Записи

Ти – Христос!

Від Марка 8:27-38

Ключовий вірш 8:29 : “І Він запитав їх: А ви за кого Мене маєте? Петро Йому в відповідь каже: Ти Христос!”

Успіх у житті залежить від того, чи вміємо ми ставити правильні запитання та знаходити на них правильні відповіді. Вірні відповіді на запитання дають можливість вирішувати завдання. В цьому слові Ісус ставить учням одне дуже важливе запитання: «Ви за кого Мене маєте?» Він хотів щоб Його учні точно знали, Ким Він є насправді і що має зробити. Ісус – це Христос. Його сутність відкриває ті справи, які Він робить. В цьому слові Ісус також ставить вимоги до Своїх учнів. Він навчає, як їм здобути життя, і як свідчити про Нього іншим. Хай Господь благословить нас у цьому році слідувати за Христом і свідчити про Нього.

 

Подивіться на 27-ий вірш: «Потому пішов Ісус й учні Його до сіл Кесарії Пилипової…» Євангеліст Марко надає великого значення містам та подіям. В його Євангелії міста та події змінюються швидко. Марко часто вживає слово: «І зараз». В цьому Євангелії Ісус постійно рухається. В сьогоднішньому слові ми підходимо до самого центру цього Євангелія. Ісус із учнями відправляється до віддаленої місцевості Кесарії Пилипової щоб наодинці, подалі від графіків та розкладів, поставити їм запитання, яке визначить усе їх подальше життя: «А ви за кого Мене маєте?»

 

Кесарія Пилипова знаходилась близько 40 км. на північ від Галілейського моря. Це був гарний куточок їхньої країни. В ньому брала початок річка Йордан і розташовувалося підніжжя гори Хермон. Раніше там знаходилося стародавнє місто Баніяс. І ви можете собі уявити, як Ісус зі Своїми учнями ходять по цим гарним місцям. Вони розглядають розвалини стародавнього міста, дерева, рослини та диких тварин, що їх оточують. Яка чудова картина – тринадцятеро дорослих чоловіків гуляють на природі! В Євангелії від Марка ми бачимо прояви великої сили та влади Ісуса: він одним словом втихомирює бурю, уздоровлює смертельні хвороби. Його проповіді збирають багатотисячні натовпи. Але тут, у цій картині, Ісус проводить час зі Своїми учнями на природі. Однак Ісус не лише насолоджувався природою та спілкуванням. В цей час Він ініціює одну важливу розмову.

 

Подивіться на вірш 27б: «… а в дорозі питав Своїх учнів, говорячи їм: За кого Мене люди вважають?» На той час Ісус став відомим. Чутки про Його чудеса розповсюджувалися по країні і навіть за її межами надзвичайно швидко. І все це у часи, коли не було Facebook і Twitter! Його служіння притягувало цілі натовпи людей. Люди приходили до Нього послухати Його проповіді, уздоровитися чи просто подивитися на чудеса. Та ось запитання: «А ким насправді був Ісус?» Виявляється, що у людей не було однозначної думки з цього приводу. І саме це і відповіли учні Ісусу у 28-ому вірші: «…За Івана Христителя, другі за Іллю, а інші за одного з пророків». Одні вважали, що Ісус – це воскреслий із мертвих Іван Хреститель. Наприклад, цар Ірод, почувши про Ісуса, саме так і подумав (Мк.6). Як ви знаєте, пророк Ілля не помер, а був взятий живим на небо. І в Ізраїлі існувало сильне повір’я, засноване на останній книзі Старого Заповіту Малахії, що Ілля має повернутися. Тому деякі люди вважали, що Ісус – це пророк Ілля, який зійшов із неба. Ще були такі, які вважали Ісуса одним із пророків. Зазвичай, за життя пророків переслідували та зневажали. Часто люди вважали, що кращий пророк – це мертвий пророк. Однак тут ми бачимо, що з часом пророків все ж визнавали і починали поважати. Люди часів Ісуса зачисляли Ісуса саме в цю категорію пророків. Вони поважали та визнавали Ісуса саме як пророка, але не більше. Таке ставлення до Христа цілком відповідає нашому часу. В Україні люди зазвичай поважають Ісуса, але саме як людину, і не більше. Якби Ісус був українцем, його, звичайно, включили б до переліку видатних українців, поряд із Тарасом Шевченком. Людям простіше та безпечніше вважати Ісуса просто видатною людиною. Видатні люди не вимагають від нас любові, вірності,  поклоніння та послуху. Видатні люди не кажуть: «Коли хоче хто йти вслід за Мною, хай зречеться самого себе, і хай візьме свого хреста та й за Мною йде!» Ми можемо чомусь вчитися у них, вони можуть нас надихати. Але якщо нам щось не подобається, ми можемо просто пройти мимо них, просто проігнорувати їх. Тому ця відповідь не задовільнила Ісуса. І Він поставив наступне запитання.  

 

Прочитаємо разом 29-ий вірш: «І Він запитав їх: А ви за кого Мене маєте? Петро Йому в відповідь каже: Ти – Христос!» В цьому запитанні Ісус підводить Своїх учнів до більш глибокого розуміння того, Ким Він є насправді. Ісус виховував дванадцять учнів, щоб послати їх проповідувати Євангеліє по всьому світу. Тому їм потрібно було мати ясне розуміння того, Ким є Ісус. Петро відповів: «Ти – Христос!» Що означає ця відповідь?

 

Слово «Христос» – це грецька версія слова «Месія». «Месія» означає «Помазаний». Таким чином «Христос» означає «Помазаний». У Старому Заповіті помазували вибраних Богом царів. Наприклад, Бог вибрав царя Давида, і пророк Самуїл помазав його. І в 2 Цар.7 ми бачимо, що у Своєму заповіті з Давидом Бог обіцяє йому в його нащадках поставити такого Царя, який буде правити навіки:

 

12 Коли виповняться твої дні, і ти ляжеш із своїми батьками, то Я поставлю по тобі насіння твоє, що вийде з утроби твоєї, і зміцню його царство.

13 Він збудує дім для Ймення Мого, а Я зміцню престола його царства навіки.

(2 Сам.7)

 

І тут Петро робить надзвичайно важливу заяву: він іде значно далі, ніж звичайні люди, і називає Христа не просто пророком, а саме цим обіцяним Богом Месією. Ця заява Петра стає переломним моментом в Євангелії від Марка: на початку цієї Євангелії Марк заявляє: «Початок Євангелії Ісуса Христа, Сина Божого». До цього моменту Марк через різні події показує, хто такий Ісус: показує Його силу, владу, мудрість, унікальність. І тепер Петро приходить до такого висновку: Ісус – це Христос.

 

Христос – це перш за все Спаситель. Ісус Христос прийшов, щоб завершити Божу історію спасіння, обіцяну в Писанні. Після гріхопадіння Бог обіцяв послати Месію, який розіб’є сатану та спасе людей від влади гріха та смерті. З того часу Бог багато разів та багатьма способами звертався до людей через пророків і казав, що пошле їм Месію. Пророк Ісая передбачив прихід Бога сильного, Отця вічності, Князя миру (Іс.9:6). Пророк Єремія говорив про прихід Того, якого назвуть: «Господь – праведність наша» (Єр.23:6). Ісус виконав 350 пророцтв із Писання про Месію. Це означає, що Ісус – це і є Месія, Якого послав Бог. Ісус – це Божий шлях спасіння, і це єдиний шлях спасіння. Пізніше, ап. Петро сповідав так: «І нема ні в кім іншім спасіння. Бо під небом нема іншого Ймення, даного людям, що ним би спастися ми мали» (Дії 4:12).

 

Христос – це також втілений Бог. Пророк Ісая називає Його Богом сильним. Пророк Єремія – Господом. Ап. Іван пише: «Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово» (Ів.1:1). І в 1:14: «І Слово сталося тілом, і перебувало між нами…» Ісус – це Бог, Який втілився. Ап. Павло в Кол.1:15 каже, що Ісус – це образ невидимого Бога. Писання постійно каже: «Ісус– це Бог». Віра в те, що Ісус – це Бог – це унікальна характеристика християнської віри. Саме це і робить християн – християнами. Оскільки Ісус – це Бог, Він достойний не лише поваги, а поклоніння та служіння. Він стає самим важливим у нашому житті. Тепер Він може наказувати, а ми маємо підкорятися.

 

Таким чином Петро сповідав Ісуса Христом. Він зрозумів, що Ісус – це обіцяний Богом Месія. Але у нього та інших учнів лишалося невірне уявлення про те, що має чинити Месія. Тому далі Ісус навчає їх тому, що Йому треба зробити. Подивимось на вірш 31: «І почав їх навчати, що Синові Людському треба багато страждати, і Його відцураються старші, і первосвященики, і книжники, і Він буде вбитий, але третього дня Він воскресне». Тут слово «треба» – дуже сильне. Ісусу треба було страждати. Але чому? Тому що такою була Божа воля. Пророк Ісая написав (розділ 53):

 

4 Направду ж Він немочі наші узяв і наші болі поніс, а ми уважали Його за пораненого, ніби Бог Його вдарив поразами й мучив…

5 А Він був ранений за наші гріхи, за наші провини Він мучений був, кара на Ньому була за наш мир, Його ж ранами нас уздоровлено!

 

Ісусу треба було багато страждати, бути вбитому, і третього дня воскреснути. Тільки так Господь міг зібрати Своїх овець, які розпорошились, кожна на власну дорогу. Єдиним способом викупити хворих, немічних, розпорошених людей – це віддати на смерть Свого єдиного Сина.

 

Почувши це, Петро почав перечити Ісусу. По-людськи ми можемо його зрозуміти. Він любив Ісуса та не хотів, щоб Той страждав. Однак з іншої сторони у Петра було невірне уявлення про те, що має зробити Месія. Він думав, що Месія має все чудесним чином змінити, так що людям не потрібно буде страждати та нести свій хрест. Не тільки Петро так думав, так думали усі юдеї. Люди очікували такого Месію, який сяде та троні і буде правити як цар Давид, який розіб’є римлян і принесе незалежність та процвітання їхній країні. Але якщо Ісус помре, то нічого цього не буде? Нам також потрібно обережно ставитися до свого розуміння того, що має робити Бог чи Месія, та приймати того Месію, Якого послав Бог.

