Вивчення Біблії: Проповідь “Подяка бідної вдови” (Від Марка 12:35-44)
ПОДЯКА БІДНОЇ ВДОВИ
Ключовий вірш 43,44 : "І покликав Він учнів Своїх та й промовив до них: Поправді кажу вам, що ця вбога вдовиця поклала найбільше за всіх, хто клав у скарбницю. Бо всі клали від лишка свого, а вона поклала з убозтва свого все, що мала, свій прожиток увесь"
Кінець 11го та 12го розділу Євангелії від Марка описують Ісуса в єрусалимському храмі. Він входить до міста при народних вітаннях. Він очищує храм і вчить про істинне значення цього місця. Він спілкується з фарисеями, книжниками та священниками. В кожному епізоді Ісус відкриває нам Бога і вчить, як таке пізнання Бога впливає на наше практичне життя. Наприклад, Він говорить з фарисеями про Бога, якому належить все і вчить, як ми маємо жити в суспільстві. Він говорить з саддукеями про Бога живих і вчить нас вже зараз шукати небесного і жити вірою, великим життям, як патріархи. Він говорить про першу заповідь і навчає нас жити задля Божої слави і мати правильні відносини з ближнім. Сьогоднішній уривок відкриває нам Ісуса Царем і Господом і вчить нас правильному ставленню до служіння та пожертвування. Це справді дуже важливі питання. Одного разу я зайшов на християнський форум, і в одній з гілок якраз йшло обговорення питання пожертвувань і десятин. Я здивувався, як багато людей, навіть християн не мають правильного розуміння, що таке служіння і пожертвування і від того не мають доступу до величезного благословення, які відкриваються тим, хто шанує Бога в своїх приношеннях. Нехай Святий Дух відкриє нам очі й серце і дасть бачити Христа Господа і навчить служити Йому.
Подивіться вірші 35-37: “Потому Ісус відповів і промовив, у храмі навчаючи: Як то книжники кажуть, що ніби Христос син Давидів? Адже той Давид Святим Духом сказав: Промовив Господь Господеві моєму: сядь праворуч Мене, доки не покладу Я Твоїх ворогів підніжком ногам Твоїм! Сам Давид Його Господом зве, як же Він йому син? І багато людей залюбки Його слухали”.
До цього моменту Ісус в основному відповідав на запитання книжників і фарисеїв. Його відповіді відкривають нам справді Божественну мудрість. Після Його слів усі питання відпадали і вже не було про що сперечатись. І зараз Ісус перехоплює ініціативу. Через Його питання ми можемо бачити, яким було очікування книжників і взагалі людей того часу щодо Месії.
В той час юдеї очікували Месію, який прийде з нащадків царя Давида і відновить Ізраїльське царство. Вони жили під утиском римської влади, не маючи права і можливості господарювати на власній землі. Вони бачили, як в світі зростає кількість зла і як безбожники і язичники гноблять Божий народ. З трепетом і надією вони згадували дні колишньої величі, коли Ізраїльське царство існувало в найширших своїх границях. Усі сусіди боялись і поважали їх. Колишні вороги покірно платили данину, а численні союзники присилали дарунки і торгові каравани. Все це було, коли правив Давид — пастир свого народу і праведний цар. Він вважався взірцем і справжнім ідеалом правителя для кожного юдея. Тому, говорячи про Христа, вони уявляли собі царя, як Давида, який прийде і сильною рукою наведе порядок.
Писання справді називає Христа нащадком Давида. В Єр.23:5 Бог говорить так: “Ось дні наступають, говорить Господь, і поставлю Давидові праведну Парость, і Цар зацарює, і буде Він мудрий, і правосуддя та правду в Краю запровадить. За днів Його Юда спасеться, Ізраїль же буде безпечний. А це Його Ймення, яким Його кликати будуть: Господь праведність наша”. Але Христос — не просто великий цар, який вижене загарбників. Він — Син Божий. Його Царство — не світське, воно вічне. Він спасає не просто від ворогів, Він спасає від гріхів, сатани і смерті. Коли Бог звістив Давидові про ці плани, Давид не пам’ятав себе від радості. Він не міг добрати слів, щоб дякувати. Така милість станеться йому: через нього в світ прийде справжній Господь. Цар Давид зрозумів це тому Духом Святим він свого нащадка називає Господом. Але цього не розуміли книжники і весь народ. І це була проблема.
Сьогодні так само різні релігії і філософії мають свої уявлення про Христа. Юдеї все ще чекають свого царя, мусульмани вважають, що все що мав, Ісус вже зробив. І таке інше. Але не розуміючи Христа, ми не розуміємо свого спасіння і де його шукати. Не розуміючи Христа людина не розуміє Божого серця і будує на неправильному фундаменті. Тому і виходить криве і нещасне.
