Записи

ХРИСТОС ПОМЕР ЗА НАШІ ГРІХИ

Від Матвія 27:32-66

Ключовий вірш 27:46

1. Прочитайте вірші 31-44. Коли солдати повели Ісуса на розп’яття? Хто був Симон і навіщо потрібна була його допомога? Де відбулося розп’яття? Що робили солдати? (Порівняйте Пс 21: 16-19)

2. Що свідчить про фізичну слабкість Ісуса? Яким було Його рішення? Як перехожі знущалися над Ним і спокушали Його? Яка правда прихована в насмішках релігійних лідерів? У чому для нас смисл Його страждань? (Іс. 53: 3,4,12; 1 Пет. 2:24)

3. Чому Ісус відмовився зійти з хреста і довести, що є Сином Божим? Чому Він відмовився рятувати Себе? (Мт. 4: 5-7; 26: 53,54) Як виконались Писання? (Іса. 53: 12б; Пс. 21:8,9)

4. Прочитайте вірші 45–49. Що означає, що світ став темним? Що скрикнув Ісус? Яка була найглибша агонія Ісуса та його впевненість? (Пс. 21: 1-3; Іс. 59: 2; 53: 6б; 12б,в)

5. Прочитайте вірші 50-54. Що сталося в момент смерті Ісуса? Що означає, що завіса храму роздерлась надвоє?(Євр. 10: 19,20) Що значить, що гробниці розкрилися? Яким було свідчення сотника?

6. Який смисл для нас і для світу у смерті Ісуса? (Євр. 9: 12-14, 22б, 25,26: 1 Tим. 2: ​​5; Фил. 2: 6-8; Євр. 5: 8-9)

7. Прочитайте вірші 55-61. Хто став свідком цих речей? Ким був Йосип і як він змінився? Яким був його внесок в Євангельській історії? Вірші 62-66 Яке слово Ісуса запам’ятали первосвященники і фарисеї? Як вони зрозуміли і як хотіли цьому завадити?

Щоб розп’ятий був

Від Матвія 27:1-30

Ключовий вірш 26 : “Тоді відпустив їм Варавву, а Ісуса, збичувавши, він видав, щоб розп’ятий був.”

В сьогоднішньому слові є декілька різних подій: другий суд над Ісусом серед старших та первосвящеників, каяття та смерть Юди, суд над Ісусом у Пилата та знущання римських вояків над Ісусом. Як рентген робить очевидним, що є в середині тіла людини, так і події проявляють сутність грішної людської природи. Вони роблять очевидними, чому Ісус пішов на хрест.

Подивіться вірші 1,2: “А коли настав ранок, усі первосвященики й старші народу зібрали нараду супроти Ісуса, щоб Йому заподіяти смерть. І, зв’язавши Його, повели, та й Понтію Пилату намісникові віддали.” Минулого разу ми говорили, що, за законом, суди мали відбуватися вдень. Тобто, суд над Ісусом навіть формально був беззаконним. Суд мав відбуватися вдень, мали бути заслухані всі свідки, мало бути обговорення й таке інше. Але первосвященикам цього було не потрібно. Вони шукали не справедливості й істини, а приводу, щоб вбити Ісуса. Тому вони зібралися вузьким колом. На судилище запросили тільки контрольованих свідків, що свідчили б проти Ісуса. І навіть тоді вони не могли знайти свідчення проти Ісуса, щоб віддати Його на смерть. Єдине, що вони змогли закинути Ісусу — це Його власні слова, що Він є Месією, Сином Божим. Вони вирішили, що то є богозневага, і отримали, нарешті, привід стратити Ісуса. Хоча весь цей суд був лише ширмою, щоб приховати їхню ненависть і заздрість, але первосвященики й старші народу хотіли зберегти видимість законності. Тому зранку вони зібрали ще одне засідання: щоб суд відбувався вдень. Там вже не було розгляду справи, лише виголошення звинувачення та присуду. Єдина мета цього дійства була формально виконати правило, що суд має бути вдень.

Що ми тут бачимо? Ми бачимо, як здійснюються слова Ісуса, що він сказав був на самому початку Свого служіння: “Суд же такий, що світло на світ прибуло, люди ж темряву більш полюбили, як світло, лихі бо були їхні вчинки! Бо кожен, хто робить лихе, ненавидить світло, і не приходить до світла, щоб не зганено вчинків його.” (Ів. 3:19,20) Люди ненавидять світло, тому що злі. Люди хочуть приховати свої злі вчинки. Первосвященики, фарисеї, старші народу знали, що вони насправді не люблять Бога, вони не люблять Народ Божий, не піклуються про нього. Але раніше вони це добре це приховували. Але Ісус самим Своїм життям та служінням виявив їхню сутність, тому вони ненавиділи Його та заздрили Його популярності. Щоб приховати свою заздрість та ненависть, вони зробили судилище, звинуватили Ісуса в богозневазі. Цього їм здалося недостатньо: щоб приховати незаконне судилище, вони провели ще один суд — вранці. Але й цього їм здалося недостатньо, вони вирішили віддати Ісуса римському правителю, щоб здавалося, що це він, а не вони вбили Ісуса. Це — прояв грішної природи людини: люди завжди хочуть приховати її, прикрасити, закрити приємними й благочестивими словами, щоб ніхто, а перш за все, я сам, не знав.

Подивіться вірші з 3 по 10. “Тоді Юда, що видав Його, як побачив, що Його засудили, розкаявся, і вернув тридцять срібняків первосвященикам і старшим, та й сказав: Я згрішив, невинну кров видавши. Вони ж відказали: А нам що до того? Дивись собі сам… І, кинувши в храм срібняки, відійшов, а потому пішов, та й повісився… А первосвященики, як взяли срібняки, то сказали: Цього не годиться покласти до сховку церковного, це ж бо заплата за кров. А порадившись, купили на них поле ганчарське, щоб мандрівників ховати, чому й зветься те поле полем крови аж до сьогодні. Тоді справдилось те, що сказав був пророк Єремія, промовляючи: І взяли вони тридцять срібняків, заплату Оціненого, що Його оцінили сини Ізраїлеві, і дали їх за поле ганчарське, як Господь наказав був мені.” Тут ми бачимо три речі: по перше, розкаяння Юди. Юда побачив, що зробив щось погане. Можна сперечатися, чи думав Юда, що Ісуса засудять, але факт є факт: незалежно від причин та намірів, Юда зрадив Ісуса, і це його гріх. Що він робив з цим гріхом? Він спробував “відмотати його назад”. Він приніс ці срібняки первосвященикам, і сказав, що був неправий. Люди досить часто пробують “відмотати” свої дії, свої вчинки, свої гріхи. Але це неможливо. Зрада завжди буде зрадою, навіть якщо повернути гроші й визнати провину. Підлість, брехня, невірність — все це залишається гріхом, навіть якщо ми спробуємо вибачитися і визнаємо свою неправоту. Гріх не можна “відмотати”, він залишається назавжди. Так само не можливо “компенсувати” гріх. Не можна зробити гріх, але замість нього, зробити добрий вчинок, ні два, ні тисячу. Всі ці спроби марні. Слова первосвящеників: “А нам що до того? Дивись собі сам…” ясно показують цю марноту. Єдиний, хто може зняти гріх — це Господь. Гріх залишиться гріхом, але Господь може виправдати та відновити. Він кидає наші гріхи за хребет Свій, та не пригадує їх заради Самого Себе. 

Друге, ми бачимо, що священики й старші не були пастирями, вони тільки використали Юду для своїх цілей та викинули його, як непотреб.

По-третє, ці події справдили слова пророцтва про Ісуса. В Захарії 11:12,13 сказано: “І сказав Я до них: Якщо добре це в ваших очах, дайте платню Мою, а як ні, перестаньте! І вони Мою платню відважили тридцять срібняків. І промовив до мене Господь: Кинь її ганчареві, ту славну ціну, що вони оцінили Мене! І Я взяв оті тридцять срібняків, і те кинув до дому Господнього, до ганчаря.” Божий народ оцінив свого Бога лише в 30 срібняків. Хоча Бог віддав їм найдорожче, вони не оцінили. Більш того, вони віддали Богові не пошану, не вдячність, а, як жебракові дали гроші, заплатили Богові як за раба 30 срібняків. Це теж грішна сутність людини: думати, що все, що є — для мене; думати, що не я для Бога, а Він для мене, для моїх забаганок, для мого благополуччя. Але, все що відбувається, то відбувається за волею Бога, це Він так робить. Навіть в такій дрібниці, як покупка поля гончаря відбувається воля Бога.

Подивіться вірші з 11 по 14. “Ісус же став перед намісником. І намісник Його запитав і сказав: Чи Ти Цар Юдейський? Ісус же йому відказав: Ти кажеш. Коли ж первосвященики й старші Його винуватили, Він нічого на те не відказував. Тоді каже до Нього Пилат: Чи не чуєш, як багато на Тебе свідкують? А Він ні на одне слово йому не відказував, так що намісник був дуже здивований.” Первосвященики й старші привели Ісуса перед римського правителя й багато в чому Його звинувачували. Пилат знав, що звинувачення пусте, вони не дали доказів. Сучасними словами, справа Ісуса розпадалася в суді. Пилат бачив це. Він міг би закрити справу через відсутність доказів, або навіть через відсутність складу злочину. Проте, Пилат не хотів брати на себе відповідальність. Він спочатку спробував відпустити Ісуса як помилуваного на свято, а потім спробував перекласти відповідальність на народ. 

Подивіться вірші 21-25: “Намісник тоді відповів і сказав їм: Котрого ж із двох ви бажаєте, щоб я вам відпустив? Вони ж відказали: Варавву. Пилат каже до них: А що ж маю зробити з Ісусом, що зветься Христос? Усі закричали: Нехай розп’ятий буде!… А намісник спитав: Яке ж зло Він зробив? Вони ж зачали ще сильніше кричати й казати: Нехай розп’ятий буде! І, як побачив Пилат, що нічого не вдіє, а неспокій ще більший стається, набрав він води, та й перед народом умив свої руки й сказав: Я невинний у крові Його! Самі ви побачите… А ввесь народ відповів і сказав: На нас Його кров і на наших дітей!…” 

Пилат мав взяти відповідальність на себе. Але ще одна риса грішної людини — безвідповідальність. Грішник не хоче брати на себе відповідальність ні за добре, ні за зле. Це — гріх Пилата. Здається, люди взяли на себе відповідальність. Вони сказали: “на нас Його кров і на наших дітей!” Але це тільки здається. Вони розкидалися словами, яких не розуміють, легковажно кликали прокляття на себе та на своїх потомків, та розпорошили відповідальність на кожного, хто був в натовпі. Здається, якщо тисячі людей взяли на себе відповідальність, то на кожного припадає не так вже й багато. Але це не так. Кожен, хто подавав свій голос на вбивство Ісуса винуватий на стільки ж, якби він був лише один. Він винуватий в тому, що судив неправдиво. Винуватий в тому, що слухав старших народу, а не Бога. Винуватий в тому, що відкинув правду, в тому, що піддався натовпу та почуттям, пішов за жагою крові, винуватий в тому, що легковажив своїми словами. Тому Біблія засуджує цих людей. Ми також маємо знати: кожен раз, коли ми робимо якийсь вибір, ми несемо за нього відповідальність. Хоча тисячі людей роблять неправду, ми маємо робити правду, тому що кожен несе відповідальність за себе, незалежно від інших. Пилат винуватий в тому, що не судив, як треба, але спробував перекласти відповідальність на натовп. Омивання рук нічого не змінило, навпаки, підкреслило, що він знав правду, але не робив за правдою.

Коли Пилат засудив Ісуса та видав Його на розп’яття, над Ісусом почали знущатися вояки. Подивіться вірші 27-30: “Тоді то намісникові вояки, до преторія взявши Ісуса, зібрали на Нього ввесь відділ. І, роздягнувши Його, багряницю наділи на Нього. І, сплівши з тернини вінка, поклали Йому на голову, а тростину в правицю Його. І, навколішки падаючи перед Ним, сміялися з Нього й казали: Радій, Царю Юдейський! І, плювавши на Нього, хапали тростину, та й по голові Його били…” 

Чому вояки знущалися над Ісусом? Це ще один прояв зіпсованої грішної природи людини. Люди знущаються над тими, хто слабше їх, якщо відчувають свою безкарність. Вояки відчували себе безкарними, і в той час мали владу над Ісусом, тому знущалися як тільки могли. Так саме діти в школі знущаються над слабшими. Так само роблять дорослі. Це — загальна риса грішників.

Давайте ще раз пригадаємо всі події в сьогоднішньому слові. Було багато людей: первосвященики, старші, Юда, Пилат, народ, вояки. І всі вони щось робили з Ісусом. Зазвичай, в кожній події в Євангелії, Ісус щось каже. Але не цього разу. Це зовсім незвично, але єдині слова, що промовив Ісус була відповідь на запитання Пилата “чи Ти Цар Юдейський?” Він сказав: “Ти кажеш”. Як перед синедріоном, так і перед Пилатом, Ісус підтвердив єдину істину: Він — Месія, Син Бога живого, Цар Юдейський. Це істина, і від того, як приймають її люди, залежить їхнє життя або смерть. Але весь інший час Ісус мовчав: перед судом, перед Пилатом, перед народом і перед вояками. Чому Ісус мовчав? Звинувачення розпадалося в суді, якщо Ісус хоча б трохи захищався, ні первосвященики, попри свою ненависть та заздрість, ні Пилат, попри свій страх, не змогли б Його звинуватити. Але Ісус мовчав, тому що Він вирішив піти на хрест. Це був Його вибір, виконати волю Бога й стати відкупною жертвою за гріхи всіх людей. В цих подіях були справджені слова пророка Ісаї: “Він гноблений був та понижуваний, але уст Своїх не відкривав. Як ягня був проваджений Він на заколення, й як овечка перед стрижіями своїми мовчить, так і Він не відкривав Своїх уст…” (Іса. 53:7) Сьогоднішнє слово взагалі виконує багато пророцтв. Те, що Ісус мовчав. Те, що Ісуса судили як злочинця. Те, що Ісуса проміняли на розбійника. Те, що гроші зради використали на поле гончаря. Сам той факт, що Ісуса схопили старші і засудили й видали на смерть поганам теж виконує слова Ісуса: “Оце в Єрусалим ми йдемо, і первосвященикам і книжникам виданий буде Син Людський, і засудять на смерть Його… І поганам Його вони видадуть на наругу та на катування, і на розп’яття, але третього дня Він воскресне!” (Мт. 20:18,19). Здавалося, багато людей творять свою волю над Ісусом, а Ісус нічого не робить. Але, насправді, здійснюється тільки воля Бога, а всі люди тільки виказують свою грішну природу. Ми маємо знати, що страждання та смерть Ісуса на хресті — це не випадковість, не зла воля людей, але воля Бога та рішення Ісуса для відкуплення грішників від їх гріхів.

Суд над Ісусом дуже сильно виявляють грішну природу людини. Всі маски були скинуті. Гріх виявився дуже явно та неприкрито, як на операції, коли черево розкрито, і видно всі органи, всі виразки, всі рани, все, що треба вирізати й вилікувати. Але в цих людях ми знаходимо багато рис, що притаманні й нам. Як у первосвящеників та старших, в нас є таке ж саме бажання: заховати гріх за маскою благочестивості. Якщо хтось виявить, що це маска, той може наразитися на ненависть та ворожнечу. Як в Юди в нас є бажання, замість розкаятися, “відмотати” гріх, або ж “компенсувати” його добрими справами. Як в Пилата у нас є небажання приймати на себе відповідальність та стояти за правду всупереч обставинам. Подібно людям в натовпі, нам легко шукати “хліба й видовищ”, йти за емоціями, осуджувати, вимагати покарання та легких рішень, та розмивати відповідальність на багатьох. Подібно до римських вояків у нас є можливості вимістити свою біль та приниження на інших, на тих, хто не може відповісти. Звісно, в нашому повсякденному житті ми цю грішну природу якось ховаємо, ми пробуємо бути не такими. Але, якщо бути чесними, це в нас таки є. І що найгірше, це — наша грішна природа. Тобто, ми можемо спробувати її контролювати, можемо ховати, але не можемо позбавитися неї. Це і є відповідь, навіщо Ісусу треба було йти на хрест. Тому що жодним чином, жодними людськими вчинками, покараннями, вихованням не можна позбавитися цієї природи. Але це руйнується кров’ю Ісуса Христа. “Бо що було неможливе для Закону, у чому був він безсилий тілом, Бог послав Сина Свого в подобі гріховного тіла, і за гріх осудив гріх у тілі, щоб виконалось виправдання Закону на нас, що ходимо не за тілом, а за духом.” (Рим. 8:3,4) Ісус пішов на хрест, щоб засудити цю зіпсовану грішну  людську природу, щоб виправдати нас перед Богом та відновити образ Бога в людині.

Подивіться вірш 26: “Тоді відпустив їм Варавву, а Ісуса, збичувавши, він видав, щоб розп’ятий був.” Це наше спасіння і милість Бога до нас. Так, ми такі, як ті люди, що ми їх сьогодні бачили. Але у нас є надія: Ісус був виданий на розп’яття замість нас. Господь взяв весь гріх, всю зіпсованість, і поклав на Ісуса Христа. Він дав волю гніву, вилив все своє прокляття на Ісуса, коли Він висів на хресті. Господь відпустив нас, як відпустили злочинця Варраву, тому що Ісус поніс на Собі прокляття гріха, та осуд за нього. Господь сказав: “Я, Я є Той, Хто стирає провини твої ради Себе, а гріхів твоїх не пам’ятає!” (Іс. 43:23) Він обіцяв стерти наші провини заради Самого Себе, та не пригадувати наших гріхів. Чому це сталося? Тому що Ісус пішов на хрест. Без Хреста, без Його крові, немає прощення. Але, якщо є Його кров, то більше нічого не потрібно. Більш того, смерть Ісуса Христа відкрила нам доступ до всякої благодаті. І найбільшу благодать ми маємо в тому, що Ісус відкрив нам шлях до Бога: “Отож, браття, ми маємо відвагу входити до святині кров’ю Ісусовою, новою й живою дорогою, яку нам обновив Він через завісу, цебто через тіло Своє, маємо й Великого Священика над домом Божим, то приступімо з щирим серцем, у повноті віри, окропивши серця від сумління лукавого та обмивши тіла чистою водою!” (Євр. 10:19-22). Коли ми приходимо з вірою та покаянням до Ісуса Христа, Його кров омиває наші гріхи та змінює нашу зіпсовану природу. Коли ми читаємо про суд над Ісусом, про Його розп’яття та смерть, нам боляче, тому що ми знаємо свою невідповідність між тим, якими ми маємо бути, та тим, що ми є. Але Христос був виданий для того, щоб ми жили, щоб ми стали дітьми Божими, щоб мали доступ до Бога, і щоб Його кров, омиваючи наші гріхи, змінювала нас. В цьому наша радість і наше сподівання. 

(п Авраам Влад)

Він видав, щоб розп’ятий був

Від Матвія 27:1-30

Ключовий вірш 26

1. Вірші 1,2. Що ранком зробили первосвященики та старші народу? З якої причини, на вашу думку, вони це зробили і що це про них говорить?

2. Вірші 3-10. Що зробив Юда? Чому він так зробив? Як ви вважаєте, чи він покаявся? Що зробили священики з грошима? Як тут виконалася воля Бога? (Зах. 11:12,13) Що ці події говорять про покаяння, про Божу волю та про відповідальність перед Богом.

3. Вірші 11-25. Що запитав у Ісуса Пилат? Чому Пилат дивувався? В чому був вибір Пилата? Як Пилат хотів уникнути вибору й відповідальності? Чи вдалося це йому? Що, в решті решт, вирішив Пилат?

4. Вірші 26-30. Що зробили вояки? Чому, на вашу думку, вони не могли втриматися і просто зробити страту, навіщо їм було ще знущатися над Ісусом?

5. Які слова сказав Ісус в цьому уривку? Чому Ісус мовчав? Вірші 25,26. Як юдеї прийняли на себе відповідальність за смерть Ісуса? Чи лише юдеї відповідальні? Що події суду над Ісусом говорять про людську сутність? Чому Ісус мав бути розіп’ятий? (читати Ісая 53 розділ)

ВІДТЕПЕР ВИ ПОБАЧИТЕ ЛЮДСЬКОГО СИНА

Від Матвія 26:47-75

Ключовий вірш 64 : “Промовляє до нього Ісус: Ти сказав… А навіть повім вам: відтепер ви побачите Людського Сина, що сидітиме праворуч сили Божої, і на хмарах небесних приходитиме!”

