Вивчення Біблії: Проповідь “Та щоб їх не спокусити” (Від Матвія 17:24-27)

ТА ЩОБ ЇХ НЕ СПОКУСИТИ

Від Матвія 17:24-27

Ключовий вірш 27 : “Та щоб їх не спокусити, піди над море, та вудку закинь, і яку першу рибу ізловиш, візьми, і рота відкрий їй, і знайдеш статира; візьми ти його, і віддай їм за Мене й за себе…”

Уривок, який ми сьогодні вивчаємо, з одного боку – унікальний. Події, викладені в ньому, наводяться лише в Матвієвому оповіданні. Лука і Марко від зцілення глухонімого хлопчика переходять зразу до питання справжньої величі. З іншого боку, часто до нього ставляться, як до незначного епізоду і просто пропускають. Але Матвій не просто так згадує цю історію. Тут ми дізнаємось дещо про Христа і дещо про нас самих. А ще про те, як свобода, яку ми отримали заслугами Христа має проявлятися в наших життях і стосунках з віруючими і з невіруючими. Нехай Господь Духом Своїм працює в наших серцях зараз і явить нам Свою істину. 

Подивіться вірші 24-25а: «Як прийшли ж вони в Капернаум, до Петра підійшли збирачі дидрахм на храм, та й сказали: Чи не заплатить ваш учитель дидрахми? Він відказує: Так».

Ісус із учнями повернулися до Капернауму. Як ви знаєте, з цим містом пов’язано немало євангельских історій і подій. Хто пам’ятає, чиє це було місто? – Петра і Андрія, напевне також і Якова з Іваном, а ще тут працював митарем Левій Матвій. Через те, як багато часу тут проводив Ісус, місто стали називати «Його містом». Ісус з учнями не бували тут вже впродовж деякого часу. Ви пам’ятаєте, в 16 розділі Ісус повів учнів на північ, в язичницькі регіони, щоб їх там менше турбували і щоб говорити з ними про важливі речі. Але ось вони повернулися до рідних місць, де усі їх знають. А оскільки знають, то і чогось хочуть, звичайно. 

Як прийшли ж вони в Капернаум, до Петра підійшли збирачі дидрахм на храм. 

• О, Петре, добре що стрілися! Не знали, що ти повернувся. Слухай, ти ж в кусі, що скоро Пасха і всі дають по пів шекля на храм? Як щодо вашої ватаги? На вас можна розраховувати чи може вам вже й храм не потрібен? Як щодо вашого вчителя? Чи не заплатить і Він дидрахми?

Що відповідає Петро? – «Так». 

Ми не знаємо, чому вони не підійшли до Ісуса, а до Петра. Можливо, тому що Ісуса боялися, а Петра знали давно і бачили, що він серед учнів – не остання людина. Може вони керувалися якимось іншими причинами. Це не так важливо. Тут потрібно відмітити інше: Петро вважав цей збір на храм справді важливим. Його потрібно було заплатити навіть якщо не заради храму, то заради збереження репутації. Вочевидь, він був певний, що Ісус погодиться з ним в цьому. 

Що це був за збір? Взагалі, коли ми чуємо про податки та збори, то зразу ж згадуємо державу, її органи придушення, фіскальні служби і все таке інше. У випадку з Ізраїлем часів Христа, говорячи про податки, ми згадуємо Рим і поганих митників-зрадників, які працювали на окупаційний режим. Такими були, наприклад, сам Левій Матвій і Закхей, начальник митарів. Однак ці збирачі дидрахм були не такими. Це були патріоти і волонтери, бо йшлося не про цивільний податок на користь Риму, а про релігійний податок на користь Єрусалимського храму. Податок встановлений ще Мойсеєм при виході із Єгипту. Цей податок мав сплачувати кожен чоловік старший 20 років. І якщо юдеї сперечались між собою у питанні «чи варто платити податки кесарю?», то з цим збором такої проблеми не було. Петро каже: «Так». 

Що ж Ісус каже з цього приводу? Подивіться вірш 25б-26: «І як він увійшов до дому, то Ісус попередив його та сказав: Як ти думаєш, Симоне: царі земні з кого беруть мито або податки: від синів своїх, чи чужих? А як той відказав: Від чужих, то промовив до нього Ісус: Тож вільні сини!»

