Записи

Навернення ефіопського вельможі

Дії 8:26-40

Ключовий вірш 8:37б : “А той відповів і сказав: Я вірую, що Ісус Христос то Син Божий!”

Сьогодні ми вивчаємо другу частину 8-го розділу книги дій. В першій частині ми бачили, як Бог, через Пилипа та Апостолів Петра та Івана заснував в самарійському місті нову церкву. Там з’явилися віруючі, що прийняли Ісуса Христа як Господа, які прийняли Святого Духа і почали підкорятися Богу. Але, на відміну від єрусалимської церкви, що була з юдеїв, які змалку знали Слово Бога і Закон Бога, і їм треба було лише прийняти Ісуса Христа, церква в Самарії складалася з самарян, що мали вельми специфічне знання Слова Бога. Їм потрібно було не лише звістити Благу Звістку про Ісуса, але й навчити Слову Бога, і виправити неправильне розуміння, того, що вони, як думали, вже знали. Тут було багато роботи для пастиря та вчителя Біблії. З нашої точки зору, Пилип, як засновник церкви, мав тут лишатися і багато навчати, але Бог мав на нього інший план. Ми точно не знаємо, як Бог далі піклувався про цю новонароджену церкву, але виходячи з того, що ми читаємо в Діях, 9 розділ, можемо припустити, що Апостоли обходили околишні церкви і навчали їх Слову Бога. В будь-якому випадку, Бог, Ісус та Святий Дух піклуються про Божу церкву. Але наразі у Бога для Пилипа було інше завдання.

Подивіться вірші 26-29: “А Ангол Господній промовив Пилипові, кажучи: Устань та на південь іди, на дорогу, що від Єрусалиму до Гази спускається, порожня вона. І, вставши, пішов він. І ось муж етіопський, скопець, вельможа Кандаки, цариці етіопської, що був над усіма її скарбами, що до Єрусалиму прибув поклонитись, вертався, і, сидючи на повозі своїм, читав пророка Ісаю. А Дух до Пилипа промовив: Підійди, та й пристань до цього повозу.” Ми бачимо, що до Єрусалиму прибув один вельможа з Ефіопії, скарбничий цариці. Він прибув до Єрусалиму, щоб поклонитися Богові, і зараз вертався назад, в свою країну. Саме для того, щоб благовістити цьому одному чоловікові Бог послав Пилипа.

Ким був цей чоловік? Тут сказано, що він був скопець, вельможа Кандаки, цариці ефіопської, був її скарбничім, тобто міністром фінансів, головним податківцем і митником та головою нацбанку. Ще тут сказано, що він прибув в Єрусалим, щоб вклонитися Богові, а тепер він повертався, читаючи книгу пророка Ісаї. З подальшої розмови ми розуміємо, що він не розумів слова, що читав, і розумів, що не розуміє, але мав гаряче бажання зрозуміти. Тут про цього чоловіка сказано досить багато. По-перше, він був вельможею і довіреною особою цариці ефіопії. У будь-якого царя є коло найближчих довірених осіб: це той, хто відповідає за особисту безпеку, тобто начальник охорони, та той, хто відповідає за царські гроші. Інколи, але не завжди, до цього кола належить ще й головнокомандувач війська. Тобто цей вельможа належав до самого найближчого кола довіри цариці. Відповідно, він був багатим та впливовим, він був на найвищому місці, на яке міг потрапити. Більш того, цариця дозволила йому піти на поклоніння, хоча чиновник такого рангу тримав вельми небезпечні секрети про реальний стан фінансів цариці. Але цариця дозволила йому піти на поклоніння, тобто не тільки довіряла йому, але й поважала його духовні потреби, можливо, він був навіть другом цариці. Але, очевидно, що він не був задоволений, його не задовольняв його стан. 

Цей чоловік був скопець. Ми пам’ятаємо, як гаряче Авраам хотів мати нащадка, як молилася Анна, коли не могла родити. Весь Старий Заповіт наповнений думкою: “не мати дітей — погано, діти — благословення”. Цей чоловік не міг мати дітей, він не міг залишити по собі пам’яті свого імені. Його життя має пройти надаремно. Крім того, Закон Бога має особливе застереження щодо скопців: “Не ввійде на збори Господні ранений розчавленням ятер та з відрізаним членом.” (Повт. Зак. 23:2). Також він також був чужинець. Це також відділяло його від народу Божого. Але він все одно хотів поклонитися Богу. Він витратив багато грошей, щоб купити сувій з Словом Бога, і читав його, хоча не розумів того, що читає. Все свідчило про те, що він дійсно хоче стояти перед Богом і вклонитися Йому, хоча всі обставини були проти нього.

Чому цей чоловік так хотів поклонитися Богові? Ми не знаємо про цей конкретний випадок, але знаємо, що будь-яка людина створена за образом Бога. Тому тільки в Бозі ми можемо знайти сенс існування, тільки в Бозі наше спасіння, тільки в Ньому наш прихисток. Тільки в Бозі ми маємо стосунок до вічності, і тільки Він достойний поклоніння, слави й хвали. Багато людей ігнорують цей факт, вони наповнюють своє життя всіляким непотребом, але не можуть заповнити свою пустоту. Її може заповнити тільки Бог. Але Господь чує тих, хто кличе Його ймення. Він не відвертається від тих, хто хоче мати з Ним стосунки. Ми можемо пригадати, як Ісус прийшов в дім Левія-Матвія, як прийшов до Закхея, як приймав митарів та блудниць. Так і зараз, Господь не захотів втратити одну людину і спеціально для неї відправив йому благовістника.

Подивіться вірші 30-34: “Пилип же підбіг і почув, що той читає пророка Ісаю, та й спитав: Чи розумієш, що ти читаєш? А той відказав: Як же можу, як ніхто не напутить мене? І впросив він Пилипа піднятись та сісти з ним. А слово Писання, що його він читав, було це: Як вівцю на заріз Його ведено, і як ягня супроти стрижія безголосе, так Він не відкрив Своїх уст! У приниженні суд Йому віднятий був, а про рід Його хто розповість? Бо життя Його із землі забирається… Відізвався ж скопець до Пилипа й сказав: Благаю тебе, це про кого говорить пророк? Чи про себе, чи про іншого кого?” Скопець читав 53 розділ пророка Ісаї. Цей розділ говорить про страждання й смерть Ісуса Христа як викупної жертви за гріхи людей. Через слова цього розділу я особисто повірив, що Ісус став викупною жертвою, щоб мої гріхи були прощені перед Богом. Я знаю, що дехто із нас також повірили в Ісуса Христа саме завдяки цьому розділу. Для нас ці слова були очевидні, тому що ми вже раніше знали про жертву Ісуса Христа, а вони стали останньою краплею, після якої ми не могли вже більше не вірити. Але так не для всіх. “Як вівцю на заріз Його ведено, і як ягня супроти стрижія безголосе, так Він не відкрив Своїх уст! У приниженні суд Йому віднятий був, а про рід Його хто розповість? Бо життя Його із землі забирається…” Для нас, віруючих, ці слова — свідчення про страждання Ісуса Христа і про добру волю Бога, що вирішив віддати Свого Сина на хрест, щоб прийняти грішників. В цих словах ми бачимо неправедний суд грішників над Ісусом і їх рішення стратити Ісуса. Але для того, хто ніколи не чув про страждання й смерть Ісуса Христа, ці слова — дуже складний текст. Він був складним і для скопця. Тому Бог послав йому благовісника.

Подивіться вірш 35: “А Пилип відкрив уста свої, і, зачавши від цього Писання, благовістив про Ісуса йому.” Пилип благовістив йому про Ісуса. Ісус — це і є суть благої звістки. Без Ісуса неможливо зрозуміти не тільки це слово, що читав скопець, без Ісуса взагалі неможливо зрозуміти Писання. Є відомий вислів: якщо сильно стиснути Біблію, то звідти потече Кров Ісуса Христа. Це правда. Якщо викинути з Біблії Ісуса Христа, то у нас залишаться казки єврейського народу. Якщо викинути з Старого Заповіту Христа, то Бог Ізраїля буде богом одного маленького народу, що прихильний тільки до свого народу, і ненавидить всіх інших. Якщо викинути Ісуса Христа, то Бог виглядатиме таким, що прискіпується до грішників і хоче покарати за найменшу провину. Ми інколи це чуємо від невіруючих. Не тільки вороги Бога помиляються. Якщо викинути Христа з Біблії, то й сам Ізраїль буде говорити: “з нами нічого не станеться, тому що ми — народ Божий”. “Тому що наш батько — Авраам”. “Тому що тут храм Господній”. Так стається, коли люди відкидають Ісуса Христа. Але, якщо ми читаємо Біблію через Ісуса, то бачимо зовсім іншого Бога. Якщо дивитися на Біблію через Ісуса Христа, то ми бачимо величезну любов Бога, що хоче і обіцяв прийняти грішника і відновити людину. Заради цього Він послав Свого Сина на хрест. Ми знаємо, що всі обіцянки Бога, вся Його любов і милість сконцентровані в Ісусі Христі. Той, хто бачив Ісуса Христа, той бачив Бога. Хто вклонився Ісусові, той вклонився Богові. Хто слухається Христа, той слухається Бога. Хто приходить до Бога через Ісуса, той входить в Святе Святих, що на небесах. 

Ми не знаємо, що саме говорив Пилип ефіопському вельможі. Мабуть, він говорив про хрест і воскресіння Ісуса Христа, про викупну жертву, про прощення гріхів та примирення з Богом, яке відбувається в Ісусі Христі. В контексті 53 розділу Ісаї про це неможливо не говорити. Мабуть, він також розповідав про життя Ісуса, про його чуда, про Його вчення. Ми не знаємо точно. Але, ми точно знаємо, що Пилип благовістив йому Ісуса. Ісус — це ключ до розуміння Біблії. Він — ключ до стосунків з Богом, ключ до того, щоб прийти до Бога. Ісус — це Той, Хто йому насправді потрібний.

Подивіться вірші 36,37: “І, як шляхом вони їхали, прибули до якоїсь води. І озвався скопець: Ось вода. Що мені заважає христитись? А Пилип відказав: Якщо віруєш із повного серця свого, то можна. А той відповів і сказав: Я вірую, що Ісус Христос то Син Божий!” Коли вони їхали, розмовляючи, проїжджали біля якоїсь води. В цей час скопець запитав: “ось вода, що заважає мені христитись?” Пилип відказав, що якщо вірує від усього серця, то можна. Тоді скопець сповідував свою віру: “Я вірую, що Ісус Христос то Син Божий”. Я не буду розглядати про саме хрищення, мабуть про це скоро розповість п. Ной. Я хочу звернути вашу увагу на сповідь віри скопця. Він сповідав, що визнає Ісуса Христа Сином Божим. Він визнав, що Ісус достойний поклоніння, що Ісус — це саме той Бог, заради зустрічі з яким він подорожував в Єрусалим. Він визнав, що зустрітися з Богом йому заважав гріх, і саме цю проблему вирішив Ісус Христос. Тому, щоб засвідчити свою віру та нові відносини з Ісусом він захотів христитися. 

Я дуже поважаю цього скопця. Я, як і він, повірив в Ісуса Христа через слова Ісаї 53 розділ. Але у мене від часу, коли повірив до часу, коли наважився сповідати свої гріхи, пройшло не декілька хвилин, а приблизно три місяці. Весь цей час я боровся з страхом, як до мене ставитимуться інші, якщо відкрию свій гріх. Але цей вельможа не боявся, він зразу визнав себе грішником, а Ісуса — Сином Божим. Як на мене, це — велика віра.

Вірші 38-40. “І звелів, щоб повіз спинився. І обидва Пилип та скопець увійшли до води, і охристив він його. А коли вони вийшли з води, Дух Господній Пилипа забрав, і скопець уже більше не бачив його. І він їхав, радіючи, шляхом своїм. А Пилип опинився в Азоті, і, переходячи, звіщав Євангелію всім містам, аж поки прийшов у Кесарію.” Цікаво, що коли скопець увірував, Бог вирішив, що місія Пилипа закінчена, і Святий Дух переніс його в Азот, а скопець, поїхав далі, радіючи з нових стосунків з Богом.

В сьогоднішньому слові можна побачити багато різних граней. Взагалі ефіопський вельможа викликає повагу своїм гарячим бажанням вклонитися Богу та готовністю приймати Його Слово. Бог відповів на його бажання і послав проповідника. Легко сказати, що до таких людей Бог приходить. Це дійсно так. Але Бог приходить і до інших людей, що протистоять Богу, наприклад в наступному розділі ми почуємо, як Ісус прийшов до гонителя церкви Савла. Також тут можна вчитися любові й милості Бога, що не забув про одного відкинутого усіма грішника, і для його спасіння послав проповідника. Можна побачити вірність Бога, який обіцяв прийняти і скопців і чужинців ще за 700 років до того і зараз здійснив це через Ісуса Христа. Можна вчитися від Пилипа, який вірно слухався наказів Бога і звіщав благу звістку різним людям: і самарянам, і ефіопському вельможі, і мешканцям філистимського краю в Азоті, і римлянам в Кесарії. Але мені здається, що найголовніше — це Ісус Христос. Він — блага звістка для кожного з нас і для всіх людей. Ісус Христос — це головне, чого потребують люди. Він — та відповідь, яку чекають всі люди. І Він має бути найголовнішою темою нашої проповіді.

(п. Авраам Влад)

Навернення етіопського вельможі

Дії 8:26-40

Ключовий вірш 37

1. Куди Агнол Господній направив Пилипа? Як він послухався? Кого він там зустрів?

2. Що ми можемо сказати про етіопського вельможу? Як закон Божий говорить про скопців? (Повт. Зак. 23:2) Але яку Бог дає про них обіцянку? (Іс. 56:3-7) Звідки він повертався і що робив? Які припущення про його духовний стан ми можемо зробити?

3. Яка розмова сталася між Пилипом та скопцем? Що скопець читав і як він розумів прочитане? Що він розумів про своє знання Писання? Як Пилип допоміг йому (в чому була проповідь Пилипа)?

4. Як скопець прийняв благу звістку від Пилипа? Про що він запитав Пилипа і як сповідував свою віру? Що значить, що “Ісус Христос — то Син Божий”? Що сталося після хрещення скопця?

5. У контексті 8 розділу книги дій, які контрасти ви можете знайти між скопцем та мешканцями самарійського міста та між скопцем та Симоном? Що ми можемо дізнатися про суть благої звістки та про її силу? Що ми можемо взнати про милість Бога та про Його вірність? Про бажання Бога привести до Христа всіх людей?

Пробудження в Самарії

Дії 8:1-25

Ключовий вірш 15 : “А вони, як прийшли, помолились за них, щоб Духа Святого вони прийняли”

Сьогодні ми порозмірковуємо про те, як з’явилася перша церква за межами Юдеї. Ми зможемо побачити один важливий аспект росту церкви.

Ми вивчали про період становлення церкви в Єрусалимі. Але з 8 розділу починається опис того, як добра звістка поширилася за межі юдейського світу. Ісус казав учням, що вони стануть Його свідками в Юдеї, Самарії і аж до краю землі. Але єрусалимська церква у розділах 1-7 не поспішає виходити за межі Єрусалиму. Євангелія могла поширюватись природнім чином, коли хтось з членів церкви від’їжджав, але цілеспрямованого місіонерського руху не було. Але Бог свої плани виконує, хоч і не завжди очікуваним способом.

Подивімось на вірші 1-4:

¹ А Савл похваляв його вбивство. І утиск великий постав того дня проти єрусалимської Церкви, і всі, крім апостолів, розпорошилися по краях юдейських та самарійських.

² І поховали Степана мужі побожні, і плакали ревно за ним.

³ А Савл нищив Церкву, вдирався в доми, витягав чоловіків і жінок та давав до в’язниці…

⁴ Ходили тоді розпорошенці, та Боже Слово благовістили.