В минулому уривку ми вивчали про боріння Христа в Гефсиманському саду. Це була страшна боротьба. До крові. Боротьба, в якій Він хотів би отримати підтримку Своїх учнів, та вони спали. Молитва, на яку Він хотів би отримати від Отця зовсім іншу відповідь… Як би Йому хотілося, щоб Отець сказав: «добре, Сину улюблений, нехай буде, як Ти хочеш». Та Господній задум полягає в тому, щоб викупити від гріха, прокляття й смерті тих, кого Він полюбив від вічності. І ціна цього викуплення – Кров Сина Божого. В цьому останньому випробуванні Господь Ісус перемагає так само, як Він переміг і в першому. Він встає з молитви готовий до подальших подій: «Уставайте, ходім, ось наблизився Мій зрадник!» (46).

В уривку, який ми вивчаємо сьогодні події розгортаються дуже швидко. Ісус заарештований і засуджений. Один з Його учнів зрадив Його, інший зрікся, усі інші – втекли. Петро плаче, а вороги Христа торжествують. Та в цьому вирі подій ми бачимо Ісуса, Який не боїться і не тікає. На неправедному суді, оббріханий і принижений, Він проголошує Себе Христом і Сином Всевишнього. Він йде, щоб отримати всю владу і всю славу. Йде, щоб встановити Своє Царство. Нехай Господь зараз Духом Своїм діє в нас, щоб відкрити нам розум до розуміння Його слова. Нехай Господь відкриє нам очі, щоб бачити Сина Людського, що сидить праворуч сили Божої.

Подивіться вірші 47-50: «І коли Він іще говорив, аж ось прийшов Юда, один із Дванадцятьох, а з ним люду багато від первосвящеників і старших народу з мечами та киями. А зрадник Його дав був знака їм, кажучи: Кого поцілую, то Він, беріть Його. І зараз Він підійшов до Ісуса й сказав: Радій, Учителю! І поцілував Його. Ісус же йому відказав: Чого, друже, прийшов ти? Тоді приступили та руки наклали на Ісуса, і схопили Його». 

Трішки вище в цьому ж розділі ми читали, як після подій з помазанням Ісуса дорогоцінним миром, Юда подався до первосвящеників і сам запропонував їм свої послуги: «Що хочете дати мені, і я вам Його видам?» (15). Первосвященики не могли заарештувати Ісуса вдень, бо Він завжди був оточений прихильним натовпом. Так само, їм не легко було зробити це вночі. Бо Ісус на ніч залишав Єрусалим. Їм потрібен був хтось, хто зміг би привести їх до Христа в такий час, коли Він був сам, щоб не сталося заворушень. Потім, швидко, щоб ніхто не опам’ятався, засудити Його і так само швидко стратити. Допомога Юди була можливо не критичною, але дуже доречною, тож вони дали йому 30 срібняків. Під час таємної вечері Юда залишив учнів. Він знав, куди вони підуть далі. Тож зібравши сторожу від первосвящеників, Юда повів їх до саду, де вони часто лишалися на ніч. 

Первосвященики не хотіли б, щоб Ісус втік скориставшись темрявою. Воїни могли легко помилитися в непевному світлі факелів. Тому Юда вирішив явно вказати на Ісуса. Він наблизився до Ісуса, демонструючи мирні і добрі наміри. Зі словами «радій, Учителю!» він прихилився до Христа і поцілував Його, як добрий друг. 

п. Яків часто повторює, що найбільшого болю нам завдають ті, хто найближче до нас. Ми знаємо, чого очікувати від ворогів. Але бути зрадженим тим, хто ділив з тобою хліб, труднощі і радості, тим, кому ти довіряєш, кого любиш – це справді боляче. Та Ісус відповідає Юді не гнівом і не прокльонами. Він каже: «Чого, друже, прийшов ти?» Тоді приступили та руки наклали на Ісуса, і схопили Його. 

Зрозуміло, що учні не могли спокійно спостерігати за цим свавіллям. Один із них (від Івана ми дізнаємося, що то був Петро), схопив меч і вдарив одного з священицьких рабів. Цікаво, чому не Юду. Петро не був солдатом. Він краще вправлявся з човном і сіттю, ніж зі зброєю. Рабу Первосвященика пощастило і постраждало лише вухо, та й те Ісус приліпив на місце. 

Ісус не хоче, щоб пролилася кров. Він зупиняє Петра. Подивіться вірші 52-54: «Тоді промовляє до нього Ісус: Сховай свого меча в його місце, бо всі, хто візьме меча, від меча і загинуть. Чи ти думаєш, що не можу тепер упросити Свого Отця, і Він дасть Мені зараз більше дванадцяти легіонів Анголів? Але як має збутись Писання, що так статися мусить?»

Іноді ці слова Ісуса виривають з контексту і використовують на виправдання пацифізму. Однак, коли ми читаємо і наступні вірші, то розуміємо, що Ісус говорить про меч не філософськи, а стосовно конкретної ситуації. 

По-перше, сили учнів і сили священицької сторожі були явно не рівні. 11 учнів з двома мечами не являли собою серйозної загрози для озброєного загону, який прийшов заарештовувати Ісуса. Якби вони чинили збройний спротив, їх би тут на місці і повбивали. Тим більше, якщо священики заручилися підтримкою римських вояків. 

По-друге, Ісус мав значно більші можливості захистити Себе: «Чи ти думаєш, що не можу тепер упросити Свого Отця, і Він дасть Мені зараз більше дванадцяти легіонів Анголів?» каже Він Петру? Ісус має значно більше, ніж меч в руках Петра. Він має любов Отця, який завжди готовий почути Його молитву. Він має під рукою легіони небесних воїнств. Ці вояки нічого не могли би зробити Христу, якби Він сам не дозволив тому статися. 

По-третє, Ісус каже: «Але як має збутись Писання, що так статися мусить?» Цей арешт і все, що відбудеться за ним – це виконання Писання, виконання Божої волі. Ісусові не вперше загрожувала серйозна небезпека. В інших обставинах Він просто йшов від тих, хто зазіхав на Нього. Згадайте, як в Назареті натовп хотів скинути Його зі скелі. Тоді Він просто пройшов між ними і ніхто не зачепив Його. Але зараз прийшов час, коли Він мав бути відведений на заколення, як Агнець Божий. Тож Він наказує Петру сховати свого меча. 

Слова Христа не значать, що ми не можемо використовувати зброю, щоб захищати свої життя чи країну. Однак, з іншого боку, ми також маємо розуміти, що меч чи насильство – це не те, чим будується чи стверджується Христове Царство. Писання має не мало уривків, де служителі Христові порівнюються з військом, та все ж ми не за тілом воюємо, «зброя бо нашого воювання не тілесна…» каже ап. Павло в 2Кор.10:4а. Зброя, якою ми діємо, щоб руйнувати диявольські задуми – це слово Боже, це віра, молитва та любов. Амінь.

Коли стало зрозуміло, що Ісус не збирається воювати зі священиками і якось захищатися, учні розбіглися. Ісуса заарештували і повели на двір первосвященика, а Петро пішов за Ним здалека, щоб бачити кінець (56-58). 

Що за суд чекав на Ісуса на дворі первосвященика? Подивіться вірші 59-61: «А первосвященики та ввесь синедріон шукали на Ісуса неправдивого свідчення, щоб смерть заподіяти Йому, і не знаходили, хоч кривосвідків багато підходило. Аж ось накінець з’явилися двоє, і сказали: Він говорив: Я можу зруйнувати храм Божий, і за три дні збудувати його».

Нічної пори священики та весь синедріон зібралися в домі первосвященика Каяфи, щоб судити Ісуса. Усі вони вважали Його шарлатаном. Усі вони вважали, Його вчення неправильним. Але коли прийшов час оголосити звинувачення, раптом виявилося, що нема ніяких підстав, щоб Його заарештувати. Він не порушив ніякого закону і ніякої заповіді. Він не підбурював нікого до повстання. Тоді вони почали шукати неправдивого свідчення, щоб смерть заподіяти Йому. Але знову ж таки, згідно закону злочин мав бути підтверджений устами хоча б двох свідків. Свідок, який свідчив неправдиво і це викривалося, сам мав бути покараний. Тому, свідки приходили на засідання один за одним, по черзі, щось говорили, та їхні свідчення не співпадали. Аж накінець, каже Матвій, з’явилися двоє, і сказали: Він говорив: Я можу зруйнувати храм Божий, і за три дні збудувати його. 

Відверто кажучи і це свідчення не тягнуло на серйозне обвинувачення. Навіть враховуючи, що слова Ісуса перекрутили, свідки не сказали, що Ісус збирався зруйнувати храм, лише, що Він казав, що може. 

У відповідь на всі звинувачення Ісус мовчав. Не раз і не два фарисеї розставляли Йому пастки і намагалися зловити Його в слові. Але кожного разу Своїми мудрими відповідями Він руйнував усі недолугі спроби. Та цього разу Він мовчить. Тоді вже не витримує Первосвященик. Він хоче, щоб Ісус Сам свідчив проти Себе і заприсягає Його Живим Богом. Подивіться, вірш 63: «Ісус же мовчав. І первосвященик сказав Йому: Заприсягаю Тебе Живим Богом, щоб нам Ти сказав, чи Христос Ти, Син Божий?»

Що відповідає Ісус на це запитання? Подивіться вірш 64: «Промовляє до нього Ісус: Ти сказав… А навіть повім вам: відтепер ви побачите Людського Сина, що сидітиме праворуч сили Божої, і на хмарах небесних приходитиме!»

Ісус каже: «ти сказав…», в Євангелії від Марка ми бачимо ще більш пряму відповідь. Він каже: «Я». 

Не так часто ми знаходимо в Євангеліях, коли Ісус на стільки прямо називає Себе Христом та Сином Божим. Але цього разу Він явно свідчить про Себе. Він не залишає місця для неоднозначностей. Він навіть йде далі: «… А навіть повім вам: відтепер ви побачите Людського Сина, що сидітиме праворуч сили Божої, і на хмарах небесних приходитиме!» 

Що це за картина, яку Ісус малює синедріону? Він цитує тут пророка Данила 7:13,14. У видінні пророк бачив Сина Людського, Месію, Який прийшов до Божого престолу з небесними хмарами. Йому дане вічне панування, слава та царство над усіма народами і племенами. Він сідає по правиці Божій, щоб чинити суд і правду. 

Як правило, розбираючи цей уривок з пророка Данила, багато хто думає: «напевне тут йдеться про другий прихід Христа, коли Він зацарює над усім всесвітом явно». Але Матвій по іншому пояснює нам це видіння. В його оповіданні це пророцтво здійснюється коли? Відтепер! – каже Ісус. 

Євангелія від Матвія – це Євангелія Царства. Вона починається з картини народження Царя. Його останні слова про те, що Царство прийшло. Справа учнів – сповістити про це усі народи. В оповіданні Матвія Ісус не каже учням: Я піду до Отця, щоб отримати всю владу на небі і на землі. Ні! Воскреслий Христос каже: «дана Мені вся влада на небі і на землі». Він не колись царюватиме над усім всесвітом. Він вже зацарював посаджений по правиці Божій «вище від усякого уряду, і влади, і сили, і панування, і всякого ймення, що назване не тільки в цім віці, але й у майбутньому. І все впокорив Він під ноги Йому» (Еф.1:20-22). Його суд почався з дому Божого і Єрусалиму, як ми вивчали в 24му есхатологічному розділі, і первосвященик став свідком цьому суду. Христос зацарював, і прийде день, коли перед Ним схилиться кожне коліно небесних і земних, і кожен впокориться цьому Царю, одні – з радістю, інші – змушені до того. 

Подивіться вірші 65-66: «Тоді первосвященик роздер одежу свою та й сказав: Він богозневажив! Нащо нам іще свідки потрібні? Ось ви чули тепер Його богозневагу! Як вам іздається? Вони ж відповіли та сказали: Повинен умерти!»

Ісусова відповідь була на стільки прямою, на скільки це взагалі було можливо. Після цих слів Первосвященик мав або впасти перед Ним на коліна, або зробити, те, що він і зробив – назвати Ісуса шахраєм. Більше не було смислу гратися в правосуддя і викликати свідків. Не потрібно було навіть голосувати. Все було вирішене наперед: «Повинен умерти!»

Що в цей час робив Петро? Петро перед домом сидів на подвір’ї. Не так давно, кілька годин тому, він присягався, що готовий піти на смерть за Христа. Але на подвір’я первосвященика він прийшов не для того, щоб покласти своє життя. А для того, щоб бачити кінець. Тому, коли, його запитали чи він не один із Христових учнів, він відрікся: «не знаю Цього Чоловіка!…» (72). Після того, як Петро зрікся Христа тричі, заспівав півень. І згадав Петро сказане слово Ісусове. І, вийшовши звідти, він гірко заплакав… За легендою, все своє життя Петро не міг чути співу півня без того, щоб заплакати.

Цей спів півня нагадав Петру слово Христове. Цей спів нагадав Петру любов Христа. Петро не знав себе, але Ісус добре знав його. І навіть при цьому, не дивлячись на це, продовжував любити його і молитися за нього. 

Чому Петро впав? – проста відповідь: тому що він був грішником. Ми легко можемо впізнати в Петрові себе. Так само, як він ми зарікаємося уникати гріха, але раз за разом падаємо, повертаємося до тих самих справ, яких самі соромимося. Але з благодаті Своєї Господь дає нам згадати Його слово і перед Його словом покаятися. І знову прийти до Нього. І вірувати в Нього. Бо наше спасіння не в силі наших обіцянок, а в обітниці Божій. Бо наше спасіння не в силі нашої вірності, а у вірності Бога, який віддав Сина Свого на Хрест за наші гріхи.

Інша проста відповідь – бо він не молився. Ісус переміг в молитві і зараз залишився невідступним в Своєму рішенні. Петро не молився і впав. Молитва справді дає укріплення нашій вірі і духу, щоб ми могли протистати дияволу і спокусам і перемогти. Через п’ятдесят днів цей самий Петро після спільної молитви з учнями прийме Духа Святого і свідчитиме не перед служницею, а перед тисячами юдеїв, а потім і навіть перед тим самим синедріоном, що цей Ісус є Господь і Христос. Тож «Пильнуйте й моліться, щоб не впасти на спробу» (41) закликає нас слово Боже. 

Проблема простих відповідей в тому, що вони породжують все нові і нові питання і перестають бути простими. Ми не знайдемо вирішення цих проблем і питань в Петрові чи в самих собі. Бо це вирішення в Ісусі Христі. В усій цій круговерті подій і в наших життях – Він єдиний, хто справді знає, що відбувається. Він єдиний – тверда скеля, на якій ми можемо стояти. Він єдиний вірний. В Ньому одному спасіння. 

Тож нехай Господь помилує нас, щоб нам вірувати в цього Христа, Сина Божого, якому дана вся влада на небі і на землі. Сьогодні нехай Господь помилує нас, щоб нам пам’ятати Його слово і перед словом Його завжди покаятися. Сьогодні прийди до Нього. Сьогодні впокорись Тому, хто поставлений над усім всесвітом, щоб бути Царем і Спасителем. 

(п. Йонатан)

ВІДТЕПЕР ВИ ПОБАЧИТЕ ЛЮДСЬКОГО СИНА

Від Матвія 26:47-75

Ключовий вірш 64

1. Вірші 47-56. Хто прийшов заарештувати Ісуса? Який знак Юда обрав, щоб вказати на Христа? Чому один з учнів дістав меча і що сказав на це Ісус? Як ці події сприйняли Христові учні, і як сам Ісус (54,56)? Що ви думаєте про Ісусові слова: «всі, хто візьме меча, від меча і загинуть»? Що зробили учні (56)?

2. Вірші 57-61. Куди повели Ісуса? Що зробив Петро? Чого шукали первосвященики і з якою трудністю вони зіткнулися?

3. Вірші 62-66. Як Ісус відповів на неправдиві звинувачення? Що запитав первосвященик і як відповів Ісус? На які події вказують ці слова і що вони значать (Дан.7:13-14; Мат.28:18; Дії 1:9-11)? Яким був вирок синедріону?

4. Вірші 67-75. Як поставились до Ісуса після суду? Де в цей час був Петро? Про що його питали присутні та як він відповів? Що сталося, коли Петро тричі зрікся Христа? Що ви дізналися про Ісуса з цього розділу?

«Не як Я хочу, а як Ти»

Від Матвія 26:31-46

Ключовий вірш 26:39б: «Та проте, не як Я хочу, а як Ти…»

Сьогодні ми будемо говорити про молитву Ісуса в Гефсіманії. Те, що там відбувалося, перевищує нашу уяву та розуміння. Ісус був у такій печалі, відчував таку біль, Його страждання були такими великими, що це все мало не вбило Його. Цей уривок сповнений таких страждань Христа, що нам часто хочеться пропустити його, тому що нам важко дивитися на страждання. І все ж нам не варто проходити мимо цієї події. Її змальовують усі чотири євангелісти: Матвій, Марко, Лука та Іван. У ній ми можемо заглянути в серце Ісуса, нашого Спасителя. У ньому ми бачимо ціну нашого спасіння. Хай Господь сьогодні благословить нас.

 

Перше, Ісус попереджає учнів (31-35). Подивіться на вірші 31-32

 

31 Промовляє тоді їм Ісус: Усі ви через Мене спокуситеся ночі цієї. Бо написано: Уражу пастиря, і розпорошаться вівці отари

32 По воскресенні ж Своїм Я вас випереджу в Галілеї.

 

Ісус пам’ятав пророцтво пророка Захарії: «Удар пастиря – і розпорошаться вівці» (Зах.13:7), та знав, що цієї ночі воно збудеться. Ісус, пастир, буде вражений, а Його вівці – учні – розпорошаться. Але була і гарна новина. Хоча Ісус буде вражений, Він воскресне. Хоча Його учні розпорошаться, але потім зберуться знову в Галілеї. Там Христос їх зустріне. Хоча вони зрадять Його, Він не зречеться їх.

 

Петро відповів: «Якби й усі спокусились про Тебе, я не спокушуся ніколи» (33) Ми не очікували від Петра іншої відповіді. Ісус сказав: «Усі ви … спокуситеся», проте Петро не погодився з Ним, і сказав: «тільки не я». Іншими словами, Петро наче казав: «Ти, Ісусе, не знаєш, який я сильний!» Петро був щирий, коли це говорив. Він дійсно любив Ісуса. Але Петро не знав однієї дуже важливої речі: люди – це занепалі та зіпсовані істоти.

 

Ісус йому відповів:

 

34 Промовив до нього Ісус: Поправді кажу тобі, що ночі цієї, перше ніж заспіває півень, відречешся ти тричі від Мене…

 

Тут Ісус уже каже конкретно про Петра і каже детально: перш ніж заспіває півень, Петро відречеться від Нього тричі. Петро не погодився та відповів: «Навіть коли б мені навіть умерти з Тобою, – я не відречуся від Тебе!» (35) Петро знав, що любив Христа. Але він не знав іншої – дуже важливої речі – те що люди це занепалі істоти. Люди – повністю зіпсовані істоти. Біблія навчає, що усі люди – грішні та дуже зіпсовані. Небезпека не лише в тому, що ми живемо у грішному світі, серед грішних людей та зіпсованої культури. Небезпека в тому, що ми самі зіпсовані, небезпека всередині нас. І не знати цього – це велика небезпека. Один із самих великих обманів культури, у якій ми живемо, це коли люди кажуть: «я вірю лише в себе». Схоже стверджував і Петро: «Ісус, ти не знаєш мене. Вір у мене  -я тебе не зраджу». Однак проблема в тому, що люди – повністю зіпсовані істоти. І коли вони покладаються за свою зіпсованість, то падають та ламаються.  

 

Покоління часів Христа було дуже привілейованим, тому що вони бачили своїми очима і чули своїми вухами Самого Христа. Серед цих людей Дванадцять учнів були найбільш привілейованими, тому що 3,5 роки жили поруч з Христом у режимі 24/7. І серед цих Дванадцяти найбільш привілейованим був Петро. Але навіть Петро був повністю зіпсованою людиною. Тому хоча він був впевнений, що піде за Христом на смерть, він не зміг дотриматися цього свого рішення. Це називається самовпевненість, і є дуже небезпечно. Петро багато гордився собою, не слухав Ісуса, і, як ми побачимо далі, не молився. Мудрість у тому, щоб знати свої недоліки, і пильнувати. Інакше, ми несподівано, і дуже болюче падаємо.

 

Друге, «не як Я хочу, а як Ти» (36-46). Подивіться на вірші 36-37:

 

36 Тоді з ними приходить Ісус до місцевости, званої Гефсиманія, і промовляє до учнів: Посидьте ви тут, аж поки піду й помолюся отам

37 І, взявши Петра й двох синів Зеведеєвих, зачав сумувати й тужити.

