Вивчення Біблії: Проповідь “Я хотів зібрати діти твої” (Від Матвія 23:13-39)

Я ХОТІВ ЗІБРАТИ ДІТИ ТВОЇ

Від Матвія 23:13-39

Ключовий вірш 37 : “Єрусалиме, Єрусалиме, що вбиваєш пророків та каменуєш посланих до тебе! Скільки разів Я хотів зібрати діти твої, як та квочка збирає під крила курчаток своїх, та ви не захотіли!”

Уривок, який ми сьогодні вивчаємо – це закінчення великого блоку тексту, який ми почали вивчати ще у вересні минулого року. Він бере початок у 21-му розділі Євангелії від Матвія, і закінчується – ось зараз. Вивчаючи цей великий блок, ми вчилися багатьом речам. Роздумували про царювання Христа, про шлюб, про воскресіння, про податки і т.ін. Однак, якщо ми подивимось на цей уривок в цілому, з перспективи, то можемо побачити тут ще одну думку, яку хоче передати нам Матвій. Храм і те, що його наповнювало був центром духовного життя Ізраїлю. Однак він втратив своє значення. Його приміщення з місця поклоніння перетворилася на базар. Його служителі стали розбійниками і лицемірами. Господь храму прийшов до Свого дому, але для Нього там не знайшлося місця. Тому Матвій показує нам Христа – Господаря храму і Господаря нашого поклоніння. Христа, який Сам стає храмом, бо лише в Ньому і лише через Нього віруючий приходить до Отця. Віднині, каже Матвій, будь яке служіння, в центрі якого не є Христос – це порожня і мертва релігія. 

В уривку, який ми вивчаємо сьогодні Ісус проголошує суд фарисеям і книжникам, суд над мертвим служінням і лицемірним поклонінням. Коли ми читаємо цей уривок, то можемо думати: «а, Ісус говорить про юдаїзм і фарисеїв, добре що Він говорить не про християн і не про мене». Або думати, що якщо тут і є якісь паралелі з сучасним християнством, то швидше з віруючими, які дотримуються більш літургічних форм богослужіння, молитви і т. ін. Однак, нам потрібно розуміти, що проблема формального і лицемірного служіння – це не проблема юдаїзму чи того часу. Це не проблема форми богослужіння. Це проблема грішного серця. Серця, яке відкидає благодать святого Бога і втішає себе обманом. Нехай Господь зараз відкриє нам розум, щоб розуміти Його слово і дасть нам віру, щоб бути покірними йому. 

В цьому уривку мова Христа нагадує нам палкі промови пророків СЗ через яких Господь проголошував суд на міста і цілі народи. Вона сповнена глибокого жалю, з одного боку. Та з іншого ми бачимо в Його словах невідворотний Божий суд. Вісім разів Ісус проголошує «горе» на лицемірних служителів. Ці слова є пересторогою і для нас. В них ми знаходимо певні ознаки і принципи, які характеризують лицемірне, мертве служіння. 

Перше, лицемірне служіння зачиняє для людей Царство Небесне. 

Подивіться вірш 13: «Горе ж вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що перед людьми зачиняєте Царство Небесне, бо й самі ви не входите, ані тих, хто хоче ввійти, увійти не пускаєте!»

Книжники і фарисеї вважалися Божими служителями. Ці люди авторитетно навчали людей Божого слова. Вони закликали людей жити згідно Божого слова. Але, дивовижно, при цьому їхнє служіння не лише не допомагало людям прийти до Христа і здобути Небесне Царство. Воно заважало тим, хто щиро хотів увійти.

Згадайте історію, яку ми читали в Мат.12. Там, до Ісуса привели біснуватого німого сліпця. Ісус зцілив його і вигнав нечистого духа. Коли люди побачили це, вони казали: «чи ж не Син це Давидів?» Та коли фарисеї почули такі слова, вони поспішили переконати усіх, що ні, це не Син Давидів, бо Він виганяє нечистих духів силою князя демонів. 

Фарисеї були схожі на людей, які стоять біля воріт Небесного Царства але усіх, хто підходить до цих воріт, вони авторитетно направляють в інший бік: «ні, ні, вам не сюди». 