Вперше ми стрічаємо Савла, коли він сторожує одяг тих, хто побивали камінням Степана за проповідь про покаяння. Я не хочу зупинятись тут на самому Савлі, бо цей уривок показує його більше не як людину, а як стихійне лихо. У 3-му вірші сказано “Савл нищив Церкву”. Тут слово “нищив” має смисл, схожий на дикого звіра, який руйнує, розриває і вбиває. Савл хотів винищити християн і активно цим зайнявся. Тому всі, крім апостолів, мусіли тікати з Єрусалиму. Хто не встиг, того чекала в’язниця. Але це був не кінець церкви, а початок її розповсюдження. Бог добрий завжди, і Його зусилля спрямовані на те, щоб спільнота віруючих, яка зветься церквою, розвивалась. Емігранти розповідали добру звістку скрізь, куди вони виїхали. Таким чином церква росла, а віруючі бачили, що Бог дійсно не обмежений храмом. Хто знає, що станеться завтра. Бог може розпорошити і нас. Тоді треба не впадати у відчай, а розповідати добру звістку там, куди нас закине, і через це Бог може зробити наше служіння ефективнішим. В якомусь сенсі нас вже розпорошив карантин. Молімось, щоб ми могли бачити в цьому добру волю Бога на збудування Його церкви.

Подивіться вірші 5-8:

⁵ Ось Пилип прийшов до самарійського міста, і проповідував їм про Христа.

⁶ А люди вважали на те, що Пилип говорив, і згідно слухали й бачили чуда, які він чинив.

⁷ Із багатьох бо, що мали їх, духи нечисті виходили з криком великим, і багато розслаблених та кривих уздоровилися.

⁸ І радість велика в тім місті була!

Пилип покинув Юдею і прийшов до Самарії. В той час між юдеями і самарянами стосунки були напружені. В Івана 4:9 сказано, що юдеї не сходяться із самарянами. Але Бог давав Пилипу велику силу, так що той творив чудеса, зцілював хворих і виганяв демонів. І таким чином люди йому повірили і сильно раділи. Звістка про Ісуса Христа несе радість тим, хто її приймає.

Але Лука змальовує нам також ґрунт, на який впала проповідь Пилипа. Про це написано у віршах 9-13:

⁹ Був один чоловік, на ім’я йому Симон, що до того в цім місті займавсь ворожбитством та дурив самарійський народ, видаючи себе за якогось великого.

¹⁰ Його слухали всі, від найменшого аж до найбільшого, кажучи: Він сила Божа, що зветься велика!

¹¹ Його ж слухалися, бо він їх довший час дивував ворожбитством.

¹² Та коли йняли віри Пилипові, що благовістив про Боже Царство й Ім’я Ісуса Христа, чоловіки й жінки охристилися.

¹³ Увірував навіть сам Симон, і, охристившись, тримався Пилипа; а бачивши чуда й знамена великі, він дуже дивувався.

До Пилипа мешканці вже бачили чудеса. Написано, що Симон їх дурив, але дурив якісно, так що вони вірили, що він – велика Божа сила, і слухались його. За переданнями, саме Симон заклав основу для такої єресі, як гностицизм, який стверджує, що спасіння досягається якимось особливим знанням. А ми знаємо з того ж 4-го розділу Івана, що самаряни очікували месію, який “все нам розповість”. Можливо, самаряни вважали Симона месією. Тож коли Пилип почав проповідувати Месію-Ісуса, це була війна за вплив. Завдяки великим чудесам люди перестали слухати Симона і прислухалися до проповіді про Ісуса. Зрештою, і сам Симон охристився і став ходити за Пилипом. Це була дійсно велика Божа робота. Але чогось цій церкві не вистачало.

Прочитаємо вірші 14-17:

¹⁴ Як зачули ж апостоли, які в Єрусалимі були, що Боже Слово прийняла Самарія, то послали до них Петра та Івана.

¹⁵ А вони, як прийшли, помолились за них, щоб Духа Святого вони прийняли,

¹⁶ бо ще ні на одного з них Він не сходив, а були вони тільки охрищені в Ім’я Господа Ісуса.

¹⁷ Тоді на них руки поклали, і прийняли вони Духа Святого!

Почувши про справи в Самарії, єрусалимська церква послала туди Петра та Івана. І що вони побачили, коли прибули в Самарію? За якимись ознаками апостоли бачили, що на цих людей не зійшов Святий Дух. Велика церква, всі радісні, чудеса здійснюються. Ніби все нормально. Але Святого Духа нема! (Не те, щоб геть немає, бо Він діє і в невіруючих, і в природі. Але немає тієї Його дії, яку Бог приготував саме для Церкви). Так буває, що люди приходять в церкву, але не зрозуміло чому. В одній церкві я колись стояв позаду, і чув, як люди на останньому ряду впродовж всієї проповіді бурчали: «Ну скільки можна, ну коли ж він вже закінчить!». Якось небагато ентузіазму, правда? Цікаво, у нас є такі?

Тут нам треба поміркувати про Святого Духа, яку роль він відіграє в житті віруючого і як, врешті, його дію видно. Святий Дух – це одна з осіб святої Трійці. Ним світ створений і утримується. Він виявляє світові про гріх, про праведність і про суд (Івана 16:8). Тобто, він працює в житті кожної людини, віруючої і невіруючої, показуючи, що правда, а що неправда, що добро, а що зло, і таким чином спонукає залишити злі справи. Святий Дух звершує наше спасіння. У 3-му розділі Євангелії від Івана говориться, що Святий Дух дає нове народження. Івана 14:17 каже, що Святий Дух перебуває з віруючими, а Рим.8:9 стверджує, що той, хто не має Святого Духа, не належить Богу. У 1Кор.12:13 говориться, що Духом всі ми охрещені в одне тіло, тобто Дух робить нас частиною церкви. Також в Еф.1:13 сказано, що Бог запечатав нас Святим Духом, що дає нам безпеку і гарантію. А Рим.8:16 говорить, що саме Святий Дух дає нам впевненість, що ми є Божими дітьми.

Святий Дух діє і після навернення до Христа. Хоча ми знаємо, що він зійшов на апостолів у день П’ятидесятниці, інколи, за потреби, він сходив на них особливим чином для того, щоб дати сили чи мудрості на конкретну справу. Це часто подається фразою “сповнився Святим Духом”. Він допомагає протистати пожадливостям тіла і дає силу для перемоги. Також Він тлумачить нам Писання, щоб ми могли пізнати Бога, і дає нам дари для служіння і збудування церкви.

Я пройшовся дуже поверхово, бо ми маємо повернутися до ситуації в Самарії. Апостоли прийшли, і побачили, що є зібрання, є проповідь Євангелії, є радість, ніби все на місці, але Святого Духа – нема! Ми не знаємо точно, якого саме прояву Святого Духа не побачили Апостоли у самарян. Можливо, вони не побачили у них справжнього покаяння, а лише захоплення чудесами, просто у Пилипа чудеса були сильніші, ніж у Симона. Наприклад, вони могли продовжувати жити в гріху поміж проповідями Пилипа. Можливо, вони покаялись, але не мали впевненості в спасінні і усиновленні. А може бути, що вони мали віру у правильні речі, але не мали сили і бажання для збудування церкви, і все служіння висіло на одному Пилипові. Зараз теж є церкви, де пастор або команда служителів несуть служіння, а всі інші – просто прихожани, які приходять заради своєї мети і не горять бажанням збудовувати спільноту. Апостоли розуміли, що церква не має бути такою, і кожен її член повинен прийняти Святого Духа і служити для збудування Тіла Христового. Хоча віруючий належить до спільноти, він не має рухатися стадним інстинктом, його послух Святому Духу має бути самостійним.

Цікаво, що саме в Самарії Ісус проголосив такі слова:

²³ Але наступає година, і тепер вона є, коли богомільці правдиві вклонятися будуть Отцеві в дусі та в правді, бо Отець Собі прагне таких богомільців.  ²⁴ Бог є Дух, і ті, що Йому вклоняються, повинні в дусі та в правді вклонятись. (Івана 4:23,24)

В Самарії не було храму, який став осередком для віруючих в Єрусалимі. Їхнім осередком міг стати хіба що Пилип з чудесами. Але Бог бажав, щоб вони об’єднувалися не довкола Пилипа, а в Святому Дусі.

Яким же чином діяли Апостоли, щоб виправити ситуацію? У цьому уривку можемо бачити три речі:

1) “помолились за них” (15). Наповнення Святим Духом – це не людська справа і не може бути досягнуто фізичними чи розумовими зусиллями. У цій справі треба повністю покластись на Бога. Молитва – це в першу чергу не випрошування у Бога чогось, а довіра і підкорення Божій волі. Тому, щоб наша церква зростала в Святому Дусі, необхідно молитись.

2) “на них руки поклали” (17). Покладання рук – це не просто ритуал, це родинна передача благословіння. З давніх давен батьки так благословляли дітей, наприклад, Авраам, Ісаак ті Яків так передавали Боже благословіння своїм нащадкам. Те ж саме стали робити і християни. У листі до Тимофія Ап. Павло пише так:

Не рукополагай скоро нікого, і не приставай до чужих гріхів. Бережи себе чистим! (1-е Тимофію 5:22)

Він попереджує Тимофія, щоб той не покладав руки поспішно, бо цим він може пристати до чужих гріхів, тобто стати спільником того, на кого він поклав руки. Рукопокладення не має чарівної здатності змінити людину. Але воно є символом близьких стосунків між тим, хто покладає руки, і тим, на кого їх покладають. Коли ми з Яковом їздили в Чікаго, де мене мали рукопокласти, то перед тим у нас було багато зустрічей, сумісних вивчень Біблії і спілкування. Тож ми бачимо, що апостоли зайнялися особистими стосунками з новонаверненими віруючими, щоб стати з ними однією сім’єю у Христі. Особливо це було важливо для самарян. Раніше юдеї з ними не сходились, а тепер – поклали на них руки, як на своїх рідних. Це чудова Божа робота, яка робить всіх віруючих єдиними. Таким чином, приклад апостолів учить і нас будувати стосунки в церкві.

3) 25-й вірш підказує нам, що апостоли весь час, доки знаходилися в Самарії, звіщали Слово Господнє. Хоча Пилип, без сумніву, проповідував, Апостоли теж не втрачали можливості говорити Боже слово, бо віра – від слухання.

Таким чином, через служіння Петра та Івана, Бог злив Святого Духа і на самарян.

Але Святий Дух зійшов не на всіх. На кого ж він не зійшов? Подивімось на вірші 18-24:

¹⁸ Як побачив же Симон, що через накладання апостольських рук Святий Дух подається, то приніс він їм гроші,

¹⁹ і сказав: Дайте й мені таку владу, щоб той, на кого покладу свої руки, одержав би Духа Святого!

²⁰ Та промовив до нього Петро: Нехай згине з тобою те срібло твоє, бо ти думав набути дар Божий за гроші!

²¹ У цім ділі нема тобі частки ні уділу, бо серце твоє перед Богом не слушне.

²² Тож покайся за це лихе діло своє, і проси Господа, може прощений буде тобі замір серця твого!

²³ Бо я бачу, що ти пробуваєш у жовчі гіркій та в путах неправди.

²⁴ А Симон озвався й сказав: Помоліться за мене до Господа, щоб мене не спіткало нічого з того, про що ви говорили…

Симону подобалося те, що відбувається. Але подобалося по-своєму. Йому подобалося мати силу і владу, тож він, побачивши таку сильну дію Святого Духа, захотів нею керувати. Таке бажання сидить в нас ще з Еденського саду, коли люди самі захотіли бути як боги, нікому не підкорятись і самим визначати, що добре, а що погано. Симон приніс гроші, щоб купити право власності на Святий Дух, і роздавати його за своїм бажанням. Ми бачимо, що він не розумів, що тут насправді робиться, і хотів використати Божий дар задля себе. Інколи люди досить несподівано реагують на проповідь про Христа. Якось, коли я проповідував на вулиці, один чоловік запросив мене до свого злочинного угрупування, сказавши: “Нам потрібні люди, які вміють переконувати інших”. На жаль, його я не зміг переконати. Бог не поселяється в серці, яке не покаялось, не визнало своє падіння і свою потребу в спасителі. Він не поселяється там ні за які гроші. І він не стає нікому рабом, як джин з арабських казок. Він Творець і Пан, Його шляхи вище наших шляхів, і Він посилає Святого Духа, щоб ми навчилися коритися Його добрій волі. Що сказав Петро Симону? Він відповів дуже строго. Він чітко вказав, що Симон іде шляхом погибелі і має покаятись. Його думки і бажання були наповнені обманом і гіркою жовчю заздрощів. Він не розумів свого справжнього становища.

До Римлян 6:23 говорить нам:

Бо заплата за гріх смерть, а дар Божий вічне життя в Христі Ісусі, Господі нашім!

Коли людина тоне, і їй протягують руку, було б дивно побачити, що першим бажанням цієї людини є поторгуватися зі своїм спасителем, а то і за гроші отримати владу над ним. Бог дає нам дар, безкоштовний, але надзвичайно цінний. І Бог очікує повної зміни нашої внутрішньої сутності. Гріх зробив нас мертвими для Бога, але Святий Дух дає нам нове життя:

А коли живе в вас Дух Того, Хто воскресив Ісуса з мертвих, то Той, хто підняв Христа з мертвих, оживить і смертельні тіла ваші через Свого Духа, що живе в вас. (Рим.8:1)

І знаючи, що Бог діє в нас, ми повинні теж поставитися до цього відповідально.

¹⁷ Через це не будьте нерозумні, але розумійте, що є воля Господня. ¹⁸ І не впивайтесь вином, в якому розпуста, але краще наповнюйтесь Духом (До ефесян 5:17-18)

За грішною природою ми схильні впиватись. І якщо вино трохи виходить з моди, то натомість ми впиваємось потоками інформації, «залипаємо» в мережі. І в тому є небезпека. Коли ти регулярно робиш тільки те, що захотілося, настане розпуста, тобто, ти не зможеш себе контролювати. Наповнюючись Духом, ти віддаєш себе під Його контроль, вчишся робити те, що правильно в очах Бога, і таким чином і сам отримуєш контроль над собою.

Днями бачив в мережі анекдот про одного бізнесмена, який спитав Бога, чи варто на логотипі фірми домалювати рибку, щоб всі побачили, що він християнин. Бог відповів йому: А може краще, якщо вони побачать це через твою чесність? Звісно, тільки чесності мало, треба говорити про те, звідки ця чесність взялася. Але те, як Святий Дух нас змінює, має бути видимо.

Виявляєте ви, що ви лист Христів, нами вислужений, що написаний не чорнилом, але Духом Бога Живого, не на таблицях камінних, але на тілесних таблицях серця. (2-е до коринтян 3:3)

Нам життєво необхідно сповнюватись Духом. Коли члени церкви сповнені Духом, їх не зруйнує карантин, війна чи гоніння. Навпаки, ці речі призведуть лише до нових дивовижних Божих справ. Хай Дух Святий сповнить кожного, хто зараз бере участь в цьому поклонінні Богу.

(п. Ной)

Пробудження в Самарії

Дії 8:1-25

Ключові вірші 21,22

1. (1-4) Хто став лідером нових гонінь на церкву? Що сталося з віруючими в результаті цих гонінь? Що вони робили в місцях розпорошення?

2. (5-8) Куди прийшов Пилип і що він там робив? Що відбувалося, коли Пилип проповідував Христа? Як реагували люди? Яку реакцію має очікувати від людей проповідник (Дії 17:11)?

3. (9-13) Кому вірили самарійці до цього? З якої причини? Чому люди так люблять чудеса?

4. (14-17) Що побачили Петро та Іван, коли прибули в Самарію? Чому, на вашу думку, на самарян не зійшов Святий Дух? Як, на вашу думку, це було помітно? Як посланці допомагали їм (15,17,25) і що означає кожна з цих дій?

5. (18-25) Що і яким чином хотів отримати Симон? Що йому відповів Петро? Якою була проблема Симона і який з неї вихід? Що робили апостоли до і під час свого повернення до Єрусалиму?