 

Після святкування Пасхи Ісус прийшов уночі із учнями в Гефсиманський сад. «Гефсиманія» означає «оливкова давильня». Там був оливковий сад, кажуть що і в наш час там також оливковий сад, і навіть показують місце, де молився Ісус. Цей сад був приватною власністю. Він комусь належав. Господар вирощував там оливки і давив з них оливкове масло. Незадовго до цього невідомий послідовник Ісуса дав йому осла щоб увійти в Єрусалим, інший невідомий послідовник дав Йому кімнату щоб святкувати Пасху. А тут невідомий послідовник дав Ісусу можливіть знаходитися у своєму саду. Можливо там була палатка, щоб переспати уночі. В Ів.18:2 написано, що Ісус і учні часто збиралися там (див. також Лк.22:39). Тобто коли Ісус із учнями приходили в Єрусалим на Пасху, іноді вони лишалися в домі Лазаря, а іноді вони ночували в цьому Гефсиманському саду. Саме тому Юда добре знав це місце.

 

Ісус взяв з собою трьох учнів – Петра, Якова та Івана та відійшов із ними в глибину саду. Чому Ісус взяв їх з собою? Він хотів навчити їх одному важливому уроку – як через молитву перемагати спокуси. Як ми знаємо, учні не молилися і не перемогли спокуси. Вони помилилися, не послухавши Ісуса, помиллися, вирішивши спати, а не боротися в молитві. Але Ісус хотів, щоб вони навчилися важливості молитви, навіть через власні помилки. Петро був головним з Дванадцяти, Яків та Іван хотіли сидіти по праву та по ліву сторону Ісуса. Але вони не молилися і не пильнували, тому впали у спокусу. Ісус хотів навчити їх молитися.

 

Таким чином, Ісус взяв трьох учнів та відійшов із ними в глибину саду. Прочитаємо разом вірш 38: «Тоді промовляє до них: Обгорнена сумом смертельним душа Моя! Залишіться тут, і попильнуйте зо Мною…» До цього часу Ісус уже зустрів багато потрясінь. Бог прийшов до Свого народу, але вони Його не прийняли. Його зрадив Юда. Інші 11 учнів мали втекти. І багато страждать були попереду, уже в цей самий день, у п’ятницю. Ісуса мали арештувати, бити, знущатися над Ним. Але смертельний сум був через дещо більше, ніж усе це. Перед Ісусом лежала смерть. Насправді в історії багато людей спокійно зустріли свою смерть. Але не через саму по собі смерть так сумував Ісус. Ісус мав стати пасхальним Ягням, та взяти на себе гріхи світу. Ніхто в історії не стравждав так, як Ісус. Тому що на Ньому були гріхи людей усього світу. Він увібрав у Себе усю біль та страждання світу – минулі, теперішні та майбутні. І Христос мав понести гріхи усього світу. Це було зовсім нове для Христа. Він ніколи не знав гріха, Він не був грішним, Він був святим Божим Сином. Але Він мав взяти на себе та понести гріхи світу. У книзі «Володар перснів» Фродо несе перстень влади, який уособлює зло, щоб знищити його у Мордорі. Там описані його страшні страждання. Схожим чином Ісус мав понести на собі гріхи усього світу. Він не знав Божого гніву, але мав відчути Його на Собі. В Євр.5:7 написано: «Він за днів тіла Свого з голосінням великим та слізьми приніс був благання й молитви…». Ісус молився в великим голосінням та слізьми. Він був на межі Своїх сил. Євангеліст Лука описує, що Його піт був як каплі крові. Піт як кров – це максимальна стадія людського стресу. Ніхто з тих, хто коли небудь жив чи буде жити на цій землі у людському тілі не переживав таких страждань.

 

Ісус ніколи раніше не мав такої боротьби. На початку Свого служіння диявол спокушав Його в пустелі. Він спокушав їти легким шляхом у житті. Не страждати. Не пережити цього всього, до чого Ісус готувався. В Мт.16:22 диявол знову спокушав Ісуса через Петра, який сказав Йому: «Такого Тобі хай не буде!» І тут ми бачимо диявола знову. В Лк.22:53 прямо перед Своїм арештом Ісус каже: «Та це ваша година тепер, і влада темряви…» Цю подію іноді називають «Остання спокуса Христа», і це дійсно так. Але знову: ніколи раніше боротьба Ісуса не була такою суворою та виснажливою.  

 

По Своїй божественній природі Ісус не був підвладний спокусам. Ап. Яків сказав: «Бо Бог злом не спокушується» (Як.1:13б) Як Бог Ісус не міг ні спокуситися, ні згрішити. Але як людина, Ісус був підвладний спокусам. І тому Він вів цю напружену боротьбу.

 

Прочитаємо вірш 39: «І, трохи далі пройшовши, упав Він долілиць, та молився й благав: Отче Мій, коли можна, нехай обмине ця чаша Мене… Та проте, не як Я хочу, а як Ти…» «Упав Він долілиць»: раніше перед Ісусом падали долілиць – як вираз великої покори перед Божим Сином. Але тут Ісус падає долілиць перед Своїм Батьком. Це єдине місце в Біблії, де Ісус падає долілиць. І це показує велику покору Христа перед Своїм Батьком. Ісус не хотів брати на Себе гріхи світу. Він був Святим. Гріх був йому противним. Він не хотів страждати і молився: «нехай обмине ця чаша Мене». Що було налито у ту чашу? Божий гнів. Ісус не хотів брати не Себе Божий гнів. Але якби Ісус оминув хрест, то як кажуть: небеса були б порожні, а пекло переповненим. Тоді не було б спасіння.

 

Дивовижно, що посеред такої напруженої боротьби Ісус думав про Своїх учнів. Подивіться на вірші 40-41:

 

40 І, вернувшись до учнів, знайшов їх, що спали, і промовив Петрові: Отак, не змогли ви й однієї години попильнувати зо Мною?…

41 Пильнуйте й моліться, щоб не впасти на спробу, бадьорий бо дух, але немічне тіло.

 

Ісус знайшов, що учні Ісуса спали. Звичайно, вони поїли на пасхальній вечері, потім прогулялися в сад. Була глибока ніч. Звичайно, вони дуже хотіли спати. Євангеліст Лука добавляє, що учні «спали з журби». Останнім часом на них звалилося багато такого, через що вони журилися. Вони надіялися, що Ісус встановить земне царство, але Він збирався померти. Вони очікували на славу, але тепер їх майбутнє було незрозумілим. Він сказав, що усі вони зрадять Його. Це було не те, на що розраховували учні. Все це було дуже сумно. Тому учні поснули з журби. Сон заспокоює. Ви коли небудь спали з журби, щоб утекти від реальності? Ісус застеріг їх: «Пильнуйте й моліться, щоб не впасти на спробу, бадьорий бо дух, але немічне тіло». Ісус застеріг їх: вони вразливі духовно, їм потрібно покладатися не на себе, а на Бога. Серед страшних страждать, Ісус пам’ятав про Своїх учнів.

 

Далі Ісус знову повернувся до молитви, і перервав їх лише тому, що турбувався про Своїх учнів. Ісус вийшов переможцем із цієї спокуси та боротьби. Він молився так у 42-ому вірші: «Отче Мій, як ця чаша не може минути Мене, щоб не пити її, нехай станеться воля Твоя!» В напруженій молитовній боротьбі Він вирішив прийняти Божу волю. Молитися про виконання Божої волі – це високий рівень молитви. Зазвичай люди просять Бога про виконання своєї волі. Але Ісус молився: «нехай станеться воля Твоя!» В 1902 р. Аделаїда Поланд у віці 40 р. була присутня на молитовному зібранні. Там вона почула молитву старших жінок: «будь з нами, Господи». Молитва цих жінок зворушила її серце та надихнула написати гімн «Хай буде воля, Боже Твоя». Чи молитися Ви так? Ісус навчає нас молитися так. В молитві Господній Він сказав: «Хай буде воля Твоя!» Петро казав, що готовий померти за Ісуса, але не міг помолитися навіть годину (40). Ви можете молитися одну годину? Важко молитися одну хвилину. Дуже важко молитися десять хвилин. А молитися годину – для багатьох це як померти.

 

Ісус молився усю ніч. І в 46-ому вірші ми бачимо вже зовсім іншого Ісуса: «Уставайте, ходім, ось наблизився Мій зрадник!» Спокуса подолана. Рішення прийнято.

 

На завершення: сьогодні через молитовну боротьбу Христа ми побачили ціну нашого спасіння. Ми також навчалися молитися: «Хай буде воля Твоя!» У нас є багато бажань: щоб ми були здорові, щоб наші діти були здорові, щоб жити у гарному будинку чи квартирі. Але більш важливе запитання: «Яка Божа воля?» Якщо ми лише наполягаємо на своїй волі, і не переймаємося тим, що Бог хоче, то ми приречені на поразку та невдачу. Тому питання, яке я маю собі задати: «Чого хоче Бог? Чи вірю я, що Божа воля найкраща для мене?» Хай Господь допоможе Вам прийняти Його волю. 

(п. Яків)

«НЕ ЯК Я ХОЧУ, А ЯК ТИ»

Від Матвія 26:31-46

Ключовий вірш 26:39б

1. Про що Ісус попередив учнів? (31-32) Чому Петро не погодився з Ісусом? (33-35) В якій небезпеці він знаходився? (Лк.22:31) У чому була проблема Петра?

2. Про що Ісус попросив Своїх учнів? (36-38) Як вони вчинили та чому?

3. Про що молився Ісус? (39, 42) Що таке «чаша»? Чому Його душа була обгорнена смертельним сумом? (Ів.1:29; 2 Кор.5:21; Гал.3:13)

4. Прочитайте ще раз молитву Ісуса. Що означає «не як Я хочу, а як Ти…», «нехай станеться воля Твоя!» Чи молитеся Ви такою темою молитви? Яка Божа воля у Вашому житті?

5. Як боровся Ісус? (39-46) Як Він зміцнився через молитву? Чому Ви вчитеся тут про молитву?

КРОВ НОВОГО ЗАПОВІТУ

Від Матвія 26:14-30

Ключовий вірші 27,28 : «А взявши чашу, і подяку вчинивши, Він подав їм і сказав: Пийте з неї всі, бо це кров Моя Нового Заповіту, що за багатьох проливається на відпущення гріхів!»

В дитинстві моїм улюбленим святом в році була Пасха. З різних причин. По-перше, рідня мого батька була католицькою, а мами – православною. Тому ми святкували двічі. Спочатку ми їхали до одного дідуся і там хресна готувала рясний і смачнючий обід. Потім – до іншого, і там ми також наїдалися пасками, яйцями і домашніми ковбасами. Спочатку ми христосались польською, а через тиждень-два – українською. В костелі м. Бар, Вінницької обл. вночі відбувалася дивовижна літургія з урочистими співами. Це було на стільки прекрасно, що навіть важко передати словами. 

Зараз Пасха, напевне, також моє найулюбленіше свято. Але вже не через весь той перфоманс, а через те, що саме ми святкуємо на Пасху – воскресіння і перемогу нашого Господа над гріхом, смертю та адом. В уривку, який ми вивчаємо сьогодні, Пасху святкує наш Господь. Він святкує її разом зі Своїми учнями і це Його остання Пасха. Вона відрізняється від тієї, яку святкуємо ми. Чесно кажучи, вона більше схожа на Пасху Старого Заповіту. Схожа, але все ж не така сама. Бо раптом, під час вечері Ісус берез звичні кожному юдею образи і наповнює їх новим значенням. Раптом, під час вечері Він проголошує настання епохи Нового заповіту і запроваджує таїнство Причастя. Він проголошує відпущення гріхів в Своїй крові. Що це за дивовижна вечеря? І що це за Новий заповіт, в який Господь бере Своїх учнів? Нехай Господь зараз зробить наші серця м’якими, а розум гострим, щоб нам розуміти Його слово, вірувати в нього і коритися йому.

Подивіться вірші 14-16: «Тоді один із Дванадцятьох, званий Юдою Іскаріотським, подався до первосвящеників, і сказав: Що хочете дати мені, і я вам Його видам? І вони йому виплатили тридцять срібняків. І він відтоді шукав слушного часу, щоб видати Його».

Минулого разу ми читали про жінку, яка помазала Ісуса дорогоцінним миром. Її вчинок був дивним, незрозумілим і, на думку багатьох, марнотратним. Її вчинок викликав обурення в серцях учнів, і особливо в Юди. Але її вчинок був виявом щирої любові цієї жінки до Вчителя. Ісус прийняв його, як зроблений особисто для Нього і високо оцінив. Тоді, каже Матвій, один із Дванадцятьох, званий Юдою Іскаріотським, подався до первосвящеників, і сказав: Що хочете дати мені, і я вам Його видам?

Чому Юда так вчинив? – нам важко сказати напевне. Вочевидь, його цінності і стосунки з Ісусом, його мотиви відрізнялися від мотивів і цінностей інших учнів. Писання називає його злодієм і відкриває нам одну з його рис – він любив гроші. Він слідував за Христом поки мав надію збагатитися. Але, вочевидь, тепер зрозумів, що ця надія марна. І, якщо жінка віддала все, що мала заради Ісуса, то Юда, навпаки, видав Ісуса, щоб здобути хоча б щось для себе.  

Навіщо Юда знадобився первосвященикам? Це, в цілому, зрозуміло. Вони задумали згубити Ісуса, але боялися, що це спричинить колотнечу в народі. Священики не могли взяти Ісуса вдень, коли Він був оточений людьми. І вони не могли взяти Ісуса вночі, бо Ісус вечором йшов з Єрусалиму. Щоб здійснити свій задум, їм потрібна була людина, яка могла б вказати слушний час і місце, коли навколо Ісуса найменше людей. Юда мав стати їм у нагоді. 

Подивіться вірші 17-18: «А першого дня Опрісноків учні підійшли до Ісуса й сказали Йому: Де хочеш, щоб ми приготували пасху спожити Тобі? А Він відказав: Ідіть до такого то в місто, і перекажіть йому: каже Вчитель: час Мій близький, справлю Пасху з Своїми учнями в тебе» 

Для первосвящеників зручним часом був би вечір, коли люди розійдуться по домівках, щоб в колі сім’ї споживати Пасху. Відповідно до записів Луки, місце щоб спожити Пасху готували Петро та Іван. Ісус не вказав конкретного місця. Вечеря готувалася в атмосфері таємничості. Тому вона і називається Таємною Вечерею. Юда до останнього моменту не знав, де саме вони зберуться. Він подався до храмової сторожі, вночі, коли вечеря вже почалась. Завдяки цьому Ісус мав час, щоб побути з учнями. Три з половиною роки Він був із ними і навчав їх усього, та цієї ночі Він хотів дати їм дещо особливе. 

Чи знав Ісус про Юдину зраду? Звичайно знав. Тим не менше Він до кінця любив навіть Свого зрадника. До кінця намагався допомогти навіть йому. Подивіться вірші 20-21: «А коли настав вечір, Він із дванадцятьма учнями сів за стіл. І, як вони споживали, Він сказав: Поправді кажу вам, що один із вас видасть Мене…»

До цього випадку Ісус декілька разів попереджав учнів про те, що Він буде виданий в руки первосвящеників і грішників. Учні розуміли, що в Єрусалимі їх не чекають з хлібом-сіллю, і розуміли, що у Вчителя є вороги. Тим не менше до цього моменту Ісус жодного разу не прохопився, що один з них – зрадник. Для них Його слова – несподіванка. «вони засмутилися тяжко, і кожен із них став питати Його: Чи не я то, о Господи?» (22) Але зовсім по-іншому ці слова звучать для Юди, коли в нього в кишені вже лежить 30 срібняків. Звичайно, Юда, щоб не виділятися, також питає: «чи не я то, Учителю?» але він бачить, що Ісус знає і ті гроші печуть йому кишеню. 

Слова про зраду сказані для Юди. Попередження про те, що ліпше б тій людині, що видає Сина Людського, не родитися – також для нього. І ми не знайдемо жодного Ісусового слова гніву чи ненависті до того, хто Його зрадив. Лише глибокий жаль. Та Юда, вирішивши робити зло, на свою біду пішов до кінця. 

Євангеліст Іван, каже, що після цього епізоду Юда залишив зібрання. Вийшов в ніч, щоб привести храмову сторожу і видати їм Ісуса. Установлюючи Господню Вечерю, Ісус залишається з самими лиш учнями. Тому, хоча Церква має різні служіння і активності і деякі з них назначені як для віруючих так і для невіруючих (наприклад, служіння слова і проповідь Євангелії), але Причастя – це дещо особливе. Це те, що Господь дав Своїй Церкві, тим, хто вірує в Його ім’я, кого Він взяв в Свій заповіт. 

Подивіться вірші 26-28: «Як вони ж споживали, Ісус узяв хліб, і поблагословив, поламав, і давав Своїм учням, і сказав: Прийміть, споживайте, це тіло Моє. А взявши чашу, і подяку вчинивши, Він подав їм і сказав: Пийте з неї всі, бо це кров Моя Нового Заповіту, що за багатьох проливається на відпущення гріхів!»

Перше, що ми помічаємо в цих словах, це те, що Ісус використовує тут певні специфічні поняття і терміни. Ми звикли до них, тому що вони весь час на слуху і часто ми навіть не задаємо собі питання, що ж вони значать. Я говорю зараз про такі речі, як «Новий Заповіт» та «кров Заповіту», про які Ісус говорить в цих віршах. Слова «Новий Заповіт» асоціюються в нас швидше з певною частиною Біблії, ніж з якимись стосунками. Чи не так? Але Ісус явно говорить не про Євангелія і Послання апостолів, які ще не були написані. З іншого боку, ми не знайдемо, щоб Він вживав ці слова десь раніше, чи пояснював учням їх значення. Вочевидь учні розуміли їх без додаткових пояснень. Що ж значать ці слова? Що таке «заповіт»? 

В загальному випадку, Заповіт (євр. behrit) – це узи скріплені кров’ю, стосунки в основі яких життя і смерть. Фраза «укласти заповіт» дослівно перекладається з єврейської, як «розсікти заповіт». Як правило, при укладанні заповіту сторони брали жертовну тварину, розсікали її навпіл, а потім проходили між цими  половинами, або кропили її кров’ю учасників заповіту. Ця тварина вказувала на виключну значимість і серйозність уз, якими сторони пов’язують себе. Це не просто домовленість, це справді узи життя і смерті. Смерть тварини вказувала на прокляття, яке впаде на того, хто цей заповіт порушить. 

Для сучасного світу такі стосунки в цілому не характерні. Ми скріплюємо наші домовленості підписами і мокрими печатками, а не кров’ю. Тому сучасні віруючі іноді думають про Божий заповіт, наприклад, як про останню волю: ось, Ісус зараз готується померти і тому диктує учням Свій заповіт. Інша помилка – сприймати заповіт, як форму угоди між рівними сторонами по типу: «ти мені – я тобі». 

Заповіт Бога з Його творінням за означенням не може бути ані Його «останньою волею» (Бог не збирається помирати), ані угодою між рівними сторонами. Бог і людина не є рівними сторонами. Бог – це Бог, а людина – це людина. Це не ми приходимо до Бога з пропозицією укласти заповіт. Це Він за власним розсудом зв’язує самого Себе, Всемогутнього Бога, якому належить усе і який править усім, узами життя і смерті, зобов’язаннями, клятвами і обітницями з Тими, кого Він сам покликав. Це не ми визначаємо умови і межі цього заповіту. Це Він проголошує нам Свою волю. І ми не можемо повернути Йому свою копію з правками і побажаннями: «Господи, ну це ми можемо прийняти, а тут Ти вже надто багато хочеш». Він не торгується. Кінець кінцем, Бог не вступає з людиною у випадкові стосунки, або стосунки, які ні до чого не зобов’язують. Ці стосунки напряму стосуються життя та смерті. 

І тут ми підходимо до наступного питання. Ми приблизно розуміємо, що таке Старий Заповіт. Як правило, під Старим, ми розуміємо Мойсеїв Заповіт, який Бог уклав з Ізраїлем, коли вивів його з Єгипту. Книга Вихід 19-24 розділи. Бог обіцяє зробити Ізраїль царством священиків і народом святим, якщо вони берегтимуть Його заповіт. Пояснює положення цього заповіту і скріплює його кров’ю козлів і телиці. Але що таке Новий Заповіт, про який говорить тут Ісус? Що це за нові стосунки, що це за нові узи, якими Ісус через Свою кров зв’язує Себе зі Своїми учнями? 

