Вивчення Біблії: Проповідь “Притча про злих винарів” (Від Матвія 21:33-46)

Притча про злих винарів

Від Матвія 21:33-46

Ключовий вірш 21:42а : “Ісус промовляє до них: Чи ви не читали ніколи в Писанні: Камінь, що його будівничі відкинули, той наріжним став каменем”

Це остання проповідь перед нашою учнівською конференцією, яка обіцяє нам дати тверду їжу. Тому я вирішив скористатися ситуацією і трошки підготувати аудиторію до твердої їжі.  А саме: я вирішив написати її в більш складному термінологічному ключі. Тут були і алюзії з алегоріями, і телеологія, і умовний спосіб. Але на превеликий жаль, після першого ж прочитання дружині, мені довелося все це викреслити. Тому на вас сьогодні чекає все ж таки не настільки тверда їжа, як мені б хотілося.

Сьогоднішній уривок є кульмінацією подій у Храмі. У віршах 23-27 ми побачили зіпсутість старших народу, які ставили власні інтереси вище за істину. Наступний уривок (вірші 28-32) показав всю глибину цієї зіпсутості: старші народу не каялися, навіть коли найзатятіші грішники це робили. Сьогоднішній уривок показує, що очікує на тих, хто не хоче розкаюватися. А з іншого боку, він показує нам велику милість Божу, Його довготерпіння і те, яким повинен бути фундамент нашого життя. 

Давайте разом прочитаємо вірш 33:

Послухайте іншої притчі. Був господар один. Насадив виноградника він, обгородив його муром, видовбав у ньому чавило, башту поставив, і віддав його винарям, та й пішов

Ісус розповідає чергову притчу. Треба визнати, що вона відрізняється від традиційних притч, до яких ми звикли.  Головна її особливість полягає в тому, що ця притча містить в собі символи.

На початку ми бачимо господаря, який насадив виноградника. Він обгородив його муром для захисту. Він видовбав чавило, де можна в майбутньому буде чавити дозрілий виноград. А ще господар поставив башту. Тобто він не просто створив можливість для отримання прибутку, але він створив умови для комфортного життя робітників і дав все необхідне для обробки винограду. Це був той рідкісний випадок, коли продумане було абсолютно все.

В цілому для Юдеї нормальною ситуацією було залишити такий виноградник на інших людей, а самому отримувати або сталу виплату, або певний процент від зібраного врожаю. В обох випадках залишок понад ту виплату, працівники могли залишити собі. Схоже тут було саме так. Давайте разом прочитаємо, що відбулося далі (вірші 34-36):

34 Коли ж надійшов час плодів, він до винарів послав рабів своїх, щоб прийняти плоди свої. 

35 Винарі ж рабів його похапали, і одного побили, а другого замордували, а того вкаменували. 

36 Знов послав він інших рабів, більш як перше, та й їм учинили те саме

Дуже дивна і незрозуміла для нас поведінка з боку цих винарів. Втім вчені припускають, що тоді такі ситуації були непоодинокі. Але далі відбулося те, що не вкладалося в шаблони навіть тих часів. Прочитаємо вірші 37-39:

37 Нарешті послав до них сина свого і сказав: Посоромляться сина мого. 

38 Але винарі, як побачили сина, міркувати собі стали: Це спадкоємець; ходім, замордуймо його, і заберемо його спадщину! 

39 І, схопивши його, вони вивели за виноградник його, та й убили.

Вбити сина господаря – це було занадто. Ми всі живемо в жорстокі часи, коли стрічка новин без чогось на кшталт: “вбив ножем жінку, а потім зарізав себе” – це щось ненормальне. Але все одно, інколи трапляється щось таке, що просто переходить всі межі безсоромності і цинізму. І тоді люди збираються на майданах, біля поліцейських відділів і вимагають вже не просто правосуддя, а жорстокого покарання тут і зараз. 