ОСЬ Я БАЧУ ВІДЧИНЕНЕ НЕБО

Дії 6:8-7:60

Ключовий вірш 55 : “А Степан, повний Духа Святого, на небо споглянув, і побачив Божу славу й Ісуса, що по Божій правиці стояв”

В минулому уривку євангеліст Лука познайомив нас з новими героями свого оповідання. В попередніх розділах головними дійовими особами були апостоли. Бог діяв через них могутньо. Їхня роль в історії церкви — унікальна. Та все ж апостоли не могли робити всього. Служіння церкви — це не служіння окремих обраних, це служіння цілої церкви, де кожен своїм даром служить на добро усім іншим. Тому, коли в церкви виникла потреба в дияконах, учні не поклали ці обов’язки на апостолів, але обрали з поміж себе сімох мужів доброї слави, повних Духа Святого і мудрості і їх поставили на це служіння. Один з цих дияконів, Степан, муж повний віри і Духа Святого, стає головним героєм наступного оповідання Луки. 

Уривок, який ми вивчаємо сьогодні, досить довгий, як ви вже могли помітити. Проповідь Степана в синедріоні — це найдовша проповідь в НЗ. Досить часто при вивченні її розбивають на частини. Однак в такому випадку існує небезпека за деревами не побачити лісу, за описом окремих частин втратити ту велику картину, яку змальовує нам Степан. Тож нехай Господь дасть нам терпіння, гострий розум і м’яке серце, щоб нам чути Його слово, розуміти його, вірувати в нього і коритися йому. 

Подивіться вірші 8-10: “А Степан, повний віри та сили, чинив між народом великі знамена та чуда. Тому дехто повстав із синагоги, що зветься лібертинська, і кірінейська, і олександрійська, та з тих, хто походить із Кілікії та з Азії, і зачали сперечатись із Степаном. Але встояти вони не могли проти мудрости й Духа, що він Ним говорив”.

Степан був поставлений церквою на служіння диякона, на служіння “при столах”. Його обов’язком було мудро розпоряджатися коштами громади і допомагати тим, хто потребував матеріальної допомоги. Це справді дуже важливе служіння, яким не можна нехтувати. Це служіння не менш духовне, ніж будь яке інше, як от служіння хвали, чи служіння слову. Щоб здійснювати його, потрібна була сила, мудрість і керівництво Святого Духа. А, враховуючи розміри церкви, це служіння, мало забирати не мало часу і сил. 

Враховуючи все це, було б не дивно, якби ми побачили Степана зайнятим саме цією справою: як він оточений людьми, ходить сюди і туди і допомагає їм. Однак Лука змальовує нам зовсім іншу картину. Він розповідає, як Степан повний віри та сили чинить великі знамена та чуда в народі. 

Степан не сидить на місці. Він йде, щоб проповідувати Євангелію. До кого він йде? Сам Степан, напевне, походив з діаспори, про що свідчить його ім’я. Тож він іде до синагог де збиралися такі самі, як він огречені юдеї і там проповідує Євангелію. І це не дивно: вони можуть говорити однією мовою, можуть добре розуміти одне одного. Однак його проповідь зустрічає певний спротив. Не все проходить гладко. Повстають люди, які не хочуть приймати Євангелію, але замість цього починають сперечатися. Степан легко долає будь які аргументи своїх опонентів. Ніхто не може встояти проти мудрості й Духа, що він Ним говорив. 

Читаючи цей уривок, дехто задає питання: “може церква помилилася і апостоли не на ту людину поклали руки?”, адже Степан явно має поклик до євангелізму і місії. Але я не думаю, що Лука це нам хоче сказати. Швидше цим він показує нам інше: справа проповіді Євангелії, справа розповсюдження Царства Божого, це справа, яку Бог здійснює не лише через Апостолів, як могли подумати читачі до цього. Але і через інших віруючих. Не кожен з тих, хто називається учнем Христа покликаний вести богословські дебати. Але кожен покликаний бути свідком Христа і Його Царства на тому місці, де нас ставить Господь. Амінь. 

Вірші 11-15 розповідають, що юдеї з синагог, де проповідував Степан, безпорадні зробити з ним бодай щось, неспроможні заперечити йому, вдалися до хитрості. Вони знайшли фальшивих свідків, які говорили: “Чоловік оцей богозневажні слова безперестань говорить на це святе місце та проти Закону. Бо ми чули, як він говорив, що Ісус Назарянин зруйнує це місце та змінить звичаї, які передав нам Мойсей” (13-14).

Якщо з того всього зробити вижимку, то в залишку ці звинувачення зводилися до трьох пунктів:

– Він богозневажить проти храму

– Він богозневажить проти Закону

– Він хоче зруйнувати звичаї, які передав нам Мойсей

Скажіть, будь ласка, чи вам нічого не нагадують ці звинувачення? Так, це ті самі звинувачення, які весь час висувалися проти Ісуса: Він вчить не мити рук, Він порушує суботу, Він погрожує зруйнувати храм… і т.д. Але чи говорив Господь Ісус, що Він прийшов відмінити Закон? — ні, згадайте нагорну проповідь: “Не подумайте, ніби Я руйнувати Закон чи Пророків прийшов, Я не руйнувати прийшов, але виконати” (Мат.5:17). 

Звинувачення проти Христа, так само, як і звинувачення проти Його учня, Степана були цілковитою маячнею. Та це не зупинило беззаконників. Ми бачимо, як через цю ситуацію здійснюються слова Христа: “Раб не більший за пана свого. Як Мене переслідували, то й вас переслідувати будуть; як слово Моє зберігали, берегтимуть і ваше” (Ів.15:20) Лука не просто так показує цю подібність між Степаном та Ісусом на початку цього уривку. Як в будь якого гарного оповідача, в його розповіді нема зайвих елементів. Він повертається до цієї думки в кінці 7го розділу, показуючи, що не лише в своєму житті і служінні Степан уподібнився до свого Учителя але, так само і в своїй смерті. 

 Як Степан відповідає на висунуті звинувачення? Він починає розповідати своїм суддям довгу історію. І на перший погляд, може видатися, що він просто переповідає Біблію, СЗ. Але навіщо він це робить? Хіба його слухачі не знають цієї історії, так само, як і ми? Звичайно, вони знають. Однак, як кожен оповідач, зі всієї історії Степан обирає і висвітлює ті моменти, розставляє акценти так, щоб передати своїм слухачам певну думку. І щоб зрозуміти цю думку, нам потрібно пам’ятати, на які звинувачення він відповідає. Давайте ми зараз через весь 7ий розділ, по черзі, прослідкуємо, як розвиваються ці дві теми.

Почнемо з храму. Подивіться вірші 2-4: “Послухайте, мужі-браття й отці! Бог слави з’явивсь Авраамові, отцеві нашому, як він у Месопотамії був, перше ніж оселився в Харані, і промовив до нього: Вийди із своєї землі та від роду свого, та й піди до землі, що тобі покажу. Тоді він вийшов із землі халдейської, та й оселився в Харані. А звідти, як умер йому батько, Він переселив його в землю оцю, що на ній ви живете тепер”. 

Степан нагадує їм, що стосунки Бога з Його народом почалися задовго до того, як з’явився храм. І почалися вони не з того, що Авраам прийшов на якесь особливе місце і якось почав служити Богу. Ні. Ці стосунки почалися з того, що Бог слави явився Аврааму в Месопотамії, в місці, повному ідолів. Цей Бог вивів його до іншої землі, уклав із ним Свій Завіт в обрізанні і дав йому і його нащадкам Свої вірні обіцянки. Бог обрав Авраама, обіцяв бути з ним і благословляти його. Тому Аврааму не потрібно було приходити на якесь особливе місце, щоб служити Богу. Там, де був Авраам, разом з ним був і Бог. 

Так само Бог був з Ісаком та Яковом в їхніх мандрівках. Так само Бог був з Йосипом в Єгипті (9), а пізніше — з Мойсеєм в Єгипті, коли спас його життя (19-28). Він був з ним землі Мадіамській, де дав йому синів (29). Він був з ним в Сінайській пустелі, де явився йому в полум’ї куща огняного (30-34). І в цьому явленні, раптом, якийсь клаптик землі дуже далеко від Ізраїлю і храму, став землею святою. Чому? — тому що на цьому місці явив Себе Господь. Явив Себе Богом вірним, Богом-Визволителем (34). 

А де ж береться храм? Степан нагадує історію храму у віршах 44-48, десь під кінець свого оповідання. Історія храму починається зі скинії, з переносного святилища, який Бог звелів Мойсею звести в пустелі. Що являла собою скинія? – по великому рахунку це був великий намет, який можна було легко скласти і перенести на інше місце. Чому намет? — для того, щоб куди б не пішов Його народ, він мав в себе перед очима видимий символ Божої присутності. Видимий символ того, що Бог посеред Свого народу. Тій самій меті мав служити і храм, просто народу вже нікуди не потрібно було ходити. Першим про стаціонарний храм взагалі заговорив не Бог, а цар Давид, а Соломон збудував його. Але не в рукотворнім храмі Всевишній живе, говорить пророк: “Мені небо престол, а земля то підніжок ногам Моїм! Який Мені дім ви збудуєте, говорить Господь, або місце яке для Мого відпочинку? Хіба не рука Моя все це створила?…” (49-50). Через всю історію Степан майстерно показує своїм суддям дуже просту істину: Бог не там, де скинія і не там, де храм, Бог, взагалі, не “десь”, Бог “з”… з Його народом. 

Але хто Його народ? З ким Бог зараз? Зі Степаном, чи з синедріоном? Для юдеїв відповідь очевидна: з тими, хто шанує храм, дотримується Закону і зберігає передані Мойсеєм звичаї. Члени синедріону впевнені, що Бог з ними. Але що говорить їм через своє оповідання Степан? — це зовсім не так. 

В своїй проповіді Степан розповідає історію викуплення: як Бог явився Аврааму, Йосипу та Мойсею, як Бог являв Свою милість ізраїльському народу і провадив його. Але паралельно цій історії викуплення він розповідає ще одну, зовсім іншу історію. Історію протистояння і бунту. 

Подивіться вірші 8-9: “І дав Він йому заповіта обрізання. І породив так Ісака, і восьмого дня він обрізав його. А Ісак породив Якова, а Яків дванадцятьох патріярхів. А ті патріярхи позаздрили Йосипові, і продали його до Єгипту. Але Бог був із ним”.

В часи дванадцяти Патріархів Бог діяв через Йосипа. Бог готував його Своїм знаряддям, щоб спасти багатьох людей, в тому числі і сім’ю Йосипа. Бог був з Йосипом, каже Степан. Але патріархи позаздрили Йосипові і продали його в рабство. 

У віршах 20-28 Степан нагадує, як в часи, коли їхні батьки були рабами в Єгипті, Бог Своїм провидінням влаштував дитинство і юність Мойсея таким чином, щоб приготувати його вождем свого народу. Але коли Мойсей явився своїм братам, щоб полегшити їхню участь, щоб визволити їх, чи прийняли його вони? — ні! 

Звичайно, в той час Мойсей ще не був готовий виконати своє призначення і вивести народ з рабства. Але для розповіді Степана це не суттєво. Для нього важливо показати, що того, кого Бог поставив їм за спасителя, вони відіпхнули: “Цього Мойсея, що його відцурались вони, сказавши: Хто наставив тебе за старшого й суддю, цього Бог через Ангола, якому з’явився в кущі, послав за старшого й визвольника” (35). 

У віршах 38-43 Степан подає їм короткий огляд життя в пустелі. Через Мойсея Бог дав їм Свої заповіді, кам’яні таблиці і скинію, годував їх в пустелі і т.д. Багато євреїв вважали цей період своєї історії, медовим місяцем в стосунках між Богом та Ізраїлем. Але Степан нагадує: ні, зовсім не медовий місяць. Їхні батьки поклонялися ідолам навіть після того, як Бог врятував їх. Зробили собі золоте теля, весь час нарікали на Мойсея і на Бога в пустелі, приносили жертви ідолам і противилися Богу. 

Висновок цій темі Степан робить у віршах 51-53: “О ви, твердошиї, люди серця й вух необрізаних! Ви завжди противитесь Духові Святому, як ваші батьки, так і ви! Котрого з пророків батьки ваші не переслідували? Вони ж тих повбивали, хто звіщав прихід Праведного, Якому тепер ви сталися зрадниками та убійниками, ви, що Закона одержали через зарядження Анголів, та не зберігали його!…”

Вони вважали, що Бог з ними, тому що вони зберігають обрізання і звичаї, передані Мойсеєм. Але Степан називає їх людьми серця й вух необрізаних. Їхні батьки гнали пророків, які звіщали прихід Праведного, а вони пішли ще далі, відкинули Самого Христа, стали зрадниками та убивцями Праведного. 

“Ви завжди противитесь Духові Святому, як ваші батьки, так і ви”, каже Степан. Ці слова звучать, як вирок. Як страшно почути таке на свою адресу. Але ми дійсно стаємо противниками Богу, коли в основі свого життя покладаємо щось інше, крім Христа, щось інше, крім Бога і Його вірних обітниць. 

Подивіться вірші 54-56: “Як зачули ж оце, вони запалилися гнівом у серцях своїх, і скреготали зубами на нього… А Степан, повний Духа Святого, на небо споглянув, і побачив Божу славу й Ісуса, що по Божій правиці стояв, і промовив: Ось я бачу відчинене небо, і Сина Людського, що по Божій правиці стоїть!…”

Стоячи перед суддями, оточений ворогами Степан бачить відчинене небо і Христа в славі по правиці Божій. Що це за видіння? Тут Лука явно відсилає нас до книги пророка Данила 7:13-14: “Я бачив у видіннях ночі, аж ось разом з небесними хмарами йшов ніби Син Людський, і прийшов аж до Старого днями, і Його підвели перед Нього. І Йому було дане панування й слава та царство, і всі народи, племена та язики будуть служити Йому. Панування Його панування вічне, яке не спиниться, а царство Його не буде зруйноване”.

Для Данила це видіння було справою віддаленого майбутнього. Але для Степана — ні. Для нього це вже доконаний факт. Ісуса, Праведника, якого відкинули ці судді, Бог поставив вище за все. Йому дане панування і слава та царство, і це реальність. 

Але чому це видіння з одного боку є величезним укріпленням і втішенням для Степана і одночасно джерелом роздратування для його переслідувачів? — тому що в центрі цього видіння — Ісус. Ісус, який став втіленням усієї історії викуплення. Ісус, якого Бог поставив Начальником і Звершителем Степанового і нашого спасіння. Ісус, якому Степан радісно підкорився, щоб бути слухняним Йому. І це Ісус, якого зрадниками та убивцями стали ці судді. 

Не лише в своєму житті, а і в смерті Степан уподібнився, став схожий на свого Спасителя, Ісуса. Так само, як і Господь він не ненавидів, але молився за своїх мучителів: “Не залічи їм, о Господи, цього гріха!” (60). Так само, як і Господь він цілком довірив своє життя в руки Божі (59) і спочив. 

(п. Йонатан)

ОСЬ Я БАЧУ ВІДЧИНЕНЕ НЕБО

Дії 6:8-7:60

Ключовий вірш 55

1. Вірші 6:8-15. На яке служіння Степан був поставлений церквою (6:2,3)? Чим він займався окрім того? Про що це говорить? Як діяли противники Євангелії, щоб зупинити Степана? Які звинувачення були висунуті проти Степана?

2. Вірші 7:1-16. Як розповідь історії Авраама та патріархів відповідає на висунуті обвинувачення? Що з цього оповідання ми дізнаємося про обіцяну землю та “це святе місце”? Де діяв Бог? Що ми дізнаємося про стосунки Бога з Авраамом та патріархами? З ким був Бог в історії Йосипа? Як характеризує патріархів те, як вони вчинили з Йосипом?

3. Вірші 7:17-34. Що розповідь про Мойсея говорить про Божу вірність? Яку роль Бог приготував Мойсею (25)? Як люди поставились до Мойсея? Де діяв Бог? Яку землю Бог назвав святою?