Ми не знайдемо відповіді на це питання в Євангеліях. Але ось що нам каже послання до Євреїв: «Свідкує ж і Дух Святий нам, як говорить: Оце заповіт, що його по цих днях встановляю Я з ними, говорить Господь, Закони Свої Я дам в їхні серця, і в їхніх думках напишу їх. А їхніх гріхів та несправедливостей їхніх Я більш не згадаю!» (Євр.10:15-17). Тут автор послання до Євреїв цитує пророка Єремію 31:31-34. Цей самий уривок автор цитує ще двічі раніше: у 8му та 9му розділах послання, кожного разу, коли говорить про зв’язок і різницю між Новим і Старим Заповітами. І, насправді, Єремія говорить трішки більше, але ось вона формула Нового Заповіту, ті нові стосунки які через кров Христа стають тепер для учнів Христа реальністю: «Дам Закона Свого в середину їхню, і на їхньому серці його напишу, і Я стану їм Богом, вони ж Мені будуть народом!.. бо їхню провину прощу, і не буду вже згадувати їм гріха!» (Єр.31:33-34).

Коли ми з лідерами вивчали цей уривок і читали з пророка Єремії, хтось із братів запитав: хіба в СЗ Бог не обіцяв так само стати для Ізраїля Богом, а їх зробити Своїм народом? Яка ж тоді різниця між Старим та Новим заповітом?

Справді, таку саму обітницю ми знаходимо і в Божому заповіті з Авраамом, коли Він обіцяв стати Богом Авраамових нащадків. І в Господньому заповіті на Сінаї, коли Він вирішив назвати синів Ізраїля Своїм особливим народом. В цьому плані між Старим і Новим заповітом справді нема різниці. Різниця є в тому, як Бог здійснює Свій заповіт. 

Тому що укладаючи заповіт на Синаї Мойсей взяв кров козлів та телят із водою і червоною вовною та покропив нею книгу заповіту і людей, проказуючи: це кров заповіту, що його наказав для вас Бог! Так само і скинію і весь посуд служебний… (Євр.9:19-21) Та кров Нового заповіту – це не кров телят та козлів. Що це за кров? – це кров Христа.

Ця кров очищує не посуд для богослужіння, не книгу, не одіж священика і не скинію. Що омиває ця кров? – нас самих. Омиває щоб очистити нашу совість від мертвих справ для служіння Богу живому та істинному (Євр.9:14). 

Люди Старого Заповіту мали Божий закон перед своїми очима, написаний на кам’яних скрижалях. Та в нас виконалася обіцянка Отча. Він послав нам Свого Духа, відродив нас до віри і Свої закони написав не на кам’яних скрижалях. Де Дух Святий записує Божий закон для нас? – на самих серцях наших. Щоб вони стали частиною нас самих, нашою плоттю і кров’ю, нашою сутністю. Кров’ю Сина ми були викуплені від нашого марнотного життя, щоб стати Богу за народ, щоб Він став для нас Богом. 

Що ж ми згадуємо і що звіщаємо, коли приступаємо до столу Вечері Господньої? Подивіться ще раз вірші 26-28: «Як вони ж споживали, Ісус узяв хліб, і поблагословив, поламав, і давав Своїм учням, і сказав: Прийміть, споживайте, це тіло Моє. А взявши чашу, і подяку вчинивши, Він подав їм і сказав: Пийте з неї всі, бо це кров Моя Нового Заповіту, що за багатьох проливається на відпущення гріхів!»

Пасха Старого Заповіту мала свої знаки. Вони їли прісний хліб, згадуючи, як Господь вивів їх з Єгипту і очистив від старої закваски, від рабського життя. Так само своє значення мала і чаша. Але Ісус бере і наповнює ці звичні речі новим смислом. Переозначує їх. Він ламає хліб в учнів на очах і роздає його їм, зі словами: прийміть, споживайте, це тіло Моє. Він подає їм чашу і вино, як кров Нового Заповіту. І, долучаючись одного хліба, однієї чаші, одного Христа учні стають народом Нового Заповіту. Тому і ми, приймаємо хліб і вино причастя не вдома, наодинці з Богом, а разом, бо цей стіл Господньої Вечері змінює нас, робить з нас один народ Божий.

В Господній Вечері ми згадуємо Христа. В Ньому наші стосунки з Отцем, стосунки Нового Заповіту. В Його плоті. В Його крові, що вилилася на відпущення наших гріхів. І без Нього, поза Ним ми не маємо нічого. Але через Христа ми приходимо на Богослужіння і збираємося перед Господнім лицем, як Ізраїль збирався на святкове зібрання. Своїми вухами ми чуємо Його слово в проповіді. Своїми очима ми бачимо Його самого і Його жертву в хлібові і вині. Всім своїм єством ми приймаємо Його самого і оновлюємося в Його Заповіті. І я молюся, щоб ми і жили в цьому поколінні, як люди Нового Заповіту. Нехай Господь помилує нас і будує з нас Свій новий народ.

(п. Йонатан)

КРОВ НОВОГО ЗАПОВІТУ

Від Матвія 26:14-30

Ключовий вірш 28

1. Вірші 14-16. Пригадайте, що вам відомо про Юду Іскаріотського. Якою він був людиною? Чому, на вашу думку, він пішов до первосвящеників? Порівняйте вчинок жінки з минулого уривку і вчинок Юди.

2. Вірші 17-19. Яке свято настало? Де учні приготували місце для святкування Пасхи? Чому ця Пасха була така важлива для Ісуса (Лук.22:15)?

3. Вірші 20-25. Що Ісус сказав учням під час вечері? Якою була їхня реакція? Що це говорить про них? Чому Ісус завів цю розмову саме зараз? Якою була реакція Юди на ці слова?

4. Вірші 26-28. Що Ісус зробив під час вечері? Що символізує хліб? Що символізує чаша? Яке значення має те, що в причасті ми долучаємося однієї чаші і одного хліба?

5. Що таке Заповіт в Біблійній мові? Де раніше в Єв. від Матвія згадується Новий Заповіт? В чому полягає суть Нового Заповіту (Єр.31:31-33; Євр.8:8-11)? Чим він відрізняється від Старого (Бут.17:7-8)? Яке значення при укладенні заповіту має пролиття крові (Євр.9:11-22)?

6. Вірші 29-30. Що іще Ісус пообіцяв Своїм учням? Яке значення для вас особисто має Ісусова Кров Нового Заповіту?

«Що зробила вона!»

Від Матвія 26:1-13

Ключовий вірш 26:13: «Поправді кажу вам: де тільки оця Євангелія проповідувана буде в цілому світі, на пам’ятку їй буде сказане й те, що зробила вона!»

Ми починаємо вивчати розділи, які розповідають про смерть Ісуса Христа. Це найбільш болючі, і водночас найбільш важливі моменти із життя та служіння Ісуса. Вірші 1-2 це вступ до 26-27 розділів, де розповідається про страждання та смерть Ісуса Христа:

1 І сталось, коли закінчив Ісус усі ці слова, Він сказав Своїм учням:

2 Ви знаєте, що через два дні буде Пасха, і Людський Син буде виданий на розп’яття.

Тільки що, у двох попередніх розділах, ми бачили Ісуса як великого Царя, як Суддю, Який прийде на хмарах небесних щоб судити живих і мертвих. Ісус – це Суддя, Який має владу або прийняти людину у Своє Царство, або вкинути її у пекло. Але тут, на початку 26-ого розділу, ми бачимо Ісуса як страждаючого слугу. Він буде виданий на розп’яття. Тут Ісус знову передбачає Свої страждання та смерть. В Євангелії від Матвія це восьмий раз. Це означало, що Ісус знав, що Його очікує, та ішов на це добровільно. Тут Він називає Своїм учням навіть час Своєї смерті – через два дні. Через два дні – це на Пасху, в Пт. після обіду, коли Ізраїльтяни заколювали ягнят, щоб їхньою кров’ю помазати перекладини дверей. Євреї святкували Пасху багато сотень років, починаючи із книги Виходу. В день, коли Бог визволяв Ізраїльтян з Єгипетського рабства, Він наказав їм заколоти ягнят, і їхньою кров’ю помазати перекладини дверей. Тоді ангел смерті оминав ці будівлі. Пасха дослівно і перекладається як «пройти мимо». У нас скоро Пасха. Але зараз ми не готуємо для заклання ягнят. Це тому що Ісус став Божим Ягням, Який прийняв на Себе страждання за наші гріхи. Ісус не втік в Галілею. Він знав, що учні зрадять Йому, але все рівно добровільно пішов на смерть заради них і заради нас. Це і є Божа любов. У фільмі «Кароль. Папа, який лишився людиною» показана друга частина життя Короля Войтили, який став папою Іваном Павлом II. Там є наступний епізод. Кароль лежить у лікарні. Він бачить як у сусідній палаті б’ється в істериці мати, малий син якої помирає, скоріше за все від раку. Кароль підходить до цієї жінки. Вона знає, що він священик, та каже йому: «Тільки не кажіть мені, отче, що Бог всемогутній та добрий». Кароль їй відповідає: «Бог є зараз з тобою». «Тоді скажіть Йому, щоб Він пішов. Я хочу лише мого сина». Кароль відповідає: «Навіть якщо я Йому скажу, Він мене не послухає». «Навіть якщо я Йому скажу, Він мене не послухає. Він знає, що Його місце зараз тут з тобою». Ісус не пішов від Своїх страждань. Він прийняв їх, щоб бути із нами та спасти нас від наших гріхів.

Подивіться на вірші 3-5:

3 Тоді первосвященики, і книжники, і старші народу зібралися в домі первосвященика, званого Кайяфою,

4 і радилися, щоб підступом взяти Ісуса й забити.

5 І вони говорили: Та не в свято, щоб бува колотнеча в народі не сталась.

Паралельно в цей же час релігійні лідери зібралися і склали свій план. Він був дуже простим: підступом взяти Ісуса й забити. На перший погляд він дуже схожий на Божий план, згідно якого Ісус також має померти. Та насправді це зовсім різні плани. Релігійні лідери планували вбити Ісуса не в свято Пасхи, тому що боялись людей. Вони не боялись Божого гніву, але боялись людського гніву. Згідно ж Божого плану Ісус мав померти саме на Пасху, саме тоді, коли заколювали пасхальних ягнят – через два дні, у п’ятницю. Релігійні лідери вели себе так, наче повністю контролювали ситуацію, навіть самого Бога. Але сталося не по їхньому, а по Божому плану. Ісус був розіп’ятий і помер на Пасху. Це каже нам про те, що Бог суверенний. Він тримав під контролем страждання Ісуса. Він тримає під контролем і наші страждання. Звичайно, ми усі в тій чи іншій мірі страждаємо. Можливо, комусь його страждання здаються особливо нестерпними. Але ми маємо пам’ятати, що Бог суверенний, і Він тримає усе під контролем. Часто Бог проводить нас через страждання до особливих благословінь. Пам’ятайте, що суверенний Бог тримає під контролем Ваше життя.

Далі Матвій залишає дім первосвященика і переносить нас у Віфанію, в дім іншого чоловіка. Подивимося на вірші 6-7:

6 Коли ж Ісус був у Віфанії, у домі Симона прокаженого,

7 підійшла одна жінка до Нього, маючи алябастрову пляшечку дорогоцінного мира, і вилила на Його голову, як сидів при столі Він.

Ісус знаходився у домі Симона прокаженого. Звичайно, цей Симон був раніше прокаженим, і на той час уже вилікувався, інакше він не зміг би бути присутнім на вечері – прокажені мали жити окремо від суспільства. Також можливо що його уздоровив Сам Ісус, саме тому він запросив Ісуса в гості, знаючи про те, що Ісус прийде на свято в Єрусалим і зупиниться в Віфанії. Таким чином, Ісус був на вечері у домі Симона. Це була досить велика вечеря. Був сам Симон, звичайно, його дружина та діти. Була сім’я Лазаря. І, звичайно, був Ісус із Дванадцятьма учнями. Не менше двадцяти чоловік. У той час їли зручно вмостившись – напівлежачи. Їли повільно, ведучи неспішні бесіди. Ті трапези були противагою сучасним фастфудам, коли люди швидко їдять і кудись спішать. Тоді не спішили, і їли повільно.

І саме в такий час до Ісуса підійшла одна жінка. Матвій не називає її імені. У паралельому місті євангеліст Марк також не називає. А Євангеліст Іван називає, і з його Євангелія ми знаємо, що це була Марія – сестра Лазаря та Марфи (Ів.12:3). У той час помазувати гостей миром було стандартною процедурою. Можливо вона стала прообразом використання дезодоранту у наш час. У той час люди не мали доступу до ванної кімнати, який ми маємо зараз. А знаходилися вони у країні з гарячим кліматом, де сильно потіли і грязнилися. У наш час, коли ми сидимо за столом, то наші ноги знаходяться під нами, тому, навіть коли вони брудні, це не така велика проблема. Але у ті часи коли ти напівлежачи сидиш за столом, твої ноги могли опинитися у несподіваному місці. Тому подухати людину запашним миром було виразом поваги не лише до самої цієї людини, але і до її оточуючих.

Але те, що зробили Марія, виходило за рамки звичаю. Звичаєм було подухати людину. Марія ж вилила миро Ісусу на голову. Не кілька капель, коли духаються, а всю пляшечку. Євангеліст Матвій каже, що це було дорогоцінне миро. Миро виготовляти з нарду – рослини, яка росла в Індії. З її кореню і добували це цінне ефірне масло. Євангеліст Марко каже, що Марія принесла чисте миро. Чисте означає нерозбавлене. Ви знаєте різницю між одеколоном, туалетною водою і духами? В одеколоні сама низька концентрація пахучих речовин – всього 4-5% і сама висока концентрація спирту. В туалетній воді концентрація пахучих речовин вища – 11-12%. В духах вона сама висока – до 30%, тому вони самі дорогі. Тому миро, яке Марія вилила на Ісуса було дуже дорогим. В Євагелії від Марка написано, що учні Ісуса навіть оцінили вартість цього миру – 300 динаріів, що становило річну заробітню платню робітника – велика сума. Ви можете запитати: «А навіщо Марія потратила таку величезну суму на пляшечку парфумів?» Ви готові потратити таку суму на парфуми? Люди тоді тратили такі кошти на миро, тому що цю пляшечку можна було використовувати протягом великого проміжку часу. Також тому це був ліквідний товар, який у випадку необхідності завжди можна було продати. Але Марія не зберегла його для себе. Вона зламала шийку цієї пляшечки і вилила усе миро, яке в ній було, на Ісуса.

Подивіться на вірші 8-9:

8 Як побачили ж учні це, то обурилися та й сказали: Нащо таке марнотратство?

9 Бо дорого можна було б це продати, і віддати убогим.

Учні не бачили любові цієї жінки до Ісуса, яка віддала Йому усе, що мала. Не бачили її вірності та відданості. Вони бачили лише як вона потратила річну заробтню платню, і це їм здалося марнотратством.

Зрозумівши це, Ісус сказав: «Чого прикрість ви робите жінці? Вона ж добрий учинок зробила Мені. Бо вбогих ви маєте завжди з собою, а Мене не постійно ви маєте» (10-11).

Ісус сказав, що ця жінка зробила добрий учинок. Те, що учні назвали марнотратством, Ісус визнав добрим учинком. Англійською «beautiful» – прекрасним. Вона віддала Ісусу саме цінне, що мала. Вона не рахувала. Вона вилила усе повністю, до кінця. Чому вона могла так зробити? Хіба вона не розуміла, що це миро так дорого вартує? Звичайно, вона розуміла. Але вона також знала любов Ісуса до неї. Тому вона могла віддати Йому усе. У нашому служінні Христу ми можемо віддавати рівно стільки, скільки знаємо Його любов. Служачи Христу, ми розуміємо, що наша жертва має чогось вартувати. Бог – це не жебрак, якому достатньо і залишків. «Якщо у мене вийде, то я прийду на Богослужіння» – Бог не приймає такого. Він Цар і Бог, Якому ми маємо віддати найкраще. Віддати наш час у вихідний в неділю. Віддати наш час у ранок, час у вечір. Віддати фінанси. Віддати сили.

Ісус зробив наступний висновок (12-13):

12 Бо, виливши миро оце на тіло Моє, вона те вчинила на похорон Мій.

13 Поправді кажу вам: де тільки оця Євангелія проповідувана буде в цілому світі, на пам’ятку їй буде сказане й те, що зробила вона!

Іісус прийняв цей вчинок Марії. Він не був марнотратством. Він зіграв важливу роль у скорому погребінні Ісуса. Ви пам’ятаєте історію, як Ісус відвідав дім Лазаря? Що робила Марфа? Марфа багато служила, служила, служила. А що робила Марія? Марія сіла біля біля ніг Ісуса і слухала, слухала і слухала Його. Марія любила Ісуса, і любила слухати Його, навчатися у Нього. Ісус часто бував у їх домі, і Марія багато слухала на навчалася у Нього. Ми не знаємо напевне, але можливо Марія повірила і пам’ятала те, що сказав Ісус. А Ісус кілька разів говорив про те, що Він буде виданий, помре і воскресне. У неї була вагома причина вірити в це, тому що вона жила поруч із людиною, яку воскресив Ісус – її братом Лазарем. Марія уже помазувала свого брата Лазаря для похорону. Вона не могла зупинити смерті та похорону Ісуса. Але вона робила те, що вона могла – вона вилила на Ісуса свою любов, помазавши Його тіло для похорону. У той час не злочинців не помазували. Ісус був розіп’ятий серед злочинців. Але не був злочинцем. В неділю вранці жінки уже не встигли помазати Ісуса пахощами, бо Він воскрес. Це зробила Марія в цей час, в домі Симона на вечері. Вона знала, що Ісус помре. Але вона також вірила, що Він воскресне.

Сьогодні ми говорили про служіння, яке приймає Ісус. Ісус наш Господь і наш Цар, Який заслуговує на найкраще. Хай Господь допоможе нам служити Йому серцем, як Марія.

(п. Яків)

«ЩО ЗРОБИЛА ВОНА!»

Від Матвія 26:1-13

Ключовий вірш 26:13

1. Прочитайте вірші 1-2. Як Ви можете назвати ці вірші в світлі розділів 26-27?

Чому Ісус знову сказав учням про Свої страждання та смерть? Як це контрастує із двома попередніми розділами?

2. Вірші 3-5. Який план розробили релігійні лідери? Як він контрастував із Божим планом (1-2)? Що це каже нам про Божий суверенітет? В чому провина Юди Іскаріота та релігійних лідерів?

3. Що зробила одна жінка? (6-7) Ким вона, можливо, була? (Див. Ів.12:1-8) Що незвичайного Ви знаходите у її вчинку? Чому ми вчимося у неї про справжнє служіння?

4. Чому учні Ісуса не зрозуміли важливість її вчинку? (8-9) Що такого розуміла ця жінка, чого не розуміли учні? Чи можливо марнотратити, віддаючи Христу? (2 Сам.24:24)

5. Як Ісус захистив цю жінку? (10-11) В чому була унікальність того моменту?

6. Яке ще значення мало це помазання? (12) Чи знала ця жінка, на Вашу думку, про прийдешні страждання та смерть Христа? По якій причині будуть згадувати про її вчинок? (13)

ТОДІ ВІН ЗАСЯДЕ НА ПРЕСТОЛІ СЛАВИ СВОЄЇ

Від Матвія 25:1-46

Ключовий вірш 31 : “Коли ж прийде Син Людський у славі Своїй, і всі Анголи з Ним, тоді Він засяде на престолі слави Своєї”

Різних речей ми очікуємо по-різному, чи не так? Наприклад, час іде дуже повільно, коли ти очікуєш відпустки. І, навпаки, час йде дуже швидко, коли ця відпустка настала. До настання одних подій ми готуємося, очікуємо їх заздалегідь. Про інші намагаємося не думати, надіючись, що того ніколи не станеться. Як ми маємо очікувати повернення нашого Царя і Господа?

24й і 25й розділи Євангелії від Матвія говорять про останні часи і прихід майбутнього віку. Це не єдине місце в цьому Євангелії, де Матвій піднімає цю тему. Наприклад, ви можете згадати 13йу розділ, де ми вивчали притчі про пшеницю і кукіль та про невода у море закиненого, а також і інші уривки. Але тут ми маємо найбільш цілісну картину Христового другого приходу. Однак цікаво, що навіть тут, Ісус зовсім мало говорить про якісь ознаки цієї події чи про сам прихід. Значно більше уваги Він приділяє тому, яким має бути наше ставлення до Його повернення. Він говорить про пильність, мудрість та відповідальність. Говорить про готовність і в цілому про очікування. Нехай Господь зараз відкриє нам розум до розуміння Його слова. Нехай Дух Святий змінює нас і зробить наші серця покірними Його благій волі. 

