Вивчення Біблії: Проповідь “Воскрешення Лазаря” (Від Івана 11:1-54)

ВОСКРЕШЕННЯ ЛАЗАРЯ

Від Івана 11:1-54

Ключові вірші 25-26 : “Промовив до неї Ісус: „Я воскресіння й життя. Хто вірує в мене, — хоч і вмре, буде жити. І кожен, хто живе та хто вірує в Мене, — повіки не вмре. Чи ти віруєш в це?”

Ми продовжуємо вивчати Євангелію у викладенні Івана і поступово, розділ до розділу дісталися її середини. Вітаю! Як ви знаєте, цю книгу умовно ділять на дві великих частини: книга знамень і книга слави. Перша частина покриває майже увесь час Його служіння. Друга – останній тиждень перед розп’яттям. В першій частині Ісус часто каже: «ще не прийшов час Мій», в другій Він каже: «настала година…».

За час Свого недовгого служіння Ісус вчинив багато дивовижних чудес. Але в своїй книзі Іван підбирає лише 7 найбільш промовистих з них. Це не просто чудеса, це – чудеса-знамення, які відкривають нам про Ісуса щось дуже важливе. Починаючи з чуда перетворення води на вино і закінчуючи воскрешенням Лазаря, про яке ми читаємо сьогодні. Яке з цих чудес-знамень вас найбільше вразило і запам’яталося?

В цьому розділі Ісус каже: «Я воскресіння й життя» і на підтвердження цих слів Він піднімає мертвого з могили. Історія Лазаря – це притча в дії, це демонстрація влади Ісуса над життям і смертю і обіцянка для тих, хто вірить Йому. Нехай Господь помилує нас зараз і дасть нам вірити в Ісуса, бо Він наше воскресіння і життя. Амінь!

Звернемося до уривку. У віршах 1-6 автор знайомить нас з головними дійовими особами і обставинами цих подій. Історія починається з повідомлення про хворобу Лазаря: «Був же хворий один, Лазар у Віфанії, із села Марії й сестри її Марти» (1). Лазар і його сестри: Марія і Марта жили неподалік Єрусалиму, в селищі Віфанія (це десь 2.5-3км). Також нам повідомляється, що це була родина тієї самої Марії, яка помазала ноги Ісуса миром і обтерла їх своїм волоссям. Хоча Іван ще не розповідав про цю подію в своїй книзі (про це ми будемо читати лише в наступному розділі), вочевидь, ця історія так само, як і ім’я Марії були добре відомі церкві. Для них це була ТА САМА МАРІЯ.

Вочевидь, хвороба Лазаря була досить серйозна. На стільки серйозна, що сестри вирішили повідомити про це Ісуса. Що ж вони говорять Йому? Подивіться вірш 3, вони кажуть: «Ось нездужає, Господи, той, що любиш його!» (3).

«Той, що любиш його» – так Марія і Марта називають свого брата. Стосунки любові, які об’єднують Ісуса з одного боку і родину Лазаря з іншого – це те, що неодноразово потрапляє в фокус цього оповідання. Вірші 2, 3, 5, 11 і 36 показують, що Ісус дійсно любив цю родину і, що важливо, вони знали це, дійсно відчували любов і турботу Ісуса.

Насправді, ці стосунки любові – це перший ключ до розуміння цього уривку. Ми не зможемо правильно зрозуміти цих подій, якщо хоч на хвилину забудемо, що Ісус дійсно любив Марію, і Марту, і Лазаря. Оскільки Ісус любить їх, Він дозволяє їм пройти через дуже важкий досвід, важкі випробовування в своєму житті. І оскільки вони впевнені в любові Ісуса, вони можуть довіряти Йому в ці тяжкі моменти життя.

Чи можете ви, так само як ці сестри, сказати про себе: «я той (чи та) кого Ісус любить»? ап. Іван так називає себе в цій Євангелії: учень, якого любив Ісус. І в цьому немає якогось хизування, просто він обирає для себе таку ідентифікацію. Ми можемо не знати багато чого, але що нам завжди потрібно – мати впевненість в любові Христа. Тільки коли ми маємо впевненість в Божій любові, ми можемо проходити різні події свого життя довіряючи Богу. Чи не тому ап. Павло в Еф.3:17-19 молиться за віруючих «щоб ви, закорінені й основані в любові, змогли зрозуміти зо всіма́ святими, що́ то ширина́ й довжина́, і глибина́ й вишина́, і пізнати Христову любов, яка перевищує знання́, щоб були ви наповнені всякою повнотою Божою»? Разом з Божою любов’ю, в наші життя приходить усяка Його повнота. Амінь! Більше того, стосунки любові і довіра – це єдина можлива основа для істинного учнівства, нам, як пастирям необхідно це завжди памʼятати і глибоко усвідомлювати.

Як відповідає Ісус на повідомлення від Марії та Марти? Подивіться вірші 4-6 «Як почув же Ісус, то промовив: „Не на смерть ця недуга, а на Божу славу, — щоб Син Божий прославився нею“. А Ісус любив Марту, і сестру її, і Лазаря. А коли Він почув, що нездужає той, то зостався два дні на тім місці, де був».

Чи не викликають у вас ці слова якогось занепокоєння? Як на мене, мали б. Коли Ісус чує про хворобу Лазаря, то спочатку повідомляє, що ця хвороба не на смерть, а на Божу славу, — щоб Син Божий прославився нею. Тут все добре, коли в нас якісь проблеми, дуже втішно почути, що все закінчиться добре. Це також гарно узгоджується з наступним віршом, де нам повідомляється, що Ісус дійсно любив Марію, Марту і Лазаря. Але як розуміти слова, що йдуть далі? Чому Ісус вирішує затриматися ще на два дні?

Це дивна поведінка, чи не так? Якщо щось погане стається з кимось, кого ми любимо, ми кидаємо усе і їдемо до нього. Два роки тому мені зателефонувала мама і сказала, що лежить в лікарні, бо впала з дерева і зламала хребта. Я швидко відпросився з роботи і одразу ж, не зволікаючи, виїхав у Вінницю до мами. Але коли Ісус дізнається про хворобу Лазаря, Він два дні не робить нічого. З подальшого тексту стає очевидно, що Він зволікає свідомо, аж доки не дізнається якимось надприроднім чином, що Лазар помер.

Що це за дивний прояв любові? Хтось може подумати: але ж Ісус все одно потім воскрешає Лазаря, то це ніби нічого страшного. Так, але ж сестри нічого не знали про цей задум учителя. Та й взагалі, що б Ісус не планував зробити далі, смерть Лазаря була справжньою. Горе Марії та Марфи було справжнім. Ісус любив Марію і Марту і Лазаря, але тим не менш дозволив їм пройти через цей гіркий досвід смерті і втрати близької людини. Це зовсім не те, чого хотілося б нам, правда?

Цей вірш викликає в нас тривогу, тому що коли ми приходимо до Ісуса зі своїми нагальними молитвами, то хочемо негайної відповіді. Зараз, Господи, якщо Ти любиш мене, зроби це зараз! Але іноді Божа любов до нас проявляється в тому, що Він зволікає. Іноді Він дозволяє нам пройти через дуже реальний і дуже болісний життєвий досвід хвороби, втрати близької людини чи війни, як зараз. Допускає, не зважаючи на те, що любить нас. Більш того, саме тому, що любить нас і через різні події і труднощі робить нас зрілими, формує характер і ростить в образ Христа. Амінь!

У віршах 7-16 ми читаємо, що після дводенної затримки Ісус все ж вирішує йти у Віфанію. Учні не схвалюють Його рішення, адже ще зовсім недавно юдеї намагалися побити Його камінням. Але Ісуса не лякають погрози юдеїв. Подивіться вірші 9-10. Він каже: «Хіба дня не дванадцять годин? Як хто ходить за дня, не спіткнеться, — цьогосвітнє бо світло він бачить. А хто ходить нічної пори, той спіткнеться, — бо немає в нім світла». Господь знає, що час Його служіння добігає кінця. Але поки є можливість, Він хоче виконувати волю Свого Отця не зважаючи на небезпеки і погрози. Божа робота – це те, що потрібно робити тут і зараз, доки є світло, тоді коли є можливість, а не тоді, коли буде безпечно чи зручно.

Подивіться вірш 17: «Як прибув же Ісус, то знайшов, що чотири вже дні той у гробі». Ще один важливий ключ до розуміння цього уривку – це хронологія. Іван умисно звертає нашу увагу на ці числа. Говорить про дводенне зволікання, потім про те, коли Ісус прибув, Лазар вже 4 дні був у гробі. Потім ці 4 дні ще раз згадуються у вірші 39.

Проста арифметика каже нам: якби Ісус не зволікав два дні, то на момент Його прибуття до Віфанії Лазар був би мертвий вже два дні. Яка різниця: два чи чотири? Мертвий – це все одно мертвий. Ісус не встиг би прийти до Лазаря в будь якому випадку.

Відповідь на це питання полягає в тогочасних уявленнях про смерть. В часи Ісуса не було тих технічних можливостей визначити жива людина, чи ні, які ми маємо сьогодні. Якщо пульс не прослідковується, якщо дихання відсутнє, якщо почалося трупне задубіння, значить людина мертва. Тому іноді випадки глибокої коми приймалися за смерть і коли небіжчик раптом прокидався, це пояснювали тим, що душа повернулася в тіло. Згідно тогочасних уявлень, душа залишалась біля тіла впродовж трьох днів. Впродовж цього часу повернення до життя можливе. Але коли наслідки розпаду стають занадто сильні, незворотні, душа покидає тіло назавжди. Після третього дня оживити людину стає неможливо. Якби Ісус оживив Лазаря на 2ий день, знайшлися б скептики, які сказали б: ну, це диво, але буває. Тому це чудо Ісуса, так само, як повернення зору тому, хто народився сліпим, це – унікальна подія, аналогів якої не було в історії ніколи.

Сімʼя Лазаря була досить заможною і відомою, тому в дім сестер прийшло багато людей з Єрусалиму, щоб втішати їх. Коли Марта дізналася, що прийшов Ісус, вона побігла Йому на зустріч, щоб зустрітися і говорити з Ним на самоті. Зустрівши Його, вона відкриває Йому своє серце: «Коли б, Господи, був Ти отут, — каже вона, — то не вмер би мій брат. Та й тепер, — знаю я, — що чого тільки в Бога попросиш, то дасть Тобі Бог!».

Марта не дорікає Ісусові, не звинувачує Його ні в чому. Вона впевнена, що Ісус любить її, так само, як любив її брата. Вона впевнена, що якби в Ісуса була можливість, Він обов’язково зцілив би її брата. Вона не сумнівається, що чого б Ісус не попросив в Бога, Він би отримав це. В її словах лиш печаль через те, що Ісус не встиг, а тепер вже нічого не виправиш. Власне, так само дивиться на цю ситуацію і Марія (32). Навіть юдеї, які прийшли втішати сестер (37) допускають, що Ісус міг би змінити ситуацію, якби прийшов вчасно. Але і Марію і Марту і потішальників об’єднує одне переконання: тепер вже запізно. Надія була, коли Лазар ще був живий. Тепер – чотири дні, як у гробі і вже смердить. Смерть – це такий ворог, проти якого не встояти нікому, думають вони.

Що відповідає Ісус? Подивіться вірші 23-26: «Промовляє до неї Ісус: „Воскресне твій брат!“ Відказує Марта Йому: „Знаю, що в воскресіння останнього дня він воскресне“. Промовив до неї Ісус: „Я воскресіння й життя. Хто вірує в мене, — хоч і вмре, буде жити. І кожен, хто живе та хто вірує в Мене, — повіки не вмре. Чи ти віруєш в це?“»

Серед юдеїв часів Христа існувало декілька уявлень про посмертну долю людини. Дехто, наприклад, садукеї повністю відкидали можливість майбутнього воскресіння. Дехто, отримавши вплив від грецької культури, говорили про прекрасне, хоч і безтілесне існування душі після смерті. Але більшість, так само, як Марта дотримувалися ортодоксального переконання, що в останній день Бог воскресить усіх вірних в новому тілі для життя на оновленій землі. Коли Ісус говорить їй «воскресне твій брат!», Марта сприймає це саме, як запевнення в цьому остаточному воскресінні. Відповідаючи Ісусові вона цитує свій символ віри. Але Ісус хоче дати їй дещо більше ніж абстрактну віру в якусь подію після смерті. Він хоче, щоб Марта вірила в Нього. Він хоче, щоб ми вірили в Нього.

Ісус каже: «Я воскресіння й життя». Що це значить? Це значить, що воскресіння, якого очікувала Марта, воскресіння, яке ми сповідуємо в своєму символі віри щотижня, це не подія, це Ісус. Як Ісус не просто дає хліб з неба, а Сам є хлібом життя, так само Він не просто воскрешає мертвих і продовжує життя тіла, Він Сам є воскресінням й життям. Без Христа нема ні воскресіння ні життя. «Оце ж воля Мого Отця, — каже Ісус в Ів.6:40, — щоб усякий, хто Сина бачить та вірує в Нього, мав вічне життя, — і того воскрешу́ Я останнього дня».

Життя, яке ми отримуємо віруючи в Сина Божого – це життя не колись і не десь, а тут і зараз: життя вічне, життя Царства, життя віку майбутнього в союзі віри з Христом. Хто вірує в Нього, — хоч і вмре, буде жити. І кожен, хто живе та хто вірує в Нього, — повіки не вмре. Чи ви вірите в це?

В наступних віршах ми читаємо про зустріч Ісуса з Марією. На відміну від Марти, Марії не вдалося піти тихцем. Юдеї помітили її раптовий відхід і подумали, що вона йде горювати на могилі, тому вирішили піти з нею. В нашій культурі на похованні прийнято поводитися тихо і стримано. Навіть більше, в західній християнській культурі служителів навчають, що на похороні має панувати урочиста атмосфера радісної надії. Але в Ізраїлі часів Ісуса все було навпаки. На похоронах було прийнято багато і голосно плакати. Коли в родичів вже закінчувалися сльози, спеціально навчені люди, починали голосити, а музиканти грали на флейтах сумні мелодії і спеціально ще більше розкачувати емоції, щоб потік сліз не переставав.

Тому, коли до Ісуса прийшла Марія, це не була мовчазна процесія. Це був натовп, що плакав, голосив і ридав через смерть того, кого так любив Ісус. Вірш 33 каже: «А Ісус, як побачив, що плаче вона, і плачуть юдеї, що з нею прийшли, то в дусі розжалобився та й зворушився Сам». Атмосфера горя, в якому перебували сестри, влада смерті, така видима в цьому місці зворушили Ісуса. Але Ісус плакав не через втрату друга, за кілька хвилин Він його воскресить, а через смерть, що полонила серця усіх цих людей. Слова «розжалобився та й зворушився» говорять про надзвичайно сильну емоцію, суміш жалю і обурення на межі з гнівом, які виникають, коли ми бачимо зло в його чистому вигляді, без прикрас. Це відчуття, яке багато хто з нас переживав за останніх пів року, коли бачив картини руйнувань, катувань, смерті, наруги і непокараного зла спричинених війною. Це одночасно: глибока печаль і співчуття направлені на жертв агресії і гнів, спрямований на вбивць. Так Ісус дивиться на Марію і на владу смерті, що панує тут. Картина біля гробу Лазаря парадоксальна і навіть гротескна: посеред цих людей стоїть Той, хто Сам є воскресінням і життям, а вони ридають у владі смерті і відчаю.

«Відваліть цього каменя!», говорить Ісус і після короткого опору з боку Марти, наказує: «Лазарю, — вийди сюди!». А вже наступної миті, померлий виходить зі своєї могили. В Ів.5:25-26 Ісус каже: «Поправді, поправді кажу́ вам: Наступає година, і тепер уже є, коли голос Божого Сина почують померлі, а ті, що почують, оживуть. Бо як має Отець життя Сам у Собі, так і Синові дав життя мати в Самому Собі». І ми бачимо це в історії Лазаря. Це влада життя Божого, життя вічного, що Христос має в Самому Собі і дає його, кому хоче. Один з древніх отців писав: Ісусу довелося кликати Лазаря на ім’я, бо інакше, з могил вийшли б усі.

Історія Лазаря – це притча в дії, це обітниця життя для тих, хто вірує в Христа. Історія Лазаря відкриває нам Христа воскресінням і життям. Він – міцна скеля для нас, навіть коли ми стоїмо перед обличчям смерті, останнього ворога, як її називає ап. Павло.

Досить несподівано Іван завершує цю історію не в домі Марії, Марти і Лазаря, а на раді фарисеїв і священиків. Те, що стало об’явленням Божої слави в лиці Христа для одних, для інших стало спокусою. Юдейська старшина боялася месіанських настроїв в народі. Вони вже бачили і пам’ятали, як кожного разу, коли з’являвся хтось, хто називав себе месією, приходили римляни і жорстко придушували усі ці рухи. Тому у воскрешенні Лазаря фарисеї бачать загрозу для свого народу і для самих себе.

На цій нараді вони вирішують вбити Ісуса. В наступному розділі такий самий вирок вони підпишуть і Лазарю, бо через нього багато хто вірив в Ісуса. Виголошуючи вирок, Первосвященик каже: «Ви нічого не знаєте, і не поміркуєте, що краще для вас, щоб один чоловік прийняв смерть за людей, аніж щоб увесь народ мав загинути!» (49-50). Кайяфа говорив це зі свого злого умислу, але автор Іван вбачає в цьому Божу іронію. Бо так чи інакше, Кайяфа сказав правду. Смерть Христа принесла спасіння усім, хто вірує в Нього. Він зійшов в саму смерть, щоб навіки зруйнувати її владу і дати життя Своїй церкві.

Нехай Господь помилує нас нині, в час війни коли ми зустрічаємо так багато смерті, і завжди жити вірою в Христа, який є воскресінням і життям, ходити в Його світлі і робити Його справи. Нехай через нас буде прославлений Син Божий. Амінь!

(п. Йонатан)