4. Вірші 7:35-50. Що Степан розповідає про Мойсея? Як це пов’язано зі звинуваченнями висунутими проти нього? Про кого говорив Мойсей у вірші 37? Якщо судді Степана були справді шанували Мойсея, як вони мали ставитися до Христа? З ким був Бог в цьому оповіданні? Як отці їхні поставились до Мойсея? Що ми дізнаємося тут про роль і місце храму?

5. Вірші 7:51-60. Яке звинувачення висунув Степан проти своїх суддів? Як в його оповіданні протиставляється історія Божої вірності і людського спротиву? Чи бачите ви якісь спільні елементи в розповіді про мучеництво Степана та розповіді про смерть Христа? Що побачив Степан? Яке значення цього видіння (Дан.7:13-14)? Про що Степан молився?

ПЕРЕБУВАТИ В СЛУЖІННІ СЛОВУ

Дії 6:1-7

Ключовий вірш 4 : “А ми перебуватимемо завжди в молитві та в служінні слову”

Читаючи оповідання Луки, книгу Діянь святих Апостолів, ми не перестаємо дивуватися потужній Божій роботі через Його церкву НЗ в ці перші місяці її існування. Ця церква багато молиться, багато любить, багато служить. Ця церква сповнена Духа Святого і добрих діл. Ця церква дуже динамічно росте, кількість тих, хто вірує в Господа, все збільшується. Лука говорить про це майже в кожному розділі цієї частини книги Діянь. 

Але на скільки це оповідання надихає і збадьорює нас, на стільки ж воно дратує ворога людських душ, диявола. Тому, поруч із повідомленнями про перемоги церкви, ми читаємо і повідомлення про різноманітні атаки на церкву. Які це атаки? – це гоніння, яких вже зазнали апостоли, Петро вже двічі опинявся у в’язниці і поставав перед синедріоном. В минулому уривку ми читали про те, як його було побито за ім’я Христа. Також це атаки зсередини. Ми читали, як сатана намагався вразити церкву через обман і хитрість Ананії і Сапфіри. І сьогодні ми бачимо іще дві небезпеки, з якими зустрілася церква. Перше — це нарікання і розділення, а друге — це підміна пріоритетів. 

Слава Богу, який береже Свою церкву і турбується про неї. Ці труднощі стали добрим ґрунтом для нових перемог і росту. Нехай Господь зараз направить нас Своїм Духом і дасть нам гострий розум і м’яке серце, щоб розуміти і вірувати Його слову. 

Подивіться вірш 1: “Тими ж днями, як учнів намножилось, зачали нарікати на євреїв огречені, що в щоденному служінні їхні вдовиці занедбані”.

Уривок описує конфлікт, який виник між місцевими та огреченими юдеями. Хто такі огречені юдеї? — це такі самі юдеї, які шанували батьківські традиції та Закон, але виросли в діаспорі. Вони певним чином зазнали впливу греко-римської культури, називали грецькими іменами своїх дітей, грецькою мовою читали Біблію і розмовляли між собою. 

В чому ж полягала суть цього конфлікту? Конфлікт розгорівся навколо служіння вдовам. Як правило, коли чоловік помирав, а жінка залишалася, турбота про неї ставала обов’язком найближчих родичів. В першу чергу, дорослих дітей. Однак, що робити, якщо нікого не залишилося, якщо нікому подбати про таку вдову? В часи Христа, таку функцію брали на себе синагоги. 

Загалом, релігійне життя юдеїв було зосереджене навколо храму в Єрусалимі. В храмі служили священики і левити, там здійснювалися молитви і приносилися жертви Богу. Але окрім храму, всюди, де компактно проживали юдеї, також організовувалися і помісні синагоги. В синагозі юдеї збиралися кожної суботи, щоб читати і вивчати Танах (книги СЗ). Синагоги мали членство, певну форму управління, служителів і старійшин. По великому рахунку, синагога — це аналог помісної церкви. 

Практично кожен юдей належав до якоїсь синагоги. Наприклад, далі в цьому розділі ми читаємо про синагогу лібертинську, і кірінейську, де проповідував Стефан. Очевидно, що до цієї синагоги належали вихідці з Кірінеї та Олександрії. Вірогідно, Симон з Кірінеї, який ніс хрест Ісуса на Голгофу також належав до цієї синагоги. 

Так ось, якщо до якоїсь синагоги належала вдова, про яку нікому було подбати і сама вона не мала засобів до існування, то громада надавала такій жінці матеріальну допомогу. Тут важливо зауважити, що ця матеріальна допомога була по-перше, щоденною. По-друге, вона могла надаватися одним із двох способів: або громада виділяла певну суму коштів, за яку вдова могла купити собі їсти (пам’ятаєте дві лепти вдови?), або громада щоденно накривала стіл, де вдови і сироти могли харчуватися. 

Саме такий підхід до служіння вдовам взяла собі і рання церква. І на початку все було добре, нічого не провіщало біди. Коли виникла проблема? – “Тими днями, як учнів намножилось”, каже Лука. В якийсь момент учнів стало надто багато. Ми вже читали, як до церкви приєдналося спочатку 3, а потім 5тис. самих лише чоловіків. Якщо кожен чоловік мав ще дружину, дітей, матір, то це вже 20-30тис. віруючих. Але крім того “І все збільшувалось тих, хто вірує в Господа, безліч чоловіків і жінок” (5:14). Щоденно Господь додавав до церкви тих, що спасалися (2:47). Якщо вдів та сиріт було навіть не 10, як говорить статистика, а 3-5%, все одно це список більше ніж в тисячу імен. А апостолів скільки? – 12. До їхніх ніг віруючі приносили кошти з продажу домів і полів. І потім ці кошти якось розподілялися. Допомога надавалася щоденно. Скільки грошей потрібно виділити на завтра? Скільки їжі приготувати? 

Організація цього служіння була непростою задачею. Але тут потрібно врахувати ще один момент. Звідки в Єрусалимі могло взятися багато огречених вдів? Вважається, що багато юдейських пар з діаспори на схилі років поверталися ближче до Єрусалиму, щоб доживати там свого віку і там бути похованими. Якщо чоловік помирав раніше, то жінка лишалася сама, без родичів і знайомих. Якщо місцевих вдовиць місцеві знали, то прибулу могли просто пропустити. Не з умислу, а просто через технічну складність задачі. 

Ніби нічого страшного, але коли ця проблема накладалася на більш глибоку проблему різниці в культурах та мові між цими групами віруючих, це могло виглядати, як нехтування (бачимо, що так воно і було сприйняте) і стати підставою для розділення. Ця проблема могла стати гірким коренем, який пізніше приніс би дуже гіркі плоди. 

Що мали робити апостоли в такій ситуації? Очевидно, що проблему потрібно вирішувати і то швидко. Але як? Відповідь апостолів ми бачимо у віршах 2-4: “Тоді ті Дванадцять покликали багатьох учнів та й сказали: Нам не личить покинути Боже Слово, і служити при столах. Отож, браття, виглядіть ізпоміж себе сімох мужів доброї слави, повних Духа Святого та мудрости, їх поставимо на службу оцю. А ми перебуватимемо завжди в молитві та в служінні слову”. 

Апостоли ясно дають зрозуміти чого вони не будуть робити, а що будуть. Вони не побіжать займатися розподіленням їжі особисто. Не тому, що це занадто мілка для них справа і “не царське то діло”, а тому, що в такому випадку їм доведеться покинути Боже слово. 

Одна людина не може робити всього, це очевидно: наші сили і можливості обмежені і ми маємо всього 24 години в добі. До цього моменту Апостоли були зайняті тим, що кожного дня у храмі вони навчали церкву Божому слову. Це дійсно величезна праця. При чому більшої частини цієї праці ніхто не бачить. За лаштунками залишається боротьба проповідника за слово, молитва, навчання і підготовка. Скільки часу і зусиль потрібно докласти, для того, щоб приготувати проповідь на пів години? Це не щось таке, що приходить саме собою. 

Крім того, це праця, яка, як правило, не приносить швидких видимих результатів. Тому перед служителями слова завжди є спокуса натомість зайнятися діяльністю, результат якої можна побачити та виміряти. “Є проблема з вдовицями? – ха! Зараз ми закатаємо рукави і все поправимо. Дивіться, як добре у нас виходить. Хто молодець? – апостоли молодці.” Але, що станеться з проповіддю апостолів, якщо замість перебування в молитві та слові, вони почнуть займатися соціальним служінням? — проповідь від цього точно не стане краще. 

І я вже говорив раніше. В ранньої церкви не було Біблії в тому вигляді, як її маємо ми. Іноді, після вивчення Євангелій ми думаємо про апостолів, як про таких безтолкових учнів, які часто нічого не розуміють. Але служіння апостолів було унікальним. Їхнє слово було словом Божим до церкви. Петро справді став каменем, на якому Господь будував Свою церкву. Церква збудована на основі апостолів і пророків, де наріжним каменем є Христос (Еф.2:20). Навіть якщо проповідник погано підготував проповідь, громада страждає, тим більше, якщо служіння слова залишать апостоли. 

Таким чином диявольська атака на церкву була подвійною. На одному рівні він діяв через нарікання і невдоволення, щоб розділити церкву. Він хотів, щоб брати і сестри, шукали не того, що об’єднує їх в одне тіло (Христос, Його жертва, один Дух і одне хрещення…), а того, що відрізняє їх (культура, мова…). Щоб вони не любили одне одного, а підозрювали одне одного: “Чому він/вона так вчинив? Навряд чи це просто помилка, напевне, він не поважає мене”. 

Диявол часто діє так, розділяючи церкву, насаджуючи безпідставні підозри та нарікання. Звичайно, усі ми грішники. Але якщо ми наперед очікуємо від братів підступу, невірності, всього найгіршого, якщо будь яку критику сприймаємо, як особисту образу, тоді дуже важко зберігати єдність. Навіть найдрібніші помилки братів будуть в наших очах виглядати страшними провинами направленими проти мене особисто. Тому Писання завжди спонукає нас, в разі коли виникає якесь непорозуміння, піти і з’ясувати все, діючи в любові і смиренні. Щоб не виник який гіркий корінь, щоб не дати місця дияволу.  

На іншому рівні його атака була направлена проти Божого слова: нехай апостоли не перебувають в молитві і в Божому слові, щоб навчати церкву, а натомість будуть робити тисячу різних справ. Нехай вони збираються, п’ють чай, їздять на пікніки, займаються якоюсь діяльністю… але без Божого слова, без серйозного глибокого вивчення Писання. 

Якщо ми подивимося на історію нашої цивілізації, то легко побачимо, що роль і вплив церкви в ній був величезний. Церква зберігала знання про світ і примножувала їх, засновувала університети, вела місіонерську і просвітницьку діяльність серед різних народів і культур, будувала лікарні, годувала голодних, брала на себе ту роботу, яку потрібно було зробити і ніхто інший не хотів робити того. Але чим би не займалася церква, одночасно із тим, її головним завданням завжди було: навчатися з Божого слова і навчати Божого слова. Чому? Тому що життя майбутнього віку Господь заховав не в суспільному укладі чи справедливій соціальній системі, а в Своєму слові: “Ідіть, і, ставши, говоріть до народу у храмі всі слова цього життя”, каже Ангел апостолам (5:20). 

Боже слово для церкви є первинним, а уся інша діяльність — похідною. Саме слово відкриває нам Бога і Його волю. Саме слово навчає нас, в що нам потрібно вірити і що виконувати. Уся діяльність церкви, служіння і місія беруть початок, обґрунтування, причину в Божому слові. Тут, в Божому слові, ми маємо життя, укріплення, втішення, напрямок і самого Христа. 

Церква, ми з вами, маємо в першу чергу бути зацікавлені в тому, щоб служителі слова мали можливість працювати над словом більш глибоко і навчати нас. Апостол Павло закликає віруючих підтримувати служителів слова у всьому, адже Бог дав церкві вчителів, “щоб приготувати святих на діло служби для збудування тіла Христового… щоб більш не були ми малолітками, що хитаються…” (Еф.4:12-14).

Як нам це робити? Для цього Господь дав церкві різноманітні дари, якими ми маємо служити одне одному. Служити при столах — це прекрасне, почесне служіння, так само, як прибирати в церкві, так само, як укріплювати інших чи робити будь що інше в покірність Божому слову. Пастирі, проповідники, старійшини, не можуть робити всього самотужки. Служіння церкви — це служіння цілої церкви, служіння кожного окремого члена для збудування цілого тіла, для успіху проповіді Євангелії. І кожному тут знайдеться справа. 

Саме так і вирішили діяти апостоли: “поставимо на цю службу служителів”, кажуть вони. Замість того, щоб покинути слово Боже апостоли вирішують використати той ресурс, який Господь дає церкві. 

Як відбувається призначення дияконів? Якщо питання обрання 12го апостола не міг вирішити ніхто окрім Самого Господа, то з іншими служителями процедура є іншою. Не дивлячись на той величезний авторитет, який апостоли мали в церкві, замість того, щоб просто призначити якихось людей: “ось ти, ти і ти”, вони формують певний принцип: “виглядіть ізпоміж себе сімох мужів доброї слави, повних Духа Святого та мудрости, їх поставимо на службу оцю” (3). 

Служіння дияконів полягало в тому, щоб “служити при столах”, іншими словами в тому, щоб добре організувати і налагодити процес допомоги нужденним. Нам може здаватися, щоб це не якась така вже й “духовна” робота, і що на те служіння можна було б, взагалі невіруючих поставити, аби лиш були хорошими адміністраторами. Але це не так. 

Це мали бути мужі доброї слави, тобто такі, які мали гарну репутацію і не були помічені в якихось корупційних скандалах. Також це мали були мужі повні Духа Святого та мудрости, мужі, які бояться Бога і живуть по слову Божому. Це мали бути не просто ефективні менеджери, але люди, яким церква могла б довіряти і, довіряючи, коритися їхнім рішенням в рамках наданих повноважень. Як підказав п. Ной, коли ми керуємося лише ефективністю, то в результаті на високих посадах опиняються дуже ефективні люди, яким на справді не можна довіряти. 

Чому люди беруться за одне чи інше служіння? — з різних причин. Хтось керується щирим бажанням принести плід Богу, а когось підштовхують гордість та амбіції. Тому в справі призначення служителів внутрішній поклик кандидата є важливим: не можна когось змусити добре робити те, чого він взагалі не хоче робити. Але не менш важливим є засвідчення церкви. Не можна поставити на служіння людину, якій брати і сестри не довіряють. 

Вірші 5 і 6 описують процес призначення на служіння та кандидатури дияконів: “І всім людям сподобалося оце слово, і обрали Степана, мужа повного віри та Духа Святого, і Пилипа, і Прохора та Никанора, і Тимона та Пармена, і нововірця Миколу з Антіохії, їх поставили перед апостолів, і, помолившись, вони руки поклали на них”. Цікаво, що постраждалими себе вважали віруючі з огречених юдеїв і усі обрані мали грецькі імена. А один з обраних, Микола з Антіохії навіть не був юдеєм. 

Яким був результат такого рішення? Подивіться вірш 7: “І росло Слово Боже, і дуже множилося число учнів у Єрусалимі, і дуже багато священиків були слухняні вірі”.  Труднощі стали добрим ґрунтом для нових перемог і росту церкви. Коли з апостолі зняли тягар служіння при столах, вони більше часу могли приділяти підготовці, молитві і роботі зі словом. Відповідно, Слово Боже росло. Результат цього — дуже множилося число учнів в Єрусалимі. Насправді, ми вже бачили подібні повідомлення в Луки. Але тут є і дещо нове, чого ми раніше не зустрічали: “і дуже багато священиків були слухняні вірі”, каже автор. 

Загалом, священики — це були люди, які знали Писання краще, ніж звичайні юдеї. Це були люди, які самі навчали людей. Щоб досягти їх, потрібна була гарна підготовка. Але тепер апостоли мали час і натхнення і Господь потужно працював через них. 

