Вивчення Біблії: Проповідь “Хто найбільший у Царстві Небеснім?” (Від Матвія 18:1-9)
Хто найбільший у Царстві Небеснім?
Від Матвія 18:1-9
Ключовий вірш 4,5 : “Отже, хто впокориться, як дитина оця, той найбільший у Царстві Небеснім. І хто прийме таку дитину одну в Моє Ймення, той приймає Мене”
В Євангеліях є випадки, коли люди приходять до Ісуса з запитанням. Інколи Ісус прямо відповідає на це запитання, інколи розповідає притчу, а інколи, вчить, здавалося б, зовсім несподіваним речам. Наприклад, коли один з книжників запитав Ісуса про найбільшу заповідь, тоді Ісус прямо відповів: перша заповідь — люби Бога, а друга — люби ближнього. Коли той самий книжник запитав “хто мій ближній”, Ісус розповів притчу про доброго Самарянина. Третій випадок, це, наприклад, коли до Ісуса прийшов Никодим. Ісус не відповідав на його питання, ми навіть не знаємо про що Никодим питав, але навчав таємницям Царства Божого та любові Бога. Чому інколи Ісус робить так, а інколи інакше? Насправді не знаю. Але ми бачимо, що Ісус навчає, здається, не про те, про що запитують у випадку, коли той, хто запитує, не розуміє головних принципів роботи Божого світу, а його питання виявляє це. В такому випадку Ісус вчить про принципи роботи Царства Божого, що їх не розуміє прохач. Таке вчення дуже дорогоцінне для нас. Знати принципи — дуже важливо, тому що вони не змінюються в будь-яких ситуаціях. Розуміючи та приймаючи суть, та живучи відповідно до принципів Бога, ми знаходимо правильні відповіді в дуже різних і несподіваних ситуаціях. А не розуміючи принципів, ми будемо помилятися навіть в простих ситуаціях, які прямо описані в Біблії: ми не будемо бачити прямих аналогій, там де вони є, і знаходити їх там, де їх немає.
Сьогоднішнє слово — саме такий випадок. Учні прийшли до Ісуса з дуже конкретним запитанням, але Ісус вчив їх про саму суть величі в Небесному Царстві, про чистоту, а також про відповідальність віруючих перед ненавченими людьми. Насправді Ісус навчав їх про суть Небесного Царства.
Подивіться на вірш 1: “Підійшли до Ісуса тоді Його учні, питаючи: Хто найбільший у Царстві Небеснім?” Учні підійшли до Ісуса з дуже конкретним питанням: “постав між нами головних, менш головних, і тих, хто перший кого посилати”. Мабуть, вони очікували, що Ісус зробить сортований список з дванадцяти Апостолів, так, щоб той, хто ближче до голови мав право наказувати тим, хто ближче до хвоста, а той, хто ближче до хвоста, має слухатися перших. Ми знаємо, що між учнями часто виникали суперечки, хто з них більший, хто менший. Одного разу, Яків та Іван навіть попросили матусю говорити за них перед Ісусом. Тоді питання стояло ще відвертіше: нехай ці два моїх сини сядуть обабіч Тебе в Твоїй славі в Небесному Царстві. Сьогоднішні події сталися раніше, тут учні ще не набралися стільки нахабства, щоб прямо просити про престол в Небесному Царстві. Але, мабуть, думки їх були приблизно такі самі.
Чи це насправді погане запитання? Ні. І питання ієрархії, і питання величі — важливі питання. Нас має турбувати питання величі. Якими ми маємо бути, щоб отримати визнання в Бога? Що ми маємо робити, щоб стати великими перед очима Бога? Так само й питання ієрархії: коли виникають суперечки між братами, то хто має сказати останнє слово, щоб їх припинити? Але це запитання виявило, що учні не розуміють суті Небесного Царства.
Як відповів Ісус? Подивіться вірші 2-4: “Він же дитину покликав, і поставив її серед них, та й сказав: Поправді кажу вам: коли не навернетесь, і не станете, як ті діти, не ввійдете в Царство Небесне! Отже, хто впокориться, як дитина оця, той найбільший у Царстві Небеснім.”
По-перше, Ісус сказав, що питання взагалі стоїть не про першість, а про те, щоб ввійти в Царство Небесне. Є щось, що заважає учням бути в Небесному Царстві. Тому Ісус каже їм навернутися, стати як діти, і впокоритися як дитина. Що це значить? Очевидно, що це не значить, стати інфантильними та вередливими як діти. Це також не значить приділяти весь час іграм та забавкам і вимагати, щоб інші виконували їхні потреби. Також це не значить бути нерозумними, недалекими, робити всякі дурниці. Насправді, Ісус сказав лише про одну рису дитини, яку ми маємо наслідувати. Ця риса описана словом “впокориться”. Російською “умалится”. В перекладі Хоменка “стане малим”. В англійських перекладах — humbles himself, тобто “зробитися скромним, смиренним”. Учні прагнули бути великими в розумінні цього світу, тобто мати право наказувати іншим, та приймати від інших славу й честь. Вони думали, що скоро Ісус відновить царство Ізраїлю, а вони сядуть на дванадцяти престолах судити дванадцять колін Ізраїля. Вони мріяли про багатство, славу й честь. Це мали царі й імператори, цього ж прагнули учні.
