Вивчення Біблії: Проповідь “Твоя віра велика” (Від Матвія 15:21-28)

«Твоя віра велика»

Від Матвія 15:21-28

Ключовий вірш 15:28 : «Тоді відповів і сказав їй Ісус: О жінко, твоя віра велика, нехай буде тобі, як ти хочеш! І тієї години дочка її видужала»

Як правило Біблія змальовує нам Бога, Який простягає Свої руки до Свого народу. Бога, Який запрошує: «Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, – і Я вас заспокою» (Мт.11:28). В притчі про блудного сина батько (який уособлює Бога) вибігає назустріч своєму синові, який повертається до Нього. Біблія змальовує Бога, Який сердечно і гаряче любить нас. Біблія змальовує ініціативного Бога. Але сьогодні ми зустрічаємо Бога, Який мовчить, Бога, Який відхиляє прохання, і Який, здається, навіть ображає. Я думаю, що кожен із Вас відчував у Своєму житті гарячу Божу любов. Але чи переживали Ви Боже мовчання, відхиляння, або навіть удавану образу? Це викликає багато питань. Чому Бог мовчить? Що нам робити у цьому випадку? Хай Господь благословить нас сьогодні та навчить нас великій вірі, яку мала одна жінка.

Подивіться на вірш 21: «І, вийшовши звідти, Ісус відійшов у землі тирські й сидонські». Ці землі знаходилися за 50 км. на північний схід від Галілеї. Ісус пішов туди скоріше за все бо втомився від лицемірних та набридливих фарисеїв, Він втомився від людських натовпів, які скрізь приходили до Нього лише за тим, щоб отримати фізичне уздоровлення, але не цікавилися Ним як Месією. Це були поганські території, на яких Ісус надіявся разом з учнями знайти спокій та перепочинок.

Але і там їх знайшли. Давайте разом прочитаємо вірш 22: «І ось жінка одна хананеянка, із тих околиць прийшовши, заголосила до Нього й сказала: Змилуйся надо мною, Господи, Сину Давидів, демон тяжко дочку мою мучить!» Прохання цієї жінки було дуже сердечним. Напевно вона якимось чином почула про Христа, що Він уздоровлює невиліковні хвороби і навіть виганяє демонів. Вона знала, що проблема її дочки – це духовна проблема, це демони мучать її. Вона вірила, що Ісус може вигнати демона з її дочки. Тому вона прийшла до Христа і благала його змилуватись над нею. Вона не вимагала, вона знала, що не заслуговує на цю милість, вона благала явити її. Вона просила: «Змилуйся надо мною!» Хоча страждала її дочка, матір відчувала її страждання як свої.

Зазвичай Ісус безвідмовно допомагав людям, які приходили до Нього, навіть коли був зайнятий чи втомлений. Написано, що коли перед цим Він з учнями припливли в Генісаретську землю, то «… люди тієї місцевости, пізнавши Його, сповістили по всій тій околиці, і до Нього принесли всіх хворих. І благали Його, щоб бодай доторкнутися краю одежі Його. А хто доторкавсь, уздоровлений був» (14:35,36) Ісус допомагав цілим натовпам людей, уздоровлюючи їх хворих. А тут до нього прийшла лише одна нещасна жінка, прохаючи за свою доньку. Однак реакція Христа тут дивує. Подивимося на вірш 23а: «А Він їй не казав ані слова». Ззовні це виглядало так, що Ісус просто ігнорував цю жінку. Він повівся з нею так, як я ніколи не раджу поводитися із жінками – ігнорувати їх. Однак ігнорувати жінку не легко. Першими не стримались учні. Вони підійшли до Нього та й сказали: «Відпусти її, бо кричить услід за нами!» Учні не просили Христа допомогти цій жінці, вони просили Його відпустити її, бо вона сильно надокучає їм. Вони поводилися егоїстично та байдуже. Вони турбувалися про свій спокій більше, ніж про неї, тому хотіли просто позбавитися від неї.

Коли нас ігнорують, ми ображаємося. Коли нашу думку не запитують, коли до нас не прислуховуються, не хочуть вислухати. Але ця жінка не відступила, вона наполегливо продовжувала благати Ісуса про милість. Подивимося на вірш 24. Ісус нарешті відповів, але які це були важкі для жінки слова: «Я посланий тільки до овечок загинулих дому Ізраїлевого…» Ця жінка була загинулою овечкою, але проблема полягала у тому, що вона не була з дому Ізраїлевого. Ісус не просто автоматично реагував на людські потреби, якими б великими та терміновими вони не були б. Ісус слідував Божому плану спасіння. Він був посланий спочатку до овечок дому Ізраїлевого, а ця жінка була з поганів. Так, Ісус мав стати світлом для поганів, але ще не зараз. Вона прийшла до Нього надто рано. Христос наче запитує її: «Я не посланий до тебе. Ти хочеш, щоб я діяв супроти Моєму призначенню?»