Минулого разу ми розібрали один з аспектів настання Небесного Царства. Який це аспект? – воно прийде неочікувано (24:39,42,44…) І, хоча в першій частині 24го розділу Ісус говорить про певні ознаки: землетруси, голод, хвороби, війни і час скорботи – насправді це речі, які ніколи нікуди не зникали зі світу. В кожному столітті християни, дивлячись на цей світ, були впевнені, що то все вже виконалося. Сьогодні ми чуємо про страшний коронавірус. Християни XVII ст. чули про страшну чуму, яка вбила 100000 чоловік, кожного п’ятого в Лондоні. Так само з війнами і стихійними лихами. Прихід Сина Людського буде неочікуваним, як потоп в дні Ноя, як прихід грабіжника. Ніхто не дасть «три зелених свистка», після яких можна буде сказати: «так, а тепер все… всі приготувалися, зібралися… вже скоро!»

В притчі про злого і лицемірного раба, якого господар поставив над своїм маєтком, головною помилкою раба була думка: «забариться пан мій прийти». Він думав, що пан прийде не скоро. Але пан не забарився. Він прийшов і зловив його на гарячому. Так само сьогодні багато людей думають: «Господь забариться прийти». Якщо не прийшов за 2000 років, то хто зна коли прийде і чи прийде взагалі. Але Господар прийде, це точно. Тож пильнуйте!

В сьогоднішніх притчах Ісус змальовує інший аспект Свого приходу. Він попереджає, що очікування справді може бути довгим. Як нам чекати в такому випадку?

Подивіться вірші 1-5: «Тоді Царство Небесне буде подібне до десяти дів, що побрали каганці свої, та й пішли зустрічати молодого. П’ять же з них нерозумні були, а п’ять мудрі. Нерозумні ж, узявши каганці, не взяли із собою оливи. А мудрі набрали оливи в посудинки разом із своїми каганцями. А коли забаривсь молодий, то всі задрімали й поснули». 

Культура і звичаї в яких ми живемо дещо відрізняється від того, що було в часи Ісуса. Тому, коли ми читаємо цю притчу, нам не зрозуміло, чому ці діви мали очікувати молодого і як той міг спізнитися на власне весілля. В нашій культурі на весіллі в центрі уваги молода. Коли вам хтось розповідає про весілля, вам розкажуть, яке в неї було плаття. Який в неї був букет. Як вона його кинула і хто його зловив. Кожен хоче зробити фото з молодою. Це її чекають біля вівтаря і це вона, як правило, запізнюється. Якщо хтось навіть спитає: «а як жених?», йому відкажуть: «ну… молодий також був». Але в часи Ісуса все було навпаки. В центрі уваги був жених. Він приходив в дім молодої і забирав її до себе. Тому його приходу очікують. Його зустрічають урочисто, з великою радістю. Діви з світильниками освітлюють його шлях до нареченої, щоб далі він взяв свою молоду і разом з весільними гостями провів усіх до свого дому. 

В цій притчі молодий – це, звичайно, Господь Ісус. Діви з світильниками – ті, хто сповідують себе християнами, ті, хто покликаний очікувати Його приходу. Молодий в притчі забарився і всі поснули: і мудрі і нерозумні. Та коли він все ж прийшов, ті, хто був мудрий поправили свої світильники, зустріли молодого і пішли на свято. А нерозумні – залишились зовні. В кінці цієї притчі ми чуємо справді страшні які устами молодого Христос каже нерозумним дівам які просяться на бенкет: «Поправді кажу вам, не знаю я вас!» (12). 

Ці слова співзвучні словам, які Він говорить в Мат.7:21-23: «Не кожен, хто каже до Мене: Господи, Господи! увійде в Царство Небесне, але той, хто виконує волю Мого Отця, що на небі. Багато-хто скажуть Мені того дня: Господи, Господи, хіба ми не Ім’ям Твоїм пророкували, хіба не Ім’ям Твоїм демонів ми виганяли, або не Ім’ям Твоїм чуда великі творили? І їм оголошу Я тоді: Я ніколи не знав вас… Відійдіть від Мене, хто чинить беззаконня!»

Ми читаємо ці слова і вони лякають нас. Ми розуміємо, що тут йдеться не більше і не менше, як про спасіння. Ми хочемо бути певними, що ці слова – не про нас. Хочемо зрозуміти, що мали одні діви, чого не мали інші. На перший погляд – це олива. Тому багато хто починає думати, а що ж в цій притчі символізує олива? Може віру? Чи може благодать? Але якщо ми подивимось глибше, то побачимо, що діви відрізнялися не тим, що в одних була олива, а в інших – ні. Чим вони відрізнялися? – Ісус говорить про це на самому початку: одні були мудрі, а інші – нерозумні. Саме мудрість перших підказала їм взяти оливи в посудини. Тут розділення проходить не за ознакою: «хто що має», а за ознакою: «хто ким є». 

В цій притчі Ісус каже Своїм учням: очікування справді може бути довгим, тож чиніть, як мудрі. Якщо прихід Христа відбудеться в рамках одного покоління, тоді учням нема часу думати стратегічно: треба йти, досягати як можна більшого числа людей. Але якщо Він не прийде ще 100, 200, 1000 років? – тоді потрібно діяти по-іншому. Потрібно записати слова Євангелії і вчення Апостолів в книгу, потрібно скласти символи віри, подумати про навчання служителів і лідерів. І якщо ми подивимося на історію церкви, то побачимо, що саме так все і сталося. 

Як же мають чинити мудрі і вірні служителі Євангелії? – про це наступна притча. Подивіться вірші 14-15: «Так само ж один чоловік, як відходив, покликав своїх рабів і передав їм добро своє. І одному він дав п’ять талантів, а другому два, а тому один, кожному за спроможністю його. І відійшов»

Притча розповідає нам про господаря, який відходив на довгий час (19) і доручив своїм рабам керувати своїм добром. Трьом з них він дав значні кошти відповідно до здібностей і спроможності кожного. Таланти, про які ми тут чекаємо, це не здібності і вміння, це – міра ваги, рівна приблизно 30кг. В даному випадку, це вага срібла.

Як зі своїм сріблом вчинив кожен з рабів? 

Перший – пустив кошти в обіг. За час відсутності пана на п’ять талантів здобув п’ять інших. Другий зробив так само і також подвоїв довірений йому капітал. Що зробив третій? – він пішов і закопав срібло свого пана. Коли пан повернувся, третій раб приніс йому той самий талант, який отримав на початку. 

Подивіться вірші 19-21: «По довгому ж часі вернувся пан тих рабів, та й від них зажадав обрахунку. І прийшов той, що взяв п’ять талантів, приніс іще п’ять талантів і сказав: Пане мій, п’ять талантів мені передав ти, ось я здобув інші п’ять талантів. Сказав же йому його пан: Гаразд, рабе добрий і вірний! Ти в малому був вірний, над великим поставлю тебе, увійди до радощів пана свого!»

Знову ми бачимо, що пана не було досить довго. Але одного дня він повернувся. Що сталося, коли він прийшов? – пан зажадав обрахунку. Ось так от неочікувано. Він захотів знати, як його раби розпорядилися його ж майном. 

Поки пан був відсутній, його раби здавалися незалежними, заможними людьми, здібними фінансистами. Це не були раби, яких ми можемо бачити в фільмах. Вони не ходили в лахмітті і не носили кайданів. Вони самі мали рабів і слуг. На власний розсуд вони орудували великими коштами і мали успіх. Але коли пан повернувся, все стало на свої місця. В присутності пана стало видно, що кошти, якими вони розпоряджалися ніколи їм не належали. Це власність пана. І самі вони також підзвітні своєму панові. Коли він хоче зробити обрахунок, вони мусять прийти і дати йому звіт. 

Поки Бог залишається за лаштунками, неявний в світі, в якому ми живемо, нам може здаватися, що наші життя, здібності, кошти, можливості, здоров’я, час… все це належить нам і ми користуємося тим, як хочемо. Задля власних забаганок. Задля власної слави. Вільні, підзвітні лише самим собі. Ми такі незалежні і впевнені, що іноді забуваємо, що все це – не наше. Що все це ми отримали від Нього. І, що коли одного дня Він захоче зробити обрахунок, кожен буде змушений прийти і дати звіт. Ця притча нагадує нам: є Бог і одного дня Він запитає: «як ти прожив Своє життя?», «як ти використав свій талант?» Подумайте, що ви відкажете Йому? 

В притчі ми бачимо перших двох рабів. Вони добре потрудилися. Вони збільшили статки вдвічі. Ми бачимо і високу похвалу від пана. Що цікаво: статки, які пан довірив рабам були справді величезні. Але пан каже кожному з них: «в малому ти був вірний, над великим поставлю тебе». Цей пан справді багатий. Здобутки вірних рабів чесно кажучи не так вже й сильно збагатили його. Але він задоволений ними. Він задоволений їхньою вірністю, їхнім бажанням примножити добро свого пана тими засобами, які вони мають. 

Що ж третій раб? – третій виявився лукавим і лінивим. Його можна спробувати зрозуміти. Чесно кажучи, його навіть трохи шкода. Він – раб. Кошти – не його. Якщо б він вклав гроші, ризикнув і прогорів – відповідальність була б на ньому. Якщо б вклав гроші і здобув, то сам від того нічого би не отримав, гроші все одно не його. Та і його відповідь і слова пана показують, що справа тут була зовсім не в тому, що він переживав за панове добро. Справа була в тому, що він був хитрий і лінивий. І боявся він не за панові статки, а за себе. Переживав про свій комфорт і безпеку: щоб нічого не сталося і пан не покарав. 

На перший погляд раби відрізняються лиш тим, що одні отримали прибуток, а інший – ні. Та знов таки ми бачимо, що різниця лежить глибше. Справа не в прибутку, не в сумі і навіть не у відсотках. Справа в тому, що один – добрий і вірний, а інший – лукавий і лінивий. Добрість і вірність першого спонукає його робити, що можна хоч, можливо сам з того і не матимеш нічого. Добрість і вірність одних спонукає їх кожного ранку встати, щоб трудитися для слави Господньої. На тому місці, де Бог тебе поставив. З тих можливостей, які Він поклав в твої в руки. Лукавство інших спонукає їх сховати свій талант і шукати виправдання своїй ліні. То ж чекайте, як добрі і вірні раби, які одного дня дадуть обрахунок своєму панові. Амінь. 

Подивіться вірші 31-33: «Коли ж прийде Син Людський у славі Своїй, і всі Анголи з Ним, тоді Він засяде на престолі слави Своєї. І перед Ним усі народи зберуться, і Він відділить одного від одного їх, як відділяє вівчар овець від козлів. І поставить Він вівці праворуч Себе, а козлята ліворуч».

Вірш 31 втішає мене безмірно. Син Людський може прийти раніше, ніж ми очікуємо. Як це було в притчах 24го розділу. Він може прийти пізніше, ніж ми очікуємо, як ми розбирали сьогодні. Та все ж Він прийде. І коли Він прийде, Він прийде у славі Своїй. Він засяде на престолі слави Своєї судити усі народи. І Він відділить Своїх овець від козлів. 

Коли ми читаємо цей уривок, нам здається, що лінія розмежування між вівцями та козлами полягає в ставленні до тих, кого Ісус називає «найменшими з цих братів Моїх» коли вони були голодні, чи гонимі чи спраглі. Звичайно, нам не хочеться бути зарахованими до козлів. Тому нам хочеться зрозуміти, хто ж такі ці найменші Ісусові брати, щоб правильно до них ставитися. 

Досить часто цей вірш собі на озброєння беруть різні благодійні організації. Вони кажуть: «Ісус називає Себе братом усіх бідних і знедолених, якщо ви хочете в Небесне Царство, маєте турбуватися про бідних». Але чи справді це так? Я думаю, ні. В Писанні справді є багато місць, які закликають нас бути жертовними, турбуватися про тих, хто в біді, підтримувати руки, що опустилися і т.д.. Це добре – допомагати тим, хто в біді. Однак, здається, Ісус ніде не асоціює Себе з вбогими. Більше того, вже в наступному уривку, Він скаже: «вбогих ви маєте завжди з собою, а Мене не постійно ви маєте» (26:11). Кого ж тоді Він називає Своїми братами та сестрами? – тих, хто виконує волю Небесного Батька (12:50), Своїх учнів (23:8). Христос пов’язує Себе зі Своєю церквою, і коли зустрічає Павла на дорозі в Дамаск, Павла який тероризує церкву, Ісус не каже: «чому ти женеш віруючих?», Він каже: «чому ти женеш Мене?» (Дії 9:4).

Але знов таки, ця притча не каже, що якщо ви будете підтримувати віруючих в їхніх труднощах, то заробите Боже Царство. Ні. Тут і вівці і козли щиро здивовані словами Христа. «Господи, коли то Тебе ми голодного бачили… або спрагненого..? Коли то Тебе мандрівником ми бачили… чи нагим..?» Ті, кого Христос називає вівцями ніколи не думали про свою діяльність, як про спосіб здобути Царство. Вони бачили своїх братів в нужді і не могли діяти інакше. Це було їхньою сутністю. Так само і ті, кого тут назвали козлами чинили відповідно до того, ким були. Вівці і козли відрізняються не лише поведінкою. Вони відрізняються в своїй сутності. І Христос бачить Своїх. 

Але, також ця притча говорить і про те, що якщо ми справді Христові – це буде видно в наших словах і вчинках. В першу чергу в тому, як ми ставимося до своїх братів і сестер в Христі. Бо те, що ми робимо (чи не робимо) одне стосовно одного, Господь приймає на Свій рахунок. Амінь.

Притча гарна тим, що з її допомогою можна легко передати одну думку. Але реальність така, що дуже часто ми відчуваємо, що нам не вистачає мудрості. Іноді ми не чинимо, як вірні і добрі раби Господні. І іноді відчуваємо себе козлами. Але це не привід впадати у відчай. Бо Господь вірний. Джон Ньютон, пастор і автор гімна «О, благодать!» якось сказав: «Я не такий, яким маю бути. Я не такий, яким хочу бути. Я не такий, яким стану колись. Але також, я вже не такий, яким був раніше. І благодаттю Божою я є той, хто є». До того, як Господь знайшов його, цей чоловік був работорговцем. Він перевіз через Атлантику більше 20 тисяч рабів. Часто в своїх кошмарах він чув їхні зойки. Та Бог був вірний в його житті. Так само, як Він є вірним і в наших життях.

В цьому уривку Господь дав нам три притчі стосовно Свого другого приходу. Він може прийти не скоро, тому нам потрібна мудрість. Але одного дня Він прийде і ми дамо Йому звіт про те, як прожили Своє життя. Тому нам потрібна  вірність. Він хоче, щоб очікуючи Його ми любили одне одного і служили одне одному, як особисто Йому. Тому нам потрібна любов. Нам потрібно, щоб Він забрав нашу нерозумну, ліниву, лукаву і егоїстичну природу і дав нам нову. І це те, що Господь робить в наших життях просто зараз. З Своєї благодаті. Своїм Духом і словом. Щоб одного дня, коли Він прийде в славі, сказати: «Прийдіть, благословенні Мого Отця, посядьте Царство, уготоване вам від закладин світу».

(п. Йонатан)

«ПОБАЧАТЬ ВОНИ СИНА ЛЮДСЬКОГО»

Від Матвія 24:29-51

Ключовий вірш 24:30 : «І того часу на небі з’явиться знак Сина Людського, і тоді заголосять всі земні племена, і побачать вони Сина Людського, що йтиме на хмарах небесних із великою потугою й славою»

Християнство засновано на 3 стовпах: на смерті Ісуса за наші гріхи, на Його воскресенні та на Його другому приході. І сьогодні ми будемо говорити про другий прихід Христа. Самою відомою книгою Толкієна є трилогія «Володар перснів». Чи знаєте Ви, як називається остання книги цієї трилогії? Вона називається «Повернення Короля». Фактично, сьогоднішнє слово можна назвати «Повернення короля». Події, описані в ньому, відбуваються в середу. І вже наступного дня Ісуса арештують. І у цей час Ісус каже про Своє повернення, про Свій другий прихід. У богослів’ї є цілий розділ, який вивчає як відбудеться кінець світу – Есхатологія. Це досить об’ємний предмет, де до цих пір по деяким питанням немає однозначної думки. Але ми маємо вивчати це. Не для того, щоб задовільнити нашу допитливість, а щоб ми мали тверду віру в те, що Ісус точно прийде вдруге та знали, як практично жити та приготуватися до Його приходу.

Перше, «на небі з’явиться знак Сина Людського» (29-35). В минулий раз Ісус говорив про те, що має статися перед Його другим приходом. По-перше, це з’явлення фальшивих пророків та вчителів. В останні часи світ буде переповнений різноманітним обманом. По-друге, це війни, воєнні чутки (або так звані холодні війни) та глобальні катастрофи. По-третє, це переслідування віруючих. І, в-четвертих, це прямі дії проти Божої святості, які Христос назвав «гидотою спустошення». Потім настане час «великої скорботи» (21). Кажуть, що він буде тривати 3,5 роки (Об.11:1-2). Подивимося 29-ий вірш: «І зараз, по скорботі тих днів, сонце затьмиться, і місяць не дасть свого світла, і зорі попадають з неба, і сили небесні порушаться». З моменту створення світу і до цього часу сонце, місяць та зорі функціонували так, як Бог їх влаштував. Сонце сходило кожного ранку, та давало світло. Вночі світив місяць та зорі. Але у другий прихід Ісуса цей порядок світу буде змінений і сили небесні порушаться. Сонце затьмиться. Так як сонце затьмиться, то місяць, який відбиває сонячне світло, також перестане світити. Зорі попадають з неба.

Подивіться 30-ий вірш: «І того часу на небі з’явиться знак Сина Людського, і тоді заголосять всі земні племена, і побачать вони Сина Людського, що йтиме на хмарах небесних із великою потугою й славою». Що таке «знак Сина Людського»? Це хмари. «І побачать вони Сина Людського, що йтиме на хмарах небесних». Коли Ісус возносився на небо, з’явились два ангели, які сказали свідкам цієї події: «Галілейські мужі, чого стоїте й задивляєтесь на небо? Той Ісус, що вознісся на небо від вас, прийде так, як бачили ви, як ішов Він на небо!» (Дії 1:11) А як же Ісус ішов на небо? В Діях 1:9 написано: «І, прорікши оце, як дивились вони, Він угору возноситись став, а хмара забрала Його сперед їхніх очей…» Ісус вознісся на хмарах, і написано, що прийде точно так само, як вознісся – на хмарах небесних. Однак другий прихід Христа буде відрізнятися від першого. Перший прихід Ісуса лишився практично непомітним – лише кілька пастухів та мудреці зі сходу прийшли привітати Його. Другий прихід Ісуса буде явний для усіх людей – Він буде як блискавка на небі. Перший раз Ісус прийшов у людському тілі, у великій покорі та милості. Він прийшов, щоб Його судили і стратили. Вдруге Він прийде як Цар усього світу і суддя, щоб судити цей світ. Люди у світі роблять багато зла та несправедливості, тому що думають, що їх ніхто не буде чи не може за це судити. Але в цей час вони зрозуміють, що це не так. Тому усі земні племена, які зневажали Христа та не покорилися Йому заголосять. Навпаки, для Божих вибраних, які повірили в Христа та прийняли Його Спасителем та Царем свого життя, цей час стане часом великої радості, тому що «І пошле Анголів Своїх Він із голосним сурмовим гуком, і зберуть Його вибраних від вітрів чотирьох, від кінців неба аж до кінців його» (31).

Подивіться на вірші 32-33:

32 Від дерева ж фіґового навчіться прикладу: коли віття його вже розпукується, і кинеться листя,  то ви знаєте, що близько вже літо.

33 Так і ви: коли все це побачите, знайте, що близько, під дверима!

Чому, коли на дереві розпускається листя, то це означає, що близько літо? Тому що листя розпускається весною, а літо наступає зразу ж після весни. Тому якщо на дереві розпускається листя, то значить що настала весна і близько літо. Ісус говорив про це безпосердньо перед Пасхою, а Пасха, як відомо, весною. Тому скоро мало настати літо. Подібним чином, коли учні Ісуса побачать, що усе це збувається – тобто збувається усе те, що про розповідав Ісус на початку цього розділу – то значить що Його другий прихід близько (33).

Подивіться на 34-ий вірш: «Поправді кажу вам: не перейде цей рід, аж усе оце станеться». В історії тлумачення цього вірша стало предметом багатьох спекуляцій. На перший погляд тут Ісус каже про людей, які жили у Його час: «цей рід». Але очевидно, що, поскільки Ісус не прийшов удруге у той час, і не прийшов останні дві тисячі років, то це не так. Можливо, «цей рід» – це ті люди, які побачать події великої скорботи. Ісус обіцяв, що прийде вдруге. Християни очікували його в 1-ому столітті, у 2-ому і т.д. – але пройшло уже 20 століть, а Він так і не прийшов. Однак це не означає, що Ісус не прийде. Ісус обов’язково прийде. І, коли Він прийде, то події будуть розвиватися дуже стрімко. Коли почнеться час великої скорботи Божий суд станеться в межах одного покоління людей.