Але Ісус вчить іншому: ви маєте бути скромними й смиренними, а не великими, як це розуміє світ. Ви маєте приймати волю Бога і підкорятися їй, не мріяти про себе. Маленькі діти цінні, але не мають значного положення та впливу. Вони не можуть подбати про себе та потребують піклування батьків. Водночас, діти слухаються батьків, або, принаймі, повинні слухатися. Так само й віруючі, що живуть в Небесному Царстві, мають усвідомлювати, що ми самі досить безпорадні в духовному світі. Хоча ми цінні для Бога, але не надто сильні, не надто розумні, самі ми не можемо зробити дуже багато. Ми потребуємо піклування від Бога, залежимо від Нього, і, також, маємо слухатися Бога.
Водночас, розуміючи свою залежність від Бога, ми не можемо вивищуватися над іншими. Це не значить, що ми не маємо навчати інших, чи бути служками (російською “лакеями”) для інших. Але це значить, що ми маємо усвідомити: перед Богом ми духовно не кращі за інших. Духовно, перед Богом, ми такі самі грішники, як і інші, так само потребуємо Його благодаті, але благодаттю Ісуса Христа ми ввірували в Нього. Тому нам нема чим гордитися перед іншими. Все, що в нас є, ми все отримали від Бога, тому не можемо вивищуватися перед іншими.
У всіх людей є одна загальна риса: ми або вивищуємося перед іншими: “я кращий за тебе”, але штучно принижуємо себе: “я страшний грішник, гірше за всіх, тут нема навіть про що говорити”, або робимо це одночасно. Це гордість, сутність грішної людини. Це є у кожного, але в дітей менше виявляється: вони розуміють, що дорослі — це дорослі, що вони потребують батьків і розуміють, що слухатися батьків — це природно. Вже потім, коли дорослішають, то починають говорити: “чого я маю вас слухатися, це ваша думка, а я маю свою”, а в відношеннях братів і сестер постає дуже важливе питання: “хто старший”, тобто, хто має наказувати, а хто слухатися. Так от, у відносинах з Богом, та до братів і сестер в Христі ми маємо залишатися такими малими дітьми: ми залежимо від Бога, ми потребуємо Його благодаті й піклування, але ми віримо, що Він дасть нам це піклування, а наші брати й сестри такі самі діти Бога, як і ми.
Подивіться на вірш 5: “І хто прийме таку дитину одну в Моє Ймення, той приймає Мене.” Тут є ще одна сутність Небесного Царства. Об’єктивно учні Ісуса, Апостоли, були “старшими дітьми”, коли інші були, так би мовити, “молодшими”. Учні мали привілей весь час ходити за Ісусом, вони чули всі притчи Ісуса, все вчення Ісуса, вони могли бачити особисте життя Ісуса. Потім саме вони стануть керівниками церкви Ісуса Христа. Тому на них лежить більша відповідальність і обов’язок приймати простих віруючіх просто, не вивищуючись над ними, приймати так, як їх прийняв би Христос. Хто так робить, той робить це не для людей, а заради Ісуса Христа. Тобто сутність Небесного Царства — служити іншим заради Ісуса Христа. Сутність Небесного Царства — це впокоритися Богу, прийняти Його благодать та служити іншим заради Ісуса Христа. Хто робить так, той стає великим в очах Бога.
Подивіться вірші з 6 по 9. “Хто ж спокусить одне з цих малих, що вірують в Мене, то краще б такому було, коли б жорно млинове на шию йому почепити, і його потопити в морській глибині… Від спокус горе світові, бо мусять спокуси прийти; надто горе людині, що від неї приходить спокуса! Коли тільки рука твоя, чи нога твоя спокушає тебе, відітни її й кинь від себе: краще тобі увійти в життя одноруким або одноногим, ніж з обома руками чи з обома ногами бути вкиненому в огонь вічний. І коли твоє око тебе спокушає його вибери й кинь від себе: краще тобі однооким ввійти в життя, ніж з обома очима бути вкиненому до геєнни огненної.”
У другій частині Ісус говорить про спокуси. По-перше, нам треба бути дуже обережними, щоб не спокусити інших, особливо “малих, що вірують в Мене”, тобто простих віруючих. Ісус двічі повторює це в 6 та 7 віршах. Для такої людини, що спокушає інших, краще було б потонути в морі. Тому маємо бути дуже обережними. В попередньому уривку Сам Ісус дав податок на Храм, щоб не бути спокусою для волонтерів-збирачів податку. Тут ми маємо робити за прикладом Ісуса.
По-друге, відітни й кинь від себе. Взагалі-то не диявол нас спокушає, ми самі спокушаємося через свою зіпсуту природу. Найбільше джерело спокус знаходиться в нас, в наших зіпсутих думках та бажаннях. Тому-то Ісус і каже, про руку чи ногу чи око. Чому Ісус каже зробити таке каліцтво над собою? Для того, щоб показати серйозність гріха. Ісус говорить, що краще бути калікою і ввійти в життя, чим здоровому піти в вічну загибель. Нажаль, ми не можемо уникнути спокус лише відітнувши руку, ногу чи око. І у нас нема достатньо рук, ніг та очей, щоб жити без спокус все життя, тому сприймайте слова Ісуса як попередження про серйозність гріха, а не як спонукання до дії.
З сьогоднішнього слова ми побачили суть величі в Небеснім Царстві — це не вивищуватися над іншими, а з любов’ю Ісуса Христа приймати інших та служити їм. Ми маємо прагнути величі, величі перед Богом, і наша тема молитви, щоб Україна стала царством священиків і народом святим, і наш ключовий вірш, Вихід 19:4-6, це теж про велич перед Богом. Але сутність цієї величі — впокоритися перед Богом і з любов’ю служити іншим в ім’я Ісуса Христа. Молюся, щоб ми прийняли це вчення та щоб Бог помилував нашу країну і зробив її царством священиків і вчителів Біблії, джерелом благословення для всього світу.
(п. Авраам Влад)