у цьому світі, але підступні фарисеї схватили Його і розіп’яли на хресті. Ні, Бог не посилав Ісуса будувати Царство у цьому світі. І Його смерть – не результат підступу фарисеїв, а Божий план спасіння людей.

Учням було також важливо зрозуміти, що Ісус прийшов не для того, щоб будувати Царство у цьому світі. У учнів було багато сподівань на Христа саме у відбудування Царства у цьому світі. Але Ісус побудує Небесне Царство, і стане Його царем через смерть на хресті.

І, звичайно, Ісус готував Своїх учнів до їх майбутньго служіння як Апостолів. Христос та Його смерть на хресті мали стати центром їх проповіді та служіння. Павло, який долучився до Апостолів пізніше, добре зрозумів це та сказав у 1 Кор.2:2: «бо я надумавсь нічого між вами не знати, крім Ісуса Христа, і того розп’ятого». Хрест Христа – це є довершене вираження Божої любові. Бог не пожалів для нас Свого Єдиного Сина. Любов Бога та хрест невіддільні. Недавно у нас пройшла благословенна конференція в Одесі, де ми говорили про любов Божу. І у центрі цієї любові стояв хрест Ісуса.

Петро відмовлявся таке слухати. У нього також були інші плани на Ісуса. Він відвів Його в сторону та дорікав Йому: «Змилуйся, Господи, такого Тобі хай не буде!» (22) Петро любив Ісуса. Хто хоче бачити, як той, кого ми любимо, страждає? Ніхто. І Петро не хотів, щоб Ісус страждав та помер, тим більше, він бачив для Ісуса зовсім інші можливості.

Однак Ісус відповів Петру дуже жорстко. Подивимося на вірш 23: «А Він обернувся й промовив Петрові: Відступися від Мене, сатано, ти спокуса Мені, бо думаєш не про Боже, а про людське!» У словах Петра Ісус помітив пастку сатани. Фактично, слова Петра нічим не відрізнялися від спокус сатани у пустелі. Тоді сатана спокушав Ісуса так (Мт.4):

8 Знов диявол бере Його на височезную гору, і показує Йому всі царства на світі та їхнюю славу,

9 та й каже до Нього: Це все Тобі дам, якщо впадеш і мені Ти поклонишся!

10 Тоді каже до нього Ісус: Відійди, сатано! Бож написано: Господеві Богові своєму вклоняйся, і служи Одному Йому!

Тоді, у пустелі, диявол пропонував Ісуса стати царем без страждань та хреста. Зараз Петро фактично пропонував Ісусу те ж саме. Тому Ісус відповів швидко та жорстко. Те, що пропонував Петро, було мудро з точки зору цього світу. Однак там, де менає хреста, немає Євангелії, і немає  спасіння. Ісус навчає нас тут абсолютній необхідності хреста. Хрест Ісуса – це єдиний шлях до спасіння. Так, у цьому житті є багато інших шляхів, але усі вони ведуть до смерті.

Друге, «хто хоче йти вслід за Мною» (24-28). Ісус мав багато постраждати та померти на хресті. Ми, грішники, не можемо розділити з Ісусом цих страждань. Це була унікальна місія, яку міг виконати лише один Ісус, Який був святим Сином Бога. То яким же чином нам, християнам, жити зараз? Ми не можемо розділити з Ісусом Його страждань. І Ісус повністью виконав Божий план спасіння для нас, і спас нас лише по благодаті. То може нам тепер просто жити, насолоджуючить життям? У віршах 24-28 Ісус пов’язує Свої унікальні страждання як Месії із тим життям, яке Він очікує від Своїх учнів.

Прочитаємо вірш 24: «Промовив тоді Ісус учням Своїм: Коли хоче хто йти вслід за Мною, хай зречеться самого себе, і хай візьме свого хреста, та й іде вслід за Мною». Перш за все ми бачимо тут, що зречення себе це є невід’ємна частина учнівства. Учні Ісуса не покликані до зручного та комфортного життя. Ми живемо у світі, який є полем битви між Богом та дияволом. Ми знаходимося у стані війни. Ми не можемо очікувати легкого життя. Петро надіявся на земне правління з Ісусом. Але Ісус сказав Йому зрікатися самого себе. Є речі, значно важливіші ніж бажання Петра. Ісус прийшов будувати Боже Царство. І заради цього Царства потрібно вчитися зрікатися своїх егоїстичних інтересів.