Це була настільки обурлива історія, що навіть найзаскорузліші серця первосвящеників та фарисеїв, в той момент збурилися. Коли Ісус запитав, що господар зробить з такими винарями, вони як один вигукнули, скриплячи зубами і несамовито обертаючи очима:  “Злочинців погубить жорстоко!”

Що ж означає ця притча? Виноградник – це в даному випадку Ізраїль. В більш ширшому розумінні виноградник – це Царство Боже. Господар – це, звичайно, Бог. Винарі – “первосвященики та фарисеї”, тобто релігійні лідери того часу, які повинні були дбати про духовний стан винограднику-Ізраїля. Раби, яких посилав господар, і яких били і вбивали – це пророки Божі. Можливо, це звучить дивно: як так? хіба релігійна верхівка Ізраїлю могла вбивати Божих пророків? Але відповідь звучить: так. Син тут – це Син Божий Ісус Христос. Він як і пророки до Нього, мав загинути від рук релігійних лідерів Ізраїлю. В цій притчі Ісус показав не тільки зіпсованість тогочасної духовної еліти, а й дав зрозуміти, що на неї чекає. А на неї чекає покарання. 

Коли я читаю цей уривок, то ловлю себе на думці, що це ж парафраз історії Давида і Натана. Пам’ятаєте, коли Давид впав у перелюб, прийшов пророк Натан і також розповів притчу. І тоді, написано, “сильно запалав Давидів гнів” і він в серцях закричав: Як живий Господь, вартий смерти той чоловік, що чинить таке. 

Це був вирок для Давида з його власних вуст. І зараз, в храмі, це був вирок самим собі з вуст старших юдейського народу: не просто погубити, а жорстоко погубити. Інколи Бог дає  можливість обвинуваченим самим переконатися в справедливості Божого вироку.

Ця притча розповідає нам про Божу любов і невірність людей. Давайте уважніше придивимося до цих якостей. Почнемо з винарів.

По-перше, винарі добре розуміли, що виноградник не їх. Вони знали, що є спадкоємець.Але бажання бути господарем на такому ласому шматкові було настільки сильним, настільки засліплюючим, що вони були ладні повірити, що вбивши сина господаря, вони самі стануть господарями. Це просто маячня! Але вони в це вірили! Вірили у власні бажання, в те, в що хочеться вірити!

Первосвященики та садукеї також настільки звиклися, що Храм – це їх джерело прибутку, що вже не хотіли нічого думати ні про Ісуса, ні про Бога. Вони думали: “позбавимося Ісуса – і все буде як і раніше”. Вони вірили, що Храм належить їм.

Невіруючі думають, що це вони будують своє майбутнє. Вони вважають себе господарями свого життя. Вони нічого не хочуть чути про Біблію і церкву. І якщо не вкаменовують віруючих, то тільки тому, що це зараз не прийнято та карається законом. Бажання людей просто не дають їм можливість бачити справжній стан речей. 

По-друге, винарі вважали, що господар несправедливий з ними. Якщо б вони цінували можливість жити на всьому готовому – не займатися будівництвом і вирішенням проблем – а просто жити і трохи працювати,  в них ніколи не виникла б ідея присвоїти все собі. Але в них не було вдячності. Вони часто питали одне одного: “чому господар має все, а вони нічого?” Це видається дивним, але здається, ми вже знайомі з цими людьми. Пам’ятаєте? Де ми зустрічали нещодавно схожі типажі? Правильно! Коли господар наймав працівників в свій виноградник, там також ті, хто був найнятий раніше, жалілися на господаря: “Він такий несправедливий!”.

Коли спілкуєшся з невіруючими, дуже часто можеш почути саме ці слова: “Бог такий несправедливий! Чому Він не карає ось цього за це?” Чи навпаки: “Чому Він так незаслужено карає мене?”. Це ті самі винарі, тільки вони реальні і живуть в наш час. А що ж Бог? Давайте поглянемо на Його якості через цю притчу.