У вірші 35 написано: «Небо й земля проминеться, але не минуться слова Мої!» До цього часу люди висміюють наївну віру у другий прихід Христа Христа. Тисячі років сонце сходить і заходить, а вночі світять місяць та зорі. Чому має щось змінитися? Де гарантія? Людям здається, що такий порядок світу буде існувати вічно. Але Ісус наголошує: небо й земля пройдуть. Ісус каже, що земля, на якій ми живемо, не вічна. У наш час дуже популярний лозунг: «Save the planet», який вішають у багатьох місцях, наприклад на паперових рушничках у туалетах, або біля кранів з водою. Вважається, що якщо ви будете економити бумагу чи воду, то спасете планету. Ісус каже, що планету, на якій ми живемо, уже не спасти. Небо й земля пройдуть. Це станеться, коли Ісус прийде судити цей світ. Ми маємо вірити в це. Ми сповідуємо це кожне Богослужіння через Апостольский символ віри що Ісус «… був розп’ятий і помер… третього дня воскрес із мертвих, вознісся на небеса… прийде судити живих і мертвих». Христос уже помер на хресті, воскрес і вознісся на небо. І Його другий прихід – це подія такої самої величини. Як достовірно те, що Він помер, воскрес і вознісся на небо, так достовірно і те, що Він прийде вдруге судити живих та мертвих. Які гарантії Свого другого приходу дає Ісус? Він дає Свою обіцянку. Його слово вище за небо та землю. Небо й земля проминуться, але не Його слова. Бог особисто слідкує за тим, щоб усі Його слова повністю виконалися.

Друге, як підготуватися до другого приходу (36-51). Найбільше невизначеність у другому приході – це його час: коли він станеться. Це головна інтрига. І Христос не лише не називає коли Він прийде вдруге, але і ясно говорить про те, що Він не Сам не знає цього часу. Подивіться вірш 36: «А про день той й годину не знає ніхто: ані Анголи небесні, ані Син, лише Сам Отець». День і година другого приходу уже визначені. Але цього не знають навіть  Ангели. Ангели постійно знаходяться в Божій присутності. Але і вони не мають inside-у. І цього не знає навіть Христос. І, тим не менше, це ніяк не зупиняє людей від споб вирахувати час другого приходу Христа. Мормони спочатку казали, що Ісус прийде в 1832, потім в 1890, 1891. Свідки Єгови передбачали прихід Христа в 1914, 1915, 1918, 1920, … 1990 рр. І було багато інших. Усі вони закінчилися невдачею. Ісус прийде тієї години, коли ви не думаєте (44). Тому якщо Вам здається, що ви знаєте час Його приходу, то Ви помиляєтеся.

У віршах 37-39 Ісус порівнює час перед другим приходом з часом перед всесвітнім потопом за часів Ноя.

37 Як було за днів Ноєвих, так буде і прихід Сина Людського.

38 Бо так само, як за днів до потопу всі їли й пили, женилися й заміж виходили, аж до дня, коли Ной увійшов до ковчегу,

39 і не знали, аж поки потоп не прийшов та й усіх не забрав, так буде і прихід Сина Людського.

Часи Ноя були жахливими. Про них в Бут.6:5 написано: «І бачив Господь, що велике розбещення людини на землі, і ввесь нахил думки серця її – тільки зло повсякденно». Усі думки людей були злими! Написано, що люди блудили та зіпслись, що земля наповнилася насильством (Бут.6:3, 11-12). Однак згадуючи ці часи, Ісус не називає ніяких страшних гріхів цих людей. Він каже, що вони будуть просто істи, пити, женитися та виходити заміж. Їсти та пити – це базові потреби людей, без яких вони не можуть прожити. Якщо людина не буде їсти, то помре за місяць, а якщо не буде пити – то за кілька днів. Женитися та виходити заміж необхідно для продовження людського роду. Якби люди цього не робили, то усі давно вимерли б. Ні в тому, ні в іншому немає нічого поганого. Так у чому ж проблема цих людей? Їх проблема у тому, що вони забули головне. Вони жили так, наче життя буде продовжуватися вічно. Звичайно, страшно, коли люди відкрито протистоять Богові – різний сатанизм, або коли переслідують християн. Але ще страшніше, коли люди ігнорують Бога. Вони надто зайняті повсякденними справами, щоб думати про Бога. Люди часів Ноя по три рази на день запитували: «Що нам їсти? Що пити?» І вони знаходили поїсти та попити. Але у них не було часу на Бога. В останні часи буде так само. Люди будуть їсти, пити, женитися та виходити заміж. Вони будуть запитувати: «Що нам поїсти?» У Києві на кожному кроці кафе та ресторани. Вони  будуть женитися та виходити заміж, і займатися безліччю питань, які звідси випливають: знайти роботу, працювати, купити житло, виховати дітей, їздити на відпочинки. Але вони не будуть знаходити часу для Бога. Люди часів Ноя ігнорували Бога і майже усі загинули. Так буде і в останні часи. В цьому і є прокляття матеріалізму. Він приводить людей у самісіньке пекло (39). Кажуть, що матеріазілм загубив більше людей, ніж відкрите протистояння Богові.

Прочитаємо вірші 40-41:

40 Будуть двоє на полі тоді, один візьметься, а другий полишиться.

41 Дві будуть молоти на жорнах, одна візьметься, а друга полишиться.

У другий прихід Ісуса відбудеться остаточне і незворотнє розділення між віруючими та невіруючими. У цьому світі віруючі живуть поруч із невіруючими. Насправді до самого останнього моменту не зрозуміло хто віруючий і хто спасеться. І різниця може бути зовсім непомітною ззовні. Двоє будуть на полі – виглядають однаково, роблять ту саму роботу. Але спасеться лише один. Двою мелють на жорнах, але візьметься лише одна. У других прихід Христос візьме тих, які повірили йому. Ті, які зреклися Його, будуть відкинуті.

Це дійсно серйозно. Ви готові до Його приходу? Далі Ісус каже, як приготуватися. У віршах 42-44:

42 Тож пильнуйте, бо не знаєте, котрого дня прийде Господь ваш.

43 Знайте ж це, що коли б знав господар, о котрій сторожі прийде злодій, то він пильнував би, і підкопати свого дому не дав би.

44 Тому будьте готові й ви, бо прийде Син Людський тієї години, коли ви не думаєте!

Фактично Ісус тут каже одне: пильнуйте, будьте готові. Саме тому, що ви не знаєте, коли прийде Ісус, це незнання має призвести до того, що ви будете пильнувати. Віра у другий прихід робить Вас пильними. Якщо у Вас такої віри немає, ви будете байдужі до другого приходу Христа і до Божого суду, як люди часів Ноя. Але ви ж знаєте! (42) Тому можете пильнувати. Фактично у цих віршах Ісус каже одну і ту саму річ: ніколи не забувайте готуватися до Мого приходу. Тобто до самої головної події у Вашому житті.

У віршах 45-51 Ісус дає практичну пораду – що ж нам робити? Як пильнувати? Як підготуватися? Ісус використовує тут стандартну ситуацію тих днів: господар вирушає у далеку подорож, і доручає одному із своїх рабів управляти домогосподарством. І блаженний той раб, який виконує свої обов’язки до товаришів. Який дає їм своєчасно поживу. Хто не служить собі і не живе у своє задоволення, а хто служить товаришам.

Але був і злий раб. І тут ми маємо нагоду побачити внутрішній діалог цього раба. Подивіться на вірш 48: «Забариться пан мій прийти». Тут він розмовляє сам із собою. З вами таке буває? Він не каже ці слова вголос. Він каже їх про себе. Ніхто це не бачить. Ніхто це не чує. Він каже ці слова «у серці своїм». Він веде цей діалог із собою справжнім, а не яким його бачать люди. Про що ж він розмовляє? «Мій Господар пішов. Хто знає, коли він повернеться? Хто знає, чи він взагалі повернеться?» І він починає бити товаришів, і їсти та пити із п’яницями. Господаря ж немає, він не побачить! У багатьох з нас є робота. І я можу Вас запитати: «Що ви робите у той час, коли маєте працювати, у той час, за який Вам платять?» Чому поведінка людей змінюється в залежності від того, хтось їх бачить, чи ні? Це через гріх. Це тому що ми – грішники. Наша поведінка залежить від того, бачить нас хтось чи ні. Ось чому в притчі про блудного сина молодший син, коли отримав батькові гроші, пішов гуляти у далеку країну. Там ніхто його не знав, ніхто його не бачив. Він пішов туди, де міг звільнитися від усяких обмежень. І в результаті закінчив зі свинями.

Злий раб насправді ні вірний, ні мудрий. Він як той безумний у Пс.53, який сказав: «нема Бога!» Напевно найбільша біда таких злих людей у самообмані: вони думають, що раз Бог не судить їх одразу, то Він не буде судити їх ніколи. Злий раб думав, що раз господар у далекій країні, і забарився, то взагалі не повернеться. Це страшний самообман. Що станеться з таким рабом?

50: то пан того раба прийде дня, якого він не сподівається, і о годині, якої не знає.

Цей раб не очікував. Те, що природне, завжди не сподівається на такі речі, тому що вони надприродні. Ви не вірите що Бог прийде щоб судити? А Бог прийде! Мудрість у тому, щоб бути вірним. Вірним у тому, що Бог доручив мені. Коли проходить богослужіння, я маю бути на богослужінні. Коли вивчення, я маю бути на вивченні. Коли проходить зібрання свідчень, я маю бути на зібранні свідчень. Це вірність. Бог хоче, щоб ми робили ту справу, яку Він доручив, не дивлячись на те, чи бачить мене хтось, чи ні.

Хай Господь допоможе нам твердо вірити, що Ісус прийде вдруге щоб судити живих і мертвих. Хай Господь допоможе нам бути вірними та мудрими у ці останні часи.

(п. Яків)

«ПОБАЧАТЬ ВОНИ СИНА ЛЮДСЬКОГО»

Від Матвія 24:29-51

Ключовий вірш 24:30

1. Які події всесвітнього масштабу стануться у другий прихід Ісуса? (29)

2. Чим другий прихід Ісуса відрізнятиметься від першого? (30) Чому в цей час «заголосять всі земні племена»? Що зробить в той час Ісус? (31) Яку гарантію Свого другого приходу дає Ісус? (35)

3. Коли станеться другий прихід? (32-34; 36) Чим прихід Ісуса буде схожий на дні до потопу? Що означають вірші 40-41?

4. Як підготуватися до другого приходу Ісуса? (42-44) Наведіть приклади, коли Ви були непідготовлені/підготовлені.

5. Які два раби протиставляються у віршах 45-51? Порівняйте кінець їх життя. Як Ви можете бути добрим та вірним рабом? В чому Ваша надія?

А хто витерпить аж до кінця.

Від Матвія 24:1-28

Ключовий вірш 13 : “А хто витерпіть аж до кінця, той буде спасений!”

24 та 25 розділ Євангелії від Матвія — це останній раз, коли Ісус публічно вчить народ та учнів. Загальна тема цього вчення: майбутній другий прихід Ісуса Христа, як володаря цього світу та судді живих й мертвих, коли Він встановить Своє Царство на всій землі, та судитиме людей. У цьому вченні Ісус попереджає, які події будуть передувати Його другому приходу, які спокуси будуть у віруючих та як вони мають жити, очікуючи повернення Ісуса. В решті решт Ісус говорить про нагороду для вірних.

Подивіться вірші 1,2: “І вийшов Ісус і від храму пішов. І підійшли Його учні, щоб Йому показати будинки храмові. Він же промовив у відповідь їм: Чи бачите ви все оце? Поправді кажу вам: Не залишиться тут навіть камінь на камені, який не зруйнується!…” Після того, як Ісус викривав фарисеїв, Він проголосив: “Ось ваш дім залишається порожній для вас! Говорю бо Я вам: Відтепер ви Мене не побачите, аж поки не скажете: Благословенний, Хто йде у Господнє Ім’я!” (23:38,39) та вийшов з храму. Як ми чули минулого разу — це страшні слова. Вони означають, що храм більше не буде місцем, на яке Бог звертає особливу увагу. Вони можуть продовжувати приносити жертви, можуть молитися, але це буде пусті ритуали, що не мають жодного стосунку до того, що відбувається на небесах. Бог більше не звертатиме на них уваги, аж до того часу, як Ісус прийде в другий раз, коли всі: і живі, і воскреслі мертві, незалежно від їхнього бажання проголосять: “Благословенний, Хто йде у Господнє Ім’я”.

Саме в цей час до Ісуса підійшли учні й захотіли показати Йому храмові будинки. Мабуть, вони були вражені величною архітектурою та дорогоцінним оздобленням храму. Якби в той час були мобільні телефони, мабуть, вони б точно зробили селфі на фоні храму, потім би сфотографувалися на фоні величезних казанів, в яких варили жертви, а потім зробили б панораму з натовпом богомільців. Тобто, вони поводилися як типові туристи, яким пощастило побачити відому споруду. Чесно кажучи, я також, коли кудись їду, довго думаю: чи варто брати фотоапарат, чи буде достатньо мобілки, якщо я не очікую, що можна буде зробити цікаві фото, то обмежуюся мобілкою. Але як Ісус їм відповів? “Він же промовив у відповідь їм: Чи бачите ви все оце? Поправді кажу вам: Не залишиться тут навіть камінь на камені, який не зруйнується!…” (2) Ісус дивився на храм не як турист, але як Бог. З Ісусової точки зору храм повністю втратив своє значення, як місце поклоніння Богу. Після повернення з вавилонського полону, переселенці відбудовували храм саме як місце поклоніння Богу, і, хоча другий храм був дуже непримітним, не оздобленим, зробленим з дешевого каміння й деревини, але Господь уважно дивився на нього. Цей, вже третій храм був збудований з дорогих кам’яних блоків, оздоблений золотом та білим мармуром, але став пустим місцем, тому що тут вже не шукали Бога. Він перестав бути храмом, а став лише пам’яткою архітектури. Тому Господь знищить цей храм. Так і сталося. Зараз на місці, де, як вважається, стояв храм, збудували мечеть. Господь відкинув формальне й лицемірне поклоніння.

Дивлячись на поведінку учнів, та на Ісуса, ми бачимо, що в них був різний погляд на світ. Учні дивилися на зовнішність. Вони бачили величний та красивий храм. Вони думали, що така прекрасні білі колони та золотий дах звеличують Бога, показують, наскільки Він великий. Вони навіть не могли уявити, що це все не являє для Бога жодної цінності. Але Ісус дивився на внутрішню суть. Якщо в храмі не має поклоніння Богу, то це вже не храм, яким би розкішним він не був. Ісус завжди дивиться на суть: чи є в нас поклоніння Богові, чи є в нас страх божий, чи є віра. Якщо не має, то жодними словами, жодним зовнішнім виглядом не можна це виправити. Ми також маємо вчитися дивитися не на зовнішнє, а на суть.

Подивіться вірш 3: “Коли ж Він сидів на Оливній горі, підійшли Його учні до Нього самотньо й спитали: Скажи нам, коли станеться це? І яка буде ознака приходу Твого й кінця віку?” Для учнів звістка про зруйнування храму стала несподіваною та шокуючою. Вони не могли повірити, що Ісус просто так говорить про те, що було символом юдейської віри, що було центром їхнього поклоніння. Храм був символом того, що вони — вибраний Богом народ. Вони задали три запитання: 1) коли станеться; 2) яка ознака приходу Ісуса; 3) яка ознака кінця світу? Ісус не дав їм відповіді на перше питання, тобто, не дав конкретного часу, але дав аж вісім ознак останніх часів, наближення другого приходу Ісуса та кінця світу.

1. Будуть фальшиві Хрести й фальшиві пророки.
2. Будуть війни та воєнні чутки, також міжнаціональні та міжнародні конфлікти.
3. Будуть голод, епідемії та землетруси.
4. Учнів Ісуса Христа будуть ненавидіти за ім’я Ісуса Христа, їх видаватимуть та вбиватимуть.
5. Серед учнів багато хто спокуситься, будуть видавати один одного, і будуть ненавидіти один одного.
6. Буде ріст беззаконня.
7. Через зростання беззаконня в багатьох віруючих охолоне любов.
8. Буде проповідуване Євангелія Царства по всьому світові, на свідоцтво всім народам.

Ці ознаки є як зовнішніми до віруючих, наприклад війни, так і внутрішніми. Вони стосуються як відносин віруючих з невуруючими, так і відносин між віруючими, відносин віруючих з Богом, розбещеності світу загалом та християн зокрема, і, також, до справи проповіді Євангелії. Коротко подивимося.

1. Війни, чутки, голод, епідемії, землетруси та інше апокаліптичні події. Тут нема про що говорити. Скажу лише, що якщо подивитися список нових фільмів за будь-який рік, то завжди декілька фільмів буде про кінець світу, про глобальну війну, про глобальну епідемію, про зіткнення з астероїдом та таке інше. Люди бояться такого і женуть від себе думки про такі страшні події. Ми також боїмося цього. Хоча зараз, зазвичай, військові конфлікти менш інтенсивні, ніж перша й друга світова війна, але чуток й страху вони викликають не менше, ніж тоді.
2. Гоніння на християн за віру в Ісуса Христа. Ми також часто про це говоримо. Гоніння за віру дійсно існують. В світі не так багато країн, де, на державному рівні, християн не гонять за віру в Ісуса Христа. Мабуть, Україна одна з цих небагатьох таких країн. Тому ми маємо підтримувати й цінувати нашу країну, таких зовсім не багато.
3. Буде проповідуване Євангелія Царства по всьому світові, щоб кожна людина мала особисто вирішити, чи вірить вона в Ісуса Христа, чи ні. Ми також багато говоримо про цю ознаку, і говоримо, що вже майже всі народи почули звістку про Ісуса. Це дійсно так, вже майже не залишилося білих плям, де невідомо, які люди живуть. Але трохи ще є.
4. Серед учнів теж багато хто спокуситься, будуть ненавидіти один одного, будуть не любити ні один одного, ні невіруючіх, ні Бога. Це також ознака, але про неї ми не любимо говорити, тому що, подивившись у своє серце, ми побачимо там і беззаконня, й хіть до цього світу, й байдужість до інших, і ще багато чого. Через все це ми стаємо ані холодними, ані гарячими, такими, яким байдуже до всього, найперше до Бога. Але це також ознака останнього часу. Це, звичайно не значить, що, щоб прискорити прихід Ісуса Христа, ми маємо ненавидіти або бути байдужими один до одного, але це вказує на тенденцію. Чим більше ми помічаємо такого, тим більше маємо стерегтися.
5. Зростання беззаконня. Це не тільки беззаконня в зовнішньому світі, це, також, толерантність до гріха в нашому особистому житті, і відчуття безсили, коли пробуєш боротися з проявами грішної культури в світі. Чесно кажучи, ніхто не любить, коли йому вказують на його помилки та недоліки, але християни мають боротися з гріхом перш за все в своєму житті, і, також, не ігнорувати проблеми суспільства.
6. Буде багато фальшивих христів та неправдивих пророків. В цьому уривку Ісус тричі попередив, що з’являться фальшиві христи, та двічі попередив про неправдивих пророків. Значить це дуже важливо. Кожен раз Ісус говорив, що їхня мета — звести віруючіх. Неправдиві христи й пророки будуть давати знамена, робити чуда, але ми не маємо їм вірити. Другий прихід Христа відрізнятиметься від усього, що ми можемо уявити. Коли прийде Христос, в жодної людини не лишиться жодного сумніву, що це саме Ісус Христос прийшов другий раз. Його прихід відрізнятиметься від приходу фальшивих месій, як блискавка відрізняється від згаслої свічки. “Бо як блискавка та вибігає зо сходу, і з’являється аж до заходу, так буде і прихід Сина Людського. Бо де труп, там зберуться орли.” Коли йдеш по пустелі чи степу та бачиш, що грифи та стерв’ятники кружляють на одному місці, то можна бути впевненим, що там десь валяється труп. Так і другий прихід Ісуса Христа буде беззаперечний.