 

Як відповів Ісус? У 33 вірші написано: «А Він обернувся й поглянув на учнів Своїх, та й Петру докорив і сказав: Відступись, сатано, від Мене, бо думаєш ти не про Боже, а про людське!». Слова Ісуса були такими жорсткими, тому що Він відчув спокусу від Петра – Свого близького учня. Спокуса не страждати була дуже сильною, навіть для Ісуса. Звичайно, Петро любив Ісуса, любив свій народ. Але проблема була в тому, що він думав не про те, що Боже, а що людське. Тому далі Ісус озвучив базові вимоги до Своїх учнів.

 

Подивимося на вірш 34: «І Він покликав народ із Своїми учнями, та й промовив до них: Коли хоче хто йти вслід за Мною, хай зречеться самого себе, і хай візьме свого хреста та й за Мною йде!» Ісус ставить для Своїх учнів дві основні вимоги. По-перше, потрібно зректися себе. Потрібно зректися своїх грішних бажань. Але не лише грішних бажань, а і свого напрямку у житті, своїх планів і навіть своїх амбіцій у служінні. Коли я їхав на служіння в Харків, у мене був свій погляд на те, яким має бути служіння та свої амбіції. За 10 років Бог все це поламав, і я здався. Зараз мені потрібно покірно навчати тому, яким має бути Богослужіння, церква, євангелізм та учнівство.

 

Друга вимога – це взяти свого хреста. Не так важко йти за Ісусом, якщо уся церковна діяльність – це лише одні приємні parties та подорожі. Але це не є слідування за Христом. Це просто життя в своє задоволення. Слідування за Христом вимагає нести свого хреста. Іншими словами, ми маємо платити ціну. Звичайно, ми отримуємо спасіння безкоштовно, лише по Божій благодаті. Але це не дешева, це – дуже дорога благодать. Дітріх Бонхьоффер сказав, що дешева благодать – це яд для церкви.  Для того щоб послухатися Бога та спасти людей, Ісус взяв Свого хреста. І тут Він закликає нас взяти свого хреста та йти за Ним. Ми маємо усвідомлювати, що християнське життя не буде просте та приємне. Ми маємо бути готові не лише терпіти невеликі незручності, але і зносити біль та страждання. Інакше ми не можемо йти услід за Ісусом. Іноді так трапляється, що комусь в церкві доводиться розподіляти хрести. Така людина часто пожинає бурю невдоволення. Ніхто не хоче брати хрест, усім їх хрести здаються самими важкими. Але яким би не був наш хрест, ми маємо усвідомлювати, що найважчий хрест поніс Ісус. Ісус поніс тягар наших гріхів. Ісус зазнав невимовної наруги, сорому та ганьби за нас. Коли наш хрест здається нам найважчим, погляньте навколо на інших людей. Джон Вікліф був професором богослів’я в Оксфордському університеті в 14 столітті. У той час Біблію могли читати лише священики латинською мовою. Він перший переклав Біблію на англійську мову і виступав за те, щоб звичайні люди мали доступ до неї і могли її вільно читати. За це його виключили з університету. Його так ненавиділи, що навіть коли він помер, його тіло відкопали і спалили. Георг Маус, німецький учений, сказав: «Йозеф Гебельс не може скасувати заповідь Христову». За ці слова його зіслали в нацистський табір, по дорозі до якого він помер з голоду. Коли ми читаємо про цих людей, наш хрест більше не здається нам найважчим. Часто страждання чи біль наших ближніх значно суворіші за наші власні. Щоб перевірити, чи ваше християнство чогось вартує, задайте собі запитання: «Чи готовий я заради Ісуса жертвувати чимось, зрікатися чогось, нести свій хрест?»

 

У віршах 35-37 Ісус попереджає нас про результат непослуху Його словам:

 

“Бо хто хоче душу свою зберегти, той погубить її, а хто згубить душу свою ради Мене та Євангелії, той її збереже. Яка ж користь людині, що здобуде ввесь світ, але душу свою занапастить? Або що назамін дасть людина за душу свою?”

 

Одні навчають, як зберегти свої фінанси. Інші – як зберегти нерухомість. І все ж, найцінніше, що є у людини – це її життя. І Ісус навчає, як зберегти його! Люди намагаються зберегти своє життя живучи для себе, своєї вигоди, зручностей та задоволень. Але трагедія в тому, що так вони лише втрачають своє життя. За таким життям лежить лише одне – смерть. Дійсно, є безліч способів вбити свою душу. Але є лише один спосіб вберегти її – це жити заради Ісуса та Євангелії.

 

Чому так траляється? Подивіться на 38-ий вірш: «Бо хто буде Мене та Моєї науки соромитися в роді цім перелюбнім та грішнім, того посоромиться також Син Людський, як прийде у славі Свого Отця з Анголами святими».

 

Взагалі, люди мають відчувати сором. Якби ми не відчували сорому через свої гріхи, то не прийшли б до Христа! Однак в наш час люди мало чого соромляться. Вони не соромляться розпусти – того, чого потрібно соромитись. Атеїсти не соромляться своєї релігії, свого невір’я. Люди не соромляться, коли в неділю не йдуть на Богослужіння, а йдуть в ТРЦ. Однак дивовижно, але люди соромляться Ісуса та Євангелія. Ісус не соромиться називати нас Своїми братами. Бог не соромиться називати Себе нашим Богом. Бог заслуговує всякої честі, слави та похвали. Але люди соромляться Ісуса та Євангелія. Ми маємо знати ціну викуплення від гріхів. Якщо ми соромимося Ісуса та Євангелія, то не соромимося своїх гріхів. Якщо ми соромимося Ісуса та Євангелія, то, значить, намагаємося зберегти своє життя, але в результаті втратимо його. Тому що Ісус посоромиться нас, коли прийде у славі. Тому нам не потрібно соромитися, а пишатися тим, що знаємо Христа та свідчити про Нього.

 

Клайв Льюїс сказав, що якщо церква не приводить до Христа невіруючих, то в ній немає ніякої користі. Хай Господь використовує нас щоб свідчити іншим про Ісуса. Ми стали християнами лише з однієї причини: тому що повірили та сповідали, що Ісус – це Христос. Тепер Ісус каже нам: «Коли хоче хто йти вслід за Мною, хай зречеться самого себе, і хай візьме свого хреста та й за Мною йде!» Хай Господь допоможе нам в цьому році свідчити, що Ісус – це Христос та йти вслід за Ним.

 (п. Яків)

БО СИН ЛЮДСЬКИЙ ПРИЙШОВ ЩОБ ПОСЛУЖИТИ

Від Марка 10:32-45

Ключовий вірш 45 : “Бо Син Людський прийшов не на те, щоб служили Йому, але щоб послужити, і душу Свою дати на викуп за багатьох”

Ключовим віршем нашої церкви в минулому році було Ів.17:21 «Щоб були всі одно: як Ти, Отче, в Мені, а Я у Тобі, щоб одно були в Нас і вони, щоб увірував світ, що Мене Ти послав». Ми молилися про єдність і Бог працював в нашій церкві будуючи цю єдність. В цьому році ключовим віршем нашої церкви є Мар.10:45 «Бо Син Людський прийшов не на те, щоб служили Йому, але щоб послужити, і душу Свою дати на викуп за багатьох». В світі, в якому ми живемо, люди шукають не того, щоб послужити іншим, а того, щоб здобути владу, піднятися над усіма і примусити їх виконувати свої бажання і волю. В цьому уривку, Господь говорить Своїм учням: «не так буде між вами» (43). Він встановлює зовсім інший принцип за яким мають жити Його учні: не панування, а служіння. Як нам навчитися служити одне одному? Де взяти сили, щоб долати свій егоїзм? Нехай Господь помилує нас зараз і дасть нам Свою благодать в слові, щоб нам жити згідно вченню нашого Спасителя, і своїм життям являти цьому світу Його самого. 

Подивіться вірш 32: «Були ж у дорозі вони, простуючи в Єрусалим. А Ісус ішов попереду них, аж дуже вони дивувались, а ті, що йшли вслід за Ним, боялись. І, взявши знов Дванадцятьох, почав їм розповідати, що з Ним статися має:»

Тут євангеліст Марко змальовує нам дуже цікаву картину. Ми бачимо Христа, який впевнено крокує до Єрусалиму. Він йде попереду. Він знає куди йде і навіщо. Але також ми бачимо і тих, хто слідував за Ним разом з дванадцятьма учнями. Цю групу Марк описує зовсім іншими словами. Вони здивовані і налякані. Чому такі різні настрої? Звідки це збентеження і страх? 

Це була вже не перша їхня подорож до Єрусалиму. Але ця відрізнялася від попередніх. Учні не були ні сліпими, ані дурними. Можливо вони не розуміли всього, що говорив їм Ісус. Та все ж і їм було зрозуміло, що не просто так Він вже двічі говорив їм про страждання, смерть і воскресіння, які чекають на Нього попереду. Учні розуміли, що в Єрусалимі має статися щось справді важливе і страшне. Вони відчували, що попереду невідворотні події, якась розв’язка, що наближається і сильно переживали. 

Розмова, яка точилася між Ісусом та Його учнями лиш підсилювала ці страхи і передчуття. Подивіться вірші 33-34: «Оце в Єрусалим ми йдемо, і первосвященикам і книжникам виданий буде Син Людський, і засудять на смерть Його, і поганам Його видадуть, і насміхатися будуть із Нього, і будуть плювати на Нього, і будуть Його бичувати, і вб’ють, але третього дня Він воскресне!»