Ми також маємо взяти свій хрест. Нести хрест – це не є приємна справа. Для учнів Христа це означало готовність померти на хресті. Зустрічаючись із труднощами у житті, люди схильні скаржитись: «Чому це сталося зі мною?» Ми маємо знати, що нічого у нашому житті не трапляєтсья випадково. І через усілякі події в нашому житті наш Небесний Батько змінює нас в образ Свого Сина. Навіть Свого Єдиного Сина Бог зробив Царем через страждання. Чому Ви думаєте, що Бог поступить з Вами інакше? Зустрічаючить з хрестом, нам не потрібно скаржитися на життя. Нам потрібно нести свій хрест, визнаючи, що через це Бог працює в мені та змінює мене в образ Свого Сина.

Що означає слідувати за Христом? Це означає шукати Його волю та виконувати в першу чергу Його, а не свої бажання. Для багатьох людей Бог здається таким собі всемогутнім джином з пляшки, який має виконувати їх бажання. Але насправді це ми, які слідуємо за Христом, маємо виконувати Його бажання. Ми маємо поставити свої бажання на друге місце. Тобто зректися себе. Зречення себе знаходиться в самому центрі християнства.

Подивіться нав вірш 25: «Бо хто хоче спасти свою душу, той погубить її, хто ж за Мене свою душу погубить, той знайде її». Чому зректися себе краще, ніж єгоїстичне життя? Тому що живучи егоїстично людина ніколи не знайде задоволення в такому житті. Раніше чи пізніше, усі егоїсти погублять своє життя. Задоволення, які пропонує цей світ – ще називають суїцидними задоволеннями, тому що вони неминуче ведуть до смерті. Якщо людина шукає лише виконання своєї волі, цікавиться лише своїми інтересами, вигодою, вона втратить справжє життя, тому що справжнє життя не в цьому, а лише у стосунках з Христом. Один літній пастор сказав: «Мені 64 р., і кожен день я маю зрікатися себе. Людське сердце настільки зіпсоване, що постійно шукає задоволення день інакше, але не у Христі. І якби ми щоденно не зрікалися самих себе, то уже давно загубили б своє життя». Задоволення – це творіння Боже, а не диявола. Але ми маємо знати, де шукати справжні задоволення. Спражнє задоволення ми можемо знайти лише у Христі. Якось Клайв Льюїс сказав: «Проблема людей не в тому, що вони хочуть надто багато, навпаки, вони хочуть надто мало. Вони, як малі діти, які бавляться в калюжі, тоді як Бог хоче повезти нас на море».

Чому зречення самого себе краще? Ісус дає другу причину. Прочитаємо вірш 26: «Яка ж користь людині, що здобуде ввесь світ, але душу свою занапастить? Або що дасть людина взамін за душу свою?» Ніякі тимчасові здобутки не варті душі. Навіть якщо у тебе є гроші, чи популярність, чи просто спокійне життя, що це все значить, якщо у тебе немає справжнього життя? Життя без Христа порожнє. Спражнє життя приходить лише від Христа. Справжє життя – це вічне життя. Христос наче каже: «Люди, які не зрікаються самих себе тимчасово, у цьому житті, насправді зрікаються самих себе для вічності». Якщо я дійсно розумію, що таке справжнє благословіння, і де шукати справжнє життя, це змінює моє ставлення до речей цього світу. Бог бажає дати нам ні більше, ні менше – Він бажає дати нам життя. І щоб отримати це життя від Бога, нам потрібно зрікатися себе.

Чому зречення самого себе краще? Ісус дає третю причину. Прочитаємо вірші 27-28: «Бо прийде Син Людський у славі Свого Отця з Анголами Своїми, і тоді віддасть кожному згідно з ділами його. Поправді кажу вам, що деякі з тут-о приявних не скуштують смерти, аж поки не побачать Сина Людського, що йде в Царстві Своїм». Тому що Христос буде судити нас згідно того, наскільки ми зрікали себе заради Його Царства. Звичайно, спасіння ми отримуємо по благодаті. Тут Христос не говорить про спасіння. Він говорить про суд. І цей суд над нами буде відбуватися згідно наших справ, наскільки ми зрікались самих себе та слідували за Христом. Учні Ісуса хотіли нагороди. Вони думали, що їх краща нагорода – це коли Ісус піде в Єрусалим і стане там царем. Але Ісус приготував для них значно кращу нагороду. Це коли Він прийде вдруге і повністю відновить Своє Царство. Учням потрібно буде почекати довше, ніж вони планували, але це того варте.