Цей уривок нагадує нам, що в нас нема іншої основи для життя і служіння, окрім Божого слова. Наша мужність, впевненість, чи мудрість походять лише від нього. Але Господь передбачив певний спосіб, як навчати і ростити Свою церкву в слові — через служителів. В ті часи, через апостолів. Пізніше, через вчителів і пастирів. Але крім цих дарів, Господь розподіляє в церкві і інші Свої дари так, щоб кожен робив те, до чого його кличе Бог. Ми не можемо скинути усю роботу на когось і сидіти склавши руки. Наша справа — бути плідними і вірними на своєму місці і своїм служінням підсилювали загальну справу церкви Божої. Щоб проповідь слова не зменшувалася, а навпаки росла, бо в цьому слові — життя і спасіння. Нехай Господь помилує нас, щоб через наше служіння і проповідь багато людей впокорилися вірі. 

(п. Йонатан)

“РОСЛО СЛОВО БОЖЕ”

Дії 6:1-7

Ключовий вірш 6:7

1. Як перша церква піклувалася про вдів? (1) Чому це важливо? (Див. Як.1:27) Яка проблема виникла в зв’язку з цим?

2. Що вирішили Апостоли стосовно свого служіння? (2, 4) Що це говорить про важливість навчання та проповіді Божого Слова? (Див. Лев.10:8-11; Єз.44:23; Ам.8:11; Дії 5:42; 1 Тим.3:2)

3. Що вирішили Апостоли стосовно служіння вдовам? (3, 5) Які вимоги ставилися до дияконів? Опишіть процедуру їх обрання. Назвіть їх імена. Що спільного в цих людях Ви вбачаєте? Чому обрати таких людей було мудрим рішенням?

4. Чому Апостоли так серйозно поставилися до служіння дияконів? (6)

5. Яким був результат прийнятих рішень? (7)

“Зневага за Ймення Господа Ісуса”

Дії 5:21-42

Ключовий вірш 41 : “А вони поверталися з синедріону, радіючи, що сподобились прийняти зневагу за Ймення Господа Ісуса”

Брати і сестри, сьогодні поговоримо про зневагу і страх, а також про те, що їм можна протиставити. Скажіть, чи виникає у вас інколи відчуття, що люди (чи природа чи небеса чи доля) до вас ставляться гірше, ніж ви того заслуговуєте (чи гірше, ніж вам хотілося б)? Ми живемо в такому світі, де це обов’язково трапляється. І багато кого це ламає. Хтось починає пити, хтось стає злим, а хтось живе в депресії. Але наше життя визначається не обставинами, а нашою реакцією на них. В сьогоднішньому уривку ми знайдемо три різні реакції на події.

Минулого разу ми споглядали картину життя ранньої церкви, засноване на вірі в Ісуса Христа і на Божому слові, та які проблеми вони зустріли. Садукеї на чолі з первосвящеником позаздрили впливу апостолів та кинули їх у в’язницю. Але вночі з’явився Божий ангел і вивів їх звідти, сказавши, щоб вони йшли до храму і говорили людям слова цього життя. Дивно в такій ситуації йти не в ліс, не в криївку, а в саму гущу народу і голосно там говорити. Але слова Божого життя все одно треба передавати іншим, яка б не була ситуація. Тож подивимося, що було далі.

Вірші 21-24 говорять:

21 Як це вчули вони, то в храм рано ввійшли і навчали. А первосвященик і ті, хто був із ним, прийшовши, скликали синедріон і всіх старших з Ізраїлевих синів. І послали в в’язницю, щоб їх привели.

22 А служба, прийшовши, не знайшла їх у в’язниці, а вернувшись, сповістила,

23 говорячи: В’язницю знайшли ми з великою пильністю замкнену, і сторожу, що при дверях стояла; а коли відчинили, то нікого всередині ми не знайшли!

24 Як почули слова ці начальник сторожі храму та первосвященики, не могли зрозуміти вони, що б то сталося.

Тут ми бачимо трохи комічну історію. В’язні ніби розчинилися в повітрі. Служба намагалася всяким чином запевнити, що вона в цьому не винна. Ніхто нічого не розуміє, всі бідкаються і розводять руками.

Читаємо вірші 25 і 26:

25 Та прийшовши один, сповістив їх, говорячи: Ось ті мужі, що ви їх до в’язниці всадили були, у храмі стоять та й навчають народ.

26 Пішов тоді старший сторожі зо службою, та й привів їх без насильства, бо боялись народу, щоб їх не побили камінням.

От їх нарешті знайшли, що було не важко, і привели назад в судилище. Але дивіться, які слова вжито в 26-му вірші: «без насильства, бо боялись народу». Тут ми бачимо важливість публічного розголосу. Навіть злі правителі бояться робити зло на публіці.

І також прочитаємо вірші 27 і 28:

27 Припровадивши ж їх, поставили перед синедріоном. І спитався їх первосвященик, говорячи:

28 Чи ми не заборонили з погрозою вам, щоб про Те Ім’я не навчати? І ото, ви своєю наукою переповнили Єрусалим, і хочете кров Чоловіка Того припровадити на нас…

Первосвященик, який відправляв на смерть і самого Ісуса, намагався говорити загрозливо, але ця його фраза видає, що він боїться звинувачень у тому, що це він відправив Ісуса на смерть. 

Таким чином, у служителях, садукеях і самому первосвященику ми бачимо перший тип людей, про яких говорить цей уривок. Люди, які бояться. Таке діється у серці кожного, хто робить зло, навіть коли вони займають посаду великого правителя. Таке діється і в серцях людей, які просто живуть заради себе. Коли ти живеш заради себе, ти завжди можеш щось втратити і програти.

Первосвященик розумів проповідь апостолів так: вони намагаються довести, що це я винен у смерті Ісуса. І це розуміння частково правильне, але не повне. Апостол Павло, коли дає Коринтянам короткий переказ Євангелії, теж починає з цього:

Бо я передав вам найперш, що й прийняв, що Христос був умер ради наших гріхів за Писанням (1Кор.15:3)

Це перший етап в прийнятті Євангелії: визнати, що я – грішник. Другий – що Христос помер за мене. Первосвященик точно знав, що винен в крові Ісуса. Але він не вірив, що Христос помер і за нього, тому жив у страху і хотів приховати провину.  Тому Петро мусив говорити йому про його провину і добру звістку, яку дає Бог. Подивіться вірші 29-32:

29 Відповів же Петро та сказали апостоли: Бога повинно слухатися більш, як людей!

30 Бог наших отців воскресив нам Ісуса, Якому ви смерть були заподіяли, повісивши на дереві.

31 Його Бог підвищив Своєю правицею на Начальника й Спаса, щоб дати Ізраїлеві покаяння і прощення гріхів.

32 А тих справ Йому свідками ми й Святий Дух, що Його Бог дав тим, хто слухняний Йому.

Петро ніби говорить: так, кров Ісуса на тобі, і ти це знаєш. Але в Ісусі є пробачення і для тебе. Це все робить Бог, а ми – його свідки. І Бога треба слухатися більше, ніж тих, хто Його забороняє.

Гляньте 33-й вірш:

33 Як зачули ж оце, запалилися гнівом вони, та й радилися, як їм смерть заподіяти?…

Страх робить людину вбивцею, бо ми завжди хочемо усунути об’єкт нашого страху. Але це ніколи не вирішує питання.

У віршах з 34 до 39 ми бачимо зовсім інше ставлення до подій:

34 І встав у синедріоні один фарисей, Гамаліїл на ймення, учитель Закону, поважаний від усього народу, та й звелів на часинку апостолів вивести.

35 І промовив до них: Мужі ізраїльські! Поміркуйте собі про людей цих, що з ними робити ви маєте.

36 Бо перед цими днями повстав був Тевда та й казав, що великий він хтось, і до нього пристало з чотириста люда. Він забитий, а всі ті, хто слухав його, розпорошились та обернулись в ніщо.

37 Після нього повстав, під час перепису, Галілеянин Юда, та й багато людей потягнув за собою. Загинув і він, а всі ті, хто слухав його, розпорошились.

38 І тепер кажу вам: Відступіться від цих людей, і занехайте їх! Бо коли від людей оця рада чи справа ця буде, розпадеться вона.

39 А коли те від Бога, то того зруйнувати не зможете, щоб випадком не стати і вам богоборцями! І послухались ради його.

Гамаліїл був президентом синедріону. Його шанували. Він сильно впливав на життя Ізраїлю в різних практичних і богословських питаннях. Наприклад, він займався питаннями діаспори і захистом прав жінок. Також він покращив точність календаря, ввівши туди високосний місяць. Цар Ірод Агрипа і його дружина приходили до Гамаліїла за порадами. Апостол Павло казав, що можна хвалитися тим, що учився у самого Гамаліїла. А в Талмуді написано, що коли Гамаліїл помер, «разом з ним зникла і повага до Тори і перестали існувати чистота і стриманість». Тобто, він був для всіх зразком побожного життя.

Зі слів Гамаліїла ми бачимо, що він ставиться до подій спокійно. Він зупиняє кровожерливі наміри колег. На чому базується його спокій?

По-перше, він добре пам’ятає історію і робить з неї висновки. Він знає, що в народі час від часу виникають екстремальні рухи, але вони різко затихають, коли зникає їхній лідер. Закриваєш канали Медведчука – і розкол в суспільстві швидко перестає існувати. Тому не варто переживати через тимчасові події, варто переживати про вічні цінності.

По-друге, Гамаліїл визнає, що головний тут – Бог. Він знає, що те, що робить Бог, неможливо знищити, а стати ворогом Богу – це найгірше, що може бути. Гамаліїл – це другий тип людей у сьогоднішньому уривку. Він шанує Бога і довіряє Йому, його цікавить, як робити те, що сподобається Богу, і в його серці немає страху і ворожнечі. Можливо, в той момент він ще не розібрався і не пізнав Ісуса Христа, але легенда стверджує, що наприкінці життя він був охрищений Петром та Іваном. Це було б логічним кроком для людини, яка сприймає Бога всерйоз.

Подивимося вірші 40-42:

40 І, покликавши знов апостолів, вибили їх, наказали їм не говорити про Ісусове Ймення, та й їх відпустили.

41 А вони поверталися з синедріону, радіючи, що сподобились прийняти зневагу за Ймення Господа Ісуса.

42 І щоденно у храмі й домах безупинно навчали, і звіщали Євангелію Ісуса Христа.

Завдяки мудрості Гамаліїла всі зразу стали добрими і нікого не стали вбивати, а тільки відлупцювали і залякали. Апостоли – єдині в цій історії, на чию долю випали фізичні страждання. Але яка була їхня реакція? Вони раділи і продовжували звіщати Євангелію. І раділи вони не самим стражданням, а тому, що це були страждання за Ймення Господа Ісуса. 

Щоб проходити страждання і радіти, потрібні всього дві речі: 1) проходити страждання, 2) радіти. І з першим у нас недостачі немає, страждання трапляються досить часто. Але радість – це те, чого люди завжди прагнуть, але так мало знаходять. Очевидно, що первосвященик не мав радості. Особливої радості не виражав і обережний Гамаліїл. Але апостоли мали якесь джерело радості. Тож давайте подумаємо, що це за джерело.

Про важливість радості говорить хоча б те, що слово «радіти» було звичайним вітанням у грецькій культурі того часу. Як у нас вітаються, зичачи здоров’я, бо нам завжди не вистачало хорошої медицини, так греки віталися, зичачи радості. Наприклад, коли вояки насміхалися з Ісуса Христа, вони говорили: «радій!»

І вітати Його зачали: Радій, Царю Юдейський! (Від Марка 15:18)

В 23-му розділі Дій один римський начальник пише листа іншому і починає словами:

Клавдій Лісій намісникові вседостойному Феліксові – поздоровлення! (Дії 23:26)

Тут слово «поздоровлення» буквально написано як «радіти». Так само віталися і віруючі. Яків починає своє послання зі слів:

Яків, раб Бога й Господа Ісуса Христа, дванадцятьом племенам, які в Розпорошенні, вітаю я вас! (Якова 1:1)

Тут «вітаю я вас» – теж буквально написано як «радіти». Також Апостоли, коли писали офіційну відповідь церквам з поган, почали так:

написавши своїми руками оце: Апостоли й старші брати до братів, що з поган в Антіохії, і Сирії, і Кілікії: Вітаємо вас! (Дії 15:23)

І тут «Вітаємо вас» – теж буквально написано як «радіти». А коли Іван застерігає не водити компаній з тими, хто вірить лише на словах, але не слідує Божій науці на практиці, він говорить таке:

9 Кожен, хто робить переступ та не пробуває в науці Христовій, той Бога не має. А хто пробуває в науці Його, той має і Отця, і Сина. 10 Коли хто приходить до вас, але не приносить науки цієї, не приймайте до дому його, і не вітайте його!

(2-е Івана 1:9)

Тут теж «не вітайте» написано як «не кажіть йому ‘радій’».

У наш час радість так само важлива для людей, що працює ціла індустрія радості. Коли маєш достатньо коштів, ти можеш купити шматочок радості, тому багато людей думають, що самі кошти і є джерелом радості. Але це не так. Багаті, як виявилося, теж плачуть. А те, що виробляє індустрія, може не давати радості. Насправді ж радість – не самоціль, а побічний ефект, коли в нашому житті все правильно. Треба старатись, щоб в житті, особливо, в стосунках з Богом, все було правильно, тоді і радість буде.

Тому Апостол Павло, коли писав послання, вирішив вітатись по-іншому. Замість слова «χαίρειν», яке означає «радіти», він став писати схоже за звучанням слово «χάρις», яке означає «благодать». Наприклад, листа до солунян він починає так:

Павло й Силуан та Тимофій до Церкви Солунської в Бозі Отці й Господі Ісусі Христі: благодать вам і мир! (1-е до солунян 1:1)

Якщо коротко, «благодать» означає Божу прихильність. Коли ти знаєш, що Бог на твоєму боці, тоді тимчасові невдачі, труднощі чи біль не можуть відібрати твоєї радості. Ми кажемо: як можна бути щасливим, коли мені так тяжко? Але слово Боже говорить: як можна бути нещасним, коли Бог прихильний до тебе? Пророк Авакум колись про це сказав так:

17 Коли б фіґове дерево не зацвіло, і не було б урожаю в виноградниках, обманило зайняття оливкою, а поле їжі не вродило б, позникала отара з кошари і не стало б в оборах худоби, 18 то я Господом тішитись буду й тоді, радітиму Богом спасіння свого!