Навіщо Ісус знову й знову повторює учням ці слова про Свої страждання, смерть та воскресіння? Звичайно, не для того, щоб налякати їх ще більше. Напевне, Він хотів підготувати їх хоча б трішки до майбутніх подій. Напевне, Він хотів, щоб вони згадали ці слова, побачили в цих подіях Божий задум і укріпилися у вірі, коли Він воскресне. 

Але тут є і ще дещо. Слова про страждання Христа, Його смерть і воскресіння – це не просто передбачення певних подій (завтра зійде сонце). Задумайтеся про те, що стоїть за цими словами. В них – сама суть Євангелії, Христос, Який умер за наші гріхи і воскрес заради нашого виправдання. Це звістка, яку раз за разом повторює нам Писання. Це звістка, яку ми раз за разом згадуємо у таїнстві причастя. Це звістка, яку ми, так само як і учні так легко забуваємо і губимо з свого серця, щоб слідувати за своїми мріями. Але раз за разом Господь різними способами нагадує нам, що в центрі нашого життя має бути Євангелія. Не якась мудрість. Не якісь духовні переживання. Не те, що ми зробили чи маємо зробити. А те, що Господь здійснив в нас і для нас. Амінь!

Подивіться вірш 35: «І підходять до Нього Яків та Іван, сини Зеведеєві, та й кажуть Йому: Учителю, ми хочемо, щоб Ти зробив нам, про що будемо просити Тебе»

Єрусалим був усе ближче, а напруга серед тих хто слідував за Христом все більша. Ніхто не знав, що саме має статися і чим усе завершиться. Тож з’явилися ті, хто не зміг далі терпіти невизначеність і вирішив пришвидшити події. Яків та Іван підходять до Ісуса. Своїм поводженням тут вони схожі на дітей, які чогось дуже хочуть, але не знають чи батьки дозволять, тому приходять до батька і кажуть: «тато, скажи так». 

Чого хотіли учні? Вони хотіли сісти обіруч від Ісуса (37). Але не для того, щоб бути завжди близько до Нього і завжди чули Його слова. Ні. Справа в тім, що в царствах цього світу, блага завжди розподіляються згори вниз. Той, хто сидить ближче до царя має більше пошани, більше влади і можливостей. Саме про це мріяли учні. 

У відповідь, Ісус не сварить їх. Він запитує, чи можуть вони пити чашу, яку Він п’є і христитися хрищенням, яким Він христиться (38). Вони прагнуть величі і Він запитує, чи готові вони платити ціну. Учні розуміли, що йдеться не про чашку компоту. Напевне, вони думали що йдеться про труднощі і боротьбу з якими вони стикнуться в Єрусалимі, коли Ісус буде встановлювати Своє царювання. На Ісусове запитання вони відповідають: «можемо». Вони справді готові перетерпіти труднощі щоб посісти гідні місця в Ісусовому Царстві. 

Але що насправді значать слова про чашу та хрищення? Ці слова вказують на страждання, смерть та воскресіння Христа. Звичайно, ми, так само, як Іван з Яковом, не можемо пити ту ж саму чашу, що і Христос. Тим не менше ми маємо знати, що Його учнів не оминуть труднощі і страждання за Христове ім’я. Той, хто слідує за Христом повинен бути готовий зректися себе і взяти свій хрест. «Чашу, що Я її п’ю, ви питимете, і хрищенням, що Я ним хрищусь, ви охриститеся» каже Ісус, «А сидіти праворуч Мене та ліворуч не Моє це давати, а кому уготовано».

Подивіться вірш 41: «Як почули ж це Десятеро, то обурились на Якова та на Івана».

Розмова Івана  та Якова з Ісусом була приватна. Та все ж навряд чи вони могли знайти на дорозі достатньо затишне місце, щоб уникнути зайвих вух і очей. Дуже швидко 10 інших учнів Христа дізнались про цей підступний план. Якою була їхня реакція і що це говорить про них? – Вірш 41 каже: вони обурились на Якова та Івана. Чому вони обурилися? – тому що кожен із них так само мріяв посісти по Ісусовій правиці. Кожен із них хотів стати кимось великим і значним. Тому Ісус навчав їх про істинну велич. 

Подивіться вірш 42: «А Ісус їх покликав, і промовив до них: Ви знаєте, що ті, що вважають себе за князів у народів, панують над ними, а їхні вельможі їх тиснуть». 

Ісус пояснює тут, за яким принципом діє світська влада. Є ті хто вище, і є ті, хто нижче. Ті, хто вище застосовують силу, вплив, фінансовий тиск чи будь що інше, щоб панувати над тими, хто нижче і примусити їх виконувати свою волю. Тому цей світ сповнений боротьби за те, щоб піднятись над іншими: «слухай, що я тобі кажу», «роби, що я тобі кажу»… За моїми спостереженнями, навіть діти вдаються до перемовин лише після того, як спроби встановити диктатуру провалилися.

Учні Христа багато разів бачили прояви такої влади. Згадайте лиш історію Івана Христителя, якого стратили через примху п’яного Ірода. Напевне їх обурювали такі прояви влади. Та все ж вони все одно мріяли отримати цю владу. 

Що Ісус говорить Своїм учням? Подивіться вірші 43-44: «Не так буде між вами, але хто з вас великим бути хоче, нехай буде він вам за слугу. А хто з вас бути першим бажає, нехай буде всім за раба».  

Між вами, це між ким і ким? – між учнями Христа, в Його спільноті, в Його Церкві. Прагнути бути великим – це гарне прагнення. Господь Ісус ніде не сказав, що прагнути бути великим це погано. Навпаки, тут Він спонукає Своїх учнів бути великими. Але при цьому Він дає учням зовсім новий погляд на велич. Великий в світі – той, кому служать усі. Насправді великий – той, хто сам служить усім. 

Що значить бути слугою і рабом для інших? Роль раба не надто сильно надихає нас, чи не так? Звичайно, Господь не закликає нас стати тими, хто виконує чиїсь забаганки і капризи. Йдеться про служіння інтересам іншого. І, щоб ми точно правильно зрозуміли Його слова, Він приводить учням у приклад самого Себе. 

Подивіться вірш 45: «Бо Син Людський прийшов не на те, щоб служили Йому, але щоб послужити, і душу Свою дати на викуп за багатьох». 

Ісус точно не служив нічиїм капризам. Але також, Він і не жив, щоб Собі догоджати. На сторінках Євангелій ми бачимо Христа, який в послуху Небесному Отцю служить грішникам, і шукає добра для інших. Ми бачимо Христа, який віддає Свій час і сили, щоб вислуховувати, зцілювати серця, втішати, омивати рани, відновлювати. Ми бачимо Христа, який не намагається зберегти Своє життя, але віддає його на викуп за багатьох. 

В цих віршах, Ісус засновує суспільство, яке діє виходячи не з позицій панування та сили, а з позицій служіння. Коли ап. Павло, описує це суспільство в посланні до Ефесян, він каже: «Він (Ісус), отож, настановив одних за апостолів, одних за пророків, а тих за благовісників, а тих за пастирів та вчителів…» для чого? Щоб апостоли панували над пророками, пророки над благовісниками, а ті над пастирями і вчителями? Ні, – щоб приготувати святих на служіння для збудування тіла Христового (Еф.4:11-12). 

Бог з’єднав нас, обдарував нас в Ісусі Христі, щоб ми цими дарами служили одне одному і будували тіло Христове. І коли ми, стоячи на своєму місці, застосовуємо ті дари, які Господь дав нам, щоб служити одне одному та іншим – це і є справді велике життя. 

Але, що заважає нам бути гарними служителями для Христової церкви? 

Перше, це бажання панувати та особисті амбіції. Тобі може здаватися, що ти краще знаєш, що потрібно церкві. Більше того ти можеш бути правий, що саме це і потрібно церкві і діяти з найкращих намірів. Залишається лише питання: як того досягти? І тут постає безліч шляхів. І, нажаль, дуже часто шлях служіння здається нам надто довгим і повільним. Нам хочеться зрізати кут і діяти за старим армійським принципом: «Не можеш – допоможемо, не вмієш – навчимо, не хочеш – заставимо». Проблема в тім, що цей принцип не працює в церкві. Коли віруючі діють так, єдине, чим вони відрізняються від мирських князів і вельмож це методи: ті використовують політичний вплив і фізичне насильство, а ці – маніпуляції і тиск. 

Нам потрібно завжди пам’ятати, що в церкви є лише один Господь – Ісус Христос. Але і цей Господь, той хто направду має владу примусити грішників виконувати Свою волю, на подив, діє любов’ю. Нам потрібно вчитися любити реальну спільноту віруючих, реальних людей з їхніми недоліками і слабкостями більше, ніж усі наші амбіції і мрії про церкву і успішне служіння. Нам потрібно перевіряти своє серце. Тому що, якщо тебе ранить, коли хтось ставить під питання твою думку, твоє бачення служіння. Якщо замість служіння ти починаєш боротися за місце в церкві, то, насправді ти живеш з мирською системою цінностей. 

Друге, це незрілість. Для того, щоб служити комусь, потрібно відкласти свої інтереси і поставити його інтереси вище за власні. Саме такий приклад ми бачимо в Ісусі Христі. Він терпляче служив Своїм учням, не дивлячись на те, що вони часто не розуміли чи не хотіли розуміти Його вчення. Він служив грішникам, які приходили до Нього. Він сидів за одним столом з митарями і блудницями. Він віддавав їм не лише Свій час, а й Своє серце. Кінець кінцем, Він віддав усе, що мав, навіть Своє життя для нашого спасіння. 

Я досить часто прошу старших дітей поглядіти молодшого. Іноді в них виникають з цим труднощі. Тому що з дитиною не можна просто сидіти в буквальному смислі. Вона вимагає, щоб ти відклав свої справи і займався з нею чимось цікавим. Присвятив їй свій час. Дитині здається, що її інтереси – це саме важливе. Тому, якщо ти сам ще дитина, тут виникає конфлікт, бо дитині здається, що її інтереси – самі важливі. Тому, для того, щоб служити іншим, нам потрібно вчитися ставати дорослими, зрілими, вчитися долати свій егоїзм і зростати у внутрішньому характері. 