Ісус посилає нас, Своїх учнів, проповідувати Євангелію Його Царства усьому творінню. І це те, що ми справді маємо робити. Бо Євангелія – це сила Божа на спасіння кожному, хто вірує (Рим.1:16). Ми любимо цю Євангелію. Але людина, серце якої не полонене Божою благодаттю, яка сама, як каже Ісус, ніколи не увійшла в Царство Небесне, не знає цінності цієї Євангелії. Вона візьме Біблію і буде проповідувати те, що сама любить: чи закон, чи успіх, чи свою субкультуру чи якісь лівацькі ідеї чи будь що інше, але не Христа, який Один насправді спасає нас. 

Друге, лицемірне служіння використовує людей. 

Подивіться вірш 14: «Горе ж вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що вдовині хати поїдаєте, і напоказ молитесь довго, через те осуд тяжчий ви приймете!»

В часи Христа вдови та сироти були найменш захищеною верствою населення в Ізраїлі. В патріархальному суспільстві будь хто міг скривдити жінку, якщо поруч не було чоловіка, який би заступився за неї. Тому Господь називає Себе батьком сиріт і суддею вдовицям (Пс.67:6), Він оточує їх особливою турботою і зміцняє їхні межі (При.15:25).

Що ж робили фарисеї? Вони втиралися в довіру до таких вдовиць. Прикриваючись турботою, вони добивалися статусу опікунів над їхнім майном і поглинали їхні статки. Вони  поїдали тих, про кого мали особливо турбуватися. 

Під якою маскою вони приховували свою жадібність? — під маскою побожності. Вони напоказ, довго, годинами молилися на очах у людей, щоб люди думали про них, не як про грабіжників, а як про святих покровителів вдів. «Через те осуд тяжчий ви приймете» – каже Ісус. 

Служіння людям, турбота про когось завжди вимагає посвяти і пожертви. Потрібно віддавати свій час, фінанси, нерви, своє серце. І тут завжди, раніше чи пізніше виникає питання відплати: «навіщо мені це робити і що я за це матиму?» Навіть в учнів Христа одного дня з’явилося таке питання: «ми залишили все, що ми отримаємо?» І, якщо твоя душа не багатіє Христом, Його благодаттю, Його любов’ю, тими Духовими благословеннями, якими Отець обдарував нас в Сині… тоді рано чи пізно ти або покинеш це служіння, або почнеш шукати своє відшкодування в тих, кому покликаний служити. І тут не обов’язково все вимірюється грошима. Часто грошима, але також це може бути повага, слава, відчуття влади… багато чого іншого. Та Писання закликає нас до життя служіння, яке не шукає винагороди від людей, подаючи нам Христа, і як приклад і як винагороду. Він Один напоює наші душі, щоб ми більше не прагнули.

Третє, лицемірне служіння породжує лицемірів. 

Подивіться вірш 15: «Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що обходите море та землю, щоб придбати нововірця одного; а коли те стається, то робите його сином геєнни, вдвоє гіршим від вас!»

Фарисеї ніколи не чули великого повеління до всесвітньої місії. Воскреслий Господь не сказав їм: «отож ідіть і навчіть усі народи…» Тим не менш, вони були завзятими вихователями учнів. Прагнучи знайти одного нововірця, вони обходили море та землю, каже Ісус. Чесно кажучи, можливо, нам є чого повчитися в цих фарисеїв. Принаймні їхньому завзяттю.

Проблема в тому, що вони не виховували учнів Христа, вони виховували інших фарисеїв. І, як це часто буває, ці нововірці ставали гіршими фарисеями, ніж їхні вчителі. Це не дивно. Той, хто був народжений юдеєм, міг втішати себе своїм походженням. Але навернені язичники не мали привілеїв за походженням, тому вони намагалися компенсувати це своїм завзяттям.

Але ось про що нам тут потрібно задуматися: «хіба ж виноград на тернині збирають, або фіґи із будяків?» каже нам Боже слово (Мат.7:16). Кожне дерево пізнається по плоду, і кожне дерево приносить плід за родом своїм. Не дивно, що фарисеї породжували фарисеїв. Але, якщо ми хочемо, щоб наші діти, наші учні були учнями Христа, тоді ми самі маємо вчитися бути учнями Христа. «Будьте до мене подібні, браття…» каже ап. Павло (Фил.3:17). Він міг так казати, бо його життя було життям слідування за Христом. Чи можемо ми сказати так само? Нехай Господь помилує нас бути учнями Христа в цьому поколінні і виховувати учнів Христа на славу Його. 