Що таке неправдивий христос і неправдивий пророк? Інколи це дуже явно. Наприклад, я до цього часу пам’ятаю, як у, десь 91-му, може в 92-му році, в Києві була розповсюджена секта “великое белое братство”. На перетині Великої Васильківської та бульвару Тараса Шевченко, навпроти Бесарабки, стояли молоді хлопці й дівчата в білих простирадлах та всім казали, що Київ — пуп землі, що такого числа Софійський Собор зануриться під землю, і буде кінець світу, а Христос вже прийшов — ось це конкретно, “Марія-Деві-Христос”. В назначений час цього не сталося, а організаторів секти посадили років на 10 за шахрайство та організацію тоталітарної секти. А потім ще років 10 всі двері в вагонах метро були обклеєні її фотографіями. Але таке 100-відсоткове співпадіння зі словами Ісуса буває не завжди. Фальшивим христом може бути спокуса, коли ми покладаємо надію в чомусь, а не в Христі. Наприклад, деякий час було популярно казати, що гроші й технології — це фальшивий христос. Потім християни багато звертали уваги на те, які почуття виникають у них від проповіді, від хвали, від служіння. Але це теж не правильно. Справжній Христос — це не почуття, які в нас з’являються. Ще один варіант спокуси — коли вчать не про Христа, що описаний в Біблії, але про якогось іншого христа, зручного, що не потребує складного служіння, чи каяття, або, навпаки, вимагає, але не того, що вимагав справжній Ісус. Як нам розпізнати таких неправдивих христів та пророків? Інколи вони дуже гарно маскуються. Все, що ми знаємо про Христа — воно в Біблії. Всі інші, неправдиві христи — вони в чомусь відрізняються. Тому нам треба бути уважними, до того що ми чуємо й до того, що читаємо, до тих смислів, що нам нав’язують, щоб навчитися розпізнавати обман. Але розпізнавати обман буває не легко, тому Ісус кожен раз говорив учням: “Стережіться, щоб вас хто не звів!”

Далі, у віршах з 15 по 22 Ісус говорить про конкретну історичну подію, що станеться ще за життя учнів. Ця подія — падіння Єрусалиму, що сталося в 70 році. Саме під час падіння Єрусалиму храм був вщент спалений та зруйнований, що справдило слова Ісуса: “Не залишиться тут навіть камінь на камені, який не зруйнується!…” Тоді римляни винищили майже все населення Єрусалиму, включаючи жінок, дітей та нон-комбатантів. Подивіться вірш 15: “Тож, коли ви побачите ту гидоту спустошення, що про неї звіщав був пророк Даниїл, на місці святому, хто читає, нехай розуміє”. Тут Ісус посилається на слова пророка Даниїла, 9:26,27: “І по тих шостидесятьох і двох тижнях буде погублений Месія, хоч не буде на Ньому вини. А це місто й святиню знищить народ володаря, що прийде, а кінець його у повідді. І аж до кінця буде війна, гострі спустошення. І Він зміцнить заповіта для багатьох за один тиждень, а за півтижня припинить жертву та жертву хлібну. І на святиню прийде гидота спустошення, поки знищення й рішучий суд кари не виллється на спустошителя.” Після розп’яття безвинного Христа станеться те, що на Єрусалим та Юдею прийде народ іншого володаря. Війна буде дуже запекла, аж до кінця, потім настане гидота спустошення, аж до другого пришестя Христа. Ісус попередив, що, коли вони побачать це, то ті, хто в Юдеї, мають втікати в гори, тому що буде велика скорбота й великі страждання, що їх не можна уявити. Виходячи з того, що римляни винищили Єрусалим та всю Юдею, євреї втратили батьківщину майже на 1900 років, то, мабуть, ця біда була для них гірша, ніж Холокост. Коли майбутній імператор Тит прийшов з військом, керівництво церкви пригадало саме це пророцтво Ісуса, та вивели вірних з Єрусалиму, як казав Ісус. Саме ця подія розділила юдейських християн та юдеїв: юдеї вважали християн зрадниками та колаборантами. Але слова Ісуса повністю справдилися.

Ми маємо визнати, що більшість з цих ознак, або й всі, вже виконані, тобто ми живемо в останні часи, коли Ісус може прийти в будь-який момент. Тоді, як віруючи мають жити в світі в цей час часи? Ісус дав на це конкретні відповіді. Більшість з них ми ще почуємо в наступних проповідях, але ось вони:

1. Не боятися, не лякатися. Подивіться на вірш 6: “Ви ж про війни почуєте, і про воєнні чутки, глядіть, не лякайтесь, бо статись належить тому. Але це не кінець ще.” Та на 8: “А все це початок терпінь породільних.” Цей світ зіпсований і не може бути виправлений, тому належить статися тому. Хоч як би нам не хотілося, але війні, воєнні чутки, голод, епідемії та інше має статися. Але це ще не кінець, це лише перейми при пологах. Щоб народилося дитя мати має пройти через страждання та муки. Так само й перед народженням вічного Небесного Царства, де Христос зацарює, де вже не буде страждань, війн, смерті, то того часу все це все має статися. Але ми маємо вірити в Ісуса Христа, в те, що для вірних Він приготував Своє Царство. Наша надія має бути в небесах. Цього року багато хто з нас втратив батьків, або знає, що його добрі друзі втратили батьків або родичів. Ми знаємо, що кожен має зустрітися зі смертю, але, якщо ми віримо в Ісуса Христа, то маємо очікування Царства Божого, тому маємо не боятися, не панікувати, не сидіти в страху, а вірити в Ісуса Христа.

Ми часто боїмося. Цьому є причина: ми дивимося на цей світ, як на щось постійне. Ми борсаємося в наших повсякденних проблемах, переживаємо про дітей, про майбутнє, про роботу, про здоров’я, слідкуємо за стрічкою новин з фронту та з Китаю. Але наше життя не в цьому. Ми маємо дивитися не лише на це. Наше життя в Ісусі Христі та дивитися, перш за все, ми маємо на Небесне Царство, у вічність. Це не значить, що віруючи мають самоусунутися зі світу і не звертати уваги на повсякденні проблеми, бути паразитами для суспільства: тобто тільки користуватися благами та нічого не давати в замін. Це значить, що за повсякденними проблемами, за реальними викликами ми маємо дивитися в вічність. Тоді, те, що ми робимо чи не робимо, чого прагнемо або уникаємо, для чого присвячуємо своє життя має зовсім інший сенс.

2. Стерегтися, щоб хто не звів. Ісус чотири рази попередив про це, щоб учні не йшли за неправдивими пророками та христами. Це — велика небезпека для віруючого. Фальшивий месія — це те або хто, до чого приліплюється наше серце, на що ми покладаємо надію та чому присвячуємо думки та час. Багато фальшивих месій — це сутність цього часу. Нас багато що приваблює в цьому світі. Але в цьому світі не має нічого, що б не зруйнувалося, що б залишилося, коли прийде Христос. Учні не мали покладатися ні на храм, він був зруйнований ще за їхнього життя. Вони мали покладатися на Христа. Так само і в нас, єдина надія — Ісус Христос.
3. Робити те, що маємо робити. Хоча ми бачимо багато ознак останніх часів, але це не значить, що завтра прийде Христос. Він може прийти прямо зараз, а може ще не скоро. Коли він прийде, не знає ніхто, крім Бога-Отця на небесах. Але ми маємо бути готові, що Він прийде зараз, і бути терпеливими, щоб бути готовими, навіть, якщо Він забариться.
4. Проповідувати Євангеліє. Це одна з передумов, коли Ісус прийде вдруге. Але Євангеліє не проповідується саме собою, мають бути проповідники.

І останнє. Всі ці ознаки, працюють не так, як замки на сейфі: коли вони всі виконаються, то двері відкриються. Інакше маємо визнати, що ознаки приходу вже давно є, але Христос досі не прийшов. Але так воно не працює. Це ознаки останнього часу. Вони відкривають суть останніх часів, тобто нашого часу. Саме таким був, таким є, і таким буде світ аж до приходу Христа. Це суть цього світу: люди воюватимуть, люди гнатимуть християн, християни теж грішники, вони будуть спокушатися, ненавидітимуть один одного, не будуть сповнені любові. Ми не маємо обманюватися: цей світ ніколи не буде по-справжньому вклонятися Богові, ніколи не буде приязний ні до імені Ісуса Христа, ні до тих, хто Його сповідує. Бог бачить це. Саме тому, так само як храм, цей світ буде зруйнований. Ми маємо це знати. Але ми маємо жити в цьому світі як вірні Ісуса Христа. Якщо ми бачимо, що сповнені  беззаконня, то маємо розкаятися, якщо бачимо, що в нас мало вірності та любові, маємо постаратися бути вірними та любити попри все і благати Бога, щоб дав вірності та любові. Якщо бачимо, що щось з цього світу стає в нашому серці на місце Христа, то маємо розкаятися і повернутися до Нього. Ми маємо дивитися на цей світ як на тимчасове, не покладаючи тут своєї надії. Наше життя — разом з Ісусом на небесах. І в нас є обіцянка Ісуса: “А хто витерпить аж до кінця, той буде спасений!”

(п. Авраам Влад)

Той буде спасений

Від Матвія 24:1-28

Ключовий вірш 13

1. Що хотіли зробити учні? Яке несподіване пророцтво сказав їм Ісус? Чому воно дуло несподіваним для учнів та що бачив Ісус чого не бачили учні? Про що запитали учні Ісуса на Оливній горі?
Деколи вважають, що взагалі цей розділ відноситься до кінця світу перед другим приходом Ісуса Христа, але вірші з 15 по 22 відносяться конкретно до зруйнування Єрусалиму. Для зручності вивчення ми також приймемо це розділення.

2. Які ознаки кінця світу навів Ісус? Які є ознаки, що відносяться до природи, до людських стосунків та до духовного світу? Які ознаки Ісус найчастіше згадував?

3. Як Ісус наказав своїм учням відноситися до кожної з цих ознак?

4. Які ознаки спустошення Єрусалиму навів Ісус? Що особливого в спустошенні Єрусалиму, та який образ це являє для нас? Як віруючі мають робити в цьому випадку?

5. Як другий прихід Ісуса відрізнятиметься від приходу неправдивих христів? Про що так сильно наголосив Ісус? Яку обіцянку він дав вірним? Виходячи з цього слова, як ми маємо жити в цьому світі?

Я ХОТІВ ЗІБРАТИ ДІТИ ТВОЇ

Від Матвія 23:13-39

Ключовий вірш 37 : “Єрусалиме, Єрусалиме, що вбиваєш пророків та каменуєш посланих до тебе! Скільки разів Я хотів зібрати діти твої, як та квочка збирає під крила курчаток своїх, та ви не захотіли!”

Уривок, який ми сьогодні вивчаємо – це закінчення великого блоку тексту, який ми почали вивчати ще у вересні минулого року. Він бере початок у 21-му розділі Євангелії від Матвія, і закінчується – ось зараз. Вивчаючи цей великий блок, ми вчилися багатьом речам. Роздумували про царювання Христа, про шлюб, про воскресіння, про податки і т.ін. Однак, якщо ми подивимось на цей уривок в цілому, з перспективи, то можемо побачити тут ще одну думку, яку хоче передати нам Матвій. Храм і те, що його наповнювало був центром духовного життя Ізраїлю. Однак він втратив своє значення. Його приміщення з місця поклоніння перетворилася на базар. Його служителі стали розбійниками і лицемірами. Господь храму прийшов до Свого дому, але для Нього там не знайшлося місця. Тому Матвій показує нам Христа – Господаря храму і Господаря нашого поклоніння. Христа, який Сам стає храмом, бо лише в Ньому і лише через Нього віруючий приходить до Отця. Віднині, каже Матвій, будь яке служіння, в центрі якого не є Христос – це порожня і мертва релігія. 

В уривку, який ми вивчаємо сьогодні Ісус проголошує суд фарисеям і книжникам, суд над мертвим служінням і лицемірним поклонінням. Коли ми читаємо цей уривок, то можемо думати: «а, Ісус говорить про юдаїзм і фарисеїв, добре що Він говорить не про християн і не про мене». Або думати, що якщо тут і є якісь паралелі з сучасним християнством, то швидше з віруючими, які дотримуються більш літургічних форм богослужіння, молитви і т. ін. Однак, нам потрібно розуміти, що проблема формального і лицемірного служіння – це не проблема юдаїзму чи того часу. Це не проблема форми богослужіння. Це проблема грішного серця. Серця, яке відкидає благодать святого Бога і втішає себе обманом. Нехай Господь зараз відкриє нам розум, щоб розуміти Його слово і дасть нам віру, щоб бути покірними йому. 

В цьому уривку мова Христа нагадує нам палкі промови пророків СЗ через яких Господь проголошував суд на міста і цілі народи. Вона сповнена глибокого жалю, з одного боку. Та з іншого ми бачимо в Його словах невідворотний Божий суд. Вісім разів Ісус проголошує «горе» на лицемірних служителів. Ці слова є пересторогою і для нас. В них ми знаходимо певні ознаки і принципи, які характеризують лицемірне, мертве служіння. 

Перше, лицемірне служіння зачиняє для людей Царство Небесне. 

Подивіться вірш 13: «Горе ж вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що перед людьми зачиняєте Царство Небесне, бо й самі ви не входите, ані тих, хто хоче ввійти, увійти не пускаєте!»

Книжники і фарисеї вважалися Божими служителями. Ці люди авторитетно навчали людей Божого слова. Вони закликали людей жити згідно Божого слова. Але, дивовижно, при цьому їхнє служіння не лише не допомагало людям прийти до Христа і здобути Небесне Царство. Воно заважало тим, хто щиро хотів увійти.

Згадайте історію, яку ми читали в Мат.12. Там, до Ісуса привели біснуватого німого сліпця. Ісус зцілив його і вигнав нечистого духа. Коли люди побачили це, вони казали: «чи ж не Син це Давидів?» Та коли фарисеї почули такі слова, вони поспішили переконати усіх, що ні, це не Син Давидів, бо Він виганяє нечистих духів силою князя демонів. 

Фарисеї були схожі на людей, які стоять біля воріт Небесного Царства але усіх, хто підходить до цих воріт, вони авторитетно направляють в інший бік: «ні, ні, вам не сюди». 

Ісус посилає нас, Своїх учнів, проповідувати Євангелію Його Царства усьому творінню. І це те, що ми справді маємо робити. Бо Євангелія – це сила Божа на спасіння кожному, хто вірує (Рим.1:16). Ми любимо цю Євангелію. Але людина, серце якої не полонене Божою благодаттю, яка сама, як каже Ісус, ніколи не увійшла в Царство Небесне, не знає цінності цієї Євангелії. Вона візьме Біблію і буде проповідувати те, що сама любить: чи закон, чи успіх, чи свою субкультуру чи якісь лівацькі ідеї чи будь що інше, але не Христа, який Один насправді спасає нас. 

Друге, лицемірне служіння використовує людей. 

Подивіться вірш 14: «Горе ж вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що вдовині хати поїдаєте, і напоказ молитесь довго, через те осуд тяжчий ви приймете!»

В часи Христа вдови та сироти були найменш захищеною верствою населення в Ізраїлі. В патріархальному суспільстві будь хто міг скривдити жінку, якщо поруч не було чоловіка, який би заступився за неї. Тому Господь називає Себе батьком сиріт і суддею вдовицям (Пс.67:6), Він оточує їх особливою турботою і зміцняє їхні межі (При.15:25).

Що ж робили фарисеї? Вони втиралися в довіру до таких вдовиць. Прикриваючись турботою, вони добивалися статусу опікунів над їхнім майном і поглинали їхні статки. Вони  поїдали тих, про кого мали особливо турбуватися. 

Під якою маскою вони приховували свою жадібність? — під маскою побожності. Вони напоказ, довго, годинами молилися на очах у людей, щоб люди думали про них, не як про грабіжників, а як про святих покровителів вдів. «Через те осуд тяжчий ви приймете» – каже Ісус. 

Служіння людям, турбота про когось завжди вимагає посвяти і пожертви. Потрібно віддавати свій час, фінанси, нерви, своє серце. І тут завжди, раніше чи пізніше виникає питання відплати: «навіщо мені це робити і що я за це матиму?» Навіть в учнів Христа одного дня з’явилося таке питання: «ми залишили все, що ми отримаємо?» І, якщо твоя душа не багатіє Христом, Його благодаттю, Його любов’ю, тими Духовими благословеннями, якими Отець обдарував нас в Сині… тоді рано чи пізно ти або покинеш це служіння, або почнеш шукати своє відшкодування в тих, кому покликаний служити. І тут не обов’язково все вимірюється грошима. Часто грошима, але також це може бути повага, слава, відчуття влади… багато чого іншого. Та Писання закликає нас до життя служіння, яке не шукає винагороди від людей, подаючи нам Христа, і як приклад і як винагороду. Він Один напоює наші душі, щоб ми більше не прагнули.

Третє, лицемірне служіння породжує лицемірів. 

Подивіться вірш 15: «Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що обходите море та землю, щоб придбати нововірця одного; а коли те стається, то робите його сином геєнни, вдвоє гіршим від вас!»

Фарисеї ніколи не чули великого повеління до всесвітньої місії. Воскреслий Господь не сказав їм: «отож ідіть і навчіть усі народи…» Тим не менш, вони були завзятими вихователями учнів. Прагнучи знайти одного нововірця, вони обходили море та землю, каже Ісус. Чесно кажучи, можливо, нам є чого повчитися в цих фарисеїв. Принаймні їхньому завзяттю.

Проблема в тому, що вони не виховували учнів Христа, вони виховували інших фарисеїв. І, як це часто буває, ці нововірці ставали гіршими фарисеями, ніж їхні вчителі. Це не дивно. Той, хто був народжений юдеєм, міг втішати себе своїм походженням. Але навернені язичники не мали привілеїв за походженням, тому вони намагалися компенсувати це своїм завзяттям.

Але ось про що нам тут потрібно задуматися: «хіба ж виноград на тернині збирають, або фіґи із будяків?» каже нам Боже слово (Мат.7:16). Кожне дерево пізнається по плоду, і кожне дерево приносить плід за родом своїм. Не дивно, що фарисеї породжували фарисеїв. Але, якщо ми хочемо, щоб наші діти, наші учні були учнями Христа, тоді ми самі маємо вчитися бути учнями Христа. «Будьте до мене подібні, браття…» каже ап. Павло (Фил.3:17). Він міг так казати, бо його життя було життям слідування за Христом. Чи можемо ми сказати так само? Нехай Господь помилує нас бути учнями Христа в цьому поколінні і виховувати учнів Христа на славу Його. 

Четверте, лицемірне служіння шукає не виконання, а того, як уникнути.

Подивіться вірш 16: «Горе вам, проводирі ви сліпі, що говорите: Коли хто поклянеться храмом, то нічого; а хто поклянеться золотом храму, то той винуватий»

Фарисеї вважалися ревнителями Божого Закону і багато в чому перевершували простих людей. Вони регулярно постили, берегли суботи, присвячували свій час Божому слову і молитві. Здавалося, що ці люди шукають того, як бути вірними Богу. Але, насправді бачимо, що вони шукали зовсім іншого: не того, як виконати, а того, як уникнути виконання. 

Писання вчить нас бути вірними своїм обіцянкам. Та фарисеї вчили: коли хто заприсягнеться храмом і не виконає обіцяного – нічого страшного. А от якщо вже заприсяг золотом храму – хоч не хоч, а треба виконувати. Те саме читаємо про жертовник та жертву (18-19). 

І що ж ми бачимо тут? – те, що насправді, вірність фарисея обтяжує його. Він виконує не тому, що хоче цього, а тому що змушений і лише тоді, коли змушений. На противагу йому той, хто пізнав Божу вірність в своєму житті, Божу благодать, той щиро бажає слідувати за Христом, і також бути вірним, навіть коли в нього це не виходить. «Фарисей обтяжений своїм послухом, християн обтяжений своїм гріхом» (Б. Моррісон). Зазирніть в своє серце, перевірте його, що більше обтяжує вас: необхідність бути слухняним чи непослух? Необхідність бути чесним, чи обман? 

П’яте, лицемірне служіння зосереджується на другорядному та ігнорує головне.

Подивіться вірші 23-24: «Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що даєте десятину із м’яти, і ганусу й кмину, але найважливіше в Законі покинули: суд, милосердя та віру; це треба робити, і того не кидати. Проводирі ви сліпі, що відціджуєте комаря, а верблюда ковтаєте!»

В СЗ Бог звелів Своєму народу дотримуватися певних постанов про десятини. Згідно цих постанов юдеї мали віддавати десятину з усього, що виросло в них на полі. М’ята, ганус і кмин, про які говорить тут Ісус, не були основною сільськогосподарською культурою в Юдеї. Це приправи. Ніхто не засіває петрушкою усе поле. Грядочки метр на два достатньо для супу і закруток. Десятина з цієї грядочки – це дріб’язок, комар. Але фарисей гордо ніс його перед собою в жменьці, щоб усі бачили який він вірний. 

То добре – бути вірним в десятинах. То добре – бути вірним в малому. Ісус каже: «це треба робити». Проблема в тому, що бувши такими прискіпливими в дріб’язку, вони облишили головне: суд, милосердя та віру. І це так типово: те чого не можу чи не хочу робити – проголосити неважливим, а з того, що роблю зробити собі пам’ятник, навіть якщо це якась дрібничка.

Та Господь закликає нас до зовсім іншого життя. Він каже: це треба робити і того не кидати. Та навіть коли ти виконав усе, все одно нема чим гордитися. Бо це все завдяки Його благодаті, що діє в нас. Бо наші життя, як сказала в четвер люба с. Наталка, мають прославляти не нас, а нашого Господа. Амінь. 

