Вивчення Біблії: Проповідь “З Твоєї руки дали ми Тобі” (1 Хронік 29:10-18)

З ТВОЄЇ РУКИ ДАЛИ МИ ТОБІ

1 Хронік 29:10-18

Ключовий вірш 14 : “І хто бо я, і хто народ мій, що маємо силу так жертвувати, як це? Бо все це від Тебе, і з Твоєї руки дали ми Тобі”

Сьогодні ми влаштовуємо свято подяки і врожаю. Це не свято з церковного календаря, як Різдво чи Пасха. Також це не державне свято, як День Конституції. Якщо шукати його аналоги в СЗ, то найближчим до нього стоятиме свято Кучок. В книзі Левит та Повторення Закону ми можемо прочитати, як Бог запровадив три великих свята, на які весь народ мав збиратися в одне місце, щоб радіти перед Божим лицем і дякувати Йому. Перше – свято Опрісноків, на знак виходу з Єгипту, друге – свято Тижнів на згадку дарування Закону і початок жнив (П’ятидесятниця). І останнє зі свят – це свято Кучок, або ж свято врожаю. Для того щоб засіяти поле, доглянути його та зібрати врожай, людина мала докласти чимало зусиль. За всіма цими клопотами можна було легко забути Господа, Який турбувався про них і посилав ранній та пізній дощ. Через ці свята Господь вчив Свій народ вірі та вдячності. 

Життя сучасної людини значно меншою мірою прив’язане до аграрного циклу: посівної та жнив. Більшою мірою до “зарплатного циклу” :). Взимку ми купуємо свіжі овочі та фрукти, при цьому деякі з них виросли в іншій частині світу. Та тим не менш, кожен наш день, так само, як і тисячі років тому, сповнений Божою турботою і ласкою. Кожного дня Він посилає нам щоденний хліб і захищає від зла. Тому сьогодні ми хотіли б згадати, як Господь піклувався про нас впродовж останнього року і дякувати Йому. 

Уривок, який ми обрали для цієї проповіді 29 розділ 1-ої книги Хронік. Це Давидова молитва подяки Богу. Давид немало прислужився Богу та Ізраїлю, немало досяг. Але в цій молитві він не хвалиться своїми досягненнями. Не хвалиться жертовністю свого народу. В цій молитві він хвалить Бога, який працює в наших життях і робить нас здатними принести добрий плід. Нехай Господь зараз помилує нас і дасть нам гострий розум і м’яке серце, щоб нам чути Боже слово і вірувати в нього. 

Подивіться вірші 10-12: “І поблагословив Давид Господа на очах усього збору. І сказав Давид: Благословенний Ти, Господи, Боже Ізраїля, нашого батька, від віку й аж до віку! Твоя, Господи, могутність і сила, і велич, і вічність, і слава, і все на небесах та на землі! Твої, Господи, царства, і Ти піднесений над усім за Голову! І багатство та слава від Тебе, і Ти пануєш над усім, і в руці Твоїй сила та хоробрість, і в руці Твоїй побільшити та зміцнити все”. 

Цими словами починається молитва подяки царя Давида. Але для того, щоб зрозуміти, за що саме він так гаряче дякує і в яких обставинах, нам доведеться повернутися до початку 28-го розділу. Там Давид збирає князів і начальників народу, тисяцьких і сотників, своїх хоробрих воїнів та чиновників. Для чого? — для того, щоб запропонувати їм долучитися до будівництва Божого храму. 

Сам Давид мав дуже велике бажання побудувати храм миру для Господа. Але Давид був мужем воєн, тому Господь через пророка сказав, що хоче, щоб не Давид, а його син Соломон збудував цей храм. Давид скромно прийняв таку Божу волю. Однак він знав, що побудувати дім, а тим більше храм – це не така проста справа. Потрібно багато матеріалів та коштів. Тому він заснував фонд для будівництва храму. Цей фонд наповнювався частково з державної казни. А частково – Давид пожертвував туди свої особисті кошти. Чималі кошти. Але тепер Давид пропонує усім іншим також долучитися до будівництва.  

“І дали вони на роботу Божого дому золота п’ять тисяч талантів та десять тисяч дарейків, і срібла десять тисяч талантів, і міді десять тисяч і вісім тисяч талантів, а заліза сто тисяч талантів. А в кого знайшлося при ньому дорогоцінне каміння, ті дали його до скарбниці Господнього дому, до руки Ґершонівця Єхіїла. І радів народ за їхню жертву, бо вони жертвували Господеві з цілого серця, а також цар Давид радів великою радістю” (7-9).