(Авакум 3:17-18)

Коли уріжуть зарплату, коли захворію, коли залишуся самотнім і мене не розумітимуть – я радітиму, бо Бог прихильний до мене, каже Авакум. А Павло пише коринтянам про церкви в Македонії, які проходили тяжкий період:

1 Повідомляємо ж вас, браття, про Божу благодать, що дана Церквам македонським, 2 що серед великого досвіду горя вони мають радість рясну, і глибоке їхнє убозтво збагатилось багатством їхньої щирости;

(2-е до коринтян 8:1,2)

Завдяки пролитій крові Христа ми отримали пробачення всіх наших гріхів і мир з Богом, гарантію Його прихильності. Ми дивимося в майбутнє не в очікуванні катастрофи, а в надії вічного життя. Надія дає нам підстави для рясної радості навіть серед великого досвіду горя. І тому апостоли наполегливо переконують християн радіти:

Майте, брати мої, повну радість, коли впадаєте в усілякі випробовування (Якова 1:2)

Але через те, що берете ви участь у Христових стражданнях, то тіштеся, щоб і в з’явленні слави Його раділи ви й звеселялись. (1-е Петра 4:13)

Радійте в Господі завсіди, і знову кажу: радійте! (До филип’ян 4:4)

Але не тільки надія. Є ще одне джерело радості, ще більш потужне. Це любов. Надія колись припиниться, бо вже не буде потрібна, а любов буде вічно. Апостоли раділи, що постраждали заради Христа, бо вони любили Христа. Дивіться, що писав Петро у своєму посланні:

Ви Його любите, не бачивши, і віруєте в Нього, хоч тепер не бачите, а вірувавши, радієте невимовною й славною радістю (1-е Петра 1:8)

Хоча ми не бачимо Ісуса очима тепер, але, коли любимо Його, нашу радість навіть неможливо вимовити. Петро знав, про що пише. Під час суду над Ісусом Петро від страху тричі відрікся від Нього. І після воскресіння Ісус тричі питав Петра: «Чи ти любиш мене?». Відповідь Петра щоразу означала приблизно таке: «Я не можу нічого певного сказати про свою любов. Але куди я дінусь, Тебе я не можу не любити». І Іван гарно пояснив це:

Не в тому любов, що ми полюбили Бога, а що Він полюбив нас, і послав Свого Сина вблаганням за наші гріхи. (1-е Івана 4:10)

Ми не можемо полюбити Бога. Ми взагалі нікого, крім себе, не здатні полюбити без егоїзму. Але Бог перший полюбив нас і віддав свого сина за наші гріхи. І знаючи Його любов, ми любимо у відповідь. А тому, хто любить, любов обертає сльози на радість. Ісус обіцяв учням:

Так сумуєте й ви ось тепер, та побачу вас знову, і серце ваше радітиме, і ніхто радости вашої вам не відійме! (Від Івана 16:22)

Коли в стражданнях ти думаєш про того, хто так любить тебе, це дає полегшення. Коли ти серед неприємних обставин зберігаєш вірність тому, кого любиш, це дає радість, яку ніхто не може відняти. Сам Христос теж мав таку радість. У ніч перед арештом він молився про своїх учнів так:

Тепер же до Тебе Я йду, але це говорю Я на світі, щоб мали вони в собі радість Мою досконалу. (Від Івана 17:13)

Ісус досконало перебував в любові Батька і любив Його, тому навіть в очікуванні страждань і смерті його радість – досконала. 

Може бути, ти втратив радість у слідуванні за Христом, і думаєш, що на Богослужіння ходити – то тяжка робота, читати Біблію нудно, а свідчити про Христа – страшно. Тоді треба перевірити, на що ти надієшся і кого чи що ти любиш. Може, ти полюбив щось інше, свій смартфон чи гроші чи комфорт, а не Христа? Може тебе все дістало, і ти часто виражаєш незадоволення і критику, а проявляти любов – вище твоїх сил? Перевір, про що ти мислиш, і помисли про Божу любов, яка навіть в таких грішниках, як ми, здатна зародити любов у відповідь. Може, ти приймаєш зневагу, насмішки чи гоніння за свою віру, і єдине бажання – відповісти злом на зло? Помисли про Христа, який добровільно прийняв страждання за грішників, таких, як ми з тобою. І нехай ніхто не відніме твоєї радості.

41 А вони поверталися з синедріону, радіючи, що сподобились прийняти зневагу за Ймення Господа Ісуса.

3-є Івана 1:2

Улюблений, я молюся, щоб добре велося в усьому тобі, і щоб був ти здоровий, як добре ведеться душі твоїй.

Від Матвія 28:18-20 

18 А Ісус підійшов і промовив до них та й сказав: Дана Мені всяка влада на небі й на землі.

19 Тож ідіть, і навчіть всі народи, христячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа,

20 навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповів. І ото, Я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку! Амінь.

(п. Ной)

“Зневага за Ймення Господа Ісуса”

Дії 5:21-42

Ключовий вірш 41

1. (21-26) Що сталося на наступний день після ув’язнення апостолів? Яку доповідь зробила служба? Що зробили старші, коли дізналися, де апостоли? Як вони діяли і чому?

2. (27-28) Що сказав первосвященик? Що він розумів про вчення апостолів і як до того ставився? Подумайте про те, чому у людей виникає страх.

3. (29-32) Про кого і про які справи свідчив Петро у відповідь? Хто був свідками тих справ в той час і хто є свідком зараз?

4. (33-39) Як поставилися старші до такої відповіді? Чому? Як відповів Гамаліїл? Чому можна в нього повчитися?

5. (40-42) Що зробили з апостолами? Як апостоли це сприйняли і чому? Якими були їх подальші дії? Подумайте, звідки береться радість.

СЛОВА ЦЬОГО ЖИТТЯ

Дії 5:12-21

Ключовий вірш 20 : “Ідіть, і, ставши, говоріть до народу у храмі всі слова цього життя”

Сьогодні Господь дав мені таку можливість і привілей стояти за кафедрою і проповідувати зі слова Божого. Але спробуйте уявити, що це не я, а ви стоїте на цьому місці і вас просять розказати про життя ранньої церкви, про життя громади віруючих в часи апостолів. Які уривки прийшли б вам на думку перш за все? Про яку церкву ви б розповідали? 

Навряд чи ми пригадали б слова з послання до Євреїв, де автор докоряє читачам в тому, що за віком вони вже мали б бути вчителями, але по факту, самі ще потребують щоб хтось навчав їх початків Божого слова (Євр.5:12). Навряд чи ми говорили б про те, що в них не було Біблії, як її маємо ми, і вони були значно більшою мірою залежні від вчителів. А вчителів вистачало різних, тож церкви хиталися під вітрами різних вчень. 

Навряд чи ми б згадували, що багато наверних із язичників могли сприймати пиятику і блуд, як частину поклоніння божеству і тому Павло змушений нагадувати церквам про чистоту в спільноті, чистоту в сім’ї і святість без якої ніхто не побачить Бога (Євр.12:14). Навряд чи ми б стали згадувати про конфлікти і судові тяжби, про які згадують в своїх листах ап. Павло і Яків. 

Швидше за все ми б згадали або кінець 2го розділу книги Дій, де Лука розповідає про церкву, яка перебувала в науці апостольській, спільноті братерській, молитві і ламанні хліба. Або кінець 4го — початок 5го розділів які ми вивчали на минулому тижні і продовжуємо вивчати сьогодні. 

Картина, яку Лука змальовує в цих уривках занадто яскрава, занадто гарна, щоб її можна було легко забути. Ми бачимо церкву такою, якою ми хотіли би бачити її завжди, такою якою вона має бути: сповненою життя, сповненою любові і служіння, сповненою Божої роботи і Його присутності. Ми бачимо церкву, з якою рахуються, церкву, яка впливає на світ. І, звичайно, перед нами постає закономірне питання: “як нам бути такою церквою? Нехай Господь помилує нас зараз і працює в нас, щоб ми розуміли Його слово і корилися Йому. 

Подивіться вірші 12-16: “А руками апостолів стались знамена та чуда великі в народі. І були однодушно всі в Соломоновім ґанку. А з сторонніх ніхто приставати не важивсь до них, але люд прославляв їх. І все збільшувалось тих, хто вірує в Господа, безліч чоловіків і жінок, так що хворих стали виносити на вулиці, та й клали на ложа та ноші, щоб, як ітиме Петро, то хоч тінь його впала б на кого із них. І безліч люду збиралась до Єрусалиму з довколишніх міст, і несли недужих та хворих від духів нечистих, і були вони всі вздоровлювані!”

В цих віршах Лука продовжує опис життя церкви в Єрусалимі, який почав в 32 вірші минулого розділу. Минулого разу ми дізналися, по-перше, про дивовижну любов і жертовність, яка характеризувала цю спільноту. “Жаден із них не терпів недостачі: : бо, хто мав поле чи дім, продавали, і заплату за продаж приносили, та й клали в ногах у апостолів, і роздавалося кожному, хто потребу в чім мав”, каже Лука (4:34-35). Ці слова глибоко зворушили мене. Ви можете уявити собі суспільство в якому жоден не терпів би недостачі? Я — ні. Ми не знайдемо прикладів такого суспільства в історії. Жодні спроби побудувати його не досягли мети. Але ось воно в 4му розділі книги Дій. 

Немає сумнівів, що Лука хоче, щоб його читачі побачили в цій любові, взаємному служінні і допомозі виконання надії суботніх років, як це описано в Повт.15. Слова “жаден із них не терпів недостачі” — це буквальна цитата з грецького тексту СЗ. Лука показує, як вже зараз нова спільнота Месії починає втілювати в собі той задум, який Бог здавна відкрив щодо Свого народу.

По-друге, через історію Ананії та Сапфіри ми дізналися про дивовижну чистоту якою вирізнялася церква. Ця історія має нагадати нам інші історії зі СЗ про те, як Бог вчив Свій народ про те що храм і ковчег святий, про те, що і громада синів Ізраїлевих має бути святою. Згадайте історію про Узу, який простягнув руку, щоб підтримати ковчег коли його перевозили і віз похилився, чи історію про двох синів Левія, які принесли перед Господа чужий вогонь, чи історію про Ахана, який взяв із заклятого при завоюванні обіцяної землі. В усіх цих випадках відбувся такий самий швидкий суд. Суд, який дає нам відчуття небезпечної святості, який показує, що є речі до яких не можна ставитися легковажно. І церква — це якраз така річ, до якої не можна ставитися легковажно. 

Лука змальовує нам спільноту в якій не може закріпитися бодай щось нечисте, тому що Господь сам очищує Свій народ. І, хоча далі в текстах НЗ ми не знайдемо історій про такий швидкий і рішучий суд, більше того, знайдемо повеління церкві турбуватися про свою чистоту і застосовувати дисципліну, тим не менш Господь продовжує турбуватися про Свою церкву зараз, як і тоді. І ось ми читаємо, який ефект ця подія спричинила на церкву і усіх, хто чув про неї: їх обгорнув страх великий.

Але Лука не зупиняється на цьому і продовжує своє оповідання. І далі ми бачимо церкву, в якій дуже потужно працює Бог. Церкву, в якій Його присутність відчутна в усьому і особливо в тій справі відновлення і зцілення, яке через неї проливається на світ: “А руками апостолів стались знамена та чуда великі в народі…” (12) На вулицю, якою Петро кожного дня йде до храму виносять хворих, щоб бодай його тінь впала б на кого із них. Божа дія, Божа присутність в цій громаді, якій служить Петро така явна, що навіть тінь апостола приносить людям зцілення. “І безліч люду збиралась до Єрусалиму з довколишніх міст, і несли недужих та хворих від духів нечистих, і були вони всі вздоровлювані!” (16).

Далі Лука оповідає нам про церкву, яка любить збиратися разом, церкву, яка хоче знати Божу волю і коритися їй: “І були однодушно всі в Соломоновім ґанку” (12). Раніше ми вже читали, чим займалася церква, коли збиралася разом. Так само вірш 5:42 каже “І щоденно у храмі й домах безупинно навчали, і звіщали Євангелію Ісуса Христа”. Вони не мали книг НЗ, як їх маємо ми. Але вони мали апостолів, які знали Христа в дні Його служіння. Знову і знову Апостоли переповідали історії про те що робив Ісус, про те, чого Він навчав. Знову і знову Петро і 12 свідчили про Христову смерть і воскресіння. Вони відкривали книги СЗ і показували, як ті давні тексти і обітниці виповнилися в Ісусі. Вони навчали Божу церкву жити згідно Господнього слова і коритися Його волі. 

Кінець кінцем ми бачимо тут церкву, яка росте: “І все збільшувалось тих, хто вірує в Господа, безліч чоловіків і жінок”.

В цьому уривку Лука показує, як в одному з ґанків храму в Єрусалимі зароджується нове за своєю якістю життя. З’являється група людей, поведінка яких дуже сильно, я б навіть сказав кардинально, відрізняється від того, що ми звикли бачити в світі. Спільнота, де люди зустрічаються з Божою щедрістю, любов’ю та лікуванням. Громада, яку будує, захищає і очищує Духом Святим сам Господь, яка перебуває в любові народу і являє світу Царство Христа. 

Лука не просто змальовує новий спосіб життя. Хоча і це також. Ось це спільне життя однією “сім’єю” зі всіма, хто вірує в Христа; зовсім нове ставлення до власності і до храму; ламання хліба на згадку про Христа, як центральна частина їхнього життя перед Богом — це все справді дещо нове. Але Лука показує щось більше, ніж просто іншу поведінку і стосунки: як через церкву в наш світ, сповнений несправедливості, зіпсованості і хвороб, потужно вривається життя віку майбутнього. 

У віршах 17-18 ми читаємо, про заздрість, що нею переповнився первосвященик та усі, хто належав до єресі саддукейської. Раніше, під час першого затримання вони з погрозою наказали апостолам припинити і більше не проповідувати про ім’я Христа. Марна спроба! Петро та інші апостоли не могли не говорити про те, що бачили і чули. І ось знову апостоли у громадській в’язниці, та в Бога на них зовсім інші плани: вночі приходить ангел і звільняє їх. 

Подивіться вірші 19,20: “Але Ангол Господній вночі відчинив для них двері в’язничні, і, вивівши їх, проказав: Ідіть, і, ставши, говоріть до народу у храмі всі слова цього життя”. 

Ангел відправляє апостолів назад до храму, щоб ставши там вони говорили до народу усі слова цього життя. Якого життя? — очевидно, того нового життя, про яке Лука нам тільки що розказав. Цим життям потрібно не лише жити, про нього потрібно говорити. Вчинки та символи можуть багато про що сказати, та все ж без слів їх можна по-різному тлумачити. Від самого початку про це життя потрібно було навчити. 

Що ж це за слова, в яких заховане це нове життя? Насправді це дуже прості слова: це слова Євангелії, це слова про Христа, який вмер за наші гріхи і воскрес заради нашого виправдання. Це слова про Христа, який сидить по правиці Божій і одного дня прийде, щоб здійснити суд над живими і мертвими. Це нове життя заховане в Ісусі Христі і ніде більше. Успіх церкви полягав не в тому, що апостоли придумали новий політичний, економічний і соціальний устрій. Справа була в тому, що Бог здійснив в Ісусі Христі.

Ми дивимося на цей опис ранньої церкви і нам хочеться того самого. Але ми скільки завгодно разів можемо казати одне одному: давайте більше любити, давайте більше жертвувати, давайте більше турбуватися, більше служити. Але ці слова не будуть мати жодного ефекту, доки ці любов, жертовність і служіння не оживуть для нас в Ісусі Христі. Тому ми знову і знову відкриваємо Писання, щоб пізнавати в ньому Христа.

Апостоли добре розуміли це. Тому послання Павла, як правило складаються з двох частин: в першій він говорить про те, що Бог зробив в Ісусі Христі, і лише після цього про те, якою має бути наша відповідь. З тієї ж причини ап. Іван, коли закликає церкву до освячення, не каже: “будьте святі”. Ні, він каже: “Улюблені, ми тепер Божі діти, але ще не виявилось, що ми будемо. Та знаємо, що, коли з’явиться, то будем подібні до Нього, бо будемо бачити Його, як Він є. І кожен, хто має на Нього надію оцю, очищає себе так же само, як чистий і Він” (1Ів.3:2,3). Коли він говорить про любов і служіння одне одному, то не каже: “ви маєте більше одне одного любити, служити і жертвувати”. Ні, він каже: “Ми з того пізнали любов, що душу Свою Він поклав був за нас. І ми мусимо класти душі за братів! А хто має достаток на світі, і бачить брата свого в недостачі, та серце своє зачиняє від нього, то як Божа любов пробуває в такому?” (1Ів.3:16,17). 

Якщо ми хочемо навчитися любити, нам потрібно навчитися любові Христа. 

Слова цього життя мають звіщатися народу в храмі, говорить Ангел. Звичайно, більша частина НЗ написана в першу чергу для віруючих, для церкви, часто, як відповідь на якісь проблеми різних громад. Звичайно, Євангелія — це те, що потрібно чути і постійно нагадувати в першу чергу нам самим. Це сила Божа на спасіння кожному, хто вірую. Але Божий задум для світу полягає не в тому, щоб створити закриті резервації для віруючих, а у відновленні всього (Дії 3:21). Одного дня, коли Божа робота буде завершена, “це життя”, та повнота Божої любові, благодаті і зцілення стане реальністю не лише для окремих громад вірних, а для цілого світу.