По-перше, що відразу впадає у око – це велика Божа благодать. Як господар виноградника про все подбав і забезпечив винарів всім необхідним, так і Господь подбав про нас. Він дав нам прекрасну планету, дав нам життя, створив наші сім’ї, дав нам роботу, дав нам одне одного як братів і сестер. Така велика благодать, що Бог просто віддав нам виноградник, над яким ми не працювали. 

По-друге, що ми помічаємо під час підступних вчинків винарів – це велике довготерпіння Боже. Ніхто б не намагався стільки разів посилати Своїх рабів до цих злих винарів. Тим більше ніхто не послав би до таких людей Свого Сина. Але Бог зробив саме це! Зробив не тому, що Він не володів інформацією і не знав реального стану речей. А тому що настільки любить кожну людину, що дає їй можливість виправити свій шлях і розкаятися. Якби не довготерпіння Боже, ми ніколи б не знали як про віруючих, ані про Матвія, ані про Закхея, ані про Павла, ані про Петра. Якби не довготерпіння Боже, ми б загинули ще до того, як вперше прийшли до церкви. 

З іншого боку, і це по-третє, “довготерпіння Боже” не дорівнює “безкарність”. Боже правосуддя невідворотне. Ісус каже: “як прибуде той пан виноградника, що зробить він тим винарям?” Це точно відбудеться. Якщо ми зараз не бачимо покарання за свої гріхи, це не означає, що Бога нема чи Він слабкий, що Він спить і не чує. Апостол Петро про це пише так:

9 Не бариться Господь із обітницею, як деякі вважають це барінням, але вам довготерпить, бо не хоче, щоб хто загинув, але щоб усі навернулися до каяття. 

10 День же Господній прибуде, як злодій вночі, коли з гуркотом небо мине, а стихії, розпечені, рунуть, а земля та діла, що на ній, погорять…

Коли Господь буде судити грішників, це буде страшно.

Після того, як фарисеї самі собі винесли вирок, вони все ще продовжували нічого не розуміти. Хоча б мали вже! Тому Ісус каже їм:

42 …Чи ви не читали ніколи в Писанні: Камінь, що його будівничі відкинули, той наріжним став каменем; від Господа сталося це, і дивне воно в очах наших! 

Це пряма цитата зі 117-го псалму. Звичайно релігійні лідери Ізраїлю знали її напам’ять. І дуже дивно, що навіть тут вони продовжували нічого не розуміти до тих пір, поки Ісус не сказав прямим текстом:

43 Тому кажу вам, що від вас Царство Боже відійметься, і дасться народові, що плоди його буде приносити. 

44 І хто впаде на цей камінь розіб’ється, а на кого він сам упаде то розчавить його.

Це говорить про те, що мало знати Біблію напам’ять. Треба молитися, щоб Дух Святий дав розуміння того, що ти знаєш. 

Наріжний камінь – це камінь який мав приймати на себе основну вагу будівлі. Можна сказати, що це певним чином фундамент будівлі. Фарисеї зрозуміли, що Ісус про Себе казав як про камінь, який вважали за негідний, але який стає фундаментом Небесного Царства. А в будівничих вони швидко побачили себе. Давайте разом прочитаємо вірші з 45 по 46:

45 А як первосвященики та фарисеї почули ці притчі Його, то вони зрозуміли, що про них Він говорить. 

46 І намагались схопити Його, але побоялись людей, бо вважали Його за Пророка.

Релігійні лідери не роздивилися в Ісусі фундамент Царства Небесного. Вони відкинули Його. В них була гарна традиція, яка, врешті-решт, була заснована на Слові Божому. Вони вигадували складні ритуали. Зазвичай в таких випадках людям здається, що той, хто їх виконує – це особлива людина. Їх служіння, їх поклоніння виглядало продуманим до найдрібніших деталей. Ці люди виглядали як справжні служителі Господні. Аж ось в Храм приходить Сам Бог, і називає так званих Божих служителів злочинцями. 

В їх поклонінні не було місця Ісусу. І саме тому воно було порожнім. Хоча і виглядало дуже наповненим Богом і продуманим. Під поклонінням я зараз маю на увазі не співання повільних пісень, стоячи на колінах, а поклоніння в теологічному розумінні, яке включає в себе молитву, проповідь, служіння і хвалу. Тому не треба дивитися на красу і складність поклоніння. 