Давид був вражений побаченим. Напевне, він не очікував такого завзяття. Сам Давид мав за що дякувати Богу. Він знав Божу руку в своєму житті і радів можливості послужити Господу. Але ось він дивиться на начальників свого народу, на простих людей. І що він бачить? — він бачить в них таке саме бажання догодити Богу. Бачить, як вони віддають те, що заробили і накопичили, свої скарби і самих себе на Божу справу. Не з примусу, не зі слізьми і плачем, а цілим серцем і з радістю. 

І ось Давид дивиться на цей процес і в якийсь момент вже не витримує цього видовища. Він починає хвалити Бога. Зрозуміло, коли люди радісно роблять щось для себе. Коли витрачають час, зусилля і кошти, щоб, наприклад, побудувати свій дім. Це природно. Але коли люди радісно щось роблять для Господа, віддають для Нього, це викликає подив у невіруючих і радісну хвалу у віруючих. Бажання трудитися для Бога не приходить саме собою, це – явна Божа робота в наших життях. Це – дія Його суверенної благодаті, Духа і Слова. Тому коли ми бачимо, як наші учні чи діти вирішують радісно і цілим серцем щось робити для Бога, то сильно радіємо і хвалимо Бога за Його роботу в їхніх життях. Чи не так?

Так само і Давид. Він благословляє Господа. Якого Бога ми знаходимо в Давидовій хвалі? — Це Бог в чиїх руках могутність і сила, і велич, і вічність, і слава, і все на небесах та на землі! Все, що бачать наші очі і навіть те, чого вони не бачать, усе це і навіть ми самі належить Богу, створене Ним і виконує Його суверенний задум. Всі царства світу належать Господу. Він піднімає царства і знищує їх, і віддає їх в руки тих, кому Сам хоче. Серце царя в руці Господа. Цей великий Бог, який піднесений над усім за Голову, зглянувся на Ізраїля, їхнього батька, каже Давид. Вирішив стати його Богом. Його і його нащадків. Уклав із ним заповіта і був вірний цьому заповітові не дивлячись ні на що.

Подивіться вірші 13-16: “А тепер, Боже наш, ми дякуємо Тобі, і славимо Ім’я Твоєї величі. І хто бо я, і хто народ мій, що маємо силу так жертвувати, як це? Бо все це від Тебе, і з Твоєї руки дали ми Тобі. Бо ми приходьки перед лицем Твоїм та чужинці, як усі наші батьки! Наші дні на землі мов та тінь, і немає тривалого! Господи, Боже наш, уся ця безліч, яку ми наготовили на збудування Тобі храму для Ймення Твоєї святости, із Твоєї руки вона, і все це Твоє!”

Ми можемо уявити цю ситуацію. Стоїть Давид і його народ. Вони назбирали величезну купу коштів: 150т золота, 300т – срібла, ще більше міді і заліза, купа дорогоцінного каміння. Це те, що вони буквально за день назбирали для храму і при цьому явно не збідніли. Це явне свідчення величі Ізраїлю. Його багатства і сили. Чималий привід для гордості. Чи не так? — так! 

Що, зазвичай, відчувають люди, коли бачать свої явні успіхи? — гордість: “я досяг”, “я зміг”. Згадайте, царя Навуходоносора. Що він сказав собі, коли одного дня побачив велич Вавилону. “Чи ж це не величний Вавилон, що я збудував його на дім царства міццю потуги своєї та на славу моєї пишноти?” (Дан.4:27). Люди схильні гордитися не лише тоді, коли досягли значних успіхів, а навіть тоді, коли нічого особливого не досягли. Якось я розмовляв з одним старшим за мене чоловіком. Йому не мало довелося потрудитися в житті, але здобув він при цьому не так вже й багато. Тим не менш, він казав: “А чим я завинив Богу? За що маю дякувати? Все, чого я досяг, я досяг ось цими руками. Ніхто мені нічим не допомагав, і Бог також”. 

Але що бачить перед собою Давид? — Він бачить перед собою не величезну купу багатства, яку вони пожертвували для Бога. Він бачить перед собою величезного і щедрого Бога. Який приходьків та чужинців, бідних, голих, обідраних рабів які похапцем тікали з Єгипту, благословив так щедро, що зараз вони принесли усю цю безліч. “…все це від Тебе” – каже Давид, “і з Твоєї руки дали ми Тобі”. Ми нічого не змогли б дати Тобі, якби Ти не наповнив наші руки. Амінь. І, чесно кажучи, це стосується не лише матеріальних речей. Це стосується всього. Ми не змогли б любити Тебе, якби Ти перший не полюбив нас. Ми не змогли б служити Тобі, якби Ти не зміцнив наші руки. Ми не могли б радісно віддавати, якби Ти не збагатив нас. Амінь. 