Це було друге випробування від Христа для цієї жінки. «Ти прийшла надто рано». Для неї була велика спокуса кинути свої прохання. Вона була жінка, Ісус був чоловіком, вона була з поганів, Він був з Євреїв. У той час Євреї не спілкувалися з поганами. Їй було важко наважитись прийти до Христа із проханням, і важко пережити відмову.

Однак вона не здалася. Подивимося на вірші 25,26:

25 А вона, підійшовши, уклонилась Йому та й сказала: Господи, допоможи мені!

26 А Він відповів і сказав: Не годиться взяти хліб у дітей, і кинути щенятам…

Жінка не пішла ображена геть. Вона підійшла до Христа, уклонилась Йому і продовжувала прохати: «Господи, допоможи мені!» На цей раз вона отримала саму жорстку відповідь: «Не годиться взяти хліб у дітей, і кинути щенятам…» (26) Тут Ісус фактично називає цю жінку щеням. Так, євреї називали собаками поганів. Але це було зневажливо. Але чому ж це робить Ісус? Він зробив друге, що я ні за що не раджу вам робити – назвати жінку щеням. Це могло сильно образити її! Навіщо ж Він дав їй пройти через такі неприємні моменти? Ісус не любив її? Був байдужий до неї? Звичайно ні! Ісус любив її. Навіть коли Він промовляв до неї такі строгі речі, Його серце палало любов’ю. Ісус розумів жінок. Ісус розумів страждання матері, у дочку якої вселився біс. То чому ж Ісус так вчинив цій жінці? Чому зразу не дав їй чого бажала?

Це тому що Ісус випробовував та виховував її. Це була незвичайна жінка. Вона не просто прийшла до Христа як цілителя. Вона вірила в Нього як Месію. У вірші 22 вона назвала Його Господом та Сином Давида. Син Давида – це єврейський термін, який означав Месію. Ми не знаємо, звідки ця язичниця знала про це, але вона вірила, що Ісус – не просто великий Цілитель, Лікар, вона вірила що Він – обіцяний Богом Месія. Також вона просила про особливі привілеї. Є речі, які Бог однаково посилає усім людям – як то сонце, повітря, дощ з неба та гарні врожаї. Але є речі, які Бог спочатку відкрив лише Своєму народові: Євангеліє, чудеса зцілення – спершу цей хліб призначався лише Євреям. І ця жінка просила не що небудь – вона просила цього хліба. Перед тим, як дарувати особливі привілеї, Бог випробовує та виховує. У випробуванні людина робить зусилля, засвоює уроки і її віра зростає.

Якось пророк Авакум також зустрівся з Божим мовчанням: «Аж доки я, Господи, кликати буду, а Ти не почуєш? До тебе я кличу: «Насильство!», та Ти не спасаєш!» (Ав.1:2) Авакум пройшов це випробовування Божим мовчанням, і коли прийшов час отримав відповідь. У кінці книги він каже: «то я Господом тішитись буду… радітиму Богом спасіння свого!» (Ав.3:18) Обставини не змінилися, але змінився Авакум, зміцніла Його віра.

Прочитаємо разом 28 вірш: «Тоді відповів і сказав їй Ісус: О жінко, твоя віра велика, нехай буде тобі, як ти хочеш! І тієї години дочка її видужала». Ісув визнав її віру великою. Давайте ми на прикладі цієї жінки подумаємо, яка ж віра велика?

По-перше, велика віра наполеглива. Коли віра зустрічає перепони чи труднощі, вона не здається. Не так важко вірити, коли у тебе у житті усе добре. Але що робити, коли, здається, Бог тебе ігнорує, або навіть каже ні? Ми часто чуємо, що Бог нас любить, і це правда. Але часто ми не бачимо цієї любові. Або ми невірно її собі уявляємо. Так, Бог нас любить, але іноді ця любов виглядає так, що Бог нас не чує. Коли, здається, Бог нас ігнорує, чи відмовляє, то в чому тут любов? Нам важко, ми приходимо по допомогу, але нас ігнорують, або пояснюють, чому це неможливо. Клайв Льюїс писав, що іноді, коли ми звертаємося до Бога, то «двері зачиняються перед нашим носом, ми чуємо, як двічі повертається ключ, гримить засув – і потім тиша. Немає більше чого чекати, відправляйся туди, звідки прийшов». Коли жінку ігнорують, вона стає у нестямі від злості. Але віра поступає не так. Віра не здається, коли так хочеться це зробити. Ця жінка не відступила, коли Ісус мовчав. Вона не відступила, коли Він сказав, що Він посланий не до неї. Вона не відступила, коли Він сказав, що хліб, який вона просить, призначений не для неї. Справжня віра бореться. Справжня віра слідує за Христом, навіть коли здається, що Він мовчить. Напевно це і мав на увазі ап. Павло, коли сказав, що ми ходимо вірою, а не видінням (2 Кор.5:7). Бог – це не слуга на вимогу, Який з’являється саме у той момент, коли нам потрібна допомога. Бог – це Володар Всесвіту, і не Він, а ми маємо поклонятися і служити Йому. Віра – це довіряти такому Богові, іти до Бога ближче, навіть коли Він мовчить. Тут ми вчимося тому, що нам робити, коли Бог мовчить. Нам потрібно продовжувати молитися!

