Вивчення Біблії: Проповідь “Дари й покликання Божі невідмінні” (До Римлян 11:13-36)
ДАРИ Й ПОКЛИКАННЯ БОЖІ НЕВІДМІННІ
Ключовий вірш 29,36 : "Бо дари й покликання Божі невідмінні… Бо все з Нього, через Нього і для Нього! Йому слава навіки. Амінь"
В 11 розділі послання до Римлян Павло закриває одну з великих тем цього листа: роль Ізраїлю в Божій історії. Якщо ми озирнемось назад, то з легкістю помітимо, що цій темі Павло приділив досить багато часу. Він торкався її від самого початку і поступово розвивав, так що в розділах 9-11 вона досягає свого максимуму і логічного завершення. В нас, звичайно може виникнути резонне запитання: “чому Павло так багато часу приділяє питанню юдейства?” Може тому, що Павло сам єврей і був небайдужим до свого народу? Напевне, і це також. Але, без сумніву, є й інші причини. І ми бачимо їх тут, в другій частині 11го розділу. Найголовніше — це те, що через історію єврейського народу, історію того, як Господь використовував їхні злети і падіння, ми бачимо мудрість, велич і благість великого Бога, а також Його задум на спасіння і євреїв і язичників. Також, ця тема важлива для нас, язичників, щоб ми розуміли своє власне місце та ідентифікацію в Божій історії. Тож: яке місце Ізраїлю в Божій історії? Хто я такий? Як я маю ставитись до свого спасіння і свого Спасителя? І хто такий Бог, сильний спасати і юдеїв і язичників? Про це сьогодні подумаємо, і нехай Господь відкриє нам розум і серце, щоб розуміти Його слово.
Подивіться вірші 13-14: “Кажу бо я вам, поганам: через те, що я апостол поганів, я хвалю свою службу, може як викличу заздрість у своїх за тілом, і спасу декого з них”.
На минулому тижні ми закінчили на думці, що Ізраїль ще не зіграв своєї остаточної ролі в Божій історії. Про це говориться у віршах 11 та 12. Вони справді відпали і спротивились Богу, але завдяки цьому відкрились широкі двері, якими увійшли язичники: “Але з їхнього занепаду спасіння поганам, щоб викликати заздрість у них”. І Павло продовжує цю думку, наводячи як приклад, власне служіння поганам.
Він сам був єврей із євреїв, він сам був прекрасним знавцем закону і він дуже любив свій народ. Але воля Божа про нього була така, щоб він проповідував язичникам. Чи сказав Павло: ні, нехай почекають? Або: “Ісус сказав: Я прийшов для загиблих овець Ізраїлю, чому ж я, Павло, маю йти до поган?” — ні, Павло прийняв Божу волю і це своє служіння усім серцем. Він ніколи не допускав собі думки, що його служіння не таке важливе, як служіння Якова євреям. Він хвалив свою службу і аж ніяк не соромився її. Він вважав себе боржником усім людям (Рим.1:14). Він щиро турбувався і щоденно молився за всі церкви (2Кор.11:28,29). Коли Павло чув про якісь проблеми то він намагався прийти сам, посилав своїх помічників чи писав листи. Кожне його послання — це такий лист. Він дуже шанував і з великим завзяттям виконував свою місію, але при цьому, ми також бачимо, що він не залишав молитви за Ізраїль. Він молився, щоб Бог прийняв його служіння і через нього викликав заздрість і врятував декого з євреїв.
Це дуже незвичний метод: євангелізація через заздрість. Але Бог справді завдяки Павловому служінню язичникам потужно працював і серед євреїв. Згадайте книгу Дій апостолів. Павло двічі приходив до Єрусалиму на загальний Собор. Про це говориться в розділах 15 та 21. Кожного разу його візит підіймав цілу хвилю подій в ранній церкві. Він приходив, свідчив про те, як Бог діяв серед поган і цим самим він змушував церкву з євреїв очищатися від свого законництва, від фарисейства, від своєї заскорузлості в обрядах та Законі, щоб приймати Євангелію Ісуса Христа.