Кожного дня Господь піклується про нас, благословляє, все нам дає. Чи не так? — так! Коли нас просять засвідчити про Божу руку в наших життях, ми намагаємося пригадати якісь надзвичайні прояви Божого провидіння: як Бог зцілив, чи врятував життя, чи дав фінансовий “прорив”. І при цьому забуваємо, чи приймаємо, як належне, ту щоденну турботу, якою Він наповнює наші життя. Це як в історії про одного молодого помічника священика. Той приїхав зранку на роботу і каже: “в мене таке свідчення є… зі мною сьогодні таке трапилося… Я їхав своєю бричкою і раптом з під копит вилетіла пташка. Кінь злякався, став дибки, бричка перехилилася, я думав, що вже загинув… але в останній момент ніби Божа рука втримала, колесо наїхало на камінець, бричка нахилилася в інший бік і стала рівно і кінь раптом заспокоївся. Слава, Господу! Зберіг мене!” А старий священик йому відповідає: “знаєш, в мене є ще більше свідчення… я 40 років день у день їздив тією дорогою і Господь так беріг мене, що зі мною жодного разу нічого подібного не сталося”. 

В книзі Дій описується один епізод, коли Павло і Варнава прийшли до Лікаонського міста і вчинили там чудо, зцілили кривого від народження чоловіка. Місцеві подумали, що це Гермес і Зевс відвідали їх і вже збиралися їм поклонятися. Але апостоли втримали їх, кажучи: “Що це робите, люди? Таж і ми такі самі смертельні, подібні вам люди, і благовістимо вам, від оцих ось марнот навернутись до Бога Живого, що створив небо й землю, і море, і все, що в них є. За минулих родів попустив Він усім народам, щоб ходили стежками своїми, але не зоставив Себе Він без свідчення, добро чинячи: подавав нам із неба дощі та врожайні часи, та наповнював їжею й радощами серця наші” (Дії.14:15-17). 

Бог, попустивши народам ходити за своїми богами, не залишив цей світ без свідчення про Себе. Яке це свідчення? Громи і блискавки серед ясного неба? – ні. Надзвичайні чудеса? – також ні. Це свідчення – це дощ, врожайні часи, вдосталь їжі і радість серця. 

Про що ви думаєте, коли бачите, що збирається дощ? – переживаєте про те, що доведеться мити машину? Чи радієте, що Бог збирається засвідчити про Себе, посилаючи врожайні часи? Про що ви думаєте, коли вечором лягаєте спати мавши вдосталь їжі? Чи згадуєте Господа, який турбувався про вас цей день? Про що думаєте, коли бачите, як весело сміються і граються діти… коли бачите, як радісно трудяться і поклоняються брати і сестри… Є безліч звичайних щоденних благословень, якими Бог наповнює наші життя і свідчить про Себе. Чи дякуємо ми за них?

Подивіться вірші 17-18: “І я знаю, Боже мій, що Ти вивідуєш серце й любиш щирість. У щирості серця свого я пожертвував це все, а тепер бачу я з радістю народ Твій, який знаходиться тут, що жертвує себе Тобі. Господи, Боже Авраама, Ісака та Якова, наших батьків, збережи ж навіки цей напрямок думок серця народу Твого, і міцно скеруй їхнє серце до Себе!”. 

В цьому щедрому приношенні Давид побачив свій народ, який приніс Богу не лише своє золото і коштовності, але самих себе. Щиро і з радістю. І він просить, щоб Господь зафіксував, зберіг цей напрям думок серця, це бажання радісно робити щось для Господа і служити Йому. 

Писання значне місце, важливу роль відводить вдячності. Пс.91:2,3 каже: “То добре, щоб дякувати Господеві й виспівувати Ймення Твоє, о Всевишній, вранці розповідати про милість Твою, а ночами про правду Твою”. В цьому світі людей часто більше цікавить кінцевий результат, ніж розташування серця. Тому вдячність часто буває недооцінена. Але Бог вивідує серце людини і любить щирість. Його воля – щоб ми навчилися дякувати Йому за все (1Сол.5:18). І справді, вдячність, це те, чого треба вчитися. Нехай сьогодні Господь помилує нас і дасть кожному роздумувати про ті незліченні благословення і милості, які кожного дня Господь посилає в наші життя. Бо нам є за що дякувати Господу. За гарний врожай, за можливість вільно поклонятися Богу, за захист під час війни. Наші діти ростуть, а парковка стає малою. Але навіть якби всього того не було, в нас все одно є більше, ніж ми заслужили і могли б очікувати. В нас є Христос. В Ньому Отець дав нам усе. Нехай сьогодні Він зробить наші серця вдячними, щоб служачи Господу, віддаючи Йому свій час, кошти і сили, ми, так само як Давид дякували і казали: “з Твоєї руки дали ми Тобі”, ми нічого не могли б дати Тобі, якби Ти перший не збагатив нас. І слава Тобі, Господи, за те, що ми можемо бути корисними і щось робити для слави Твоєї. 

(п. Йонатан)