Учні Христа думали, що місце біля Ісуса зробить їх великими. Але Господь вчить нас, що не місце робить когось великим, а внутрішні якості. Нехай Господь помилує нас і ростить нас зрілими служителями для Його церкви. 

Третє, це очікування визнання від людей. Іноді, прочитавши цей уривок, людина думає: «добре, я буду жертовно служити іншим, побудую успішне служіння і тоді всі будуть мене поважати», або «я буду жертовно служити іншим, всі побачать, який я великий і скромний і піднесуть мене». Проблема в тім, що час йде, терпіння і скромність тане, а визнання так і не приходить. Ми не отримуємо чого бажали та втрачаємо мир. Але Син Людський прийшов не для того, щоб отримати славу, хоча Він якраз Той, хто справді того заслуговує. Своє положення, Свою владу Він використовує не для того, щоб примусити когось служити Собі, а щоб послужити іншим. 

Знаєте, є люди, від яких я дуже люблю отримувати листи. Одна з них – наша люба п. Олена. В кінці кожного її листа стоїть цитата з Лук.17:10 «…Ми нікчемні раби, бо зробили лиш те, що повинні зробити були!» Це слово завжди нагадує мені, чому я тут знаходжуся і роблю те, що роблю. Навіть коли ми зробимо все нам наказане, коли жертовно служимо церкві і приносимо гарні плоди, нам нема чим хвалитися, бо ми лиш виконали належне. Служіння, яке ми несемо не повинно прославляти нас, воно має прославляти нашого Отця на небесах, так само, як Його прославило служіння Христа. І, нехай Він і буде прославлений в нас і через нас. Амінь. 

Але що ж нам робити, коли ми не дотягуємося до тієї високої планки, до того стандарту, який поставив тут Ісус своїм учням? Що робити коли ти постійно стикаєшся зі своєю незрілістю та егоїзмом? Що робити з неправильними мотивами та амбіціями? Нам потрібно прийти до Ісуса. 

Подивіться вірш 45 ще раз: «Бо Син Людський прийшов не на те, щоб служили Йому, але щоб послужити, і душу Свою дати на викуп за багатьох». 

В Ісусі Христі ми маємо приклад служіння. Він – той, хто справді має усі підстави отримати служіння. Але прийшов не для того, щоб Йому служили, а щоб самому послужити і віддати Своє життя на викуп за багатьох. Якщо ми називаємо себе Христовими, якщо Він – справді вчитель і Господь для нас, то, як Він робив, так і ми маємо робити. 

Але в Ісусі ми маємо більше ніж приклад. Бо Син Людський прийшов щоб душу Свою дати на викуп за багатьох. І Він дав душу Свою на викуп за багатьох. Щоб нас відкупити від марнотного життя, що передане нам від батьків (1Пет.1:18). Щоб нас звільнити від того егоїзму і бажання слави. В Ньому, через Його служіння ми отримали прощення гріхів і життя вічне. В Ньому, через Його служіння ми стали Божим народом, Його Церквою. В Ньому, з’єднані з Ним, омиті Його Кров’ю ми можемо звіщати Євангелію цьому поколінню, служити одне одному і жити справді величним життям для Божої слави. Амінь. 

(п. Йонатан)

БО СИН ЛЮДСЬКИЙ

Від Марка 10:32-45

Ключовий вірш 45

1. Вірші 32-34. Чому дорогою до Єрусалиму учні Христа дивувалися і боялися? Що Ісус розказав їм про те, що чекає на Нього в Єрусалимі?

2. Вірші 35-38. З яким проханням Яків та Іван звернулися до Ісуса? Чого їхнє прохання вчить нас про молитву? Як Ісус відповів їм? Що таке «чаша» і що таке «хрищення»?

3. Вірші 39-41. Що Ісус пообіцяв братам? Що Він сказав їм про місця обіруч Себе? Чому інші учні обурилися на Івана та Якова?

4. Вірші 42-44. Як князі та вельможі користуються своєю владою і на чому вона заснована? Якими мають бути стосунки між учнями Христа? Чого Ісус навчив Своїх учнів про істину велич?

5. Вірш 45. Який приклад дав учням Господь? Як Він служив людям? Яку милість ми отримали через Його служіння? Як ми можемо служити іншим?

А я та дім мій будемо служити Господеві

Ісус Навин 24:1-28

Ключовий вірш 15б : “А я та дім мій будемо служити Господеві.”

Зазвичай, наприкінці одного та на початку наступного року люди підсумовують, те що відбулося в минулому році, та роблять плани на майбутній рік. Але багато хто не робить висновків з минулого, тому його плани на майбутнє є не реалістичними, тому не виконуються. Тому новий рік рідко стає ключовою подією, що змінює все життя. Але сьогодні ми поговоримо саме про ключову подію, що змінила всю історію Ізраїля. Це — границя, що відокремлює історію патріархів та виходу з Єгипту, від реального життя в обіцяному Краю, відділяє обіцянки зробити Ізраїль святим вибраним народом Бога від реального процесу виховання, що зробило вчорашніх рабів у вільний народ, що вклоняється Богові. Ця подія визначила напрямок історії Ізраїля аж до приходу Ісуса Христа.

1. Ні, таки Господеві будемо служити!

Ця частина заснована на всіх 28 віршах сьогоднішнього слова, окрім 8 слів, де Ісус Навин говорить про своє особисте рішення. Це як дорогоцінна рамка, в яку вставлена ще дорогоцінніша картина. Це як розповідь про подорож Ісуса з учнями в Кесарію Пилипову, про питання Ісуса до учнів, що обрамляють два слова сповіді віри Петра і велике одкровення про Ісуса: “Ти — Христос”. Тому не будемо занадто поглиблено досліджувати рамку, хоча тут теж є дуже дорогоцінне вчення.

Після того, як Господь ввів синів Ізраїля до Краю, після того, як вони почали спокійне та мирне життя, кожен у своєму домі, Ісус Навин зібрав весь Ізраїль до Сихему, щоб всі вони стали перед Господом. Потім Ісус Навин змалював їм величну картину Історії Бога, від батьків, від Тераха, батька Авраама та Нахора, аж до теперішнього часу. Він нагадав народові про велику благодать, що Господь вибрав їх не по їхніх заслугах, а зі Своєї милості, про те, як Господь виконував Свої обіцянки і як до цього часу рятував їх. Після цього Ісус Навин, від імені Господа, запропонував їм вибір з трьох варіантів. Подивіться вірші 14,15а: “А тепер бійтеся Господа й служіть Йому в невинності та в правді, і повідкидайте богів, яким служили ваші батьки на тому боці Річки та в Єгипті, та й служіть Господеві. А якщо зле в очах ваших служити Господеві, виберіть собі сьогодні, кому будете служити, чи богам, яким служили ваші батьки, що по тому боці Річки, та чи богам аморейським, що ви сидите в їхньому краї.” Господь запропонував їм обрати або перше: повернутися до своїх старих богів, що їхні батьки служили в Урі халдейськім, тобто Енліль та Нінліль, Енкі, Інанні та Думузі та іншим; або друге: почати служити новим богам народів, серед яких вони живуть, тобто численним Баалам та Астартам; або третє: повикидати інших богів, що в них залишилися і з Месопотамії, і з Єгипту, і тих, що вони вже встигли набратися від моавітян, аммонітян, та хананеїв, і служити лише одному Господові в невинності та правді.

Дуже несподівана пропозиція, ви так не вважаєте? Покинути Господа після того, як Він здійснив такі великі справи, виконав Свої обіцянки — це чорна невдячність. Але Сам Господь зараз це пропонує: якщо вони вважають, що отримали від Господа все, чого бажала їхня душа, то саме зараз вони можуть піти, саме зараз Господь не буде карати їх за цей вибір. Чому Бог дає такий несподіваний вибір для синів Ізраїля? Є декілька причин. Зараз Господь виконав всі обіцянки, принаймні ті, що народ вважав важливими: Він дав нащадків Аврааму, він зробив з них численний нарід, Він зробив суд над їхніми гнобителями, Він оберігав їх в дорозі, ввів їх в землю обітниці, і дав посісти кожному в своїй спадщині. Якщо їм хотілося лише цього, то Бог вже зробив це, не має сенсу більше слідувати за Ним, можна жити в своє задоволення. Залишилося невиконаними ще дві обітниці: послати Спасителя, та по-справжньому зробити їх святим народом, благословенням для всіх інших народів. Але, я думаю, вони не пам’ятали цих обіцянок та вважали їх несуттєвими. Всякі високі матерії, про благословення, про вічність, про велич перед Богом, про місце в історії Бога — все те не для простих людей, нехай князі й царі тим бавляться. А простий нарід думає про прості речі: про молоко й мед. Тому, з точки зору простого народу, Бог виконав усе, більше нема чого очікувати. Тому, насправді, вибір був дуже простий: або вони шукають чогось від Бога, або вони шукають самого Бога. В першому випадку більше не має сенсу служити Богові, треба служити тому, хто обіцяє більше, щось вагоміше, ніж місце в історії. В другому випадку вибір просто не стоїть: як можна проміняти Бога на зручне життя? Господь нікого не силує вклонятися Йому, це привілей. Тому, якщо хтось хоче просто щось отримати від Бога, але не хоче мати з ним стосунків — то це його вибір, Бог не силує.