Бог і зараз досить часто працює і приводить людей через ревнощі та заздрість. Коли я прийшов до церкви і вирішив служити Богу, мої батьки сприйняли це не дуже радісно. Навіть навпаки. Для них це стало шоком. Я почав рідше приїздити додому, а коли приїздив, то в неділю поспішав назад на Богослужіння. Вони думали, що я перестав їх любити, відцурався родини, вони не розуміли чому змінилась моя поведінка і цінності. Але я не перестав їх любити, навпаки, я полюбив їх ще дужче, коли пізнав Божу любов до мене. Я багато молився і продовжую молитись за спасіння своїх рідних, я хотів бути із ними і вивчати з ними Біблію, спонукати їх йти до церкви. Але моє місце було в Києві, і я не мав фізичної можливості робити це. Та я вірю, що коли я на своєму місці виконую ту волю, яку має про мене Бог, те служіння, яке Він доручає мені, то Він Сам доповнить і зробить те, на що моїх сил і часу не вистачає. Він пошле Своїх служителів, Він пом’якшить серця, Він відкриє очі. І коли я зараз дивлюся на своїх батьків, моє серце радіє. Бо їхня запеклість і сум пройшли, те, що відбувалось в моєму житті, в житті мого брата, спонукало їх взяти до рук Біблію і читати її серйозно. Раніше вони переживали за нас, зараз я знаю, що вони моляться за нас разом. Я впевнений, що я не один тут, хто може засвідчити подібне.
Бог живий. Він посилає нас на виконувати Його волю. Ми маємо багато обмежень і не завжди маємо можливість бути з тими, хто дорогий серцю. Але на своєму місці ми маємо усім серцем прославляти Бога в своєму служінні і молитись за тих, про кого болить серце. І Бог милостивий і сильний, Він чує молитву своїх дітей. Амінь.
Подивіться вірші 16-18: “А коли святий первісток, то й тісто святе; а коли святий корінь, то й віття святе. Коли ж деякі з галузок відломилися, а ти, бувши дике оливне дерево, прищепився між них і став спільником товщу оливного кореня, то не вихваляйся перед галузками; а коли вихваляєшся, то знай, що не ти носиш кореня, але корінь тебе”.
Павло говорить тут про Божу історію та націю Ізраїлю. Він порівнює їх із закваскою та деревом. І в одному і в іншому випадку результат обумовлюється тим, з чого все починається. Тісто починається із закваски, а дерево — з кореню. Ми з жінкою вдома трохи займались хлібом на заквасці. Закваска робиться з борошна і води, і вона повинна містити правильні бактерії. В такому випадку, скільки борошна туди не вкинеш, воно все підніметься і хліб буде пухкий і запашний. Але іноді закваска псується, там з’являються гнилісні бактерії. Тоді, скільки борошна не вкинь, все одно тісто буде смердіти ацетоном, а хліб буде, як глина.
Народ Ізраїля не взявся сам собою і його історія відрізняється від історії будь якого іншого. Нації і народи з’являлись і зникали, імперії піднімались і занепадали. Народи переміщувались і перемішувались, про деякі з них сьогодні знають тільки археологи, а про деякі, можливо, взагалі ніхто не знає. Але історію ізраїльського народу розпочав Сам Бог. Це Він обрав і покликав Авраама, це Він виховував Ісака та Якова. Це Він вів цей народ пустелею, дав їм Свої закони і богослужіння. І навіть коли з мап світу зникла держава Ізраїль, народ, хоч і розсіяний по всьому світові, залишився народом. Але це не тому, що вони такі особливі, розумні, впливові чи святі, а тому, що корінь цього народу — Бог. З Нього все почалося і в Ньому все звершується.
Тоді, що можна сказати про нас? Ми — не так, ми — з язичників. Ми виросли зовсім з іншого кореня і не мали з Богом нічого спільного. Відповідно і плоду святості не могли мати. Та Павло говорить, що якимось чином і ми змогли оселитися на Божому стовбурі. Як це сталось? Бог це зробив! Бог Сам знайшов, Сам обрав і прищепив, і Сам поселив на корені Ісуса Христа. Бог справді змінює життя грішника. Те, що ти народився і виріс не на тому корені, не в тій країні, не в тій родині, не в тих умовах — не значить, що ти не принесеш плоду святості. Бог має силу і владу пересадити тебе на Христа, дати тобі нову природу і нові початки. Щоб тепер ти від Нього, від Його повноти, багатства і святості брав своє життя, від Нього брав силу і від Нього приносив плід на славу Божу. Амінь.
Хтось може подумати: “я краще”, бо “Галузки відломилися, щоб я прищепився” (19). Але Павло відкидає і таку думку. Вірші кажуть 20,21: “Добре. Вони відломились невірством, а ти тримаєшся вірою; не величайся, але бійся. Бо коли Бог природних галузок не пожалував, то Він і тебе не пожалує!”.
Єдине, чим ми тримаємося на цьому стовбурі — це віра, яку дає нам Господь. Єдине, чому ми тримаємося на ньому — це Божа добрість. Бог пересадив тебе не для того, щоб ти порівнював себе з іншими гілками, а для того, щоб ти приносив плід, ось про що справді треба думати.
Подивіться вірші 23,24: “Та й вони, коли не зостануться в невірстві, прищепляться, бо має Бог силу їх знов прищепити. Бо коли ти відтятий з оливки, дикої з природи, і проти природи защеплений до доброї оливки, то скільки ж більше ті, що природні, прищепляться до своєї власної оливки?”.
Коли садівник хоче завести в саду нове дерево, в нього не завжди є можливість знайти стовбур того самого роду й виду. Тому іноді айву щеплять на яблуні, а абрикосу на сливці. Це сумісні сорти дерев. Але, очевидно, що яблуня швидше приживеться на яблуні, ніж айва, а сливка — на сливці. Те саме говорить Павло і про євреїв: якщо Бог захоче, то Йому повернути євреїв на своє місце буде навіть легше, ніж було прищепити язичників. Вони вже знають Бога, в них вже є Біблія, вони вже багато навчені тому, чого язичників ще треба вчити і вчити.
Думка, до якої Павло підводить своїх читачів, римлян і до нас із вами, дуже проста: нам потрібно мати правильне ставлення до Бога, до свого спасіння, а також і до Ізраїля. Яке це ставлення? — “не вихваляйся” (18), “знай, що не ти носиш кореня” (18), “не величайся, але бійся” (19), “перебудь у добрості” (22) і т.д. І це дуже схоже на те, як Бог виховував Свого народа в пустелі. Він вів їх в обіцяну землю, він розганяв перед ними народи, звільняв перед ними міста і поля і в цей час казав: “Не через численність вашу понад усі народи Господь уподобав вас та вибрав вас, бож ви найменші зо всіх народів, але з Господньої любови до вас, і через додержання Його присяги, що присягнув був вашим батькам” (Повт.7:7,8). Нам насправді нема чим хвалитись: виросли на дикому дереві, привиті не своїми силами, приносимо плоди — тому що на правильному корені. Амінь.
Подивіться вірші 25-27: “Бо не хочу я, браття, щоб ви не знали цієї таємниці, щоб не були ви високої думки про себе, що жорстокість сталась Ізраїлеві почасти, аж поки не ввійде повне число поган, і так увесь Ізраїль спасеться, як написано: Прийде з Сіону Спаситель, і відверне безбожність від Якова, і це заповіт їм від Мене, коли відійму гріхи їхні!”.
Тут Павло відкриває нам Божий задум про Ізраїля. Хоча зараз вони відпали і затверділи серцем, але це не на завжди. Ми не знаємо, що таке “повне число поган”, тим більше ми не можемо порахувати скільки нас вже увійшло. Але для нас тут важливе інше слово: “аж поки”. Це слово говорить, що настане момент часу, коли Бог вирішить повернути Свій народ. І в цьому питанні євреї нічим не відрізняються від язичників. Немає в них якогось свого особливого шляху. Бо Бог відкрив один шлях на спасіння для всіх — одною лише вірою в спасительну роботу Ісуса Христа. Він Один, Той, кого вони відкинули, саме Він зніме з них їхні гріхи і безбожність і дасть спасіння. Це може виглядати неймовірно, але це те, що хоче зробити Бог. І коли це станеться, це буде явно для всіх. Це Дух Божий оживить сухі кістки і зробить їх великою армією Божою. Бо “Коли ж відкинення їх то примирення світу, то що їхнє прийняття, як не життя з мертвих?” (15). Це не може відбутись людськими зусиллями, але тільки владою Божого слова і Духом Його. Амінь.
Чому це має статись точно? Вірші 28, 29: “Тож вони за Євангелією вороги ради вас, а за вибором улюблені ради отців. Бо дари й покликання Божі невідмінні”. — заради Авраама, Ісаака та Якова, заради Божої вірності євреї були, є і залишаються улюбленими, навіть не дивлячись на те, що зараз вони противляться Євангелії. Бо дари й покликання Божі невідмінні.
Ми можемо бути впевнені в Богові, який покликав нас до Своєї слави. Він нікому не скаже: “що ж, ти виконав своє призначення, більше ти мені не потрібен”. Ми можемо бути впевнені в Його обіцянках, бо Він справді виконує те, що пообіцяв і до кінця доводить Свою справу. Він Сам ніколи не відмінить Своїх дарів та благословень і ніхто і ніщо в цілім світі не може відмінити чи зашкодити здійсненню Його задумів і благої волі. Амінь.
Подивіться вірші 30-32: “Бо як і ви були колись неслухняні Богові, а тепер помилувані через їхній непослух, так і вони тепер спротивились для помилування вас, щоб і самі були помилувані. Бо замкнув Бог усіх у непослух, щоб помилувати всіх”.
В кінці кінців ми бачимо, що все це — не про євреїв і не про язичників язичників, не про Закон чи якісь інші шляхи до спасіння. Це все про Бога, який Сам суверенно діє в життях людей і цілих народів, виконуючи і втілюючи Свій план спасіння. Це все про Бога, який являє Своє милосердя і любов і Сам відвертає від нас наші гріхи і безбожність, щоб в нас прославитись. Павло в кінці вже більше не може стримуватись і зривається на хвалу: “О глибино багатства, і премудрости, і знання Божого! Які недовідомі присуди Його, і недосліджені дороги Його! Бо хто розум Господній пізнав? Або хто був дорадник Йому? Або хто давніш Йому дав, і йому буде віддано? Бо все з Нього, через Нього і для Нього! Йому слава навіки. Амінь” (33-36).
На закінчення я хотів би сказати наступне. Коли Бог покликав Авраама, Він сказав: “І благословляться в тобі всі племена землі!” (Бут.12:3). Це не Авраам ма благословити всі племена, це Бог через Авраама хотів благословити всі народи. Але нащадки Авраама вирішили, що вони особливі, що в них свій особливий шлях, що благословення — це тільки для них. Подивіться Старий Заповіт: скільки народів отримали Боже благословення через євреїв? — жодного. Але дари і покликання Божі не відмінні. Він хотів дати дар Свого благословення всім народам і Він дав його, відкривши спасіння в Ісусі Христі кожному, хто вірує. Сьогодні також є народи, церкви чи окремі люди які вірять в свій “особливий шлях”, такі собі богоносці. Але чомусь через таких людей в світ приходить не благословення, а самі лиш проблеми. Євангелія — це не про євреїв чи язичників, не про особливих людей. Євангелія — це про особливого Бога, Який покликав Свою Церкву зі всіх народів, виправдав, очистив Кров’ю Христовою, відродив в надії славних Своїх Небес. Щоб в цьому поколінні ми жили для слави Його і щоб через нас Він втілював Своє Царство на землі, як на небі. Якщо і є в нас, що хвалити, чим пишатися — то це один тільки Господь, Який від вічності полюбив нас і сьогодні здійснює наше спасіння у вічність. Йому слава на віки віків, амінь!
(п. Йонатан)