На завершення: ніхто з нас природньо не хоче зрікатися себе та нести свій хрест. Ми прагнемо зручного, спокійного та забезпеченого життя. Якщо навіть перший учень Ісуса Петро не хотів слідувати за страждаючим Месією, то куди нам, які не хочуть зрікатися себе щоденно та нести свого хреста. Ніхто природньо не хоче зрікатися себе, навпаки, наші природні бажання – це спасати себе та догодити собі. Тому нам потрібен Спаситель, Месія Ісус, Який помер на хресті заради нашого спасіння і воскрес на третій день. Щоб жити таким неприроднім життям – як зрікатися самих себе та слідувати за Ісусом, нам потрібна надприродня сила. І тільки Христос може дати нам ці сили, коли ми знову і знову приходимо до Нього, розкаюємося у своєму егоїзмі і довіряємо Йому свої життєві плани, свої думки і контроль над своїм життям.

(п. Яків)

ЯК ІСУС СТАВ ЦАРЕМ

Від Матвія 16:21-28

Ключовий вішр 16:21

1. Коли Ісус почав навчати учнів про Свої страждання? (21) Чи робив Він це раніше? Чим Його вчення відрізнялося на цей раз?

2. Чому і як належало Ісусу постраждати? Як Ісус став нашим Спасителем та Царем? Як виконав пророцтва? (21; Іс.53:3; 1 Кор.15:3; Ів.3:16)

3. Чому це вчення стало несподіванкою для учнів? Як відреагував Петро? (22) Як Ісус дорікнув йому? (23)

4. Які дві базові вимоги поставив Ісус для Своїх учнів? (24) Як практично виконувати їх (наведіть приклади)? До якого життя Ісус закликає Своїх учнів? (25,26) Які наслідки тих рішень, які приймають люди стосовно Ісуса?

5. Яку обіцянку дав Ісус стосовно майбутнього? (27,28)

ПОБУДУЮ Я ЦЕРКВУ СВОЮ

Від Матвія 16:13-20

Ключовий вірш 18 : “І кажу Я тобі, що ти скеля, і на скелі оцій побудую Я Церкву Свою, і сили адові не переможуть її”

Уривок, який ми сьогодні розглядаємо, дуже важливий. Його значення важко переоцінити. Певним чином тут продовжується тема розпочата в минулому уривку. Це тема ідентифікації: “хто такий Ісус?”. Там, якщо ви пам’ятаєте, на початку розділу, ми бачили фарисеїв та саддукеїв, які хотіли від Ісуса ознаки. Такої ознаки, яка могла би стати для них залізобетонним аргументом. Насправді, вони бачили Ісусові чудеса і багато чули про них, та усе це не переконувало їх. Не дивлячись на усю свою вченість, ці книжники не змогли розпізнати ознак часу. Не змогли розпізнати ознак Царства Божого, що наблизилось в Ісусі.

В сьогоднішньому уривку те саме питання: “ким є Ісус?”, постає на цей раз вже перед Його учнями. І вони змушені дати відповідь. Те саме питання рано чи пізно постає перед кожним, і нам також потрібно дати на нього відповідь.

Отже: “хто такий Ісус?” і “що таке Церква?”, “яке моє місце в Божій історії?” На усі ці питання ми знаходимо відповідь в сьогоднішньому уривку. Ми знаходимо тут дивовижні обіцянки щодо нас і вчимося про владу, яку Господь дав Своїй Церкві. Цей уривок — певною мірою поворотний момент в Євангелії від Матвія, після нього Ісус починає вчити учнів про служіння, про хрест, про велике спасіння, яке Бог дав Своїй Церкві в смерті і воскресінні Спасителя. Тож нехай Господь зараз благословить нас і відкриє наші серця і розум, щоб розуміти і приймати Його слово.

Подивіться вірші 13-14: “Прийшовши ж Ісус до землі Кесарії Пилипової, питав Своїх учнів і казав: За кого народ уважає Мене, Сина Людського? Вони ж відповіли: Одні за Івана Христителя, одні за Іллю, інші ж за Єремію або за одного з пророків”.

Ісус з учнями опинилися на дорогах неподалік від Кесарії Пилипової. Тут вже не було натовпів голодних і хворих людей, яким Ісус служив напередодні. Це була місцевість значною частиною заселена греками і римлянами. Тут люди поклонялися різним богам та природі. Тут Ісус з учнями залишилися самі.

