Вивчення Біблії: Проповідь “Пріоритети учнівства” (Від Матвія 10:34-42)
ПРІОРИТЕТИ УЧНІВСТВА
Від Матвія 10:34-42
Ключовий вірш 39 : “Хто душу свою зберігає, той погубить її, хто ж за Мене погубить душу свою, той знайде її”
Сьогодні ми продовжуємо, і плануємо закінчити 10ий розділ Євангелія від Матвія. Цей розділ в мене завжди асоціюється з таким собі військовим брифінгом. Перед тим, як послати загін на спецоперацію, усі збираються в штабі. Перед ними розкладені мапи і відзначені ключові точки, диспозицію військ противника. Відповідальний офіцер розповідає про мету операції. Про те, які труднощі можуть зустрітися в ході її виконання, які шляхи відходу, як важливо, щоб все було виконано. Його мета — щоб кожен був якнайкраще підготовлений. Щоб кожен точно знав своє місце і діяв згідно плану. Тільки так вони зможуть досягти мети.
Точно те саме ми бачимо в цьому, 10му розділі. Ісус обирає 12ьох учнів, щоб відправити їх на особливе завдання. Раніше вони ходили разом з Ним, але тепер мають діяти самостійно. Він оснащує їх: дає владу над нечистими духами і хворобами. Він інструктує їх: розповідає, що саме вони мають проповідувати, як діяти в тих чи інших обставинах. Він попереджає їх про небезпеки, які чекають їх зараз і в майбутньому. Він говорить про важливість цієї місії і нагороду.
Заключна частина, яку ми сьогодні вивчаємо найбільше говорить про пріоритети і цінність учнівства. Нехай Господь благословить нас зараз. Нехай Дух Святий працює в наших серцях і ростить нас прекрасними служителями Христового Царства.
Подивіться вірші 34-36: “Не думайте, що Я прийшов, щоб мир на землю принести, Я не мир принести прийшов, а меча. Я ж прийшов порізнити чоловіка з батьком його, дочку з її матір’ю, і невістку з свекрухою її. І: вороги чоловікові домашні його!”
Нам важко чути такі слова Христа. Зазвичай в Біблії Бог представляється нам, як миротворець. Він творить мир-шалом. Через пророка Він обіцяє, що одного дня Божий народ увійде в Божий спокій “І мечі свої перекують вони на лемеші, а списи свої на серпи. Не підійме меча народ проти народу, і більше не будуть навчатись війни!” (Іс.2:4). В НЗ ми читаємо про Христа, жертвою Якого Бог примирив з Собою світ. Павло закликає віруючих по-можливості мати зі всіма мир (Євр.12:14). І т.д. Очікування Божого народу явно пов’язувало прихід Христа з настанням миру. Але сам Христос говорить: Я прийшов принести на землю не мир, а меч.
В Біблійній мові меч — це символ конфлікту і ворожнечі, символ розділення. Яке ж розділення приніс на землю Ісус? — те, що ми читаємо далі подобається нам все менше і менше. Вірш 35 каже: “Я ж прийшов порізнити чоловіка з батьком його, дочку з її матір’ю, і невістку з свекрухою її”. Тобто, ворожнеча, про яку говорить нам Ісус стосується не тільки наших стосунків із кимось зовнішнім (це було би ще не так погано). Він говорить тут про найближчі стосунки, які тільки є, про стосунки всередині сім’ї: “вороги чоловікові домашні його!”
Ці слова Христа в жодному разі не є закликом вести “священні війни” чи влаштовувати скандали батьками чи дітьми. Вони є продовженням теми гонінь, про які Ісус говорив трішки вище. Там Він казав, що світ не прийняв Його, очевидно, що не прийме і Його учнів. Світ, в якому ми покликані проповідувати Євангеліє Царства налаштований вороже. Він не проти добрих справ, меценатства, жертовності і всього подібного. Він проти Христа. Євангеліє — це блага звістка, про те, що прийшов істинний Цар і Йому дана вся влада на небі і на землі. Очевидно, що ті, хто не хоче визнавати Його влади будуть противитися.