Наприклад, класична історія про вибір обряду поклоніння для Київської Русі виглядає так. Звичайно, це легенда, особисто я в неї не вірю. Але все ж таки вона показує, чим керуються люди при прийнятті рішень. Отже, кажуть, що князь Володимир відіслав посланців по всіх центрах світових релігій, щоб вони подивилися на поклоніння там. І ось, коли посланці повернулися, найбільш враженими були посли з Візантії. Бо те, що вони побачили в Софії, та неземна краса поклоніння, яка була там посеред незліченної кількості золота, смарагдів, аметистів і діамантів, не могли не вразити їх. Тому, Володимир обрав східний обряд православної церкви для Русі. Люди часто визначають істинність по красі. Наприклад, люди хвалять красу мормонський храм чи масове поклоніння концертного типу в деяких церквах. Але краса поклоніння не гарантує, що в ньому є Бог. 

Зараз люди поклоняються речам. Всього лише півстоліття тому люди поклонялися людям. Навіть померлим. До мавзолея Леніна стояли величезні черги. Зараз їх там, як кажуть, нема. Але зараз є черги за айфонами, теслою і іншими речами. Що це як не поклоніння речам? Науково поклоніння речам називається “фетишизм”. Ось що каже Вікіпедія: “Підґрунтям для перетворення предмета на фетиш є його незвичайність, порівняно з подібними, в чому вбачається особлива сила”. Чим вам не айфон та макбук? 

Але поклоніння людям чи речам ні до чого хорошого не призведе. Треба шукати Ісуса, і тільки Його! Бо тільки в Ньому є справжнє поклоніння.

Через сьогоднішній уривок ми можемо бачити 2 категорії людей: тих, хто слухається Його і приймає Його як господаря, і тих, хто не робить цього. В контексті того часу, першими були учні, навіть митники та блудодійки. Другими були релігійні лідери того часу. В нашому контексті, першими є ми, бо ми визнаємо Ісуса своїм Господом і Спасителем, а другими є всі невіруючі. Останні зараз можуть насолоджуватися життям в чужому винограднику, можуть тішити себе надією, що вони все контролюють і вони господарі свого життя. Але, прийде час, і вони дадуть відповідь за кожний свій злочин, який, як вони думали, залишиться без покарання. 

Якщо дивитися головну думку цього уривку, ми повинні визнати: в першу чергу він направлений на невіруючих. Бо колись дуже давно ми вирішили будувати своє життя на міцному фундаменті – Ісусі Христі. Ми знаємо всі правильні відповіді. Зазвичай їх озвучує одна-дві людини в залі. Але ми всі їх знаємо. Нещодавно після читання дитячої Біблії Лариса запитала Стьопу: “Чому Бог не прийняв молитву фарисея?”. Стьопа подумав і відповів: “Ісус!”. Власне, з правильністю цієї відповіді дуже важко сперечатися. Бо всі відповіді для нас зводяться саме до цієї. “Що є головним в житті християнина?”, “Якою силою ми щось робимо?”, “Без чого не може бути християнина?”. Навіть якщо проповідник має на увазі “благодать”, “мир”, “читання Біблії” – все одно “Ісус” підходить.

Але саме в цьому і є велика проблема. Пам’ятаєте притчу з попередньої проповіді? В ній також один з синів знав відповідь, яка буде догоджати батькові. Але далі цього справи не йшли. Пам’ятаєте іншу притчу про сіяча? В ній також змальована ситуація, коли хтось почав будувати своє життя на Христі. Принаймні, це виглядало так! Він сам про це говорив і всі про це знали. Але кінець був зовсім не той, на який всі сподівалися. Те, що ми колись прийняли рішення будувати своє життя на Христі, не означає, що ми продовжуємо це робити і зараз. Друге послання до Коринтян каже (2 Коринтян 13:5):

Випробовуйте самих себе, чи ви в вірі, пізнавайте самих себе. 