Є відома фраза, яку приписують Св. Франциску: “Проповідуй Євангелію завжди, якщо потрібно, використовуй слова”. Я не знаю в якому контексті він сказав ці слова і що саме мав на увазі, але в сучасному світі вони досить часто використовуються щоб виправдати мовчання. Використовуються на захист ідеї, що можна проповідувати самими лише справами. Напевне, я вже наводив слова американського проповідника Альберта Моллєра, щодо цієї фрази, але повторю ще раз: “говорити так, це все одно що говорити: нагодуйте голодних, якщо потрібно, використовуйте їжу”. 

“Оце життя”, про яке говорить нам Лука — це життя, яке заповів нам Господь щоб ми ним жили. Благодатне, сповнене любові і чистоти життя, яке Він творить в нас дією Свого Духа. Але також, це життя, яке має звіщатися нами народу. Нехай Господь ростить нас в Ісусі Христі, щоб наші слова, так само, як і життя кожного з нас і життя нас разом, як Христової церкви являли цьому світу Господню славу і те велике спасіння і відновлення, яке Він здійснює в Ісусі Христі. 

(п. Йонатан)

СЛОВА ЦЬОГО ЖИТТЯ

Дії 5:12-21

Ключовий вірш 20

1. Вірші 12-16. Як Бог працював через апостолів (12; 15-16)? Що ми дізнаємося з цих віршів про устрій ранньої церкви (12; 2:46; 5:42)? Про що Лука говорить у вірші 13?

2. Яку спільноту ви бачите в уривку 4:32-5:16? На скільки такий спосіб життя відрізняється від того, що ми бачимо в світі? Як цей опис християнської спільноти знайшов вираження в новозавітних приписах щодо:
– взаємної любові і турботи віруючих (Рим.12:13; 1Тим.5:3; 1Сол.4:9-12)
– чистоти зібрання (1Тим.3:1-9; Еф.5:1-5; 1Кор.5:1-5)
– навчання церкви (2Тим.2:2; 2Тим.3:15-17; Еф.4:11-12)
– проповіді Євангелії (Мар.16:15-16)?

3. Вірші 17-21. З якими новими труднощами зустрілися апостоли? Звідки прийшла допомога? Що ангел наказав апостолам? На вашу думку, чому ангел відправив апостолів до храму?

4. Як ви розумієте слова ангела: “оце життя”? Як “оце життя” стало реальністю і виповнилося в Христовій церкві? Як відповіли апостоли?

“ОБГОРНУВ СТРАХ ВЕЛИКИЙ ВСЮ ЦЕРКВУ”

Дії 4:32-5:11

Ключовий вірш 5:11 : “І обгорнув страх великий всю Церкву та всіх, що чули про це…”

Церква виникла в день П’ятидесятниці зі 120 чоловік (1:15). За кілька місяців їх стали тисячі. Перша церква була гаряча, як вогонь, і в ній потужно діяв Святий Дух. Минулий раз ми бачили, як з’явилися переслідування. Але вони не загасили вогонь. Навпаки, він розгорівся з більшою силою, християни переповнилися Святим Духом і почали ще з більшою силою проповідувати слово (4:31). Ці переслідування мали зовсім протилежний ефект, ніж очікували її вороги. Вороги церкви думали загасити цей вогонь. Але їх переслідування були як додати газу в вогонь, і він розгорівся ще більше. Сьогодні ми бачимо іншу спробу сатани  загасили це полум’я. Він намагався це зробити через одну сімейну пару, яка не мала Божого страху і намагалася обманути Святого Духа. Хай Господь навчить нас сьогодні мати Божий страх.

Подивимося на вірші 32-35:

32 А люди, що ввірували, мали серце одне й одну душу, і жаден із них не вважав що з маєтку свого за своє, але в них усе спільним було. 

33 І апостоли з великою силою свідчили про воскресення Ісуса Господа, і благодать велика на всіх них була! 

34 Бо жаден із них не терпів недостачі: бо, хто мав поле чи дім, продавали, і заплату за продаж приносили, 

35 та й клали в ногах у апостолів, і роздавалося кожному, хто потребу в чім мав. 

Тут ми бачимо любов і піклування один про одного перших віруючих Лука змальовує прекрасну картину ранньої церкви. Вони мали одне серце й одну душу. І їх любов та їх віра були дуже практичні. Очевидно, що перед ранньою церквою постали матеріальні проблеми. Напевно, тому що церква швидко зростала, і деякі люди, які прийшли на день П’ятидесятниці, приєдналися до церкви і залишилися в Єрусалимі. Ба більше, матеріальні потреби церкви були великими. Що тоді зробили віруючі? Ті християни, хто мав поле чи дім, продавали і приносили гроші апостолам, а ті роздавали кожному по потребі. Це були великі кошти, часто все, що було у цих людей, і вони покривали великі потреби церкви. Тут важливо розуміти, що апостоли не наказували їм цього робити. Пізніше у сьогоднішньому слові Петро каже Ананії: “Хіба те, що ти мав, не твоє все було, а продане не в твоїй владі було?” (4) Біблія визнає право приватної власності і не закликає нас продавати все і приносити в церкву. Але ми бачимо тут інше: віруючи були жертовними не тому що їм наказували це, а тому що вони любили один одного і піклувалися один про одного. У фільмі “Падре Піо” розповідається, як один наприкінці свого життя один священик хоче побудувати лікарню. Одна прихожанка каже йому: “Отче, у Вас же зовсім немає грошей!” Парде Піо їй відповідає: “Божа благодать може не лише відкривати людські серця, але і людські гаманці”. І тут ми бачимо, як Божа благодать відкриває людські гаманці. Цікаво відмітити, що саме фінансові пожертви приводяться як результат Божої роботи в серцях цих людей. Видно, що ці люди не були скупими, чи як зараз прийнято говорили “надмірно ощадливими”. Вони не були зобов’язані були цього робити. Проте з любові один до одного вони робили значно більше того, що були зобов’язані. 

Як приклад Лука приводить Варнаву. Подивимося на вірші 36-37:

36 Так, Йосип, що Варнавою що в перекладі є син потіхи був прозваний від апостолів, Левит, родом кіпрянин, 

37 мавши поле, продав, а гроші приніс, та й поклав у ногах у апостолів.

Ім’я Варнами ще буде часто згадуватися пізніше у книзі Дій, в якій він відіграв дуже важливу роль, але тут ми зустрічаємо його вперше. Справжнє ім’я Варнави було Йосип, однак апостоли дали йому ім’я Варнава, що означає “син потіхи” або ж “син підбадьорення”. Справа в тому, що Варнава мав дар втішати та підбадьорювати людей. Це дуже дорогоцінний дар. Якщо у Вас є такий дар, будь-ласка, користуйтеся їм! В Діях 11 розділи описаний випадок, коли церква в Єрусалимі дізналася про Божу роботу в Антіохії, і вони послали туди Варнаву щоб зміцнити там віруючих. Варвана привів в Антіохію Павла, там було велике пробудження. Пізніше, Варнава став супутником Павла у місіонерських подорожах. 

Вчинок цих віруючих та Варнами тут порівнюється із вчинком подружжя Ананії та Сапфіри. Подивимося на вірші 1-2:

1 А один чоловік, на ймення Ананій, із своєю дружиною Сапфірою, продав був маєтка, 

2 та й з відома дружини своєї присвоїв частину з заплати, а якусь там частину приніс та й поклав у ногах у апостолів. 

Гріх цієї пари був не в тому, що вони взяли частину грошей собі. Насправді, усі гроші і так належали їм, і вони могли ними розпоряджатися на власний розсуд. Напевно в той час були й інші люди, які продавали свою нерухомість і не приносили гроші до ніг апостолів, проте ніде не сказано, що ці люди грішили. Гріх Ананії та Сапфіри був в тому, що вони принесли частину грошей, але зробили вигляд, що це всі гроші. Вони дали лише частину, роблячи вигляд, що відають все. Чого вони хотіли досягнути? Напевно, вони хотіли честі, визнання, щоб про них сказали: “Дивіться, яка у них віра! Яка любов, яка жертовність! Вони віддали усі гроші” Це є по суті лицемірство, коли люди хочуть здатися кращими, ніж є насправді. Однак, віддали вони не все, а частину залишили собі. І при цьому вони нахабно брехали. Брехали не лише церкві та апостолам, але як Петро зазначає в 4-ому вірші, брехали Святому Духові! І через це Бог забрав життя Ананії, а пізніше і Сапфіри.

3 І промовив Петро: Ананію, чого сатана твоє серце наповнив, щоб ти Духу Святому неправду сказав та присвоїв із заплати за землю? 

4 Хіба те, що ти мав, не твоє все було, а продане не в твоїй владі було? Чого ж в серце своє ти цю справу поклав? Ти не людям неправду сказав, але Богові! 

5 Як Ананій зачув ці слова, то впав та й умер… І обгорнув жах великий усіх, що це чули! 

6 Юнаки ж повставали, обгорнули його, і винесли та й поховали. 

7 І сталось, годин через три прийшла й дружина його, про випадок нічого не знавши. 

8 І промовив до неї Петро: Скажи мені, чи за стільки ви землю оту продали? Вона ж відказала: Так, за стільки. 

9 До неї ж Петро: Чому це ви змовилися спокушувати Господнього Духа? Он ті входять у двері, що чоловіка твого поховали, і тебе вони винесуть… 

10 І вона зараз упала до ніг його, та й умерла. Як ввійшли ж юнаки, то знайшли її мертвою, і, винісши, біля мужа її поховали. 

Насправді не так легко тлумачити цей уривок. Було б значно простіше, якби Петро дорікнув Ананії та Сапфірі, а ті розкаялися і отримали прощення. Це була б історія з “happy end”. Ба більше, зазвичай покарання приходить не так швидко на голови грішників. Зазвичай, Бог дає час на покаяння. Однак тут все сталося в мить. 

Дослідники Біблії вказують на один важливий момент: слово “присвоїв” у вірші 5:2 зустрічається ще лише один раз у Біблії – і це в Іс. Навин 7:1: “І спроневірилися Ізраїлеві сини в заклятому, Ахан, син Кармія, сина Завдієвого, сина Зерахового, Юдиного племени, узяв із заклятого. І запалився Господній гнів на Ізраїлевих синів”. В той час Ізраїльтяни були на дуже важливому етапі своєї історії – вони почали завойовували обіцяну землю, взяли місто Єрихон і збиралися взяти місто Ай. ВІдбувалися надзвичайно важливі події, потужно діяв Бог. Люди горіли виконувати Божу волю. Але цей вчинок Ахана міг погасити все це полум’я і привезти Ізраїльтян до поразки. 

Схожа ситуація була й тут. Церква починала сильно зростати. До неї приєдналося кілька тисяч чоловік. Це був дуже важливий час в її життя, схоже як в житті немовляти перші місяці дуже важливі. Але через гріх Ананії та Сапфіри гріх міг увійти в церкву і все зруйнувати. Тому Бог діяв рішуче. Не лише ап. Петро, Бог в першу чергу діяв рішуче. Звідки Петро знав, що Ананія та Сапфіра принесли не все? Він мав перелік банківських транзакцій? Добре володів цінами на землю? Святий Дух відкрив йому. У випадку Ахана Бог діяв швидко, щоб ця духовна хвороба не розповсюдилася на весь народ. І тут Бог діяв дуже швидко. Іноді хірургічну операцію потрібно проводити невідкладно. І Бог проводить тут цю хірургічну операцію по очищенню церкви. 

Подивимося на вірш 5 і на вірш 11:

5 Як Ананій зачув ці слова, то впав та й умер… І обгорнув жах великий усіх, що це чули! 

11 І обгорнув страх великий всю Церкву та всіх, що чули про це… 

Двічі в цьому слові повторюється, що жах, чи страх великий обгорнув всю Церкву. Цей страх – це страх Божий. Він огортає людину, коли вона стикається з Божою святістю. Ці люди зрозуміли, що вони – грішні, і заслуговують на Боже покарання. Вони зрозуміли, що гріх – це дуже серйозно, тому що Бог – святий і Він ненавидить гріх і карає гріх. В наш час люди легковажно сприймають брехню. Вони легковажно обманюють, щоб досягнути своїх цілей. Світ переповнений брехнею і брехливими новинами (fake news). Але ми маємо знати, що батько всякої брехні – це диявол (Ів.8:44). Ісус сказав: “Ваш батько – диявол… Як говорить неправду, то говорить зі свого, бо він неправдомовець і батько неправді”  

І люди, які живуть у непраді будуть мати такий самий кінець, як Ананій та Сапфіра. 

На заключення: у сьогоднішньому слові змальований перший гріх в церкві, який був публічно засуджений. І це була брехня, пов’язана з матеріальними пожертвами. Ми побачили два приношення: приношення Варнави та приношення Ананії та Сапфіри. Ми не знаємо скільки точно хто приніс, Біблія не називає сум, але що тут важливо, то це не суми, а мотиві сердець. В 2 Кор.9:7 написано: “Нехай кожен дає, як серце йому призволяє, не в смутку й не з примусу, бо Бог любить того, хто з радістю дає!” Звичайно, ми, як християни, покликані віддавати, пам’ятаючи Господа Ісуса, Який віддав для нас Своє життя. Віддавати – це не є дуже велика віра, віддавати – це є початок віри, самий базовий принцип. Коли Ісус дорікав фарисеям, то не сказав, що десятину давати не потрібно. Це потрібно, але це лише перший рівень. І більш високий – це суд, милосердя і віра. Однак яким чином віддавати? І Біблія каже, що тут важливий мотив: віддавати не в смутку, не з примусу, а з радістю. Ми не маємо віддавати десятину чи пожертви так само, як платимо податки, чеки в супермаркеті, комунальні послуги, за пальне для автомобіля і за місце на стоянці. Ми маємо віддавати з радістю! Віддавати Богові – це не важкий обов’язок, це великий привілей для нас!

На старості цар Давид вчинив один гріх (1 Хр.21). Бог запропонував йому обрати собі покарання: три роки голоду, впасти в руки ворогів на три місяці, чи дні дні покарання від Господа. Давид обирає останнє – він вже знав, наскільки страшно впасти в руки ворогів, краще вже в руки Господа, Який вміє милувати. В той час через гріх Давида загинуло багато людей. І ось Давид дізнається, що потрібно поставити Господу жертівника на току Орнана, і тоді покарання припиниться. Давид йде до Орнана щоб купити землю і поставити там жертівника. Орнан йому каже: “Давиде – ти Цар, бери все даром, і в додачу ще худобу і дрова для жертвоприношення”. І тоді Давид йому відповідає: “Ні, бо купуючи, куплю за срібло повної ваги, бо не піднесу твого в жертві для Господа, і не спалю цілопалення дармо!” Давид знав дещо важливе про пожертви – пожертви, які мені нічого не вартують, не будуть нічого вартувати і для Бога і не будуть прийняті Ним. Давайте пам’ятати любов нашого Господа, Який віддав заради нас Своє життя і віддавати з радістю і вдячністю.

(п. Яків)

ОБГОРНУВ СТРАХ ВЕЛИКИЙ ВСЮ ЦЕРКВУ

Дії 4:32-5:11

Ключовий вірш 5:11

1. Яким чином віруючі розпоряджалися своїми фінансами? (4:32-35) Що це каже про них?

2. Що Ви знаєте про Варнаву? Як він вчинив? (36-37) Для кого та як він став потіхою? Як потрібно віддавати? (2 Кор.9:7)

3. Що та чому вчинили Ананій та Сапфіра? (5:1-2) В чому був їх гріх? (3-4)

4. Що сталося, коли Петро дорікнув Ананію? (5-6) Що сталося з Сапфірою? (7-10) Чому Петро був настільки суворим? Чому це було питанням життя та смерті?