Четверте, лицемірне служіння шукає не виконання, а того, як уникнути.

Подивіться вірш 16: «Горе вам, проводирі ви сліпі, що говорите: Коли хто поклянеться храмом, то нічого; а хто поклянеться золотом храму, то той винуватий»

Фарисеї вважалися ревнителями Божого Закону і багато в чому перевершували простих людей. Вони регулярно постили, берегли суботи, присвячували свій час Божому слову і молитві. Здавалося, що ці люди шукають того, як бути вірними Богу. Але, насправді бачимо, що вони шукали зовсім іншого: не того, як виконати, а того, як уникнути виконання. 

Писання вчить нас бути вірними своїм обіцянкам. Та фарисеї вчили: коли хто заприсягнеться храмом і не виконає обіцяного – нічого страшного. А от якщо вже заприсяг золотом храму – хоч не хоч, а треба виконувати. Те саме читаємо про жертовник та жертву (18-19). 

І що ж ми бачимо тут? – те, що насправді, вірність фарисея обтяжує його. Він виконує не тому, що хоче цього, а тому що змушений і лише тоді, коли змушений. На противагу йому той, хто пізнав Божу вірність в своєму житті, Божу благодать, той щиро бажає слідувати за Христом, і також бути вірним, навіть коли в нього це не виходить. «Фарисей обтяжений своїм послухом, християн обтяжений своїм гріхом» (Б. Моррісон). Зазирніть в своє серце, перевірте його, що більше обтяжує вас: необхідність бути слухняним чи непослух? Необхідність бути чесним, чи обман? 

П’яте, лицемірне служіння зосереджується на другорядному та ігнорує головне.

Подивіться вірші 23-24: «Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що даєте десятину із м’яти, і ганусу й кмину, але найважливіше в Законі покинули: суд, милосердя та віру; це треба робити, і того не кидати. Проводирі ви сліпі, що відціджуєте комаря, а верблюда ковтаєте!»

В СЗ Бог звелів Своєму народу дотримуватися певних постанов про десятини. Згідно цих постанов юдеї мали віддавати десятину з усього, що виросло в них на полі. М’ята, ганус і кмин, про які говорить тут Ісус, не були основною сільськогосподарською культурою в Юдеї. Це приправи. Ніхто не засіває петрушкою усе поле. Грядочки метр на два достатньо для супу і закруток. Десятина з цієї грядочки – це дріб’язок, комар. Але фарисей гордо ніс його перед собою в жменьці, щоб усі бачили який він вірний. 

То добре – бути вірним в десятинах. То добре – бути вірним в малому. Ісус каже: «це треба робити». Проблема в тому, що бувши такими прискіпливими в дріб’язку, вони облишили головне: суд, милосердя та віру. І це так типово: те чого не можу чи не хочу робити – проголосити неважливим, а з того, що роблю зробити собі пам’ятник, навіть якщо це якась дрібничка.

Та Господь закликає нас до зовсім іншого життя. Він каже: це треба робити і того не кидати. Та навіть коли ти виконав усе, все одно нема чим гордитися. Бо це все завдяки Його благодаті, що діє в нас. Бо наші життя, як сказала в четвер люба с. Наталка, мають прославляти не нас, а нашого Господа. Амінь. 

Шосте, лицемірне служіння зосереджується на зовнішньому та ігнорує внутрішнє.

Подивіться вірші 25-26: «Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що чистите зовнішність кухля та миски, а всередині повні вони здирства й кривди! Фарисею сліпий, очисти перше середину кухля, щоб чистий він був і назовні!»

Та сама думка, тільки в інших образах повторюється у віршах 27-28. 

В цих віршах Ісус звинувачує фарисеїв в тому, що вони піклуються більше про зовнішнє, нехтуючи внутрішнім. Піклуються про форму, нехтуючи змістом. Це не значить, що зовнішнє – не важливо. Важливо, звичайно. Ніхто, крім Бога не бачить мотивів твого серця, усі бачать твої справи. Те, як ти поводишся впливає на інших: будує їх чи руйнує. Однак, нам також потрібно знати: що поведінка не зміниться, якщо серце не зміниться. Ісус закликає нас бути, а не вдавати. Бути Його учнями, а не вдавати з себе учнів Христа. Бути Християнами, а не вдавати з себе Християн. Бути дітьми нашого Небесного Отця, а не вдавати з себе таких. Чому ми можемо бути, а не вдавати? Тому що дорогоцінною Кров’ю Сина Божого ми викуплені від марнотного нашого життя. І тим, хто вірує в ім’я Його, Він дав владу стати дітьми Божими (Ів.1:12). 