Чому вони відправились в це місце? Важко сказати точно. Можливо Ісус хотів відпочити і відновити сили. А може Він хотів говорити з учнями про щось важливе. А може і те і інше і ще щось третє. Але ось ми бачимо цю невеличку групу, що йде собі шляхом. І може навіть вони якраз минали якесь святилище, де місцеві поклонялися своїм богам. І Господь ставить Своїм учням питання: “за кого народ уважає Мене, Сина Людського?”

Учні багато спілкувалися з людьми і чули багато різних версій. Хтось, як цар Ірод вважав Ісуса за воскреслого Івана Хрестителя, інші — за Іллю, який прийшов підготувати прихід Христа. Ще хтось — за Єремію чи якогось іншого великого пророка минулого.

Про що свідчать такі думки про Ісуса? Як мінімум про те, що люди дуже високо Його цінували. Зазвичай люди досить скептично ставляться до своїх сучасників, тоді як великі постаті минулого, навпаки, овіяні легендами і осяяні певним ореолом героїзму. Ілля, Єремія, Іван… – цих служителів, насправді, не дуже шанували за їхнього життя, але пізніше вони стали прикладом для наслідування. Ісусові слова, Його вчинки на стільки вражали людей, що їм здавалось, що це точно хтось із великих служителів минулого повернувся, щоб творити такі чудеса. Це було найбільше визнання, той максимум, на який ці люди були спроможні. Але, як ми побачимо далі, цього було не достатньо, щоб описати велич того, ким насправді був Ісус.

Подивіться вірші 15-16: “Він каже до них: А ви за кого Мене маєте? А Симон Петро відповів і сказав: Ти Христос, Син Бога Живого!”

Відповісти на питання, за кого мають Ісуса люди, було не складно. Це просто опитування громадської думки. Але тепер потрібно було не просто переказати чиїсь слова, а самому відповісти на питання. І, насправді, ми знаємо, що це питання вже не раз виникало в учнів раніше: “хто ж це такий..?” запитують учні раз за разом, ледь не за кожним Ісусовим дивом. Вони бачили усе, чули усе, весь час були з Ним. Тепер Ісус в них питає: “ну що, ви визначились вже..? Ви за кого Мене маєте?”

Напевне запала тиша. Учні почали напружено підбирати правильні слова. Усі згадали, як недавно Ісус розпікав їх за те, що не розуміють Його слів. Але мовчанка переривається, за всіх відповідає Петро: “Ти Христос, Син Бога Живого!” Хух, сказав, як відрізав, не підкопаєшся. Але, що значить ця відповідь Петра? Хто такий Христос?

Відповідь Петра — подвійна: “Христос” і “Син Бога Живого”. Тут слово “Христос” (Месія, Помазаник) відноситься більшою мірою до унікальної Ісусової ролі і місця в Божій історії спасіння. До того, що Він вчинив чи, на той момент, ще мав вчинити. Слова ж “Син Бога Живого” — більшою мірою відносяться до Ісусової природи, того ким Він є. Але, звичайно, поділ цей досить умовний, бо справа Христа не віддільна від Його особистості. З одного боку Він здійснює наше спасіння, бо Він є Спаситель, а з другого — для того, щоб здійснити те, що призначалось Христу, Він мав бути Сином Божим, втіленим Богом і не менше.

Наші стосунки з кимось, те як ми діємо, будуються на тому, ким ця людина є для нас. Якщо я розмовляю з жінкою, і ця жінка — моя дружина, то я буду поводитись з нею не так, як з будь якою іншою жінкою. Те, як я буду спілкуватися з братом буде відрізнятися від того, як я спілкуюсь з колегою чи незнайомцем. Тому питання, на яке відповідає тут Петро, це не стільки питання інтелектуального знання скільки питання особистих стосунків і поклоніння. Якщо Ісус це один з пророків, то Його вчення, те що Він казав про Царство Небесне, про волю Бога — це все важливо, але сама особистість посланця відходить на другий план. Кінець кінцем, яка різниця, хто саме передав Божу волю? Чи не так? Але, якщо Він — Месія, Христос, істинний пророк, Який відкрив нам самого Бога. Якщо Він — істинний священник, який входить в самі небеса і проливає за наші гріхи Свою Кров. Якщо Він — істинний Цар, якому дана вся влада на небі і на землі, який розіб’є всіх ворогів і Свою перемогу складе до ніг Отця. Тоді для нас однаково важливими стають і Його слова, і Його служіння і сама Його особистість. Він Сам стає об’єктом нашої любові і поклоніння.