По-друге, велика віра – це віра, яка визнає, що перед Богом я повністю недостойний. Коли Ісус сказав жінці: «Не годиться взяти хліб у дітей, і кинути щенятам…» вона відповіла: «Так, Господи! Але ж і щенята їдять ті кришки, що спадають зо столу їхніх панів» (27). Визнати себе щеням – це здається принизливо. Але насправді це і є наше справжнє положення перед Богом. Люди часто думають, що Бог їм просто має допомагати. Коли Він не допомагає, вони ображаються. Але Бог нічим не зобов’язаний нам допомагати. Зараз заведено говорити про права людини. Але чи знаєте Ви що через наші гріхи у нас є лише одне право – це право піти у пекло? Ця жінка не образилася на слова Христа, вона визнала себе щеням. Коли господарі їдять за столом, щенята сидять під столом і довірливими очима спостерігають за ними. Вони не залазять на стіл, не хапають їжу, вони просто з великою надією дивляться на своїх господарів. Якщо господарі зразу не дають їм їжі, вони не протестують і не ображаються. Вони просто чекають свого часу. І це саме те, що чинила ця жінка. Ця жінка упокорила себе перед Богом. Скільки разів вона бачила, як демон мучить її дочку, і вона, і ніхто інший не можуть нічого вдіяти. Вона зрозуміла, що лише один Ісус може їй допомогти. І вона прийшла до Нього по допомогу. У неї не було іншого плану, плану «Б». Або Ісус, або ніхто. Їй не було куди йти – позаду була лише її одержима демоном дочка. Ця жінка благала Христа: «Змилуйся надо мною…» (22б) Це означало що вона покладалася лише на милість Христа. Вона усвідомлювала, що Бог їй нічого не винен. Тому її віра велика.

Як Вам здається, що Ви довго не отримуєте від Бога відповіді, то Він тренує Вас у покорі та вірі. Тому не здавайтеся.

Прочитаємо ще раз 28 вірш: «Тоді відповів і сказав їй Ісус: О жінко, твоя віра велика, нехай буде тобі, як ти хочеш! І тієї години дочка її видужала». Тут ми бачимо, наскільки Ісус цінує віру, наскільки важлива віра. Ця жінка прийшла до Ісуса зі своєю проблемою. Вона не здавалася, навіть коли Бог зразу не відповів на її прохання, а провів через непрості випробовування. Вона не сумнівалася у Божій любові, не розчарувалася, не засмутилася, не скаржилася. Вона упокорила себе. Не вимагала, а просила милості. І вона отримала Боже благословіння.

У нас є труднощі і проблеми. У кожного з нас є сфера життя, де нам так потрібна перемога. У наших сім’ях є труднощі, у нашій спільноті є труднощі і у нашій країні. Що нам робити? Нам потрібно приходити до Христа у молитві. Там де є віра, є рішення. Сьогодні завдяки вірі однієї жінки одужала її дочка. Але щоб Бог діяв через нас, нам потрібно зростати духовно. Нам потрібно вчитися зрілій вірі. Кожному з нас потрібно зростати духовно. Нашій спільноті потрібно зростати духовно. А як же нам зростати? Нам потрібно приймати Боже виховання. Бог тренує нас через наших дітей. Бог тренує нас один через одного.

Боже мовчання, відхиляння та образа – це насправді удавані. Це нам так здається. Насправді Бог любить нас, і ніколи нас не залишить. Але був Той, Хто пройшов через справжні Божі мовчання, відхиляння та образу. На хресті Ісус кликав до Бога: «Боже Мій, Боже Мій, – нащо Мене Ти покинув?» – і у відповідь Ісус отримав Боже мовчання. Коли Ісус був на хресті, Бог відвернувся від Нього, бо на Ньому були гріхи усього світу. На хресті Ісус ніс образу, був погорджений та покинутий, ми не цінували Його, Ісус був гноблений та понижуваний. За таким Христом Бог покликав нас слідувати. Давайте приймати Боже тренування з радістю та зростати духовно.

(п. Яків)