Вивчення Біблії: Проповідь “Не зважаючи на обличчя, майте віру в Ісуса Христа” (Якова 2:1-13)

НЕ ЗВАЖАЮЧИ НА ОБЛИЧЧЯ, МАЙТЕ ВІРУ В ІСУСА ХРИСТА

Від Якова 2:1-13

Ключовий вірш 1 : “Брати мої, не зважаючи на обличчя, майте віру в нашого Господа слави, Ісуса Христа”

Перед тим, як ми почнемо розглядати сьогоднішній уривок, хочу поділитися з вами однією історією. Справа була десь на перших курсах мого навчання в університеті, на семінарі, напевне, з вищої математики. Викладач написав на дошці формулу. Потім сказав: “очевидно, що” і написав поруч іншу формулу. Потім він подивився на дошку і глибоко задумався. Мовчав десь хвилин 5. Потім мовчки вийшов з кабінету. Хвилин через 15 він повернувся. І зі словами: “і справді очевидно” продовжив далі писати формули.

Перший вірш нашого уривку сьогодні говорить: “Брати мої, не зважаючи на обличчя, майте віру в нашого Господа слави, Ісуса Христа”. І тут відбувається якась магія. В одній частині речення Яків говорить про “зважання на обличчя”. Про те, як ми ставимося до інших людей чи оцінюємо їх (як далі видно, в першу чергу — про ставлення до братів і сестер в зібранні). В другій частині цього речення Яків говорить про віру в Ісуса Христа, як Господа слави. Очевидно, що ці речі якось пов’язані між собою. Яків певним чином протиставляє їх. Віра в Христа, як в Господа слави несумісна зі “зважанням на обличчя” і догодливістю. Але цей зв’язок не видається очевидним. Принаймні мені з першого погляду не видався очевидним. Про що ж тут говорить Яків?

Другий розділ послання Якова цілком і повністю присвячений питанню віри. Яків починає його словами про віру, і останній вірш розділу також говорить про віру. Яків говорить про те в Кого ми маємо вірити. Про те, якою має бути наша віра. Про те, як вона має проявлятися в наших словах, в наших стосунках і в наших вчинках. Він говорить про живу віру і про мертву віру і про те, як ми маємо перевіряти себе. Нехай Господь помилує нас зараз і дасть кожному з нас від Свого Духа, а також скромне серце і гострий розум, щоб чути і розуміти Боже слово, щоб приймати його і вірувати в нього. 

Подивіться вірші 1-4: “Брати мої, не зважаючи на обличчя, майте віру в нашого Господа слави, Ісуса Христа. Бо коли до вашого зібрання ввійде чоловік із золотим перснем, у шаті блискучій, увійде й бідар у вбогім вбранні, і ви поглянете на того, хто в шаті блискучій, і скажете йому: Ти сідай вигідно отут, а бідареві прокажете: Ти стань там, чи сідай собі тут на підніжку моїм, то чи не стало між вами поділення, і не стали ви злодумними суддями?” (Як.2:1-4). 

До чого Яків закликає віруючих в цих віршах? — до того, щоб вони мали віру в Господа слави Ісуса Христа і тому не зважали на обличчя. Іншими словами, Яків хоче, щоб їхнє ставлення до людини, яка прийде в зібрання, синагоги, визначалося не тим, як ця людина виглядає і не тим, який статус в суспільстві вона має. А чим тоді? Наше ставлення до цієї людини має визначатися тим, як Господь слави, Ісус Христос говорить нам про цю людину. Тим, що Він велить нам стосовно цієї людини. 

І це справді важливо. Тому що в противному випадку, якщо ми ставимося до цієї людини так, як говорить нам світ, або власне серце, згідно світських цінностей або симпатій, то ми, по-перше, спричиняємо розділення в зібранні. Ділимо братів і сестер на важливих і неважливих, достойних і недостойних, перший сорт і другий сорт. І, по-друге, в такому випадку ми виявляємо себе не як віруючі в Господа слави, Ісуса Христа, а як злодумні судді. Бо це злодумні судді дивляться на лице, а не на суть справи, шукають своєї вигоди, а не істини і справедливості, поводяться догідливо з одними і зверхньо з іншими. 

Звідки взагалі взялася проблема про яку говорить Яків? Це реальна ситуація, чи він розглядає якусь надуману етичну проблему? Ні, ситуація реальна. Ситуація дуже характерна для світу в якому ми живемо. І ситуація досить серйозна, щоб звернути на неї увагу і говорити про неї. 

Навіть в сучасному світі толерантності і рівних можливостей є місця, куди ти не можеш потрапити, якщо не маєш відповідного статусу в суспільстві, або якщо твій зовнішній вигляд не відповідає певним вимогам, якомусь дресс-коду. Один мій знайомий розповідав історію, як він приїхав в Київ у відрядження, поселився в готель. І вже наступного вечора дорогою до готелю з ним сталася прикрість: він провалився у відкритий люк каналізації, весь побився і вимастив одяг. Виліз з ями в дуже непрезентабельному вигляді, можете собі уявити. А потім, через цей вигляд мусив довго переконувати спочатку лікарів швидкої, що він справді потребує допомоги, потім консьєржа, що його можна пустити в готель і, що ключ від кімнати він не викрав. 

Ще зовсім недавно: 50 років тому в США, 30 років тому в ПАР існували окремі ресторани, школи, вагони для білих і багатих, і окремі — для бідних і людей з іншим кольором шкіри. Люди з різних прошарків населення не так багато мали точок чи місць, де вони могли перетинатися в житті. В часи Якова ці бар’єри, ця різниця взагалі на стільки була нормою, що ненормальним вважався би той, хто сказав би, що люди створені рівними. 