Що ж говорить цар Давид про Христа? Подивіться ще раз вірш 36: “Адже той Давид Святим Духом сказав: Промовив Господь Господеві моєму: сядь праворуч Мене, доки не покладу Я Твоїх ворогів підніжком ногам Твоїм!”.
По-перше, Давид називає Його своїм Господом. Ми часто називаємо Ісуса Господом. Але що значили ці слова для Давида? для учнів Христа і для Павла? що значать ці слова: “мій Господь”, для кожного з нас?
Господь — це не просто титул, і не просто звернення. Це Його сутність і сутність наших відносин з Ним. Люди часто забувають про це. Ми кажемо “господи”, але в той же час залишаємось байдужими до Його волі і Його слова. Чинимо свою волю. Діємо за своїми бажаннями й розумом. Кажемо: “Ти собі кажи, що маєш, а я собі зроблю, що хочу”. І помиляємось. В такий час Ісус каже нам: “Що звете ви Мене: Господи, Господи, та не робите того, що Я говорю?” (Лук.6:46) Бо, якщо Ісус справді — мій Господь, тоді, звичайно, я маю чинити Його волю.
Давид справді прийняв Бога своїм Господарем. Його життя не було ідеальним. Він робив багато помилок і гріхів. Але коли Бог казав покаятись — він падав на лице і каявся. Коли Бог давав перемогу — він скакав і славив Бога. Закон Господній став йому насолодою, і він вдень і вночі про нього роздумував (Пс.1). Тому Бог Сам засвідчив про нього: “Знайшов Я Давида, сина Єссеєвого, чоловіка за серцем Своїм, що всю волю Мою він виконувати буде” (Дiї.13:22). Чи хотіли б ви, щоб і про вас одного разу Господь так засвідчив: знайшов Я людину за серцем Своїм?
По-друге, Давид говорить про величного Христа-переможця, який сидить праворуч Бога-Отця на небесах. Він славний Бог, який бачить глибини серця. Його не обманеш і не підлестишся. Коли ап. Павло зустрівся з таким Христом, він йшов чинити свою злу волю — вбивати та полонити Ісусових учнів. Але як світло слави Божої осяяло його він впав на землю і “затрусившися та налякавшися, каже: Чого, Господи, хочеш, щоб я вчинив?” [Дії.9:6]. І з цього дня все його життя було присвячене одному — жити заради слави Господньої і виконання Його волі. “Бо коли живемо для Господа живемо, і коли вмираємо для Господа вмираємо. І чи живемо, чи вмираємо ми Господні!” (Рим.14:8)
Але фарисеї не знали Божого серця і не розуміли Христа, тому по-перше, не впізнали Мессію в Ісусові. І по-друге, не могли догодити Богу своїм служінням. І далі через порівняння лицемірних книжників і щирої вдови ми можемо побачити, як важливо нам знати Ісуса Господом і служити Йому.
Подивіться вірші 38-40: “Він же казав у науці Своїй: Стережіться тих книжників, що люблять у довгих одежах проходжуватись, і привіти на ринках, і перші лавки в синагогах, і перші місця на прийняттях, що вдовині хати поїдають, і моляться довго напоказ, вони тяжче осудження приймуть!”.
Хто такі були книжники? Це були люди, які свій час присвячували вивченню Писання. Вони читали П’ятикнижжя Мойсея, вони вивчали сувої пророків, історичні книги. Вони заглиблювались в тлумачення і вчення відомих вчителів. Але все це не допомагало їм жити угодно Богу. Якщо Давид вдень і вночі роздумував над Божим словом і мав його за насолоду, то це тому, що він, цар, любив Бога, і хотів догодити Йому, виконати Його волю. Але для чого ці книжники вивчали Книгу? Для того щоб ходити в довгих одежах, в яких не нарубаєш дров, не витягнеш води, не станеш до людської роботи. Можна лише погордливо неквапливо проходжуватись посеред простих людей і повчати інших. Вони досліджували книгу для того, щоб сидіти на перших місцях і приймати привіти на ринках. Для того, щоб довго, напоказ і гарними словами молитися, а інші в цей час себе почували темними і неотесаними. І, кінець кінцем, для того, щоб поїдати вдовині хати. Тобто, використовували своє знання закону, щоб мати можливість жити на утриманні одиноких жінок, збагачуватись і привласнювати собі чуже.
Вони багато читати Біблію, але не знали Бога. Вивчали Писання, але не для того, щоб виконати Божу волю, а для того, щоб знайти якісь дірки, які дозволяли б ухилятись від виконання закону, збагачуватися, приймати славу і лінуватись. Який результат такого життя? Подивіться вірш 40б: “вони тяжче осудження приймуть!” Зрозуміло, коли лицемірно і напоказ живуть невіруючі. В них немає причин жити чистим і щирим життям. Але соромно і страшно, коли ті, хто називаються себе віруючими живуть в лицемірстві гіршому за невіруючих. Вони тяжче осудження приймуть, каже Ісус. Але тим, хто своє життя присвячує служінню Господу, Він дає Своє благословення.
Подивіться вірш 41: “І сів Він навпроти скарбниці, і дививсь, як народ мідяки до скарбниці вкидає. І багато заможних укидали багато”.
Храм був великий. Там було багато місця. Але Ісус цього разу вибрав дуже особливе місце. Він сів біля скарбниці, бо хотів бачити, як люди приносять свої пожертвування. Можливо сьогодні Його могли б звинуватити в тому, що Він втручається в чиїсь особисті справи чи фінансові таємниці. Зараз багато людей бажають залишатись анонімними, коли йдеться про грошові приношення. Але в той час люди ставились до цього простіше. В СЗ багато раз розповідається про те, хто як жертвував в різні часи. Наприклад, коли Ізраїль будував скінію в пустелі, чи коли будував храм, коли вони відбудовували місто і храм за часів Неємії та Єздри і т.д. Біблія високо поціновує тих, хто з радісним серцем жертовно служив своїм маєтком Божій історії. Багато імен таких людей записано на її сторінках. І це не тільки люди, які пожертвували великі суми, тут знайшлось місце і для однієї бідної вдови.
Писання каже “Бо де скарб твій, там буде й серце твоє!” [Матв.6:21]. Те, як людина приносить свої пожертвування, дуже багато говорить про її серце і відносини з Богом. І те, що Ісус сів біля скарбниці, нагадує нам, що саме Бог є отримувачем наших приношень. Він бачить, як і з яким серцем ми жертвуємо. Бог бачив жертву Каіна і Авеля, і Бог бачив як вони принесли свої цілопалення. Бог бачив жертву Ноя після потопу і уклав новий заповіт у райдузі. Бог бачив приношення Авраама, Ісаака та Якова. Бог бачив приношення ранніх християн, коли вони продавали свої доми і приносили до церкви. А коли Ананія та Сапфіра вирішили обманути церкву, сказали: “ми такі жертовні, ось всі гроші”, а самі частину приховали, Петро сказав їм: “Ти не людям неправду сказав, але Богові!” [Дії.5:4]. Бог бачить і наші приношення. Хоча вони збираються людськими руками. Хоча люди приймають участь, коли вирішується, як їх застосувати. Більше того, відомо багато історій, коли люди використовували їх на зле. Але для нас дуже важливо знати, що не залежно від того, що там з тими коштами буде далі, Ісус дивиться як я приношу їх зараз. Бог — отримувач. Це в першу чергу між мною і Богом.
Що ж Ісус побачив біля скарбниці? Він бачив, як бідні люди клали до скарбниці мідяки. І Він бачив, як багатії повільно, по одній монеті діставали з гаманця срібло і золото і кидали до скрині. Напевне в учнів в голові паморочилось від близькості до таких сум. Та Ісус не був вражений ними. Але Його вразило пожертвування однієї бідної одинокої жінки.
Подивіться вірші 42-44: “І підійшла одна вбога вдовиця, і поклала дві лепти, цебто гріш. І покликав Він учнів Своїх та й промовив до них: Поправді кажу вам, що ця вбога вдовиця поклала найбільше за всіх, хто клав у скарбницю. Бо всі клали від лишка свого, а вона поклала з убозтва свого все, що мала, свій прожиток увесь…”
Кількісно приношення вдови було найменшим. Лепта — це найдрібніша монета, за яку можна було щось купити. Ця вдова знала, що те, що вона приносить — це дуже мало. Храм не збагатіє від цих грошей. Ці монети можуть просто загубитись в щілині між дошками скрині і ніхто їх не шукатиме. Але ця вдова на відміну від тих багатіїв знала, що таке пожертвування, тому вона все одно принесла і вразила серце Бога.
Учням були не зрозумілі слова Ісуса. Напевне вони навіть не помітили, коли та вдова підходила. Тому Він пояснив їм: “Бо всі клали від лишка свого, а вона поклала з убозтва свого все, що мала, свій прожиток увесь…” (44).
Всі клали від лишка. Тобто, вони вже поїли, і вдягнулись і відправили дітей вчитись. Вони вже задовольнили свої основні потреби і в них ще трошки залишилось. З цього лишку вони ще трошки вирішили принести Богу. Але ця вдова мабуть не поснідала, чи в неї були старі капці. На ці гроші вона могла купити собі булочку. Їй була справді потрібна ця булочка. Але не дивлячись на це, вона вирішила подякувати Богу за своє життя, за Його благість до неї і віддала. З убозтва свого, все, що мала, свій прожиток увесь. Її серце прекрасне.
Що ж таке пожертвування, і який воно має смисл? Я чув багато різних вчень з цього приводу. Наприклад, дехто вчить, що пожертвування — це такий духовний податок. Якщо не принесеш, то небесна податкова знайде, як в тебе ці гроші забрати: чи хата згорить, чи машину вкрадуть. Дехто вчить, що пожертвування, це така інвестиція. Але це також не так. Інвестор не віддає кошти, він їх вкладає з надією на прибуток. Того, кому він їх довіряє інвестор вважає своїм боржником. Напевне багато кому хотілось би мати Бога своїм боржником і мати гарантоване джерело доходів. Але пожертвування це не інвестиція і не довгострокова позичка. Бог справді віддячує тим, хто жертвує в 30, 60 і 100 крат. Але це наслідок, а не причина пожертвування.
Біблія вчить, що пожертвування — це також особливий вид відносин із Богом. Відносин, в яких ми визнаємо Бога господарем свого життя, дякуємо за Його турботу про нас і виказуємо Йому свою довіру в питанні щоденного хлібу і забезпечення. В Мал.3:10 Бог говорить: “Принесіть же ви всю десятину до дому скарбниці, щоб страва була в Моїм храмі, і тим Мене випробуйте, промовляє Господь Саваот: чи небесних отворів вам не відчиню, та не виллю вам благословення аж надмір?” (Мал.3:10). Тут Бог пропонує Своєму народу принести десятини в скарбниці храму. Але не для того, щоб вони з цього отримали матеріальний прибуток. А для чого тоді? “і тим Мене випробуйте, промовляє Господь”. Він хоче, щоб вони випробували і взнали всемогутнього і вірного Бога, який турбується про них. Він хоче мати відносини зі Своїм народом в тому числі і через наші пожертвування.
В книзі Ісуса Навина, описується один епізод. Він стався по тому, як війни закінчились, і племена Гада, Рувима та половина Манасії перейшли через Йордан, щоб посісти свою землю. На своєму березі вони побудували великого жертівника. Коли інші про це дізнались, вони подумали, що ці племена відвернулись від Бога. Але ті пояснили, чому вони так зробили: “Тож сказали ми: Зробім собі, збудуймо жертівника не на цілопалення й не на жертву, але щоб він був свідком між нами та між вами, і між поколіннями нашими по нас, що ми служили служби Господні перед Його лицем нашими цілопаленнями, і нашими жертвами, і нашими жертвами мирними. І не скажуть ваші сини взавтра до наших синів: нема вам наділу в Господі!” [Iс.Нав.22:26,27]. Можливість служити Богу, і приносити Йому свої цілопалення і жертви і мирні жертви. Можливість мати відношення до Бога і до Його народу. Можливість поклонятись Господу вони вважали величезним привілеєм і благословенням, і ні за яку ціну не хотіли, щоб їхні діти позбулись такої можливості. Ось це і я правильне ставлення до пожертвування. Це — благословення.
Коли я був студентом, в мене не було багато грошей. В батьків не було, а першу свою стипендію я пам’ятаю, як зараз — 4.50грн. І я думав: це так мало, який смисл приносити це в церкву? Хіба воно комусь допоможе? Але пастир вчив мене все одно приносити вірно і відповідально. Навіть мало. Вчив наперед подумати, що ти прийшов на Богослужіння і будеш дякувати Богу. Тому приготуй конверт з молитвою і подякою, а не похапцем, коли вже музика грає. Вчив молитися, щоб Бог це використав на славу Свою і для розповсюдження Царства Його. Я намагався так робити, і зараз можу засвідчити, що це справді стало величезним благословенням для мене, через яке я пізнавав вірного і благого Господа. Бо Він Господь, коли я відкриваю Біблію і шукаю Його слова. Він Господь, коли я лягаю і встаю. Він Господь коли вивчаю з братами чи молюся з дітьми. І Він Господь, коли я з подякою кладу десятину, і коли співаю Йому хвалу. Коли ми справді пізнаємо і визнаємо Його Господом, тоді наше служіння і пожертвування перетворюються для нас на великий дар і благословення.
Пізнати Ісуса Господом, служити Йому щирим серцем, шанувати Його від маєтку свого і від цілого життя свого. Це справді прекрасне життя, в яке Господь рясно посилає Свої благословення. Нехай Господь підніме серед нас багатьох щирих служителів, які будуть шанувати Його, як ця бідна вдова. І нехай Він використає те невелике, що ми приносимо і робимо для розповсюдження Його Царства в цьому поколінні. Амінь.
(п. Йонатан)