 Петро вернувся додому і не встиг ще й слова мовити, як Ісус випередив його Своїм питанням: «Як ти думаєш, Симоне: царі земні з кого беруть мито або податки: від синів своїх, чи чужих?» Ісус вже знав про розмову Петра з збирачами. Як ми далі бачимо, Він був не проти заплатити цей збір. Однак Він хотів скористатись ситуацією, щоб навчити Петра дечого важливого.

Питання, яке задав Ісус – риторичне. Відповідь на нього очевидна. Земні царі збирають податки з зовнішніх, а не зі своїх дітей. Власне, за великим рахунком вони збирають ці податки для своїх дітей. Що ж мав на увазі Ісус, коли загадував Петру це запитання? 

Згадаймо, в якому контексті воно було задане. Що не так давно дізнався Петро, коли був з Ісусом на горі переображення? – що Ісус – це Син Божий. «Це Син Мій Улюблений, що Його Я вподобав. Його слухайтеся!» говорить їм голос із хмари. Кому належить храм? – храм належить Богу, Він – його Цар. Що Ісус говорить цією притчею? – що Він вільний не платити цей податок. Кожен юдей вважав себе зобов’язаним сплатити його, але не Ісус. Сини вільні, каже Він. 

Ісус міг знайти багато виправдань, щоб не платити цей податок. Наприклад Він міг сказати: Петре, через пів року Я буду розіп’ятий на хресті і воскресну, завіса в храмі роздереться на двоє і храм втратить своє значення. Він буде більше не потрібен. Можна не платити. 

Або Він міг сказати: Петре через кілька років від цього храму каменя на камені не лишиться, язичники зруйнують його вщент. Навіщо будувати те, що і так приречене? Можна не платити.  Але Ісус будує Свою аргументацію не на доцільності тієї чи іншої дії. Він говорить про внутрішню сутність речей. Він – Син Божий. Він – той, хто більший храму. Він – вільний. 

Ці слова – певним чином докір Петру. Ісус каже: Петре, ти сповідав Мене Христом, ти маєш свідчення Отця. Ти знаєш, хто Я є, але ти дієш так, ніби це нічого не значить. Нажаль, ми досить часто саме так і чинимо. Ми сповідуємо Бога Всемогутнім, благим і люблячим, а потім не можемо довіритися Йому в найрізноманітніших речах: в створенні сім’ї, в питаннях жертовності і забезпечення, в питанні здоров’я і т.ін. Нам необхідно знати, хто такий Ісус і що Він зробив для нас. Але не тільки знати це, але і діяти відповідно до цього. Жити вірою в Сина Божого, який звільнив нас, відкупив Своєю Кров’ю, воскресив для Свого Царства. Амінь!

Власне, розмова Петра і Ісуса могла б на цьому завершитися. Петро отримав урок. Тепер він знав, що сповідати Ісуса Христом – це значить і діяти відповідно. Це значить, що кожна річ, кожна сфера твого життя. Наші стосунки з державою, з віруючими, з невіруючими, в сім’ї, навіть те, до чого ти просто звик і робиш… усе це має бути оцінене і осмислене в світлі того ким є Ісус. В світлі того, що Він зробив. В покірності Його Євангелії. Але Ісус дає Петру ще кілька уроків. 

Подивіться вірш 27: «Та щоб їх не спокусити, піди над море, та вудку закинь, і яку першу рибу ізловиш, візьми, і рота відкрий їй, і знайдеш статира; візьми ти його, і віддай їм за Мене й за себе…»

Ісус був вільний не платити цей податок, та все ж вирішив це зробити. Чому? —  «щоб їх не спокусити». В якому смислі, Він міг спокусити цих збирачів? Цей збір не був офіційним римським податком. Формально, будь хто міг відмовитися платити його. Але, водночас, для юдеїв вона не була і чимось добровільним. Це була Божа постанова. Вони усвідомлювали її, як свій обов’язок. Ніхто нічого би не сказав, якби римлянин чи грек не дав дидрахми на храм. Але якщо юдей відмовляється – значить він не вважає храм і Божу постанову чимось важливим. Ісус знав, що Він вільний. І Петро це зрозумів. Але ці збирачі – ні. Якби Ісус не дав цієї дидрахми, а потім проповідував би їм Євангелію, вони би не слухали. Вони би весь час думали: «Він не поважає храм і Боже слово». Ісус не раз йшов на конфронтацію з фарисеями і книжниками, коли справа стосувалася життя, спасіння та істини Божої. Однак Він нікому не хотів створювати зайвих перешкод в тому, щоб прийти до Євангелії. 