Це корисна вправа. Бо віра не може бути лише за рахунок надбань в минулому. 

Подивіться на вірш 42 ще раз: 

Ісус промовляє до них: Чи ви не читали ніколи в Писанні: Камінь, що його будівничі відкинули, той наріжним став каменем; від Господа сталося це, і дивне воно в очах наших! 

 

Ми вже казали, що наріжний камінь виконує роль фундаменту. А що робить фундамент? Він повинен тримати вагу всієї будівлі. Якщо цього не відбувається, будівля розпадається. Що є фундаментом нашого життя? Що є надією нашого життя? 

Коли ми казали про винарів, ми казали, що вони вважали Бога несправедливим. Як тільки ми починаємо вважати, що Бог нам щось винен, ми стаємо на небезпечний шлях, який уводить нас від Бога. Таке буває, коли ми в щось вкладаємося всім серцем, але не бачимо жодного результату. Наприклад, коли ти вкладаєш всі гроші в будівництво будинку, а він чомусь не будується. Чи коли ти по максимуму служиш ягнятам, а вони, кінець-кінцем, йдуть з церкви. Коли ти молишся, щоб Бог щось тобі дав, але ти не отримуєш цього. В усіх цих випадках ми все ще будуємо своє життя на Христі. Але якщо починаємо звинувачувати Бога, то стаємо на хиткий шлях.

Корисно задавати собі питання: “Чи є фундаментом мого життя Ісус? Чи Він є саме тим, що надійно тримає мене на цьому світі?”. Чи моя впевненість полягає в тому, що фахівців такого рівня як я – дуже мало? Чи моя впевненість полягає в тому, що в мене є житло, а отже навіть якщо не буде роботи, можна вже якось жити? Отже, нерухомість чи фаховість? Є багато всього іншого, але, думаю, для нашої церкви ці два моменти є головними.

Особисто я надію на нерухомість втратив у 2014 році. Тоді я зрозумів, що сьогодні ти можеш лягти спати в своїй квартирі, а на завтра прокинутися у чужому місті, повному чужих людей, з якого треба швидко тікати. 

Що ж стосується до фаховості…  А ви впевнені, що ви не захворієте так, що не зможете більше працювати за фахом? Таке буває, і навіть серед програмістів. А що як, взагалі, все айті накриється мідним тазом? Що тоді ви будете робити? Чи що ми будемо робити… “Копати не можу, просити соромлюсь” Не вірите в таку можливість? І дарма! Бо неможливе це людям, та можливе все Богові. 

А нещодавно на роботі за чашкою кави в мене відбулася цікава розмова з дівчиною-рекрутером. Вона каже: “ну, от як я бачу життя айтішників. Максимум можна поробити років до 40-45, а потім вже ти нікому не потрібен і треба жити на зароблені гроші”. Я відповідаю: “Ей, ти знаєш, що мені вже 39?”. Вона: “Ні, не знала. Але, до речі, ми не шукаємо співробітників старших за 40 років”. І тут мені стало цікаво… 

Звичайно, всіх цих ситуацій і сценаріїв може не статися в реальності. Може в вашому житті не буде жодних потрясінь. Це не важливо. Головне, щоб наша надія була не на власну фаховість чи своє житло, а на нашого Господа Ісуса Христа. Щоб як було в катехизі: “наша надія полягає в тому, що в житті і смерті ми належимо Ісусу Христу”

Сьогодні ми почули притчу про злих винарів. Через неї ми побачили серце Бога, Який дає велику благодать кожному з нас і довготерпить нас. Але якщо ми не покаємося, Боже покарання буде невідворотним. Також ми побачили, що наші бажання можуть засліплювати нас, примушувати бачити Бога як несправедливого Бога, Бога Який винен нам. В такі моменти нам треба оновлюватися в живій надії, Ісусі Христі. Нехай життя кожного з нас буде побудоване на міцному фундаменті – Ісусі Христі!

(п. Ярослав)