5. Як ці події вплинули на Церкву та всіх, що чули про це? (11) Що означає “страх великий”? (Див. Пр.1:7, 9:10)

ДАЙ СВОЇМ РАБАМ ІЗ ПОВНОЮ СМІЛИВІСТЮ СЛОВО ТВОЄ ПОВІДАТИ

Дії 4:13-31

Ключові вірші 29-30 : “І тепер споглянь, Господи, на їхні погрози, і дай Своїм рабам із повною сміливістю слово Твоє повідати, коли руку Свою простягатимеш Ти на вздоровлення, і щоб знамена та чуда чинились Ім’ям Твого Святого Отрока Ісуса”

Подібно до того, як камінь, що його кинути у спокійну воду, породжує хвилі, так і наші вчинки призводять до різноманітних наслідків, масштабу яких ми, часто не можемо передбачити. Навряд чи Петро та Іван, дивлячись в очі злиденного каліки біля Красивих воріт храму очікували, що те благодіяння, яке вони йому вчинять, призведе до таких численних і масштабних наслідків. Тим не менш, як ми вже бачили, ця подія стала підставою для другої публічної проповіді Петра в храмі. До церкви доєдналося близько п’яти тисяч самих лише чоловіків. Петра та Івана затримали “до з’ясування обставин” і посадили до в’язниці, а пізніше вони стали перед судом первосвященика та синедріону. Те, про що Господь Ісус попереджав Своїх учнів сидячи на Оливній горі: “вас на суди видаватимуть, і бичуватимуть вас у синагогах, і поведуть до правителів та до царів ради Мене, на свідчення їм” (Мар.13:9), раптом стало для них непривітною, некомфортною реальністю. Реальністю, в якій їм доведеться тепер жити і проповідувати Євангелію.

В сьогоднішньому уривку історія зі зціленням кривого добігає свого логічного кінця. Суд завершився. Учні відбулися досить легко. Серйозні гоніння ще попереду. Але в тому, як церква сприйняла ці труднощі, в тому, як реагувала на них є прекрасний урок для нас. Нехай Господь зараз дасть нам Своєї благодаті і Духа і проведе нас у вивченні цього слова. 

Подивіться вірші 13-14: “А бачивши сміливість Петра та Івана, і спостерігши, що то люди обидва невчені та прості, дивувалися, і пізнали їх, що вони з Ісусом були. Та бачивши, що вздоровлений чоловік стоїть з ними, нічого навпроти сказати не могли”. 

Напевне, Петро та Іван були не першими порушниками спокою, яких храмова сторожа приводила на суд священиків та книжників. Як правило, такі місця, як храм в Єрусалимі, як магніт притягують до себе різного роду шаленців. Вони зчиняють гамір, збирають навколо себе людей, але дуже швидко втрачають запал, коли озброєні вояки приводять їх перед грізний суд. Але в цей раз все було інакше. 

Петро та Іван зовсім не злякалися того високого суду перед яким були поставлені. Більше того, коли священики вимагали в апостолів дати відповідь про їхню надію (1Петр.3:15), вимагали пояснити чого саме вони навчали, за яким правом та якою владою, Петро не поліз за словом до кишені. Його відповідь чітка та богословськи вивірена. Він вільно цитує Писання і пропонує тонке і глибоке пояснення Пс.117, говорить про Христа, як про наріжний камінь, який відкинули будівничі. Таку відповідь можна було б очікувати від людей, які навчалися працювати зі словом, але ж не від рибалок, не від людей невчених та простих (якими Петро та Іван явно були судячи з їхнього виду та одягу). Але останнім цвяхом в цій картині стало те, що слова Петра, таке незручне для священиків його вчення, були підтверджені явним чудом, яке не можна було приховати, оскаржити чи заперечити. 

Судді стали перед серйозною проблемою. Вони не могли просто проігнорувати апостолів і зробити вигляд, що нічого не сталося. Вчення апостолів про воскресіння в Ісусі Христі ширилося і мало неабиякий вплив та популярність. За кілька тижнів церква з 120 членів виросла в 100 разів, а може й більше. З цим потрібно було щось робити. З іншого боку, не зрозуміло, що саме з цим можна зробити: “Бож усім мешканцям Єрусалиму відомо, що вчинили вони явне чудо, і не можемо того заперечити”. 

Яке рішення приймають священики? — вони не знаходять ніякого кращого виходу, як просто заборонити апостолам навчати про Ісуса (18). Але як апостоли відповідають на цю заборону? Подивіться вірші 19-20: “І відповіли їм Петро та Іван, та й сказали: Розсудіть, чи це справедливе було б перед Богом, щоб слухатись вас більш, як Бога? Бо не можемо ми не казати про те, що ми бачили й чули!”

Відповідь Петра та Івана дуже проста. І тим не менш вона дуже чітко показує, по-перше, чому апостоли проповідували Євангелію, і, по-друге, що саме лежало в основі їхньої проповіді і вчення. 

“Розсудіть, чи це справедливе було б перед Богом, щоб слухатись вас більш, як Бога?”, запитують Петро та Іван. Що скеровує їх іти і свідчити про Христа? Що додає їм твердості протистояти офіційній владі, наражати на небезпеку свої життя? — рішення слухатись Бога. Вони хочуть бути слухняними Богу, догодити Йому перш за все. В тому, щоб проповідувати воскресіння в Христі вони бачать свій обов’язок. В іншому місці інший апостол скаже: “Бо коли я звіщаю Євангелію, то нема чим хвалитись мені, це бо повинність моя. І горе мені, коли я не звіщаю Євангелії!” (1Кор.9:16).

п. Яків минулого разу дуже влучно відмітив, що суд, на який привели апостолів — це той самий суд, який домігся від Пилата стратити Христа. Коли ці люди наказують: “не говорити, і взагалі не навчати про Ісусове Ймення”, то впевнені, що мають на те достатньо влади і засобів. Кожен, хто дорожить своїм життям і спокоєм, підкориться їм. Але апостоли мають дещо, що для них важить більше, ніж спокійне і комфортне життя. Вони хочуть бути вірними і слухняними своєму Воскреслому Господу.

Питання проповіді Євангелії — це питання нашої покірності, нашої вірності і любові до Христа. Ми йдемо з проповіддю Євангелії, не тому що зранку прокинулися з гарним настроєм і бажанням розказати комусь про Ісуса. Не тому, що вирішили спасти весь світ. А тому, що Воскреслий Цар царів, Господь і Спаситель каже нам: “Дана Мені всяка влада на небі й на землі. Тож ідіть, і навчіть всі народи, христячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповів. І ото, Я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку! Амінь” (Матв.28:18-20). Це Його доручення церкві, нам, брати і сестри. Це те, що церква має здійснювати на кожному місці, в кожному поколінні, сьогодні так само, як в часи Петра, аж до кінця віку, допоки Господь прийде. Чи має Його слово якусь вагу для нас?

Не дивлячись на явну і неприкриту непокору, яка звучить у відповіді Петра та Івана, священики не знайшли можливості якось додатково покарати їх “через людей, бо всі славили Бога за теє, що сталось” (23). Петра та Івана відпустили і вони безпечно повернулися до своїх, до церкви. Апостоли не намагалися приховати проблеми, з якими зіткнулися, щоб створити відчуття безпеки і заспокоїти молодих віруючих. Навпаки, вони розповіли усе, як було, щоб підготувати церкву до майбутніх випробувань. 

Новини, які принесли Петро та Іван були справді важливими та серйозними. Учні розуміли, що це лише початок і раніше чи пізніше кожному з них доведеться зіткнутися з тим самим, а може навіть і гіршим. Як церква сприйняла і відреагувала на звістку про нові труднощі та початок конфлікту з храмовою верхівкою? Подивіться вірші 24-28: “Вони ж, вислухавши, однодушно свій голос до Бога піднесли й промовили: Владико, що небо, і землю, і море, і все, що в них є, Ти створив! Ти устами Давида, Свого слуги, отця нашого, сказав Духом Святим: Чого люди бунтуються, а народи задумують марне? Повстають царі земні, і збираються старші докупи на Господа та на Христа Його. Бо справді зібралися в місці оцім проти Отрока Святого Твого Ісуса, що Його намастив Ти, Ірод та Понтій Пилат із поганами та з народом Ізраїлевим, учинити оте, що рука Твоя й воля Твоя наперед встановили були, щоб збулося” (Дiї.4:24-28). 

На труднощі та випробування церква відповіла молитвою. Ця молитва має дві явних частини. В першій частині учні проголошують свою віру в Бога та розуміння тієї ситуації, що сталася. І в другій приносять Богу свої прохання. 

Знову ж таки, перше, що ми бачимо тут — їхня молитва глибоко вкорінена в Писанні та в Божих обіцянках. І це прекрасна практика — вкорінювати свою молитву в Божому слові. Те, як ми знаємо Бога значною мірою визначає те, про що ми будемо просити Його. Якщо наш Бог маленький, то і наші очікування і, відповідно, прохання будуть маленькими. Але, коли ми пізнаємо Славного Бога Писань, наші прохання також змінюються, ми пізнаємо серце Бога, бажання Бога і починаємо молитися про великі та славні речі, які Він обіцяв нам.  

До якого Бога приходять учні? — вони приходять до Бога — Владики, що небо, і землю, і море, і все, що в них є створив. Первосвященик, його родина, книжники і фарисеї з синедріону справді були впливовими людьми. Вони могли серйозно зіпсувати життя учням. Але Бог, до якого приходять учні — більший за них усіх. Більший за священиків, за Ірода, Пилата і будь кого іншого в світі. Тут Владика (ориг. Δεσπότης) — слово, яке вказує на того, хто має всю повноту сили і влади, не обмежений нічим господар і цар, який чинить свою волю і не має потреби рахуватися з кимось. 

Далі вони сповідують Бога не лише Богом творіння, але також і Богом Писань: “Ти устами Давида, Свого слуги, отця нашого, сказав Духом Святим”. Наш Бог — це Бог, який не мовчить, але говорить до нас в Своєму слові. Відкривається нам в Своєму слові. Відкриває нам Свій задум і дає Свої вірні обіцянки. 

Далі учні згадують Псалом 2: “Чого люди бунтуються, а народи задумують марне? Повстають царі земні, і збираються старші докупи на Господа та на Христа Його”. Цей Псалом дуже чітко описує те, що сталося в Єрусалимі, коли священики з Іродом та Пилатом об’єдналися проти Господнього Помазаника, Ісуса, щоб розіп’яти Його. Але з молитви учнів ми бачимо, що Бог не лише передбачив і сказав про ці події учням. Він не лише Бог, який знає наперед. Він Бог, який визначає події. Ті люди, які зібралися і ворогували проти Господа, своїми діями насправді виконали “оте, що рука Твоя й воля Твоя наперед встановили були, щоб збулося” (28). 

Бог, до якого приходять учні — це Бог провидіння. Це Він визначає правила гри. І жоден підступ чи лихий задум проти Нього, чи проти Його церкви не захопить Його зненацька, не змусить Його гарячково шукати, як відповісти на обставини. Ні, Він все тримає в руці Своїй і наші життя в Його благій волі. Амінь.

Про що ж учні просять цього великого Бога творіння, Бога провидіння і Бога Писання? Подивіться вірші 29-30: “І тепер споглянь, Господи, на їхні погрози, і дай Своїм рабам із повною сміливістю слово Твоє повідати, коли руку Свою простягатимеш Ти на вздоровлення, і щоб знамена та чуда чинились Ім’ям Твого Святого Отрока Ісуса.”

“споглянь, Господи, на їхні погрози”, кажуть учні. Ця ситуація — це не те, чого вони прагнули, не те, чого вони шукали і не те, з чим вони самотужки можуть справитися. Але це те, з чим вони зіткнулися. Цю ситуацію вони приносять перед Божі очі і довіряють її Богу. 

“і дай Своїм рабам із повною сміливістю слово Твоє повідати, коли руку Свою простягатимеш Ти на вздоровлення, і щоб знамена та чуда чинились Ім’ям Твого Святого Отрока Ісуса”. Учні просять про сміливість, щоб проповідувати Євангелію. Вони не просять, щоб блискавка вразила первосвященика. Не просять, щоб Бог створив для них комфортні умови для проповіді Євангелії. Умови, обставини вони довіряють Богу. Вони просять про сміливість і стійкість, щоб проповідувати Євангелію з одного боку. І про Божу дію в цій проповіді з іншого. 

Іноді Бог дає нам зручні та комфортні умови, щоб проповідувати Євангелію. Іноді — ні. Але Євангелія мусить бути проповідувана і в тому і в іншому випадку. 

Вірш 31 каже: “Як вони ж помолились, затряслося те місце, де зібрались були, і переповнилися всі Святим Духом, і зачали говорити Слово Боже з сміливістю!”.

Бог справді діяв в проповіді апостолів потужно. І так само Він діє в нашій проповіді сьогодні. Без Його роботи наші слова — це просто стрясання повітря. Але коли Він діє, ми бачимо дивовижні речі. Він зцілює хвороби і являє Свою дивовижну силу в нашій проповіді. Він відповідає на наші молитви. Він посилає Духа Святого  в серця грішників, щоб на слово Боже вони відповіли вірою та каяттям. Амінь!

Нам потрібно знати, що ті, хто хоче бути покірний Богу і проповідувати Христа рано чи пізно зустрінеться з труднощами. Більшими чи меншими. Це можуть бути труднощі з владою, або конфлікт з друзями, родичами чи колегами. Кінець кінцем, це завжди конфлікт зі своєю ліню та зіпсованістю. Цей уривок нагадав мені давно минулі події. Колись, коли п. Діма був студентом і активно проповідував студентам свого факультету, фізикам, хтось поскаржився на нього в деканат. В результаті брата викликали на розмову з заступником декана з виховної роботи. Там йому, так само, як апостолам в сьогоднішньому уривку, заборонили “не говорити, і взагалі не навчати про Ісусове Ймення” в гуртожитках фізичного факультету. Це було справді серйозне випробування віри. Я пам’ятаю його боротьбу в цей час. Боротьбу, в якій Господь послав йому сміливість твердо проповідувати Євангелію. 

Цей уривок нагадує нам, що питання проповіді Євангелії, це не питання мотивації, чи методики, чи сприятливих обставин. Це питання базової покірності Божому слову. Це питання: “чи люблю я Христа?” Але що нам робити, коли ми не знаходимо в собі цієї покірності? Що робити, коли ми знаходимо себе лінивими чи боязкими? — відповідь ми знаходимо в сьогоднішньому слові. Нам потрібно знову і знову відкривати Біблію і знаходити там Бога який панує над усім творінням, Бога який говорить до нас в Своєму слові, Бога який провадить і наші життя і історію всього світу, Бога який владний над усім, Бога який спасає грішника. Знову побачити цього Бога і молитися про сміливість і вірність. Бог відповідає на таку молитву, дає силу, розширює вузькі серця і працює через нас. Нехай Господь відкриє нам очі, щоб нам пізнати Його так, як Він відкрився нам в Своєму слові. І нехай Він дасть нам силу і сміливість щоб цьому поколінню звіщати спасіння в Ісусі Христі.

(п. Йонатан)

ДАЙ СВОЇМ РАБАМ ІЗ ПОВНОЮ СМІЛИВІСТЮ СЛОВО ТВОЄ ПОВІДАТИ

Дії 4:13-31

Ключові вірші 29-30

1. Вірші 13-17. Що члени синедріону побачили в Петрові та Іванові? Звідки Христові учні взяли таку сміливість і мудрість, щоб свідчити цим вченим і владним людям (8; Мар.13:11)? Чому члени синедріону нічого не могли заперечити учням? Яке рішення прийняв синедріон?

2. Вірші 18-22. Як Ісусові учні відповіли на рішення синедріону? Чому вони не могли мовчати? Що лежало в основі їхньої проповіді (12; 1:22)?

3. Вірші 23-28. Якою була відповідь церкви на погрози синедріону? Де учні шукали відповіді на свої питання? Що вони вбачають в ситуації, що склалася? В чому вони черпають укріплення?

4. Вірші 29-31. Про що учні просять Бога в молитві? Чому? Про що би ви просили в подібній ситуації? Що ми дізнаємося про проповідь Євангелії та нашу роль в цьому з цих віршів? Як Господь відповів на їхню молитву?