Сьоме, лицемірне служіння гамує істину.

Подивіться вірші 29-31: «Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що пророкам надгробники ставите, і праведникам прикрашаєте пам’ятники, та говорите: Якби ми жили за днів наших батьків, то ми не були б спільниками їхніми в крові пророків. Тим самим на себе свідкуєте, що сини ви убивців пророків»

Бог багато разів посилав Своєму народу пророків і служителів. Але це тільки в мультиках овочі приходять до пророка і питають, чи є повеління від Господа. Люди, як правило, пророків не приймали, били, гнали і вбивали. Фарисеї з цього зробили ще один спосіб гордитися. Вони прикрашали могили пророкам і ставили пам’ятники праведникам. Це було не важко. Але тим самим вони казали: ми кращі за наших попередників. 

Ісус каже: це обман. Ви помиляєтеся. Ви сліпі не тільки стосовно розуміння Закону. Ви не бачити свого серця, ви не знаєте самих себе. Бо ви такі самі, як ваші батьки. І коли Я пошлю вам апостолів, які будуть казати вам істину, то ви виженете і вб’єте їх, так само, як робили ваші батьки. Чому? Тому що грішне серце завжди намагається заглушити голос Бога, голос істини. Бо грішне серце гамує істину неправдою. 

Який же присуд виголошує Господь на це формальне і лицемірне служіння?

Подивіться вірші 37-39: «Єрусалиме, Єрусалиме, що вбиваєш пророків та каменуєш посланих до тебе! Скільки разів Я хотів зібрати діти твої, як та квочка збирає під крила курчаток своїх, та ви не захотіли! Ось ваш дім залишається порожній для вас! Говорю бо Я вам: Відтепер ви Мене не побачите, аж поки не скажете: Благословенний, Хто йде у Господнє Ім’я!»

Юдеї не мали видимих образів Бога, як язичники. В Святому святих первосвященик приносив жертву невидимому Богу і єдине, з чого він міг знати, що ця жертва буде прийнята, а молитва почута – тому що Бог пообіцяв, що Він прийме цю жертву і почує. Це те, що потрібно було прийняти вірою і тримати. В цьому смислі різниця між СЗ і НЗ не така вже й велика. Щоб служити живому Богу, нам потрібна віра в Його обіцянку. Віра в Його присутність. Віра в те, що Він чує наші молитви і відповідає на них. 

Але тепер Ісус каже: «ось ваш дім залишається порожній для вас!» Які це страшні слова. Бо відтепер Бог вже не прийде на це місце поклоніння. Вони можуть продовжувати робити ті ритуали, які звикли робити. І для зовнішнього спостерігача нічого не зміниться. Так само в порожній кімнаті священик проливатиме кров тварин. Різниця лиш в тому, що Бог каже: Мене там більше не буде. Це буде молитва, яка полинула в порожнечу, це буде кров яка пролилася дарма.

Присуд Бога страшний, та в цім слові ми також бачимо і глибокий жаль, глибокий сум Божого серця: «Єрусалиме, Єрусалиме», каже Господь. «Скільки разів Я хотів зібрати діти твої, як та квочка збирає під крила курчаток своїх, та ви не захотіли!» 

Хто бачив, як квочка збирає курчаток під свої крила? В звичайний час вона відпускає їх пастися, але коли є небезпека, коли ллє дощ чи коли пора лягати спати, вона збирає їх під крила, щоб турбуватися про них та зігрівати. Бажання Божого серця до Його народу було таке саме. Його заповіді — не для того, щоб обмежити їх, а для того, щоб захистити, щоб навчити рабів жити вільно. 

Ми можемо зверхньо дивитися на цих фарисеїв, та чесно кажучи, наші серця мало чим відрізняються від їхніх. В нас так само багато лицемірства, сліпоти і самодовольства. Як нам того позбутися? — Христос звільняє нас. Під Його крилами ми маємо спасіння і благодать. Під Його захистом ми захищені. Так само, як Він кликав Єрусалим, Він кличе грішника і сьогодні. Звернися до Нього усім своїм серцем і отримай Його Самого. 

(п. Йонатан)