Є ще одна дуже вагома причина. Господь хотів зробити їх вибраним народом і благословенням для всіх народів. Але вони не були готові. В самому кінці книги Суддів є дві сумні історії, такі собі замальовки з реального життя Ізраїлі того часу: про Миху, його срібного ідола, молодого левіта та плем’я синів Данових, та про іншого левіта, його молоду дружину, що її до смерті зґвалтували сини Веніаміна та про громадянську війну всього Ізраїля проти племені Веніаміна. Хоча це в кінці книги, але в часі ці історії відносяться до самого початку книги. Вони здійснилися саме “зараз”, в час, коли Ісус Навин зібрав народ. Це реальний духовний стан синів Ізраїля. В них навіть думки не виникало, що не добре красти в матері, що, якщо я служу Господеві, то не добре робити кумира, не добре здійснювати грабіж свого одноплемінника, не добре взагалі брати до себе ідола, не можна всім селом ґвалтувати, та ще й до смерті, молоду жінку. Левіт не думав, що чоловік має захищати свою дружину, а не виставляти її на поругання та смерть, аби його не зачіпали, і таке інше. І це все одні й ті самі люди: сьогодні вони прийшли в Сихем, і сказали, що служитимуть Господеві, назавтра Ісус Навин помер, а третього дня вони вже таке роблять. Тут взагалі не має базових понять про добро й зло, вони дійсно не розуміли, що бути Божим народом і так робити це несумісно. Чи міг би Господь прийти, якщо Ізраїль і в часи Ісуса Христа був би в такому самому стані? Звичайно ні. Але, хоча Ісус і викривав фарисеїв за лицемірство, хоча в той час було багато проблем, але, Юдеї часів Ісуса Христа дуже відрізняються від синів Ізраїля в часи Ісуса Навина. Що з ними сталося? Сталося з ними те, що Бог, протягом 1300 років виховував їх. Ми звикли говорити про 40 років виховання в пустелі. Але справжнє виховання для них тільки починалося. Інколи це було дуже болюче виховання, це безліч війн, поразок, окупацій, це безліч пророків, що викривали гріх Ізраїля, це злі царі, егоїстичні князі та несправедливі судді, це болісні наслідки їхніх гріхів, це те, що з вавилонського полону повернувся лише кожен десятий, і багато чого іншого. Але Бог досягнув мети. Нема жодного іншого народу, що залишився б з тих часів, нема жодного народу, який посів би таке особливе місце в божій історії, і, врешті решт, Син Божий прийшов в цей світ саме через Ізраїльський народ. Так от, щоб починати таке тренування, вони мали вирішити, чи будуть вони його приймати.

Як вони відповіли на пропозицію Господа? Подивіться вірші 16-18: “І відповів народ та й сказав: Борони, нас Боже, покинути Господа, щоб служити іншим богам! Бо Господь, Бог наш, Він Той, що вивів нас та наших батьків з єгипетського краю, з дому рабства, і що зробив на наших очах ті великі знамена, і стеріг нас на всій дорозі, що нею ми ходили, і по всіх народах, що ми перейшли серед них. І повиганяв Господь усі народи та амореянина, мешканця цього Краю, перед нами. І ми будемо служити Господеві, бо Він Бог наш.” Вони вирішили служити Господеві. Тоді Ісус Навин сказав їм, що вони неспроможні служити Господеві. Подивіться вірш 19,20: “І сказав Ісус до народу: Ви не здолієте служити Господеві, бо Він Бог святий, Бог заздрісний Він. Не простить Він вашу провину та ваших гріхів. Коли ви покинете Господа, і будете служити чужим богам, то Він вернеться, і зробить вам зло, і вигубить вас по тому, як робив був добро вам.” Ісус Навин добре знав свій народ і знав, хто є Бог, тому він не мав ілюзій про те, як вони надалі вчинятимуть. Він попередив їх про наслідки. Але вони знову підтвердили свій вибір: “І сказав народ до Ісуса: Ні, таки Господеві будемо служити!” (21). Тоді Ісус сказав до них: “Ви свідки на себе, що ви вибрали Господа служити Йому. І сказали вони: Свідки! А тепер покиньте чужих богів, що серед вас, і прихиліть своє серце до Господа, Бога Ізраїлевого.” (22,23) Тоді народ втретє підтвердив свій вибір: “І сказав народ до Ісуса: Господеві, Богові нашому, ми будемо служити, а голосу Його будемо слухатися!” (24) Тоді Ісус Навин уклав з ними договір, вписав в книгу закону, ще раз прочитав народові весь закон, що Господь дав був до цього дня, та поставив великий камінь, щоб це було свідченням на те, що вони вирішили служити Господеві та слухатися Його. Потому він відпустив всіх по своїх домівках.

Чого ми з цього вчимося? По-перше, ми вчимося, що зробити правильний вибір дуже важливо. Цього разу сини Ізраїлеві зробили правильний вибір: вони обрали служити Господеві та бути Його вибраним народом. Тому Господь теж виконав всі Свої обіцянки, вони дійсно стали вибраним народом Божим, вони зберегли Слово одкровення Божого для всіх народів, і Ісус Христос дійсно прийшов через них. Хоча вони в той час не розуміли, що вони обирають, але завдяки цьому вибору Господь зробив їх великими. Це був вдалий вибір.

По-друге, ми вчимося, що будь-який вибір несе за собою наслідки. Наслідки не завжди приємні. Навіть правильний вибір часто несе неприємні наслідки. Які наслідки були б, якщо вони вибрали служити іншим богам? Господь відпустив би їх, і вони б стали просто як один з ханаанських народів, але Господь вгледів би серед них залишок, через яких продовжив би викупну роботу, щоб виконати обіцянку Авраамові. Тоді б ми не знали про народ Ізраїля, а знали б про інший народ, серед предків якого були Авраам, Ісак, Яків, Мойсей та Ісус Навин. А вони б просто жили спокійно, як інші народи, але коли прийде час, то стали б на суд перед Богом, разом з всіма іншими народами. Але вони обрали служити Господеві, то й наслідки були інші: Бог почав їх виховувати як вибраний народ, почалося багато страждань, але через це Бог дійсно став їхнім Богом. Врешті решт, Він підготував Свій нарід.

По-третє, кожен, хто робить вибір, несе відповідальність за його наслідки. Сьогодні Ісус Навин двічі підкреслив це: коли сказав, що вони свідки на себе, що обрали служити Господеві, та коли поставив камінь, щоб це було свідченням. Люди, починаючи з Адама та Єви в третьому розділі Буття, хочуть уникнути відповідальності за свій вибір: спочатку нерозумно обирають, а потім, коли настають наслідки, удають, що мене тут не було. Але робити вибір і нести за нього відповідальність — це завжди разом і це привілей тільки людини серед всього створіння. Бог жодного разу не дав нікому уникнути відповідальності, за те, що той обрав і що зробив. Так і зараз, коли Бог карав синів Ізраїля за їхні гріхи, Він робив це тому, що вони вибрали слухатися Господа, але не робили цього. Також, обирати й нести відповідальність — це привілей вільної людини, тому що раб не обирає і не несе відповідальності. Але Господь вивів їх з рабства, тому вони відповідають перед Богом. Так само Він і нас зробив вільними, тому як вони, так і ми маємо приймати відповідальність за будь-який свій вибір.

2. А я та дім мій будемо служити Господеві. (15б)

Подивіться останню частину 15 вірша: “А я та дім мій будемо служити Господеві”. Це особисте рішення Ісуса Навина. Воно має таку саму суть, як рішення, наприклад Авраама послухатися Господа та піти в невідому землю, куди його приведе Господь. Це рішення дорослої та вільної людини, яка розуміє в чому її вибір, які наслідки та відповідальність, та обирає, виходячи з того, що правильно перед Богом.

По-перше, Ісус Навин розуміє сутність вибору і відповідальність. Як ви знаєте, Ісус Навин був слугою Мойсея, коли Господь водив Ізраїль по пустелі. Він також сам був лідером народу від смерті Мойсея аж до тепер. За цей час він багато бачив сили Бога, багато чув одкровення Бога від Мойсея та особисто від Бога, мабуть, бачив ведіння Бога, як Він хоче зробити з Ізраїлем в майбутньому, яке Він приготував для них місце, та бачив славу Бога. Також він бачив разючу невідповідність Ізраїля тому, що Господь хотів зробити. Господь на Хориві обіцяв: “станете Мені власністю більше всіх народів, бо вся земля то Моя! А ви станете Мені царством священиків та народом святим.” (Вих. 19:5б-6а) Від величі цього задуму має закладати вуха і зупинятися серце, але нарід сумує за котлами з м’ясом, динями та цибулями. Господь перед штурмом Єрихону підкреслює, що це Він робить суд над цим народом, це має бути саме суд, а не грабунок, тому все майно має бути спалене, але якийсь чолов’яга робить в “кращих традиціях” “іхтамнетів”: краде собі срібло й кусень дорогоцінної тканини, знеславлюючи тим Бога та принижуючи Його суд. Навіть зараз, обираючи, вони не розуміють, що обирають, що саме їм важливіше: Сам Бог чи Його благословіння. Але Ісус Навин розуміє цей вибір. За час свого служіння він зрозумів, що Господь більший, ніж те, що Він дає, краще мати стосунки з Господом, ніж жити в землі, що тече медом й молоком.  Він особисто взнав Бога, тому для нього навіть не стояло питання, що обирати: звичайно Господа, кого ж іще?

Крім того, за час свого служіння Ісус Навин розуміє, що служити Господеві не просто, там буде біль та страждання не тільки для нього, але й для всіх його нащадків, але в цьому є справжнє благословення. Тому він свідомо обирає важкий шлях для себе та для всього свого дому, знаючи, що цей шлях благословенний. Тут є наука також для нас: не можна досягнути чогось великого, тільки лежачи на дивані, за все велике треба платити. Це не значить, що будь-який важкий шлях веде туди, куди треба, але те, що будь-який легкий шлях точно не веде до мети, яку б мету ми не обрали. Легкий шлях неодмінно приводить лише до нікчемного та беззмістовного життя та до загибелі.

По-друге, рішення Ісуса Навина служити Господеві було самостійне рішення, яке він прийняв незалежно від рішення народу. Щоб прийняти непросте рішення і виконувати його незалежно від інших, треба мати мужність. Ісус Навин знав свій народ, він знав, що зараз вони скажуть одне, а потім будуть робити зовсім інше, що насправді служити Богові буде не популярно, можливо, його нащадків будуть гнати саме за їхню віру, але все одно вирішив служити Господеві, бо це правильно й благословенно перед Богом. 

Я дякую Господеві, що більшість з нас, хто присутній тут, у свій час вирішило повірити в Господа. Я думаю більшість з присутніх одного часу зрозуміли, що Господь більший, ніж то, що Він дає. Повірити в Господа було вдале рішення. Шукати Господа, а не його благословень, це також вдале рішення. В будь-якому випадку, обирати сторону Бога це вдалий вибір. Але на цьому наші вибори не закінчуються. Ми кожного дня обираємо: жити вірою, або ні, служити Господеві та іншим, або ж догоджати собі та інші вибори. Тому це привід нам подумати над своїм життям. Я дякую Господеві, що наші брати й сестри обирають жити не для себе, а для Господа, наприклад, вони жертовно служили на Різдво, служать в клубі “мафії”, та дітям. Це добрі знаки, хай Господь прийме їх серце та благословіть їх служіння.

Мене особисто сьогодні вразили слова Ісуса Навина, про те, що вони не подужають служити Господеві. Хто взагалі може подужати? Ніхто, ні вони, ні ми. Але Ісус Христос, Він подужав. Це наша добра новина від Бога. Також добра новина для всіх нас є те, що Господь, знаючи їх реальний стан, знаючи їхню неспроможність виконати те, що проголосили, про що уклали заповіт, все одно прийняв їхнє рішення і почав виховувати їх. Господь мав на них надію, тому прийняв їх вибір. Тому ми теж маємо надію, що попри нашу неспроможність, Він також має надію і на нас і виховуватиме й нас, щоб ми теж були гідним Його народом. Це добра надія і для всієї нашої країни й для всього народу. Мабуть, десь 2 роки тому, я чув, що середній емоційний вік українців — десь 11-12 років, тобто підліток: вже хочуть самостійності, хочуть робити так, як самі хочуть, ніхто їм не указ; вже розуміють, що вибір це важливо, але ще не обирають розумно, хочуть вірити не розуму, а приємним байкам, хочуть простих рішень; хочуть показати себе, самоствердитись, але не хочуть важко працювати для досягнення мети; не хочуть брати на себе відповідальність. Раніше, років 10 тому, середній емоційний вік взагалі становив 8 років, тобто дитина, що взагалі очікує, що за нього все зроблять батьки. Але дивлячись на духовний стан Ізраїля того часу, і що Бог не залишив їх, то це для нас втіха: їх стан був взагалі як трьох-чотирьох річної дитини: не розуміють, що є добро, а що зло, розуміють лише “хочу” та “не хочу”. Але в Бога для них був добрий план, який Він здійснив, хоча на це пішло 1300 років. Тому сподіваємося, що в Бога є добрий план і на Україну і на наш народ, хоча це й не швидко. І останнє, мене дуже вразив вибір віри Ісуса Навина: “А я та дім мій будемо служити Господеві”. Це розумний і свідомий вибір перед Богом однієї дорослої людини. Саме завдяки таким людям Господь міг продовжувати робити Свою роботу в Його народі. Молюся, щоб ми також вирішили будь-що служити Господеві, незалежно від інших, тоді Господь зможе працювати в нашому народі через нас.

Ще раз прочитаймо ключові вірші: “А я та дім мій будемо служити Господеві.”

(п. Авраам Влад)

Звеличуйте Господа

Псалом 98 (99)

Ключовий вірш 9 : “Звеличуйте Господа, нашого Бога, і вклоняйтеся перед горою святою Його, бо Святий Господь, Бог наш!”

Кілька днів тому ми відсвяткували Різдво нашого Спасителя Ісуса Христа. До Нового року залишається пару днів. Завершується один календарно-звітний період і починається новий, такий же, з чим всіх і вітаю. Радянська влада зробила все можливе, щоб святкування Нового року йшло перед Різдвом, як по календарному порядку, так і за важливістю. Але у них не дуже вийшло. Християни стали святкувати Різдво двічі, а Новий рік – тільки раз. Тим не менше, Новорічне свято теж має свою важливість, бо можна підбити якісь підсумки і задати напрямок на наступний рік. За останній рік ми мали немало потрясінь, а зараз маємо немало невизначеностей щодо року прийдешнього. Багато що змінюється швидко і неочікувано. Тому я б хотів сьогодні звернути нашу увагу до речей, які стосуються вічних і непохитних істин і допоможуть нам зберігати напрям, як би не булькотіли хвилі на поверхні нашого життєвого океану. Тож подумаємо про звеличення Господа.

Про що ви думаєте, коли чуєте фразу “славити Бога”? Можливо, згадуєте, як ми співаємо хвалу на початку Богослужіння? У наш час багато християн дійсно пов’язують прославлення виключно з піснями, а також з емоціями, які при цьому виникають. Звісно, емоції – це важливо, доки ми живі. Але вони, як і пісні, – лише приємний бонус прославлення. Як показує нам Боже слово, прославлення – це дуже важливий елемент правильних стосунків, про що ми і поговоримо зараз.

Давайте прочитаємо вірші 1-3:

1 Царює Господь, і народи тремтять, сидить на Херувимах, і трясеться земля!

2 Великий Господь на Сіоні, і піднесений Він над усіма народами!

3 Хай Ім’я Твоє славлять, велике й грізне воно!

Автор Псалма з перших рядків змальовує нам величну картину Бога, який царює над всим, що відбувається у світі, і над всіма народами, що його населяють. Така величезна сила викликає тремтіння у всіх, хто хоч трохи уявляє її масштаби. Ніщо і ніхто не може опиратися такому Богу. І автор закликає славити велике і грізне ім’я Бога! Також заклики звеличувати Бога звучать у 5 та 9 віршах. Бачимо, що це центральна наполеглива тема цього Псалма. Славте і звеличуйте Бога! 

Але скептик спитає: з якої причини треба славити Бога? Тільки тому, що Він великий і страшний? Це було б зрозуміло, але примітивно і недовговічно. Якраз 5 і 9 вірші говорять про іншу причину, а саме, святість Бога. Святий – означає “не такий, як інші”. І “не такий” не в тому смислі, що Він намагається хоч якось виділятись, як молодіжні субкультури, а тим, що Він – модель правильної побудови взаємин, а всим іншим до цієї моделі ще багато треба вчитись і реформуватись.

Читаємо 4-й вірш:

А сила Царя любить право, справедливість Ти міцно поставив, Ти Якову право та правду вчинив!

Коли Ізраїльтяни були в рабстві у Єгипті, Бог вивів їх звідти за допомогою чого?

І сказав Мойсей до народу: Пам’ятайте той день, коли ви вийшли з Єгипту, із дому рабства! Бо силою руки Господь вивів вас ізвідти; …

(Вих.13:3)

Всяка влада починається з сили, а саме з того, що сила використовується для спасіння народу. Наприклад, цар Саул почав панувати, коли розбив ворогів. Цар Давид також був коронований, бо використовував свою силу для захисту народу. Можемо згадати Богдана Хмельницького чи ще великий список історичних осіб. Так і Бог почав з того, що Своєю силою, пославши на Єгипет десять кар, спас народ із рабства.

Друга важлива річ, яку дає влада – це справедливість. Подивимося 4-й вірш ще раз:

А сила Царя любить право, справедливість Ти міцно поставив, Ти Якову право та правду вчинив!

Справедливість – те, що абсолютно необхідно для держави. Бог же, коли вивів Ізраїль з рабства, створив для них справедливу судову систему:

21 А ти наздриш зо всього народу мужів здібних, богобоязливих, мужів справедливих, що ненавидять зиск, і настановиш їх над ними тисяцькими, сотниками, п’ятдесятниками та десятниками.

22 І будуть вони судити народ кожного часу. І станеться, кожну велику справу вони принесуть до тебе, а кожну малу справу розсудять самі. Полегши собі, і нехай вони несуть тягар із тобою.

(Вих.18:21-22)

Доки наші суди будуть судити за указкою впливових людей і ігнорувати справедливість, ми не зможемо побудувати гарну державу. Тому в новому році християни мають молитися і щось робити, щоб судова система була реформована.

Третє, що Бог дав Ізраїлю, знаходимо у віршах 6,7:

6 Мойсей й Аарон серед священиків Його, а Самуїл серед тих, що кличуть Імення Його. Вони кликали до Господа, і Він вислухав їх,

7 у стовпі хмари до них говорив. Вони зберігали свідоцтва Його й постанови, що Він дав був для них.

“Свідоцтва і постанови” – цими словами у книзі Повторення Закону названий закон:

44 І оце Закон, що Мойсей поклав перед Ізраїлевими синами,

45 оце свідоцтва, і постанови, і закони, що Мойсей говорив їх до Ізраїлевих синів при виході їх із Єгипту

(Повт.4:44-45)

Бог говорив з Мойсеєм і дав йому закон. Закон, даний через Мойсея, стосувався як релігійного, так і повсякденного життя. Не було там хіба що правил дорожнього руху, але це через невелике розповсюдження автомобілів у ті часи. На той час жоден народ не мав таких детальних і справедливих законів:

І хто інший такий великий народ, що має постанови й закони такі справедливі, як увесь той Закон, що я даю перед вами сьогодні?

(Повт.4:8)

Таким чином, ми бачимо три складові:

Спасіння (сила)

Суд (Справедливість)

Закон

Ці три пункти – вираження того, що влада переслідує інтереси народу. І коли народ бачить, що це так, він починає звеличувати чи прославляти владу. А народне визнання робить владу легітимною. Без легітимності правління не може бути стабільним. Так що маємо таку схему Божої влади в Ізраїлі:

Спасіння (сила)

Суд (Справедливість)

Закон

Звеличення/прославлення

Це – суспільний контракт, для того, щоб жити разом. Будь-який підручник з політології підтверджує цю Біблійну схему, і щось нового тут не вигадаєш. Якщо хочеш будувати стабільну спільноту – обов’язково доводиться повертатись до Біблії. Тиранія може за допомогою страху заставити народ хвалити владу, але таке суспільство не буде стабільним, воно буде на грані вибуху, як перегрітий котел.

Таким чином, коли Ізраїльський народ звеличував Бога, цим він визнавав, що Бог є гідним правителем їхнього народу. Звеличення Бога було не просто формальністю, а основою стабільності їхнього народу.

Що ж стосується нас, хто не обов’язково ізраїльтянин, але кого спас Христос? Ми зараз вивчаємо Євангелію від Матвія, в якій центральною темою є Боже Царство, яке прийшло в світ з приходом Ісуса Христа. Так, все також почалося з Божої сили, яка дала нам спасіння:

Бож слово про хреста тим, що гинуть, то глупота, а для нас, що спасаємось, Сила Божа!

(1Кор.1:18)

Бог спас нас не завдяки нашим зусиллям, яких ми і не докладали, а завдяки тому, що зробив Христос, який помер за наші гріхи на хресті. Таким чином здійснився також суд над гріхом:

Бо що було неможливе для Закону, у чому був він безсилий тілом, Бог послав Сина Свого в подобі гріховного тіла, і за гріх осудив гріх у тілі

(Рим.8:3)

Закон не може нічого довести до досконалості, тому що він лише засуджує за порушення, але не дає сили не порушувати. Тому Бог обіцяв через пророка Єзекіїля:

19 І дам їм одне серце, і нового духа дам у вас, і вийму з їхнього тіла серце камінне, і дам їм серце із м’яса,

20 щоб вони ходили за уставами Моїми, і додержували Мої постанови та виконували їх. І вони стануть Мені народом, а Я буду їм Богом!

(Єз.11:19-20)

І в Христі Бог зробив нас новим творінням, у якого в серці нова прошивка, яка побуджує нас слухатися Бога і чинити правду.

Тому то, коли хто в Христі, той створіння нове, стародавнє минуло, ото сталось нове!

(2Кор.5:17)

Отже, маємо таку схему:

Спасіння

Суд над гріхом

Нове серце

Це – те, що Бог зробив для нас. Як ми маємо відповісти Йому? Ця відповідь – наша віра. Віра – це єдине, чим ми можемо звеличити Бога, бо вона – не наша заслуга, а тільки визнання Його заслуг.

Спасіння

Суд над гріхом

Нове серце

Віра

Коли ми віримо Богу, це показує, що Божа влада легітимна у нашому житті. Це наш суспільний контракт з Богом, основа стабільної спільноти. І коли ми довіряємо Божому слову у нашому повсякденному житті, це стає свідченням для інших, що Боже Царство реальне. Коли Апостол Петро сповідав, що Ісус є Христом, Ісус що йому відповів? Що на ньому Він побудує свою церкву, яку навіть сили адові не зможуть здолати. Тобто, коли ми віримо у Христа, це також основа стабільності Церкви. Ми не зможемо утриматися, якщо будемо підлаштовуватись під людей чи владу. Ми не зможемо також встояти, якщо просто сидітимемо тихенько, щоб нас не помітили. Але ми зможемо стояти міцно, якщо будемо вірити у Христа і звеличувати Його за все те, що Він зробив для нас. Тому звеличуйте Господа, нашого Бога!

Подивіться вірш 8:

8 Господи, Боже наш, Ти вислуховував їх, Ти був для них Богом вибачливим, але мстився за їхні діла. 

Очевидно, що “мстився” тут не означає кревну помсту, коли не можуть когось пробачити, бо Бог тут названий “вибачливим”. Тут “мстився” означає, що вони отримували відповідні наслідки своїх вчинків. Як Бог святий, так Він хоче, щоб і Його народ був святим. Тому, якщо вам хочеться “для слави Бога”, наприклад, обманути (наприклад, провести нечесну махінацію з грошима, або у учнів чи студентів буває спокуса списати на екзамені, або у дітей – робити заборонене, доки батьки не бачать), то згадуйте цей вірш. Якщо ми визнаємо Бога нашим царем, то маємо і гріх визнавати гріхом незалежно від ситуації. Бог буде працювати над нами доти, доки ми не станемо схожі на Ісуса. Звеличувати Господа – це не колись, у обмежений час і в спеціальних умовах, як от на зібранні в церкві, а завжди визнавати, що Його влада для нас найкраща, і славити Його своєю вірою і своїми рішеннями і вчинками.

Ісус приніс Боже Царство на землю в його силі. А тепер Він поширює його через церкву, коли церква визнає Його владу. Давайте присвятимо новий Рік тому, щоб славити і звеличувати нашого Бога!

9 Звеличуйте Господа, нашого Бога, і вклоняйтеся перед горою святою Його, бо Святий Господь, Бог наш!

(п. Ной)

Бо тепер спасіння ближче до нас

До Римлян 13:11-14

Ключовий вірш 11

1. Вірш 11. До чого закликає Павло в попередніх віршах? З якої причини він закликає це робити? Що ми можемо сказати про теперішній час?

2. Вірші 11б, 12. Що ми зараз маємо зробити? Чому?

3. Вірші 13, 14. Які дії ми маємо відкинути? Що, натомість, робити?

4. Яку надію ми маємо в Ісусі Христі?

З ТВОЄЇ РУКИ ДАЛИ МИ ТОБІ

1 Хронік 29:10-18

Ключовий вірш 14 : “І хто бо я, і хто народ мій, що маємо силу так жертвувати, як це? Бо все це від Тебе, і з Твоєї руки дали ми Тобі”

Сьогодні ми влаштовуємо свято подяки і врожаю. Це не свято з церковного календаря, як Різдво чи Пасха. Також це не державне свято, як День Конституції. Якщо шукати його аналоги в СЗ, то найближчим до нього стоятиме свято Кучок. В книзі Левит та Повторення Закону ми можемо прочитати, як Бог запровадив три великих свята, на які весь народ мав збиратися в одне місце, щоб радіти перед Божим лицем і дякувати Йому. Перше – свято Опрісноків, на знак виходу з Єгипту, друге – свято Тижнів на згадку дарування Закону і початок жнив (П’ятидесятниця). І останнє зі свят – це свято Кучок, або ж свято врожаю. Для того щоб засіяти поле, доглянути його та зібрати врожай, людина мала докласти чимало зусиль. За всіма цими клопотами можна було легко забути Господа, Який турбувався про них і посилав ранній та пізній дощ. Через ці свята Господь вчив Свій народ вірі та вдячності. 

Життя сучасної людини значно меншою мірою прив’язане до аграрного циклу: посівної та жнив. Більшою мірою до “зарплатного циклу” :). Взимку ми купуємо свіжі овочі та фрукти, при цьому деякі з них виросли в іншій частині світу. Та тим не менш, кожен наш день, так само, як і тисячі років тому, сповнений Божою турботою і ласкою. Кожного дня Він посилає нам щоденний хліб і захищає від зла. Тому сьогодні ми хотіли б згадати, як Господь піклувався про нас впродовж останнього року і дякувати Йому. 

Уривок, який ми обрали для цієї проповіді 29 розділ 1-ої книги Хронік. Це Давидова молитва подяки Богу. Давид немало прислужився Богу та Ізраїлю, немало досяг. Але в цій молитві він не хвалиться своїми досягненнями. Не хвалиться жертовністю свого народу. В цій молитві він хвалить Бога, який працює в наших життях і робить нас здатними принести добрий плід. Нехай Господь зараз помилує нас і дасть нам гострий розум і м’яке серце, щоб нам чути Боже слово і вірувати в нього. 

Подивіться вірші 10-12: “І поблагословив Давид Господа на очах усього збору. І сказав Давид: Благословенний Ти, Господи, Боже Ізраїля, нашого батька, від віку й аж до віку! Твоя, Господи, могутність і сила, і велич, і вічність, і слава, і все на небесах та на землі! Твої, Господи, царства, і Ти піднесений над усім за Голову! І багатство та слава від Тебе, і Ти пануєш над усім, і в руці Твоїй сила та хоробрість, і в руці Твоїй побільшити та зміцнити все”. 

Цими словами починається молитва подяки царя Давида. Але для того, щоб зрозуміти, за що саме він так гаряче дякує і в яких обставинах, нам доведеться повернутися до початку 28-го розділу. Там Давид збирає князів і начальників народу, тисяцьких і сотників, своїх хоробрих воїнів та чиновників. Для чого? — для того, щоб запропонувати їм долучитися до будівництва Божого храму. 

Сам Давид мав дуже велике бажання побудувати храм миру для Господа. Але Давид був мужем воєн, тому Господь через пророка сказав, що хоче, щоб не Давид, а його син Соломон збудував цей храм. Давид скромно прийняв таку Божу волю. Однак він знав, що побудувати дім, а тим більше храм – це не така проста справа. Потрібно багато матеріалів та коштів. Тому він заснував фонд для будівництва храму. Цей фонд наповнювався частково з державної казни. А частково – Давид пожертвував туди свої особисті кошти. Чималі кошти. Але тепер Давид пропонує усім іншим також долучитися до будівництва.  

“І дали вони на роботу Божого дому золота п’ять тисяч талантів та десять тисяч дарейків, і срібла десять тисяч талантів, і міді десять тисяч і вісім тисяч талантів, а заліза сто тисяч талантів. А в кого знайшлося при ньому дорогоцінне каміння, ті дали його до скарбниці Господнього дому, до руки Ґершонівця Єхіїла. І радів народ за їхню жертву, бо вони жертвували Господеві з цілого серця, а також цар Давид радів великою радістю” (7-9).

Давид був вражений побаченим. Напевне, він не очікував такого завзяття. Сам Давид мав за що дякувати Богу. Він знав Божу руку в своєму житті і радів можливості послужити Господу. Але ось він дивиться на начальників свого народу, на простих людей. І що він бачить? — він бачить в них таке саме бажання догодити Богу. Бачить, як вони віддають те, що заробили і накопичили, свої скарби і самих себе на Божу справу. Не з примусу, не зі слізьми і плачем, а цілим серцем і з радістю. 