За кого ви вважаєте Ісуса? Подумайте перед тим, як відповісти. Відповідь на це питання визначає не лише те, що ми робимо в неділю зранку (збираємось на богослужіння чи на пляж). Це не лише питання знання. Це відповідь, яка визначає кожен наш вибір. Відповідь, яка визначає заради кого і навіщо я живу.

Але як грішник може сповідати Ісуса Христом? Подивіться вірш 17: “А Ісус відповів і до нього промовив: Блаженний ти, Симоне, сину Йонин, бо не тіло і кров тобі оце виявили, але Мій Небесний Отець”.

Усвідомлення Ісуса — Христом, це не такий висновок, до якого ми приходимо в результаті самих лише наших роздумів і аналізу ситуації. Це висновок, до якого нас приводить лише Бог. “Ніхто бо не може до Мене прийти, як Отець, що послав Мене, не притягне його…”, каже Ісус в Ів.6:44. І Петро сповідав Його Христом не тому, що мав гострий аналітичний розум, а тому, що Бог відкрив йому це. І тому ж, через Божу роботу в житті Петра, Ісус називає тут його… яким? — блаженним.

Блаженний це який? — це щасливий. Скажіть, чи усвідомлюєте ви себе блаженними від того, що пізнали Ісуса, як Христа, Сина Божого? Так має бути. Ми блаженні, не тому, що ми знаємо щось, чого не знають інші, а тому, що Бог дав нам Свого Христа, а в Ньому, в Ісусі Христі, дав нам усе. В Ньому, в Христі справджуються всі дані нам Богом обіцянки. В Ньому — багатство благословень. В Ньому — повнота.

Подивіться вірші 18-19: “І кажу Я тобі, що ти скеля, і на скелі оцій побудую Я Церкву Свою, і сили адові не переможуть її. І ключі тобі дам від Царства Небесного, і що на землі ти зв’яжеш, те зв’язане буде на небі, а що на землі ти розв’яжеш, те розв’язане буде на небі!”

В цих віршах Ісус дає Петру та іншим учням абсолютно неочікувану обіцянку: “Я збудую Церкву Свою”, каже Він. Чому ця обіцянка неочікувана? Бо Ісус вживає слово “Церква” в Євангеліях всього тричі — це, перший раз і ще двічі у 18ому розділі. Від початку і до кінця в Євангеліях Ісус проповідував про прихід Царства Небесного. Але що Він побудував, що Він залишив цьому світу? — Церкву.

Ми живемо в дуже індивідуалістичному суспільстві. І в сучасному світі спасіння сприймається також дуже індивідуалістично. Ми говоримо про особисті стосунки з Богом (і це важливо), але забуваємо про церкву, як невід’ємну частину Божого задуму. Але, якщо ми уважно проаналізуємо Євангелія, то побачимо дещо цікаве. Кому Ісус проповідує? — усім, хто приходить. Кому Він дає зцілення? — усім, хто потребує. Але Його особлива увага — на учнів, на невеличку спільноту тих, кого Він Сам покликав бути з Собою. З ними Він лишається на одинці і пояснює Свої притчі. Їх Він виховує і тренує. Їх Він називає Своїми братами і сестрами, Своєю сім’єю, Церквою за яку Він віддав Себе.

Ісус не просто збирається спасти окремих (ізольованих) людей, які потім зберуться собі в церкви. Ні, Він говорить про нове суспільство в цілому. Про нову спільноту любові, через яку в цілому буде явлена слава і влада Христового Царства. Це оновлене творіння, спільнота в якій панує життя майбутнього віку, Церква Божа.

Що ж Ісус говорить про Свою Церкву в цих віршах?

По-перше, це Його Церква, яку Він Сам будує. Ми вдаємось до різних заходів і методик, докладаємо зусилля, щоб запросити людей в наші зібрання. Ми вивчаємо Біблію і віддаємо свій час служінню студентам. Але все одно це Христова Церква, яку Він Сам будує. Який перший камінь Ісус поклав в цю будівлю? — Петра. Так, Петра. Ісус каже: “І кажу Я тобі, що ти скеля, і на скелі оцій побудую Я Церкву Свою”.

