Вивчення Біблії: Проповідь “Віра Авраама і Давида”(часть 2)(До Римлян 4:1-25)

ВІРА АВРААМА І ДАВИДА

Ключові вірші 4:17,18 : "як написано: Отцем багатьох народів Я поставив тебе, перед Богом, Якому він вірив, Який оживляє мертвих і кличе неіснуюче, як існуюче. Він проти надії увірував у надії, що стане батьком багатьох народів, за сказаним: Таке численне буде насіння твоє!"

У попередньому розділі ап. Павло говорив про те, як людина виправдовується вірою. Хто вчився на фізичному чи радіофізичному факультеті університету, той знає, що за теоретичним матеріалом завжди іде практичний. Ап. Павло був справжнім науковцем, і в сьогоднішньому слові наводить практичні приклади виправдання через віру. У Новому Заповіті ми знаходимо багато таких прикладів. Наприклад, розбійник, який висів поруч з Ісусом на хресті, і який заслуговував покарання, був виправданий Ісусом, коли увірував у Нього. Або грішниця, яка прийшла до Христа, увірував у Його благодать, і пішла від Нього прощена. Але Павло наводить приклади двох інших людей. Ці люди були загальновідомі у тому суспільстві, і їх авторитет був безперечний. Це – Авраам і Давид. Їх поважали за те, що вони зробили. Тоді може вони виправдались по своїм ділам? Як же вони виправдались? Відповідь Павла однозначна: «Ці люди виправдались лише через віру». Хай Господь благословить нас через вивчення цього розділу і допоможе вчитися віру в Авраама і Давида.

Подивимося на вірші 1-2: «Що ж, скажемо, знайшов Авраам, наш отець за тілом? Бо коли Авраам виправдався ділами, то він має похвалу, та не в Бога». Авраам – це отець Ізраїльського народу. Від однієї цієї людини взяв початок весь Ізраїльськиї народ. З ним говорив особисто Сам Бог. У його сім’ї відбулося явне чудо, доказом якого був кожен єврей. Це, звичайно, народження сина у сім’ї 100 річного дідуся і 90 річної бабусі. Авторитет Авраама був безперечний. В усі віки усі євреї з гордістю заявляли: «Отець у нас – Авраам!» Багато людей і зараз з гордістю носять ім’я Авраам. Ісус Христос говорив: «… як побачите ви Авраама, та Ісака та Якова, та пророків усіх в Царстві Божім» (Лк.13:28). Безперечно, Авраам був виправданий і буде в Божім Царстві. Сам Бог сказав про це. Тоді яким же чином Авраам виправдався? Ділами чи вірою? Це гарне питання. І безперечно, що багато Євреїв вважали, що Авраам був виправданий за своїми ділами. Однак Павло не спішить з такими поспішними висновками. Як і всякий раз, він пропонує звернутися до Писання. Коли у нас труднощі, нам потрібно звертатися до Писання.

Подивимося на вірш 3: «Що бо Писання говорить? Увірував Авраам Богові, і це йому залічено в праведність». Тут ап. Павло звертається до 15-го розділу книги Буття. Там описана конкретна історія, яка відбувалася у конкретний момент історії. З того часу як Бог призвав Авраама пройшло уже достатньо часу – може років з 10, але у Авраама так і не було обіцяного сина. Відчуття втрати та відчаю додало Авраама. Він послухався Бога, але нічого не отримував, а лише втрачав. Він залишив дім свого батька і свою землю. Він залишив племіннику Лоту кращі землі для випасання худоби. Він отримав перемогу на війні, але не взяв здобичі. Більше того, Авраам відчував, що час грає проти нього – він відчував, що старіє і старіє, що час втікає від нього, як вода скрізь пальці, а сина так і нема. І у цей важкий час, до Авраама приходить Господь. Господь утішає й укріпляє Авраама, терпеливо вислуховує усі його скарги. А потім Господь вивів Авраама надвір і сказав: «Подивися на небо, та зорі злічи, коли тільки потрапиш ти їх полічити. І до нього прорік: Таким буде потомство твоє!» (Бут.15:5) Як відреагував Авраама? Почав казати, що це неможливо? Написано, що «… ввірував Аврам Господеві, а Він залічив йому те в праведність» (Бут.15:6). У той час Авраам просто повірив Богові, Який може дати йому так багато потомків, як зірок на небі. І Бог залічив йому цю віру в праведність. Невірно буде думати, що Авраам виправдався ділами. Авраам виправдався лише одною вірою.