І ось Давид дивиться на цей процес і в якийсь момент вже не витримує цього видовища. Він починає хвалити Бога. Зрозуміло, коли люди радісно роблять щось для себе. Коли витрачають час, зусилля і кошти, щоб, наприклад, побудувати свій дім. Це природно. Але коли люди радісно щось роблять для Господа, віддають для Нього, це викликає подив у невіруючих і радісну хвалу у віруючих. Бажання трудитися для Бога не приходить саме собою, це – явна Божа робота в наших життях. Це – дія Його суверенної благодаті, Духа і Слова. Тому коли ми бачимо, як наші учні чи діти вирішують радісно і цілим серцем щось робити для Бога, то сильно радіємо і хвалимо Бога за Його роботу в їхніх життях. Чи не так?

Так само і Давид. Він благословляє Господа. Якого Бога ми знаходимо в Давидовій хвалі? — Це Бог в чиїх руках могутність і сила, і велич, і вічність, і слава, і все на небесах та на землі! Все, що бачать наші очі і навіть те, чого вони не бачать, усе це і навіть ми самі належить Богу, створене Ним і виконує Його суверенний задум. Всі царства світу належать Господу. Він піднімає царства і знищує їх, і віддає їх в руки тих, кому Сам хоче. Серце царя в руці Господа. Цей великий Бог, який піднесений над усім за Голову, зглянувся на Ізраїля, їхнього батька, каже Давид. Вирішив стати його Богом. Його і його нащадків. Уклав із ним заповіта і був вірний цьому заповітові не дивлячись ні на що.

Подивіться вірші 13-16: “А тепер, Боже наш, ми дякуємо Тобі, і славимо Ім’я Твоєї величі. І хто бо я, і хто народ мій, що маємо силу так жертвувати, як це? Бо все це від Тебе, і з Твоєї руки дали ми Тобі. Бо ми приходьки перед лицем Твоїм та чужинці, як усі наші батьки! Наші дні на землі мов та тінь, і немає тривалого! Господи, Боже наш, уся ця безліч, яку ми наготовили на збудування Тобі храму для Ймення Твоєї святости, із Твоєї руки вона, і все це Твоє!”

Ми можемо уявити цю ситуацію. Стоїть Давид і його народ. Вони назбирали величезну купу коштів: 150т золота, 300т – срібла, ще більше міді і заліза, купа дорогоцінного каміння. Це те, що вони буквально за день назбирали для храму і при цьому явно не збідніли. Це явне свідчення величі Ізраїлю. Його багатства і сили. Чималий привід для гордості. Чи не так? — так! 

Що, зазвичай, відчувають люди, коли бачать свої явні успіхи? — гордість: “я досяг”, “я зміг”. Згадайте, царя Навуходоносора. Що він сказав собі, коли одного дня побачив велич Вавилону. “Чи ж це не величний Вавилон, що я збудував його на дім царства міццю потуги своєї та на славу моєї пишноти?” (Дан.4:27). Люди схильні гордитися не лише тоді, коли досягли значних успіхів, а навіть тоді, коли нічого особливого не досягли. Якось я розмовляв з одним старшим за мене чоловіком. Йому не мало довелося потрудитися в житті, але здобув він при цьому не так вже й багато. Тим не менш, він казав: “А чим я завинив Богу? За що маю дякувати? Все, чого я досяг, я досяг ось цими руками. Ніхто мені нічим не допомагав, і Бог також”. 

Але що бачить перед собою Давид? — Він бачить перед собою не величезну купу багатства, яку вони пожертвували для Бога. Він бачить перед собою величезного і щедрого Бога. Який приходьків та чужинців, бідних, голих, обідраних рабів які похапцем тікали з Єгипту, благословив так щедро, що зараз вони принесли усю цю безліч. “…все це від Тебе” – каже Давид, “і з Твоєї руки дали ми Тобі”. Ми нічого не змогли б дати Тобі, якби Ти не наповнив наші руки. Амінь. І, чесно кажучи, це стосується не лише матеріальних речей. Це стосується всього. Ми не змогли б любити Тебе, якби Ти перший не полюбив нас. Ми не змогли б служити Тобі, якби Ти не зміцнив наші руки. Ми не могли б радісно віддавати, якби Ти не збагатив нас. Амінь. 

Кожного дня Господь піклується про нас, благословляє, все нам дає. Чи не так? — так! Коли нас просять засвідчити про Божу руку в наших життях, ми намагаємося пригадати якісь надзвичайні прояви Божого провидіння: як Бог зцілив, чи врятував життя, чи дав фінансовий “прорив”. І при цьому забуваємо, чи приймаємо, як належне, ту щоденну турботу, якою Він наповнює наші життя. Це як в історії про одного молодого помічника священика. Той приїхав зранку на роботу і каже: “в мене таке свідчення є… зі мною сьогодні таке трапилося… Я їхав своєю бричкою і раптом з під копит вилетіла пташка. Кінь злякався, став дибки, бричка перехилилася, я думав, що вже загинув… але в останній момент ніби Божа рука втримала, колесо наїхало на камінець, бричка нахилилася в інший бік і стала рівно і кінь раптом заспокоївся. Слава, Господу! Зберіг мене!” А старий священик йому відповідає: “знаєш, в мене є ще більше свідчення… я 40 років день у день їздив тією дорогою і Господь так беріг мене, що зі мною жодного разу нічого подібного не сталося”. 

В книзі Дій описується один епізод, коли Павло і Варнава прийшли до Лікаонського міста і вчинили там чудо, зцілили кривого від народження чоловіка. Місцеві подумали, що це Гермес і Зевс відвідали їх і вже збиралися їм поклонятися. Але апостоли втримали їх, кажучи: “Що це робите, люди? Таж і ми такі самі смертельні, подібні вам люди, і благовістимо вам, від оцих ось марнот навернутись до Бога Живого, що створив небо й землю, і море, і все, що в них є. За минулих родів попустив Він усім народам, щоб ходили стежками своїми, але не зоставив Себе Він без свідчення, добро чинячи: подавав нам із неба дощі та врожайні часи, та наповнював їжею й радощами серця наші” (Дії.14:15-17). 

Бог, попустивши народам ходити за своїми богами, не залишив цей світ без свідчення про Себе. Яке це свідчення? Громи і блискавки серед ясного неба? – ні. Надзвичайні чудеса? – також ні. Це свідчення – це дощ, врожайні часи, вдосталь їжі і радість серця. 

Про що ви думаєте, коли бачите, що збирається дощ? – переживаєте про те, що доведеться мити машину? Чи радієте, що Бог збирається засвідчити про Себе, посилаючи врожайні часи? Про що ви думаєте, коли вечором лягаєте спати мавши вдосталь їжі? Чи згадуєте Господа, який турбувався про вас цей день? Про що думаєте, коли бачите, як весело сміються і граються діти… коли бачите, як радісно трудяться і поклоняються брати і сестри… Є безліч звичайних щоденних благословень, якими Бог наповнює наші життя і свідчить про Себе. Чи дякуємо ми за них?

Подивіться вірші 17-18: “І я знаю, Боже мій, що Ти вивідуєш серце й любиш щирість. У щирості серця свого я пожертвував це все, а тепер бачу я з радістю народ Твій, який знаходиться тут, що жертвує себе Тобі. Господи, Боже Авраама, Ісака та Якова, наших батьків, збережи ж навіки цей напрямок думок серця народу Твого, і міцно скеруй їхнє серце до Себе!”. 

В цьому щедрому приношенні Давид побачив свій народ, який приніс Богу не лише своє золото і коштовності, але самих себе. Щиро і з радістю. І він просить, щоб Господь зафіксував, зберіг цей напрям думок серця, це бажання радісно робити щось для Господа і служити Йому. 

Писання значне місце, важливу роль відводить вдячності. Пс.91:2,3 каже: “То добре, щоб дякувати Господеві й виспівувати Ймення Твоє, о Всевишній, вранці розповідати про милість Твою, а ночами про правду Твою”. В цьому світі людей часто більше цікавить кінцевий результат, ніж розташування серця. Тому вдячність часто буває недооцінена. Але Бог вивідує серце людини і любить щирість. Його воля – щоб ми навчилися дякувати Йому за все (1Сол.5:18). І справді, вдячність, це те, чого треба вчитися. Нехай сьогодні Господь помилує нас і дасть кожному роздумувати про ті незліченні благословення і милості, які кожного дня Господь посилає в наші життя. Бо нам є за що дякувати Господу. За гарний врожай, за можливість вільно поклонятися Богу, за захист під час війни. Наші діти ростуть, а парковка стає малою. Але навіть якби всього того не було, в нас все одно є більше, ніж ми заслужили і могли б очікувати. В нас є Христос. В Ньому Отець дав нам усе. Нехай сьогодні Він зробить наші серця вдячними, щоб служачи Господу, віддаючи Йому свій час, кошти і сили, ми, так само як Давид дякували і казали: “з Твоєї руки дали ми Тобі”, ми нічого не могли б дати Тобі, якби Ти перший не збагатив нас. І слава Тобі, Господи, за те, що ми можемо бути корисними і щось робити для слави Твоєї. 

(п. Йонатан)

З ТВОЄЇ РУКИ ДАЛИ МИ ТОБІ

1 Хронік 29:10-18

Ключовий вірш 14

1. Прочитайте 29:1-9. Пригадайте історичний контекст цих подій. Чому Давид зібрав народні збори? Що вони планували? Чому Давид та його народ сильно раділи?

2. Вірш1 10-12. Як Давид описує Бога в своїй хвалі? Якими стосунками пов’язані Бог з одного боку, і Давид та його народ з іншого? Як ви пізнали Бога в своєму житті? Якими стосунками ви пов’язані?

3. Вірші 13-16. Як Давид ідентифікує себе та свій народ в цих віршах? Як він оцінює свою здатність дати щось Богові? Як пов’язані вдячність і здатність давати?

4. Вірші 17-18. Що любить Бог? Що приносило велику радість Давиду? Якою була його молитва про свій народ?

5. Поділіться своїми думками про місце вдячності в житті Християнина? (Пс.91:2; 1Сол.5:18; Рим.1:21)