Ці Ісусові слова не є підставою для встановлення інституту Папства. Петро тут в жодному разі не заміняє Христа в основі Церкви. Петро не стає будівничим Церкви. Він — перший камінь. Так само, я не думаю, що тут йдеться про Петрове сповідання віри, хоча воно також дуже важливе і ми очікуємо його від кожного, хто приєднується до церкви. Про що ж тут йдеться? — про те, як Ісус будує Свою Церкву. Петро не мав якоїсь особливої освіти, він був рибалкою. Петро не був взірцем вірності, він тричі відрікся Христа і втік. Віра Петра також не була якоюсь особливою. Наприклад, так само як і інші він не повірив звістці про воскресіння Ісуса. Але Господь захотів зробити його каменем. Про нього Ісус молився, щоб він не захитався і утвердив братів своїх. І що ми бачимо? Де б в Новому Заповіті ми не читали якісь списки апостолів, завжди на першому місці стоїть Петро. Він справді став лідером і міцним каменем в історії ранньої церкви. В Еф.2:22 ап. Павло говорить про Христа, як про наріжний камінь церкви, а про пророків та апостолів, як про її основу. І справді, свідчення апостолів, їхні слова і вчення перетворились на Біблію, яку ми приймаємо за єдине правило життя і віри.

Але Петро був не єдиним каменем. Якщо ми подивимось історію Церкви, то побачимо, що в кожен період Бог ставив людей, через яких працював дуже могутньо і збудовував Свою Церкву. Те саме Він робить і зараз. З нас, не дивлячись на наші недоліки, слабкість і невірність Христос будує Свою Церкву.

По-друге, сили адові не переможуть її. Тут Ісус вдається до мови військових дій. Він одразу попереджає, що наше життя не буде приємною прогулянкою. Це війна, яка почалася з першого дня існування церкви. Сатана діє через гоніння. Якщо гоніння не діють, тоді він руйнує Церкву через людей, які шукають слави, здійснення амбіцій, наживи. Якщо це не працює — через розділення. Але Господь не просто поставив Церкву навпроти адових брам. Він озброїв Свою Церкву вірою і надією, словом і молитвою, Євангелієм, присутністю Духа Святого.

Третє, Христос наділив Свою Церкву владою. Говорячи про владу Церкви Ісус вживає метафору ключів від Царства Небесного. Навіщо ми використовуємо ключі? Щоб щось відкривати чи закривати. І, звичайно, Церква не дає комусь спасіння, це робить лише Бог. Але робить це, через Церкву, Він спасає нас приєднуючи нас до Церкви, роблячи нас частиною Свого народу, спільноти любові.

І коли ми говоримо про ключі, традиційно ми згадуємо два ключі: це проповідь Євангелії і церковна дисципліна. Через проповідь Євангелії Царство Боже відкривається для тих, хто відповідає каяттям і вірою. Але ця сама проповідь стає засвідченням на осуд для тих, хто відкидає Христа. Також, дисципліною Церква укріплюється, являючи славу Спасителя. Але та ж дисципліна застерігає і відлучає непокірних, оберігаючи Церкву.

(п. Йонатан)

Від Матвія 16:13-20
– Прочитайте текст двічі. Визначить жанр тексту.
– Розділіть уривок на розділи та назвіть кожен розділ.
-Для уривку:
– знайдіть слова, що повторюються;
– знайдіть протиставлення (контрасти);
– знайдіть значимі порівняння;
– знайдіть очевидні взаємозв’язки;
– на що звертає увагу автор?

1. Вірші 13-14. Куди прийшли Ісус з учнями? Що це була за місцина? Що Ісус запитав у Своїх учнів? Як ви думаєте, чому? Що вони відповіли? Про що це свідчить?

2. Вірші 15-16. Про що іще Ісус запитав учнів? Що відповів Петро? Хто такий «Христос» і в чому полягає Його служіння? Що значить той факт, що Петро назвав Ісуса Сином живого Бога?

3. Вірш 17. Як Ісус сприйняв Петрову відповідь? Як грішник може висповідати Ісуса Христом?

4. Вірш 18. Яку обіцянку Ісус дав Петру і усім віруючим? Що Він збирався побудувати? Як часто слово «Церква» згадується в Євангеліях? Як Ісусова обіцянка втішає нас?

5. Вірші 19-20. Яку владу Ісус дав Церкві? Про які ключі йдеться? (Об.1:18; Об.3:7; Іс.22:15-25; Мат.18:17,18) Навіщо Ісус дав таку владу Церкві і як вона має користуватись нею? Чому, на вашу думку, Ісус наказав учням нікому не казати, що Він – Христос? Який, на вашу думку, вірш є ключовим?