Але ось в цьому світі, світі закритих спільнот, світі нерівності і розділення з’явилася церква Божа. Церква, де нема різниці, чи ти юдей, чи ти грек, чи варвар. Де нема різниці чи ти багатий чи бідний, чи старий чи малий. Церква, де Божі обітниці спрямовані до чоловіків в тій самій мірі, що й до жінок, до рабів, так само, як і до їхніх господарів, бо Господь не дивиться на обличчя, але в кожнім народі приємний Йому, не той, хто багатий чи бідний, не той, хто успішний чи ні, а той, хто боїться Його й чинить правду (Дії 10:34,35). Божа церква, це зібрання, до якого може прийти і чоловік з золотим перснем в блискучому одязі і бідар в убогому вбранні. В це саме зібрання. Ці люди, можливо, ніколи ніде не перетнулися би в світі. Але вони перетнулися в церкві, бо обох їх покликав милостивий Бог. Обидвоє вони мусять стати перед цим Богом, як грішники, почути Його слово і вірувати в Нього. 

Церква перестане бути церквою в той день, коли замість того, щоб об’єднувати вона почне розділяти людей за соціальним статусом, за фінансовою спроможністю чи за національністю. Вона перестане бути церквою в той день коли почне виконувати замовлення якихось політичних або фінансових груп. Церква мусить залишатися зібранням куди можуть прийти різні люди, багатий і бідний і почути Євангелію Господа слави Ісуса Христа. 

Але як вони будуть прийняті в цьому зібранні? Яків розповідає, на що це може бути схоже. У зібранні люди побачать багатого, в дорогому одязі, і вони приймуть його, посадять на переднє місце, оточать увагою. Під час служіння вони будуть часом поглядати на нього і несвідомо посміхатися самим собі, думаючи: як добре, як приємно, що наше зібрання відвідують такі люди. Але чоловік у вбогому вбранні може зустріти зовсім інше ставлення. Напевне його також зразу помітять, але погляди на нього будуть викликати не посмішку, а неспокій: “чого він прийшов? гляди-но, щоб бува потім чого не пропало…”. Після служіння усі встануть, підуть, щоб привітатися, перекинутися хоча б словом з почесним гостем, але повз бідаря пройдуть із заклопотаним виглядом, ніби не помічаючи його. І, можливо, цей бідар простягне руку, щоб привітатися з кимось, але ця рука зависне в повітрі і не знайде відповіді…“то чи не стало між вами поділення, і не стали ви злодумними суддями?” (4) запитує у нас Яків. Тому що, якщо все відбувається так, як він описав, то ви поділили людей на тих, хто достойний і вартий уваги і тих, хто ні. Поділили злодумно, спираючись лише на зовнішній вигляд і симпатії. 

Ми маємо розуміти: Яків не говорить, що в зібранні віруючих взагалі не можна нікому виявляти особливих знаків пошани. Навпаки, Писання закликає нас встати перед лицем сивини і проявити повагу до похилого віку (Лев.19:32). Писання закликає нас особливо шанувати, тих, хто багато трудиться для добра церкви (1Сол.5:12,13). Писання закликає виявляти повагу до тих, хто наділений світською владою (1Пет.2:17). Це нормально — виявляти особливі знаки поваги тим, хто сам по собі чи може його роль чи посада заслуговують цієї поваги. Яків застерігає нас не від того, щоб ми з повагою ставилися до інших. Він застерігає нас щоб ми не знехтувати дорогоцінним братом чи сестрою. Тим більше на основі легковажних і поверхневих суджень.

Подивіться вірші 5,6а: “Послухайте, мої брати любі, чи ж не вибрав Бог бідарів цього світу за багатих вірою й за спадкоємців Царства, яке обіцяв Він тим, хто любить Його? А ви бідаря зневажили!”

Яків нагадує нам, що сам Господь обрав бідних в цьому світі, щоб збагатити їх вірою і зробити спадкоємцями Царства. Знов таки, Яків не каже, що бідність сама по собі робить людину достойною Царства Божого. Бідність не є чеснотою за яку Бог когось обирає чи ні. Яків не каже, що Бог обрав бідних цього світу тому що вони бідні. Ні! Яків говорить, що той факт, що ці люди були бідні не зупинив Бога. Не відвернув Бога від них. Бог зовсім не звернув на це увагу: бідні вони чи багаті. Він діяв з інших міркувань. По Своїй милості Він обрав їх і обіцяв їм Своє Царство: бідним, так само, як і багатим. Бога це не зупинило… а ви, каже Яків, бідаря зневажили! 

Якщо Бог дивиться не на перстень, не на одяг, не на статус і не на те, на скільки ця людина може бути корисною на мене, то як ми маємо дивитися? Хіба не так само? 

Знову й знову Яків нагадує нам, що цінності Царства Божого відрізняються від цінностей цього світу. Цей чоловік може бути бідним в світі, приниженим, нікому не відомим але при цьому багатим вірою. Він може знати Бога так, як ти ніколи не знав Його. І ось ви сідаєте розбирати Писання чи читати свідчення. І ти так можливо трішки зверхньо, поблажливо ставишся до нього. Але через кілька хвилин ти вже готовий впасти на лице своє, бо коли ця людина говорить про Христа, ти бачиш Його славу в її житті. Від нього чути запашність Христову. Тож нехай вбереже мене Господь відкинути, знехтувати того, кого Бог обрав. 

Вірші 6б і 7 кажуть: “Хіба не багачі переслідують вас, хіба не вони тягнуть вас на суди? Хіба не вони зневажають те добре ім’я, що ви ним називаєтесь?” