Вивчення Біблії: Проповідь “Я Цар великий, говорить Господь” (Малахії 1:6-14)

А Я ЦАР ВЕЛИКИЙ, ГОВОРИТЬ ГОСПОДЬ

Малахії 1:6-14

Ключовий вірш 14 : “І проклятий обманець, що в стаді його є самець, а він обіцяє та в жертву дає Господеві зіпсуте, а Я Цар великий, говорить Господь, і серед народів грізне Моє Ймення!”

Минулого разу ми розглядали перший діалог з книги Малахії. Бог запевняє Ізраїля в Своїй любові. Його любов проявилася в тому, що Господь обрав Якова і його нащадків, привів їх в Свій заповіт і впродовж усієї історії турбувався про них, виховував їх і зберігав їх. Його любов і обрання не гарантують, що наші життя будуть тихими і безпечними. Але Його любов незмінна. Навіть в труднощах ми можемо бути певними в Його обіцянках. Його любов змінює нас і перетворює впертих грішників на Божий народ. Його любов явилася нам в Ісусі Христі. В Його крові прощення наших гріхів. В Його воскресінні – наше життя і відновлення всього світу. 

Сьогодні ми починаємо розглядати другий діалог книги Малахії. Він досить довгий, тому сьогодні – перша частина. Тут Бог звертається до Своїх священиків. Він докоряє їм за те, що вони, зневаживши своє служіння, зневажили і самого Бога. Замість того, щоб допомагати людям приходити до Бога, вони вчинили таке, що багато хто спіткнулись в Законі. Вони порушили заповіт, який Господь уклав з коліном Левія і нащадками Аарона (2:8). 

В часи СЗ священиками не ставали, а народжувалися. Лише той, хто походив з коліна Левія, з роду Аарона, брата Мойсея, міг бути священиком. Але зараз Писання називає священиками усіх, хто вірує в Ісуса Христа. Тож це слово важливе і для нас. І хоча в наш час Богу не приносять в жертву тварин, як в часи Малахії, але внутрішня сутність ролі священика змінилась не так сильно. Це слово змушує нас задуматися про своє життя і служіння. Але ще більше, воно змушує нас згадати, яким Богом ми покликані. Яким є Бог, якому ми служимо. Нехай Господь зробить наші серця м’якими, а розум відкритим, і нехай Дух Господній діє в наших серцях, щоб нам вірувати і жити за словом Господнім. 

Подивіться вірш 6: «Шанує син батька, а раб свого пана; та якщо Я вам батько, де пошана Моя? А якщо Я вам пан, де страх передо Мною? говорить Господь Саваот вам, священики, що погорджуєте Моїм Іменням та й кажете: Чим ми погордили Йменням Твоїм?»

В чому суть претензії з якою Бог тут звертається до священиків? В чім, взагалі, проблема? – проблема в тому, що Бог очікує від Своїх священиків певного ставлення до самого Себе. Але при цьому Він бачить зовсім інше. 

Бог відкрився Ізраїлю, і як милостивий Отець і як могутній Господь. Так, у книзі Вихід, коли Він посилає Мойсея до фараона, щоб той звільнив єврейський народ із полону, Він каже: «І ти (Мойсей) скажеш фараонові: Так сказав Господь: Син Мій, Мій перворідний то Ізраїль. І кажу Я тобі: Відпусти Мого сина, і нехай Мені служить…» (Вих.4:22-23а). Як Господь і Законодавець, Бог дав Своєму народу заповіді на Синаї і вимагав їх виконання. 

Та тепер Він каже Своїм священикам: «Шанує син батька, а раб свого пана; та якщо Я вам батько, де пошана Моя? А якщо Я вам пан, де страх передо Мною?»

Діти шанують батьків тому, що вони – їхні батьки. Це – природний закон, який Бог записав в серця дітей ще до того, як записав його на кам’яних таблицях. Ап. Павло, коли наводить приклади неприродної поведінки і збоченого розуму в 1-му розділі послання до Римлян, говорить не лише про гомосексуалізм (про це всі пам’ятають), а також серед усього іншого і про неслухняність дітей батькам. 

Подібним чином і слуга, хоча його зобов’язання перед господарем не є природним, тим не менш вважає своїм обов’язком шанувати свого пана і виконувати його волю. 

Діти і слуги віддають належну шану і поштивість своїм батькам і господарям. Але ці священики не бояться і не шанують свого Бога. Вони погорджують Божим Іменням. Нехтують ним. А коли Бог картає їх за це, вони кажуть: «чим це ми нехтуємо Твоїм Іменням? Хіба ми не приносимо Тобі жертв в належний час? Чого Тобі ще треба? Що ще Ти з нас хочеш?»

В чому ж проявлялося це нехтування, ця зневага Божим іменем? В тому, як ці священники ставилися до свого служіння і, відповідно, в тому, як вони його виконували. Якщо узагальнити, Бог говорить тут про дві речі: про ставлення до «Трапези Господньої» і про якість жертв які вони приносять. 

Подивіться вірш 7: «На жертівник Мій ви приносите хліб занечищений і кажете: Чим Тебе ми зневажили? Тим, що кажете ви: Трапеза Господня вона погорджена!». Також, у вірші 12 Господь каже: «Ви ж Його зневажаєте, кажучи: Трапеза Господня вона занечищена, й дохід її, обриджена страва її». 

В сучасному світі Богу не приносять в жертву тварин, тому нам важко уявити життя священиків СЗ і того, що відбувалося на подвір’ї скинії або храму. Але нам потрібно знати, що більшість жертв СЗ не спалювалася на вівтарі, а з’їдалася. Коли жертовну тварину приводили до вівтаря, священик мав правильним чином заколоти її і розділити тушу. Частина справді спалювалася. Частина – з’їдалася тим, хто приносить жертву. А особлива частина віддавалася священику і його сім’ї. 

Так само особливою їжею, яку могли їсти тільки священики був хліб. Цей хліб випікався з борошна найвищого ґатунку за рецептом, яким дав Сам Господь. Раз в тиждень на вівтар викладалися 12 свіжих хлібів, а зняті хліби священик забирав собі. Ніхто інший не міг їх їсти. 

І хліби з вівтаря і м’ясо жертв були святинею Господа. Малахія називає їх Трапезою Господньою. Але ці священики дивилися на цю їжу зовсім іншими очима. Вони кажуть: ось, скільки праці! І заради чого? Заради цього бридкого вареного м’яса? Хіба ця їжа, ці хліби, варті тих зусиль, які ми витрачаємо в храмі? Складається враження, що їм би більше хотілося служити в домі намісника і їсти з його столу, ніж приступати до столу Господнього. Господь каже цим священикам: таким ставленням ви зневажаєте Моє Ім’я. 

Подивіться вірші 8-9: «І коли ви проносите в жертву сліпе, це не зле? І як кульгаве та хворе приносите, чи ж це не зле? Принеси но подібне своєму намісникові, чи тебе він вподобає, чи підійме обличчя твоє? промовляє Господь Саваот. А тепер ублагайте ви Боже лице, і хай стане для нас милостивим. З ваших рук це було, то хіба кому з вас Він обличчя підійме? говорить Господь Саваот»

Тут Бог сварить священиків за якість їхніх жертв. В книзі Левит Бог дає настанови Своєму народу про те, якою має бути жертовна тварина. Насправді, там є багато варіантів: це може бути жертва з великої худоби, а може бути з малої. Тварину могли приносити в жертву за гріх, або це могла бути мирна жертва, жертва вдячності. Але, не залежно від призначення (крім випадку, коли йшлося про руду телицю, або про птахів), до всіх жертв була одна спільна вимога: це має бути самець без вади. Саме таку жертву захотів Собі Господь. Таку жертву обіцяв прийняти і явити Свою милість. 

В ті часи для скотарів євреїв молодий самець без вади був справді немалою цінністю. На ньому могло триматися благополуччя усієї отари. Людина, яка приносила цю жертву усвідомлювала, що це справді жертва. Тому усвідомлювала і важкість свого гріха, і велич Божої святості, і цінність Його милості. 

В 2 Самуїла 24 описується, як цар Давид згрішив перед Богом і Бог вразив Ізраїля моровицею. Загинуло багато людей. Пророк Ґад наказав Давиду поставити вівтар на току Аравни євусеянина, щоб моровиця зупинилася. Отже, Давид пішов до Аравни і запропонував купити в нього і тік і худобу. Коли Аравна зрозумів хто до нього прийшов і з якою метою, він запропонував царю в дар і тік, і худобу, і навіть молотилки на дрова. Але Давид відповів: «Ні, бо тільки куплю від тебе за ціну, і не принесу дармо цілопалень Господеві, Богові моєму» (2Сам.24:24).

Цар Давид не міг собі дозволити принести Богу жертву, за яку він сам не заплатив, яка для нього нічого не вартувала. Але що приносили Богу ці священики? – сліпе, кульгаве, хворе і навіть крадене. Те, що самому не шкода. 

І тут справа не в тому, що Бог такий перебірливий чи дріб’язковий і хоче лише гарних тварин. Писання неодноразово показує, що Бога в першу чергу цікавить серце людини. «Чи жадання Господа цілопалень та жертов таке, як послух Господньому голосу? Таж послух ліпший від жертви, покірливість краща від баранячого лою!» (1Сам.15:22). Але ми маємо розуміти, що наші вчинки дуже добре виявляють стан наших сердець. Чи не так? Нам потрібно розуміти, що якими би гарними не були наші приношення, вони не будуть ідеальними. Але є різниця, коли ти приносиш Богу щось не ідеальне, але в те вклав все серце і сили. І коли ти приносиш щось на “відчепись”. 

Бог каже: принеси таку тварину в дар наміснику (офіційну владу в той час в Ізраїлі представляв перський намісник). Чи йому сподобається такий дар? Чи наважишся ти принести таке людині, від якої залежить твоє життя? – ні. Чому ж тоді ви приносите такі пожертви Мені? Запитує Господь. Ви зі страхом приходите перед обличчя грішної людини, але перед Боже обличчя з’являєтеся зі зневагою. Вважаєте, що будь що зійде за жертву. Те, що ви не понесете на базар. Те, що не зможете подарувати комусь дорогому. Те, чого самі не бажаєте… але Богу – згодиться. Все одно щось треба принести, чому б не це?

В нас є приказка: «на тобі небоже, що мені не гоже». Небіж – це племінник. Не плутайте з небіжчиком 😊. Багато разів я чув цю приказку у формі: «на тобі Боже, що мені не гоже». Якось я дивився коротку передачу про українську мову, де викладач пояснював, чому версія «на тобі, Боже» – не правильна. Він казав: «подумайте самі, хіба ж хтось наважиться принести Богу щось непотрібне?» Я тоді ще подумав: «ого… який оптимістичний погляд на грішну людину». 

Насправді ж, люди не просто наважуються… ми постійно саме це і робимо. Приносимо Богу криве, сліпе і крадене. Наприклад, коли маємо час на розваги, соціальні мережі, друзів але не маємо часу щоб пізнавати Бога в Його слові. Коли починаємо ставитися до свого служіння не як до привілею служити Богу і Його церкві, а як до важкого ярма: «ось, стільки праці! Краще би зайнявся чимось своїм». Коли ноги ніби прийшли на богослужіння, а серце і думки десь далеко-далеко. 

Зараз, коли більшість служінь відбувається он-лайн, взагалі є небезпека поставити собі богослужіння, як фонову музику: ніби і проповідь послухав і котлєток посмажив, суцільна вигода. Тоді коли ми сидимо в залі, так само, як і тоді, коли сидимо вдома, нам потрібно нагадувати собі, що ми збираємося не для того, щоб споживати релігійний контент, а для того, щоб разом служити і поклонятися живому Господу.

Який вирок Бог виносить мертвому і лицемірному служінню? Подивіться вірш 10: «Нехай хто серед вас замкне двері святині, і не буде надармо освічувати Мого жертівника! Я не маю вподоби до вас, говорить Господь Саваот, і з ваших рук не вподобаю дару!»

Бог каже, що краще замкнути двері святині і не розпалювати вогонь дарма. В тому виді в якому там відбувається служіння, це служіння не має смислу. Все одно, з ваших рук не вподобаю дару, говорить Господь. 

Це слово змушує нас поглянути в своє серце, чи не так? Оцінити свої стосунки з Богом, переглянути своє ставлення до служіння і до поклоніння. Але що нам робити, якщо ми знайдемо своє серце таким, як в цих священиків? Тому що я своє серце іноді знаходжу не в кращому стані, ніж в цих священиків. Нарікаю. Так само, як вони кажу: «ось, стільки праці!» Але в цьому уривку, разом із картанням, Бог дає Своїм священикам і ліки. 

Як ми можемо з новим серцем поклонятися Господу? Як можемо любити Його і шанувати Його, як Батька і Господа? Нам потрібно пригадати, хто той Бог, якому ми служимо! Хто той Бог, якому ми поклоняємося. Пізнати Його велич і святість. Саме це Бог і нагадує Своїм священикам. 

Подивіться вірш 11: «Бо від сходу сонця й аж по захід його звеличиться Ймення Моє між народами, і кадиться в кожному місці для Ймення Мого дар чистий, бо звеличиться Ймення Моє між народами, каже Господь Саваот»

Ви знаєте, були часи, коли Ізраїль справді був міцною державою. Коли Бог впокорив під руку царя Саула  чи Давида усіх їхніх сусідів. Були часи, коли храм був одним з чудес світу, коли все в ньому було з золота, бо срібла в країні було, як каміння. В такі часи легко вірити: наш Бог – великий Бог. 

Але зараз їхній храм був блідою тінню колишньої величі. Зараз країною керував не нащадок Давида, а перський намісник. Зараз вони розуміли, що і Єрусалим і храм можуть бути легко зметені з лиця землі. І вони думали: раз ми такі слабкі і принижені, значить наш Бог такий самий. Одна справа буди священиком Бога, чий народ панує над усіма. Зовсім інша — служити Богу якоїсь мілкої провінції у великій імперії. Дуже легко ми транслюємо обставини свого життя на Бога, якому поклоняємося. 

Та Господь нагадує їм: ні, Я – великий і святий Бог. Ви думаєте, що робите Мені послугу, коли служите в храмі? Ні, це не так! Ви думаєте, що Я маю бути задоволений чим завгодно? – ні, це не так! Навіть, якщо ви зачините храм, Моє Ймення все одно буде звеличуватися між народами, від сходу і аж до заходу сонця. Навіть якщо ви погасите жертівника, все одно, на кожному місці Моєму Імені буде кадитися дар чистий. Я Цар великий, говорить Господь в 14му вірші. 

Любі брати і сестри, Бог, якому ми служимо – це великий Бог. Це Бог, який наказав у темряві засяяти світлу і сталося так. Бог, якому ми служимо – це милостивий Бог, Він наказує сонцю кожного ранку сходити над добрими і злими. Бог, якому ми служимо – це Святий Бог. Це не такий Бог, який каже: не переймайся, ти подобаєшся мені такий, як ти є. Це Бог, який каже: від вічності, Я обрав тебе в любові, щоб зробити тебе святим і непорочним. Це Бог, який за наші гріхи віддав Сина Свого, як непорочного і чистого Агнця Божого. Це Всемогутній Бог, який із мертвих воскресив Христа і зруйнував узи гріха і смерті. 

Бог каже Своїм священикам: “Бо від сходу сонця й аж по захід його звеличиться Ймення Моє між народами, і кадиться в кожному місці для Ймення Мого дар чистий, бо звеличиться Ймення Моє між народами…  Я Цар великий”. І насправді, ми з вами, любі брати і сестри, живемо в часи, коли ці слова істинні, як ніколи. Храм в Єрусалимі зруйнований і жертівник згас та Господнє ім’я не забуте. Він поставив Собі нові храми. Кожен з вас – Його храм. Він запалив нові вівтарі в серцях богомільців, які поклоняються Йому в дусі та в правді. І Він же Духом розпалює вогонь служіння на цих вівтарях. Сьогодні, в день Господній, разом з тим, як сонце рухається зі Сходу на Захід, на кожному місці чоловіки і жінки, хлопчики і дівчатка збираються, щоб святити ім’я Господа Ісуса Христа, щоб шанувати і звеличувати нашого Бога і Отця. А одного дня ми побачимо, як кожне коліно небесних і земних схилиться перед іменем нашого Царя і Спасителя. Бо Я Цар великий, говорить Господь. Я молюся, щоб цей великий Цар панував в кожному серці. Щоб в кожному з нас Він розпалив Свій великий вогонь. Щоб ми в цьому поколінні жили, як священики великого Царя. На славу Його. 

(п. Йонатан)