Далі Павло переводить наш погляд на ще одну видатну людину – царя Давида. Звернемося до віршів 6-8: «Як і Давид називає блаженною людину, якій рахує Бог праведність без діл: Блаженні, кому прощені беззаконня, і кому прикриті гріхи. Блаженна людина, якій Господь не порахує гріха!» Давид був самим улюбленим царем в історії Ізраїля, як Авраам Лінкольн в історії США. Давид переміг усіх ворогів і приніс мир і процвітання країні. Він був людиною за серцем Бога і написав багато пісень. Він підготував будівництво храму. Однак і у житті Давида були події, коли його справи нічним не могли допомогти йому. Якось Давид вирішив трохи розслабитися – він проспав до вечора, а потім вийшов пройтися по даху свого будинку. У наш час рідко гуляють по дахах своїх будинків, зазвичай гуляють у парках, але у той час дахи робили плоскими, і гуляти по даху було звичайною справою. Гуляючи, Давид помітив одну жінку, яка купалася. Та жінка була дуже вродлива. Давид послав дізнатися про неї – можливо він захотів взяти її собі дружиною, яких на той час він уже мав не мало – гадаю не менше десяти. Однак виявилося, що вона була дружиною його вірного воїна Урії. Однак це не спинило Давида щоб переспати з нею. Потім виявилося, що вона вагітна. Намагаючись затерти сліди, Давид дійшов до того, що наказав поставити її чоловіка Урію в бою на те місце, де він точно загине. Фактично Давид убив його. Ззовні можна було подумати, що Давид не зробив нічого поганого. Ззовні все виглядало так, наче Давид взяв собі в жінки дружину загиблого воїна. Та в Писані написано так: «Та в Господніх очах була злою та річ, що оце зробив був Давид» (2 Сам.11:27).

Через деякий час Бог послав до Давида Свого пророка Натана, через якого сказав йому: «… ти зневажив Господнє слово, і вчинив це зло в очах Його? Хіттеянина Урію вбив ти мечем, а його дружину взяв собі за жінку» (2 Сам.12:9). Як поступив Давид? Він був царем. У той час цар мав абсолютну владу, якій можуть позаздрити сучасні диктатори. Якщо цар наказував когось вбити, його тут же вбивали. Давид міг робити все, що захоче. Він міг наказати вбити пророка, який осмілився дорікати йому. Однак Давид зрозумів одне: він може виправдатися в очах людей, він може намагатися заховати зло яке вчинив від людей, але він не зможе виправдатися перед Богом і заховати зло від Бога. Він може здатися добрим перед людьми, але не перед Богом. Що зробив у цей час Давид? Він повинен був прийняти рішення: намагатися виправдатися через справи, які, однак, були злі, чи вірою. І Давид вирішує: «Я не можу виправдатися своїми справами, які злі. Я буду надіятись на Божу милість». І Давид сідає і пише Пс.32. Було б добре, якби кожен знайшов тихий час і уважно прочитав його. В ньому Давид признається, що коли він мовчав і не розкаювався, то страждав так, наче його кості перетворювалися на порох. Життя Давида поступово висихало. Він зрозумів, що його добрі діла нічим не можуть допомогти йому. Тоді він відкрив Богу свій гріх і провину, він признався перед Богом і розповів Йому все, як є. І тоді Бог простив Йому його гріхи. Давид пише: «Блаженний, кому подарований злочин, кому гріх закрито, блаженна людина, що Господь їй гріха не залічить, що нема в її дусі лукавства!» (Пс.32:1,2). Давид зробив зло – він учинив перелюб і вбивство, і мав бути сурово покараний Богом за це. Він розумів, що за його гріхи Бог має стерти його у порох. Але Давид вірував у Бога, який прощає гріхи. Так як Давид вірував у такого Бога, він не ховав своїх гріхів, говорячи: «У мене все добре. Я – добрий цар». Давид прийшов у покаянні до Бога і отримав прощення. Він засвідчив, що блаженна людина, якій Бог зарахує праведність без діл. Євреї думали, що Давид виправдався своїми ділами. Ап. Павло показує: «Ні, Давид не міг виправдатися ділами. Він виправдався лише однією вірою».

Однак в Юдеїв була одна ідея фікс, з якою ми уже зустрічалися. Вони дуже надіялися на обрізання. Вони думали, що знак обрізання дає їм виправдання. Нам не так легко зрозуміти як люди можуть гордитися цією хірургічною операцією. Наприклад, мені також якось провели хірургічну операцію і вирізали апендицит. Але я не думаю, що вона значить дуже багато у моєму житті. Однак Євреї так думали. Вони думали, що обрізання – це такий спеціальний знак, що як тільки Бог його побачить, то тут же видає квиток у Небесне Царство. Щоб розвіяти цю ілюзію, Павло звертається до першоджерела.

Подивимося на вірші 9-12: «Чи ж це блаженство з обрізання чи з необрізання? Бо говоримо, що віра залічена Авраамові в праведність. Як же залічена? Як був в обрізанні, чи в необрізанні? Не в обрізанні, але в необрізанні! І прийняв він ознаку обрізання, печать праведности через віру, що її в необрізанні мав, щоб йому бути отцем усіх віруючих, хоч були необрізані, щоб і їм залічено праведність, і отцем обрізаних, не тільки тих, хто з обрізання, але й тих, хто ходить по слідах віри, що її в необрізанні мав наш отець Авраам». Тут Павло також звертається до конкретних історичних подій, які мали місце, і описані у книзі Буття, розділі 17. У цьому розділі ми зустрічаємо Авраама у віці 99 років. В цей час Бог знову приходить до Авраама і нагадує йому про заповіт. Бог зробить Авраама батьком багатьох народів і сильно розмножить його. Натомість Авраам і його потомки повинні поклонятися лише одному Богу. І тут же як знак приналежності до Божого народу, Бог наказує здійснити обрізання Аврааму і його дому. Логіка ап. Павла дуже проста: Авраам був виправданий у 85 р., а обрізаний у 99 років. Авраам не міг отримати праведність через обрізання. Він отримав її лише однією вірою. А що ж тоді обрізання? Павло говорить, що це – печать праведності. Це – зовнішнє свідчення того, що Авраам мав і до того. Таким чином, Авраам став отцем усіх віруючих: і обрізаних, і необрізаних.

Подивимося на вірш 13: «Бо обітницю Авраамові чи його насінню, що бути йому спадкоємцем світу, дано не Законом, але праведністю віри». Як Бог дав обітницю Аврааму, описано знову ж таки в Бутті, розділ 12. Бог обіцяв вчинити від Авраама великий народ, благословити його і через нього благословити земні племена. На той час Авраам взагалі не мав ніяких заслуг перед Богом. Його життя віри лише починалось. Павло немов каже: «Авраам не міг отримати обітницю по своїм ділам, тому що просто не мав їх». Більше того, якби Бог давав обітницю за законом, то з цього нічого не вийшло. Павло пояснює: «Бо коли спадкоємці ті, хто з Закону, то спорожніла віра й знівечилась обітниця. Бо Закон чинить гнів; де ж немає Закону, немає й переступу». Закон повністю унеможливлює передачу обітниці. Усі люди грішать, ніхто не може виконати вимоги закону. Тому якщо передавати обітницю лише тим, хто виконує закон, то її просто не буде кому передавати, тому що усі грішники. Таким чином, обітниця, дана Аврааму, померла б разом з ним. Прочитаємо вірші 16,17: «Через це з віри, щоб було з милости, щоб обітниця певна була всім нащадкам, не тільки тому, хто з Закону, але й тому, хто з віри Авраама, що отець усім нам, як написано: Отцем багатьох народів Я поставив тебе, перед Богом, Якому він вірив, Який оживляє мертвих і кличе неіснуюче, як існуюче».

В кінці ап. Павло більш детально говорить про те, у що вірував Авраам. Звернемося до віршів 18-22: «Він проти надії увірував у надії, що стане батьком багатьох народів, за сказаним: Таке численне буде насіння твоє! І не знеміг він у вірі, і не вважав свого тіла за вже омертвіле, бувши майже сторічним, ні утроби Сариної за змертвілу, і не мав сумніву в обітницю Божу через недовірство, але зміцнився в вірі, і віддав славу Богові, і був зовсім певний, що Він має силу й виконати те, що обіцяв. Тому й залічено це йому в праведність». Ситуація Авраама була вкрай важкою. У той час мати сина – це було питання життя і смерті. Однак і його, і Сарине тіло було змертвіле. Здавалося, що все закінчилося. Однак Авраам не дозволив відчаю панувати у своєму житті і не опустив руки. Він вірив, що Всемогутній Бог може зробити те, що обіцяв. Така віра віддає славу Богу, тому що представляє Бога як Бога, який Всемогутній, і Який виконує Свої обіцянки.

У Старому Заповіті ми зустрічаємо одного царя, якого звали Ахав. Ахав не вірив, що Бог – це Всемогутній Бог, Який створив небо і землю, і Який дає людям все необхідне для життя. Тому він почав поклонятися ідолу Ваалу, надіючись, що Ваал принесе процвітання його царству. Поклоніння йому він зробив офіційною релігією. Він не жив вірою. Наслідки цього були жахливі і для його, і для його країни. З ними сталося, як Бог прорік через Іллю: «Померлого в Ахава в місті поїдять пси, а померлого на полі поїсть птаство небесне» (1 Цар.21:24). Бог віддав тварин в їжу для людей. Коли люди їдять тварин – це благословіння. Але коли тварини їдять людей – це прокляття. Невір’я Ахава принесло прокляття йому і його потомкам. І так могло б бути й з Авраамов і з Давидом, але одного разу вони вирішили не покладатися на свої справи, але вірувати у Всемогутнього Бога і покладатися на Нього.

Подивимося на вірші 23-25: «Та не написано за нього одного, що залічено йому, а за нас, залічиться й нам, що віруємо в Того, Хто воскресив із мертвих Ісуса, Господа нашого, що був виданий за наші гріхи, і воскрес для виправдання нашого». Тут ап. Павло говорить про суть Євангелія, в яке ми віруємо: «Ісус був виданий за гріхи наші і воскрес для виправдання нашого». Ця віра дає нам виправдання. Ціль віри не в тому, щоб дати нам зручне життя, а щоб мати правильні стосунки з Богом.

У сьогоднішньому слові ми вивчали про віру Авраама та Давида. В обох цих людей в житті були ситуації, коли вони мало не зламалися з-за того положення в якому були чи з-за своїх гріхів. Однак Авраам переміг всякий відчай, який несе старість, а Давид – осуд і стид. Завдяки своїй вірі ці люди вистояли у житті й принесли благословіння своїм нащадкам. Час від часу у житті ми проходимо через труднощі: це може бути навчання, коли здається неможливо цьому викладачеві скласти іспит. Це може бути пошук роботи, чи страхи втратити роботу. Це можуть бути труднощі в створенні сім’ї, чи труднощі в уже існуючій сім’ї. Це може бути хвороба. Це може бути гріх, який мучить. Але потрібно пам’ятати одне: без віри нам не вистояти у житті. Без віри наші слабості, відчай і гріхи раніше чи пізніше зламають нас. Тому нам потрібно вчитися жити вірою.

(п. Яків)