Шосте, лицемірне служіння зосереджується на зовнішньому та ігнорує внутрішнє.

Подивіться вірші 25-26: «Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що чистите зовнішність кухля та миски, а всередині повні вони здирства й кривди! Фарисею сліпий, очисти перше середину кухля, щоб чистий він був і назовні!»

Та сама думка, тільки в інших образах повторюється у віршах 27-28. 

В цих віршах Ісус звинувачує фарисеїв в тому, що вони піклуються більше про зовнішнє, нехтуючи внутрішнім. Піклуються про форму, нехтуючи змістом. Це не значить, що зовнішнє – не важливо. Важливо, звичайно. Ніхто, крім Бога не бачить мотивів твого серця, усі бачать твої справи. Те, як ти поводишся впливає на інших: будує їх чи руйнує. Однак, нам також потрібно знати: що поведінка не зміниться, якщо серце не зміниться. Ісус закликає нас бути, а не вдавати. Бути Його учнями, а не вдавати з себе учнів Христа. Бути Християнами, а не вдавати з себе Християн. Бути дітьми нашого Небесного Отця, а не вдавати з себе таких. Чому ми можемо бути, а не вдавати? Тому що дорогоцінною Кров’ю Сина Божого ми викуплені від марнотного нашого життя. І тим, хто вірує в ім’я Його, Він дав владу стати дітьми Божими (Ів.1:12). 

Сьоме, лицемірне служіння гамує істину.

Подивіться вірші 29-31: «Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що пророкам надгробники ставите, і праведникам прикрашаєте пам’ятники, та говорите: Якби ми жили за днів наших батьків, то ми не були б спільниками їхніми в крові пророків. Тим самим на себе свідкуєте, що сини ви убивців пророків»

Бог багато разів посилав Своєму народу пророків і служителів. Але це тільки в мультиках овочі приходять до пророка і питають, чи є повеління від Господа. Люди, як правило, пророків не приймали, били, гнали і вбивали. Фарисеї з цього зробили ще один спосіб гордитися. Вони прикрашали могили пророкам і ставили пам’ятники праведникам. Це було не важко. Але тим самим вони казали: ми кращі за наших попередників. 

Ісус каже: це обман. Ви помиляєтеся. Ви сліпі не тільки стосовно розуміння Закону. Ви не бачити свого серця, ви не знаєте самих себе. Бо ви такі самі, як ваші батьки. І коли Я пошлю вам апостолів, які будуть казати вам істину, то ви виженете і вб’єте їх, так само, як робили ваші батьки. Чому? Тому що грішне серце завжди намагається заглушити голос Бога, голос істини. Бо грішне серце гамує істину неправдою. 

Який же присуд виголошує Господь на це формальне і лицемірне служіння?

Подивіться вірші 37-39: «Єрусалиме, Єрусалиме, що вбиваєш пророків та каменуєш посланих до тебе! Скільки разів Я хотів зібрати діти твої, як та квочка збирає під крила курчаток своїх, та ви не захотіли! Ось ваш дім залишається порожній для вас! Говорю бо Я вам: Відтепер ви Мене не побачите, аж поки не скажете: Благословенний, Хто йде у Господнє Ім’я!»

Юдеї не мали видимих образів Бога, як язичники. В Святому святих первосвященик приносив жертву невидимому Богу і єдине, з чого він міг знати, що ця жертва буде прийнята, а молитва почута – тому що Бог пообіцяв, що Він прийме цю жертву і почує. Це те, що потрібно було прийняти вірою і тримати. В цьому смислі різниця між СЗ і НЗ не така вже й велика. Щоб служити живому Богу, нам потрібна віра в Його обіцянку. Віра в Його присутність. Віра в те, що Він чує наші молитви і відповідає на них. 

Але тепер Ісус каже: «ось ваш дім залишається порожній для вас!» Які це страшні слова. Бо відтепер Бог вже не прийде на це місце поклоніння. Вони можуть продовжувати робити ті ритуали, які звикли робити. І для зовнішнього спостерігача нічого не зміниться. Так само в порожній кімнаті священик проливатиме кров тварин. Різниця лиш в тому, що Бог каже: Мене там більше не буде. Це буде молитва, яка полинула в порожнечу, це буде кров яка пролилася дарма.

Присуд Бога страшний, та в цім слові ми також бачимо і глибокий жаль, глибокий сум Божого серця: «Єрусалиме, Єрусалиме», каже Господь. «Скільки разів Я хотів зібрати діти твої, як та квочка збирає під крила курчаток своїх, та ви не захотіли!» 

Хто бачив, як квочка збирає курчаток під свої крила? В звичайний час вона відпускає їх пастися, але коли є небезпека, коли ллє дощ чи коли пора лягати спати, вона збирає їх під крила, щоб турбуватися про них та зігрівати. Бажання Божого серця до Його народу було таке саме. Його заповіді — не для того, щоб обмежити їх, а для того, щоб захистити, щоб навчити рабів жити вільно. 

Ми можемо зверхньо дивитися на цих фарисеїв, та чесно кажучи, наші серця мало чим відрізняються від їхніх. В нас так само багато лицемірства, сліпоти і самодовольства. Як нам того позбутися? — Христос звільняє нас. Під Його крилами ми маємо спасіння і благодать. Під Його захистом ми захищені. Так само, як Він кликав Єрусалим, Він кличе грішника і сьогодні. Звернися до Нього усім своїм серцем і отримай Його Самого. 

(п. Йонатан)

Я ХОТІВ ЗІБРАТИ ДІТИ ТВОЇ

Від Матвія 23:13-39

Ключовий вірш 37

1. Уривок, який ми нині вивчаємо – це закінчення розмови в храмі (24:1). Пригадайте, з яких подій почалася ця розмова (21:1; 21:23). Яку картину змальовує нам Матвій? Яку головну думку (головні думки) ви би виділили в цьому оповіданні?

2. Вірш 13. До кого звертається Ісус? Як Він називає цих людей? Як Він оцінює їхній стан? Хто такий лицемір? Яким було Його перше обвинувачення на релігійних лідерів? Як вони зачиняли Царство від бажаючих увійти (Мат.12:23,24; Ів.7:48)?

3. Вірші 14-15. Яким було друге Ісусове обвинувачення? Як пов’язане «поїдання» вдовиних хат та довга показна молитва? Яким було Його третє обвинувачення? Чи могли фарисеї принести якийсь інший плід (Рим.1:32; Мат.7:16)?

4. Вірші 16-22. Яким було четверте обвинувачення? В чому проявлялася духовна сліпота фарисеїв? Яким має бути ставлення християн до істини та клятв (Мат.5:33-37)?

5. Вірші 23-24. Яким було п’яте обвинувачення? Що є найважливішим в Законі? Що стається, коли ми облишаємо головне? Вірші 25-28. Яким було шосте та сьоме обвинувачення? Як пов’язані між собою зовнішнє та внутрішнє? Про що найперше потрібно турбуватися?

6. Вірші 29-36. Яким було останнє Христове звинувачення? Які вчинки релігійних лідерів свідчитимуть, що Божий присуд на них справедливий?

7. Вірші 37-39. Яким було Боже серце до Єрусалиму та Божого народу? Який присуд Христос виносить лицемірству та безбожності? Як ми маємо відповідати на Божий заклик?

ІСУС ДОКОРЯЄ ФАРИСЕЯМ

(Частина I)

Від Матвія 23:1-12

Ключові вірші 23:11-12: «Хто між вами найбільший, хай слугою вам буде! Хто бо підноситься, буде понижений, хто ж понижується, той піднесеться»

Сьогоднішнє слово – це перша частина останньої публічної проповіді Ісуса. Цю проповідь Ісус  проголосив у храмі в середу у страстний тиждень, за два дні до Свого розп’яття. Чому ж Ісус присвятив цю проповідь? Він присвятив її щоб застерегти Своїх учнів, людей та інших прочан, які прийшли в Єрусалим на пасху від однієї страшної, смертоносної речі: лицемір’я. Він навчає Своїх учнів та нас якими не повинні бути Божі слуги та якими вони повинні бути. Хай Господь зробить нас Божими слугами по Його серцю!

Подивимося на 1-ий вірш: «Тоді промовив Ісус до народу й до учнів Своїх». Слова у цьому уривку стосуються книжників та фарисеїв. Однак були вони сказані Ісусом до народу та його учнів. Виникає природне запитання: «Чому Ісус не каже ці слова особисто книжникам та фарисеям»? На перший погляд складається враження, що Ісус обговорює книжників та фарисеїв за їх спинами. Ми знаємо, що якщо у нас є щось проти брата, то ми маємо спочатку піти та сказати про це брату особисто. Чому ж Ісус тут каже ці слова не книжникам та фарисеям особисто, а народу та учням? Щоб зрозуміти це, нам потрібно згадати попередній, 22-ий розділ. А в цьому розділі Ісус якраз і говорить до книжників та фарисеїв. Насправді, Він сказав їм усе, що мав. Протягом усіх трьох років служіння Ісуса, фарисеї та книжники провокували його, кидали Йому виклики, Ісус відповідав на їх запитання та дорікав їм. Ісусу більше не було чого сказати їм – Він сказав їм усе що мав.

 

По-друге, Ісус сказав ці слова до народу та учнів щоб застерегти їх від лицемір’я. Сьогодні Ісус досить жорстко дорікає книжникам та фарисеям за їхнє лицемір’я. Лицемір’я це надзвичайно заразна хвороба. Вона дуже легко передається. Якщо десь релігія по тій чи іншій причині цінується, якщо вигідно виглядати духовним, то завжди знайдуться люди, які захочуть підробити релігію. Тобто виглядати духовними та святими людьми, не будучи зміненими всередині. Хай Господь сьогодні навчить нас як вберегтися від лицемір’я.

 

Подивіться на вірш 2: «і сказав: На сидінні Мойсеєвім усілися книжники та фарисеї». Книжники та фарисеї усілися на сидінні Мойсеєвім. Тут «сидіння» – це грецьке «καθέδρας», від якого пішло слово «кафедра». Сидіння Мойсеєве це було таке спеціальне місце в синагозі, звідки вчителі закону навчали людей. Це місце давало владу навчати людей, владу проголошувати Боже слово. Ісус наголошує тут, що не Бог посадив книжників та фарисеїв на цьому місці, вони всілися там самі. Вони були самозванцями. Вони присвоїли собі владу навчати, яку Бог їм не дарував. Ісус застерігав Своїх учнів: «Вас виженуть із синагог» (Ів.16:2). Апостолів виженуть із синагог! Хто вижене? Ті люди, які незаконно захопили кафедру, книжники та фарисеї. В Україні є гарне слово, яке добре характеризує таких людей: нелегітимні вчителі.  

Подивіться на вірші 3-4:
3 Тож усе, що вони скажуть вам, робіть і виконуйте; та за вчинками їхніми не робіть, бо говорять вони та не роблять того!

4 Вони ж в’яжуть тяжкі тягарі, і кладуть їх на людські рамена, самі ж навіть пальцем своїм не хотять їх порушити… 

Учні повинні старанно виконувати усе, що говориться в Божому слові, навіть якщо цьому навчають такі негідники, як книжники та фарисеї. Боже слово є Божим словом, і його потрібно виконувати. Однак учні не мали робити за вчинками книжників та фарисеїв. Чому? Тому що ті говорили, та самі не робили з того нічого. Додатково до Божих законів вони створили багато інших законів та правил, яких навчали людей і які потрібно було виконувати. Проблема була в тому, що самі вони нічого з цього не виконували: вони не виконували ні Божого Закону, ні навіть своїх приписів. Зазвичай ми думаємо, що книжники та фарисеї були дуже наполегливими у служінні Богові і батаго трудились. Насправді ні. Тут Ісус каже про те, що вони кажуть, та не роблять, кладуть на плечі інших людей важкі тягарі, а самі навіть не хочуть поворухнути пальцем. Очевидно, вони були непослідовними: казали одне, та робили інше. Вони ставили величезні вимоги до інших, у той час як самі нічого з того не виконували. Коли вони навчали про Божий закон, то можна було подумати, що вони є великими ревнителями закону, та це було оманливе враження, тому що вони зовсім не жили по тому закону, якого навчали. Це і є лицемір’я: говорити одне, а робити інше. Чому вони не робили? Бо не могли. Ми маємо знати, що ніякі хибні уявлення про духовність ніколи не можуть впокорити наші тілесні похоті. Якщо ти лише називаєшся християнином, але не є їм по суті, то всередині тебе немає такої сили, яка допоможе тобі побороти похоті свого тіла. Просто немає такої сили. Тому ззовні, звичайно людина може здаватися іншим доброгою та духовною, але всередині вона ніколи не зможе побороти грішні звички. Коли ап. Павло ставить вимоги до старійшин, він каже, що старійшина має бути «мужем однієї дружини, … не п’яниця, несварливий, не срібролюбець». Нелицемірна віра переборює похоті тіла. Лицемірна віра не може, по своїй суті вона не здатна цього робити. Тому коли вибирають служителів, потрібно дивитися не лише на їх здатність навчати, але і на їх життя та на плоди їхнього життя.

Ісус застерігає тут від лицемір’я і нас. Ми не повинні говорити одне, а робити інше. Ззовні здаватися одними, та насправді бути іншими. Вчора ми прийняли с. Руслану в члени церкви. Вони написала заяву, яка починається словами: «Цією заявою я підтверджую, що вірю в Ісуса Христа як в мого Господа та Спасителя…» Спаситель не потрібен праведним та святим людям. Спаситель потрібен грішникам, які не можуть самі себе спасти. Тому ми маємо визнавати себе грішниками, яким потрібен Спаситель! Час від часу ми чуємо, що хтось не може написати свідчення, бо дуже сором’язливий, бо не звик відкриватися перед людьми. Але ми маємо знати, що подібний страх перед людьми легко породжує лицемір’я, від якого застерігає тут Ісус. Всередині ми грішники. Так, грішники виправдані, спасені. Грішники, у яких призупинилося розповсюдження хвороби гріха, і почалося одужання, процес освячення. Та, тим не менше, грішники. Ми не можемо сповідати Ісуса нашим Спасителем, не сповідавши себе грішниками.

У вірші 5 Ісус каже про те, що причиною лицемір’я є життя перед людьми. Давайте прочитаємо його: «Усі ж учинки свої вони роблять, щоб їх бачили люди, і богомілля свої розширяють, і здовжують китиці». Богомілля – це такі кожані коробочки із виписками із Закону, які носили на чолі чи та руках та використовували при молитві. З часом вони розширювали ці богомілля, так що це помічали інші люди та казали: «Ого, які у них великі богомілля! Напевно ці хлопці багато моляться!» Та це ще не все. Вони також здовжували китиці (євр. «tzitzit»). Носити китиці на одязі їм було наказано законом Мойсея щоб вони, дивлячись на китиці, пам’ятали про Божі закони (Чис.15:38-39). Але вони носили китиці не для цього. Вони вішали на одяг довгі китиці, щоб люди їм казали: «Ого! Які в тебе гарні китиці!» І люди думали: «Святі люди! Постійно пам’ятають Божі закони!»

Подивіться на вірш 6: «І люблять вони передніші місця на бенкетах, і передніші лавки в синагогах». Їм надзвичайно подобалося коли їх шанують. Тому вони любили передніші місця на бенкетах. Коли святкували весілля чи якусь іншу важливу подію, то для вчителів закону, равинів, зберігали самі почесні місця. І коли уже усі зібралися, вчитель закону міг так драматично пройти перед усіма і сісти на це почесному місці. Це було схоже на справжнісіньке шоу! І люди казали: «Ого! Та це ж сам раввин! свята людина!» Або коли читали із Писання у синагозі, раввин сидів на почесному місці біля трибуни, люди показували на нього та казали: «Дивіться, він сидить на почесному місці. Значить, він – святий!»

Подивіться на вірші 7: «і привіти на ринках, і щоб звали їх люди: Учителю!» Але і це ще не все. Ще їм дуже подобалися привітання на ринках. У цих людей було спотворене почуття власної значущості. Тут «учитель» – це латинське «docerei», звідки пішло слово «доктор» або «Ph.D». Їм дуже подобався цей титул. Коли на ринку вони когось зустрічали, той казав: «О, учителю, я такий радий тебе бачити, я такий щасливий знаходитися у твоїй присутності!» Тоді вони сяяли від щастя. Тобто вони хотіли, щоб інші люди визнавали їх побожними та святими, не будучи насправді такими.

Ми живемо в час, коли люди значно більше піклуються не про реальність, а про те, як це виглядає в очах інших людей. За гроші мас-медіа можуть зробити так, що чорне буде виглядати як біле. Можна зробити так, що 70 річний дідусь буде виглядати як 30-річний молодий романтичний хлопець. Але Ісус застерігає не робити цього у стосунках із Богом. Ісус каже: «Піклуйтеся про те, що Бог думає про вас, а не що думають інші люди».

У віршах 8-10 Ісус попереджає:

8 А ви вчителями не звіться, бо один вам Учитель, а ви всі брати.

9 І не називайте нікого отцем на землі, бо один вам Отець, що на небі.

10 І не звіться наставниками, бо один вам Наставник, Христос.

Чи значать ці слова, що ми не можемо вживати такі слова як «вчитель», «батько», «наставник»? Звичайно ні. Ап. Павло сказав до коринтян: «Бо хоч би ви мали десять тисяч наставників у Христі, та отців не багато; а я вас породив у Христі Ісусі через Євангелію…» (1 Кор.4:15). Він звертався до Тимофія та Тита як своїх синів за вірою, значить, вважав себе їхнім батьком. Звичайно, ми можемо вживати ці слова. Христос тут застерігає нас від того, щоб ми не шукали своєї слави та почестей у титулах: вчитель, батько, наставник. Ми можемо бути вчителями, на те повинні шукати слави серед людей через наше вчителювання, навіть серед наших братів та сестер в церкві. Ми можемо мати духовних дітей чи наставляти інших, та не повинні шукати через це визнання, так щоб про нас говорили: «Ого, він такий великий та успішний пастир! Він виховав так багато ягнят!» Є титули, які можуть бути небезпечними, і яких, можливо, краще уникати. Тому, скажімо, в нашій церкві ми не використовуємо таких титулів як «папа», «Святий отець», «Ваше святосте», «Ваша величність», «Апостол». Ми просто називаємо «пастир», або «старійшина», або «слуга». Так, ми Божі слуги. Але ми не маємо шукати у інших віруючих визнання та похвали. Книжники та садукеї шукали визнання та похвали у тих, кому вони служити. І вони спокушали учнів Ісуса робити те саме. Як же боротися із лицемір’ям? Подивимося вірші 11-12:

11 Хто між вами найбільший, хай слугою вам буде!

12 Хто бо підноситься, буде понижений, хто ж понижується, той піднесеться.

Ми маємо вчитися правильній системі цінностей. Великий не той, кому служать, а той, хто служить. Піднесеться не той, хто підноситься, а хто понижується. Якщо ми шукаємо як піднестися через своє служіння, то будемо понижені. Якщо ж ми шукаємо добра інших та понижуємося, то будемо піднесені. Дух служіння це велика зброя проти лицемір’я. Господь дарував нам на цей рік ключовим віршем Мк.10:45: «Бо Син Людський прийшов не на те, щоб служили Йому, але щоб послужити, і душу Свою дати на викуп за багатьох». Хай Господь допоможе нам в цьому році покірно служити один одному та ягнятам. Хай Господь поставить нас не лицемірними, а добрими пастирями, які проголошують Боже слово та піклуються про інших, а не обтяжують їх!

(п. Яків)

ІСУС ДОКОРЯЄ ФАРИСЕЯМ

(частина I)

Від Матвія 23:1-12

Ключові вірші 23:11-12

1. Кому Ісус сказав ці слова? (1) Чому не особисто книжникам та фарисеям?

2. В чому проявлялася непослідовність книжників та фарисеїв? (2-4) Зазвичай вони були відомі як ревні виконавці закону. Чому Ісус тут каже, що вони насправді не хочуть і пальцем поворухнути?

3. В чому причина лицемір’я? (5-7) Поясніть приклади, що навів тут Ісус (що таке «богомілля», «китиці»?) В чому полягало їх лицемір’я? Приведіть приклади лицемір’я сьогодення. Чому так важливо відкрито визнавати себе грішниками?

4. Про що попередив Ісус Своїх учнів? (8-9) Чого потрібно уникати по відношенню до себе і до інших? Чи можна вживати слова «батько», «наставник»? (1 Тим.1:2, Тита 1:4, 1 Кор.4:15, Дії 22:1) Про що тут йдеться?

5. Як побороти лицемір’я? (11-12) Подумайте про важливість служіння та покори.