Після виснажливої боротьби зовні ми повертаємося додому в надії там знайти мир і відпочинок. Але це марна надія. Чому? — тому що сім’я, стосунки між рідними, між чоловіком і дружиною, батьками і дітьми — це також частина того світу, який має скоритися Христу. Це дуже добре розуміють ті, хто схиляв свої коліна в молитві за батьків, щоб вони прийняли Христа. Це прекрасно розуміють ті, хто пристрасно закликав своїх дітей не вірити обманам цього світу, хто воював за їхні серця і вчив любити заповіді Христа. Це боротьба в якій справді виникають конфлікти, непорозуміння і розділення. Вони не припиняться, аж доки усі сторони не впокоряться перед Христом.
Вірш 37 каже: “Хто більш, як Мене, любить батька чи матір, той Мене недостойний. І хто більш, як Мене, любить сина чи дочку, той Мене недостойний”. Цей вірш лякає нас, коли ми думаємо про любов якось по-філософськи, абстрактно. “Чи люблю я Христа усім серцем? Кого я люблю більше, свою дружину, чи Ісуса?” Але, те, кого ми любимо виражається в тому, чию волю ми хочемо виконувати. Хоча любов не тотожна справам, вона проявляється в конкретних справах. Любов на одних лише словах, не підтверджена справами — це обман. Кожного дня ми проявляємо любов до Христа в тому, що шукаємо найперше Його волі і прагнемо виконувати її.
Це проявляється також і в наших стосунках в сім’ї. Я люблю Христа, коли в неділю беру своїх дітей до церкви, замість того щоб лишити їх вдома і дати побавитися. Я любив Христа, коли їхав на богослужіння, хоча батькам хотілося, щоб я побув ще день з ними. Наша любов до Ісуса в контексті сімейних стосунків проявляється в тому, що ми ставимо Його волю вище за все, навіть в стосунках з самими близькими і рідними людьми, яких ми любимо усією душею. Навіть знаючи, що іноді це може призвести до конфліктів, розділень і суперечок.
Євангеліє має величезну силу об’єднувати. Воно об’єднало чоловіків і жінок, юдеїв, геленів і варварів, мудреців і простих в Божий народ, в Божу Церкву. Але в той самий час Євангеліє і відданість Христу завжди буде межею по якій розділяться навіть сім’ї, аж доки усі не з’єднаються під головою, Христом.
Подивіться вірші 38,39: “І хто не візьме свого хреста, і не піде за Мною слідом, той Мене недостойний. Хто душу свою зберігає, той погубить її, хто ж за Мене погубить душу свою, той знайде її”.
Ці вірші підводять підводять певний підсумок щодо усього, що говорилося про гоніння за Христа. Що має на увазі Ісус, коли говорить про те, що віруючі повинні взяти свій хрест в слідуванні за Ним?
Перш за все тут не йдеться про служіння. Принаймні прямо. Служіння Господу — це не хрест, не тягар. Це найбільший привілей і благословення для тих, хто любить Господа. Також, іноді люди думають, що затяжна хвороба, відсутність роботи довгий час, чоловік з поганим характером, чи неслухняні діти — це хрест, який треба нести. Звичайно, ці речі можуть стати серйозним випробовуванням нашої віри, але це також не хрест про який говорить Ісус.
Про що ж Він говорить? Як ми вже переконалися, благословенне служіння Господу часто супроводжується труднощами і гоніннями. Для нас значення хреста змазується, бо єдиний хрест, який ми знаємо — це хрест Ісуса. Але слова: “взяти свій хрест” були зрозумілі учням Ісуса навіть тоді, коли Він сам Свого хреста ще не поніс. Хрест був зрозумілим для них символом страждань, суду і смерті. За кількадесят років до того, як Ісус промовив ці слова один зилот на ім’я Юда зібрав загін повстанців, щоб боротися з римськими окупантами. Повстання швидко придушили, але щоб провчити юдеїв генерал Публій Квінтилій Вар наказав розіп’яти більше двох тисяч юдеїв. Хрести з їх тілами стояли вздовж усіх доріг Галілеї.