Принцип «щоб їх не спокусити» – дуже важливий для нашого християнського життя. Гарним прикладом тут є історія Павла і Тимофія в питанні обрізання. Для багатьох віруючих з юдеїв обрізання було такою собі «червоною ганчіркою». Вони вважали, що для того, щоб язичник став християнином, він мав спочатку стати юдеєм і обрізатись. Павло захищав свободу новонавернених від законництва і вчив, що для спасіння обрізання немає жодного значення. Та коли Павло взяв молодого Тимофія, за походженням юдея та втім не обрізаного, для служіння євреям, то обрізав його. Павло знав, що якби до юдеїв прийшов якийсь необрізаний грек і говорив їм Євангелію, його би сприймали адекватно. Але Тимофій став би для них каменем спотикання. Маючи і усвідомлюючи свободу від вимог Старого Заповіту і Павло і Тимофій поступилися цією свободою, щоб не спокусити юдеїв. 

Ще один приклад – причастя в нашій церкві. Напевне багато з вас помітили, що останніх кілька місяців в нас в церкві не було причастя. Писання не вказує, хто саме має проводити причастя. В Біблії нема вимог, щоб ця людина мала семінарську освіту чи ліцензію. Ми вільні в цьому питанні і довгий час і діяли в цій свободі. Та зараз, коли ми самі почали відповідати за служіння, то усвідомили що ми не живемо у вакуумі, але маємо стосунки з головним центром в Чикаго, з іншими церквами в Україні. Тому підкорили себе певним правилам і очікуванням, щоб не стати причиною спокуси для будь кого.

Євангелія принесла в наші життя величезну свободу. Ми вільні від багатьох обмежень СЗ в питаннях їжі, одягу, музики, десятинах і служінні Господу. І дуже важливо, щоб ми знали про цю свободу і діяли не через страх, не через лицемірство, а в свободі. Як вільні, а не як раби. Але як ми використовуємо свою свободу? Зазвичай люди використовують свою свободу, щоб собі догоджати. Не віддавати комусь гроші, а витратити їх на відпустку. Не витрачати час на те, щоб ходити на роботу, а витрачати його на те, що подобається: їздити по світу, ходити на рибалку, вирощувати бджіл… В усіх цих речах нема нічого поганого. Але Писання і приклад Христа, який залишив славу і збіднів заради нас, заради нашого спасіння, закликають нас відповідально використовувати свою свободу – для служіння один одному в любові. «Бо ви, браття, на волю покликані, але щоб ваша воля не стала приводом догоджати тілу, а любов’ю служити один одному!» (Гал.5:13).

Подивіться ще раз вірш 27: «Та щоб їх не спокусити, піди над море, та вудку закинь, і яку першу рибу ізловиш, візьми, і рота відкрий їй, і знайдеш статира; візьми ти його, і віддай їм за Мене й за себе…»

Сума, яку потрібно було заплатити не була якоюсь захмарною. Але, напевне, ні в Ісуса ні в Петра наразі не було тих грошей. Тому Ісус велить Петру піти і зробити дещо, що Петро вміє – зловити рибу. Через цю подію ми маємо велике укріплення. Бо Господь не вимагає від нас неможливого. Та коли ми чинимо з любові до ближнього, з покірності Божому слову – Він відкриває нам шляхи і можливості, яких ми раніше не бачили. 

Цей короткий уривок вчить нас декільком важливим речам. По-перше, наша віра має бути практичною. Є багато речей, які ми робимо за звичкою або тому, що так прийнято. Але, коли ми сповідуємо Ісуса Своїм Христом і Господом, то маємо оцінювати свої вчинки і рішення у відповідності до цього сповідання.

Друге, «щоб їх не спокусити». Господь дав нам велику свободу в Ісусі Христі. І це прекрасно. Але, нехай Господь допоможе нам пам’ятати про тих, хто не має такої свободи. Сам Господь є для нас прикладом в тому. Він не був зобов’язаний нам нічим. Але заради нас залишив славу і збіднів, щоб нас збагатити. Тож шукаймо добра ближнього і служімо одне одному любов’ю. 

Третє – Господь не вимагає від нас чогось над міру. Та коли ми діємо з любові і віри, Він звичайними шляхами приносить в наші життя надзвичайні благословення. 

Нехай Господь помилує нас бути учнями Христа і в свободі служити любов’ю і Євангелією цьому світові.

(п. Йонатан)