Вірш 39 пояснює, що значить: “взяти свій хрест”: це значить бути вірним в служінні своєму Царю Ісусу Христу і слідувати за Ним до кінця. За вірність Ісусові цей світ, ворожий до Євангелії, засудить віруючих, піддасть гонінням, покладе на наші плечі хреста. Так само, як він поклав його і на Ісусові плечі. Але той, хто полюбить речі цього світу і своє життя більше ніж Ісуса і зречеться Його, щоб врятуватись — втратить все. Той, хто залишиться вірним навіть перед лицем труднощів і гонінь — знайде нагороду і саме життя в Господа. І, насправді, ми маємо багато прикладів того, як віруючі по Божій благодаті з готовністю брали свого хреста і жертвували усім, навіть, якщо було потрібно, життям, щоб залишитися вірними Ісусові. Бо наш Господь справді гідний такої посвяти. Амінь.
Остання частина цього уривку говорить про цінність Євангелія і нагороду. Подивіться вірші 40-42: “Хто вас приймає приймає Мене, хто ж приймає Мене, приймає Того, Хто послав Мене. Хто приймає пророка, як пророка, той дістане нагороду пророчу, хто ж приймає праведника, як праведника, той дістане нагороду праведничу. І хто напоїть, як учня, кого з малих цих бодай кухлем водиці холодної, поправді кажу вам, той не згубить нагороди своєї”.
Це дивовижні слова. В стародавні часи вважалося, що виказати повагу послу, рівнозначне тому, щоб виказати повагу царю, який його послав. Навіть і сьогодні посли країн виступають не просто, як фізичні особи. Вислати посла з країни — серйозний скандал міжнародного рівня.
Тут Ісус говорить про нас, про Його учнів, як про Своїх представників, як про посланців істинного Царя: “хто вас приймає приймає Мене”. Звичайно, це з одного боку накладає на нас відповідальність — гідно представляти нашого Господа. Усім серцем старатися, щоб наші життя були прикрасою вчення Спасителя нашого Бога (Тит.2:10). З іншого боку ці слова дають нам силу і впевненість для проповіді. Ми маємо розуміти, що проповідь Євангелія цінна не тому, що посланці достойні, а тому що той, хто послав достойний. Слова нашої проповіді змінюють життя людей тому що це Божі слова.
Це слово завжди дає мені силу, щоб стояти ось тут за кафедрою і читати проповідь. Це слово повинно укріплювати нас, коли ми ділимося з кимось Євангельською звісткою. Воно оберігає нас від страху перед людьми з одного боку і від гордості з іншого. Хто я? Я — учень Христа, посланий ним. Нам потрібно думати про себе саме таким чином. Не намагатися стати спасителем світу, це під силу одному Христу, але цінувати і бути впевненими в тій звістці, яка нам ввірена. Кожен християнин, чиє свідчення приводить інших до Христа, є Божим знаряддям спасіння.
Бог в Своєму труді використовує різних людей. І тих, хто відомий, як пророк чи праведник, і малих оцих. І Бог винагороджує тих, хто приймає Його посланців. Навіть сама проста допомога (кухоль води) надана найменшому з посланців, надана тому, що він посланий Христом, не залишиться непоміченою, але буде винагороджена Богом.
Роздуми про труднощі учнівства можуть лякати нас. Можуть заставляти нас переживати: “чи встою я перед гоніннями за Христа?” Але Ісус говорить ці слова не для того, щоб залякати учнів. Не для того, щоб зробити їх гордими, щоб вони думали: “я такий сміливий, все можу витерпіти для Ісуса”. Набагато більше ніж страх зійти з правильного шляху нам потрібна віра у вірного Бога, який сильний втримати нас в Своїй благодаті. Ісус говорить ці слова, щоб навчити нас цінності Євангелія. Чи справді Євангеліє, Ісус — це те, що варте щоб вкласти в нього усе своє життя? Він говорить це щоб розвіяти усілякі хибні очікування. І щоб укріпити нашу віру в Нього. Бо ми можемо бути впевненими в Його вірності, в тому що Він не залишить. І перед лицем труднощів і небезпек, пошле нам Свого Духа, підтримає, втішить, укріпить дасть благодать слідувати за Ним і бути Його учнями. Амінь.
(п. Йонатан)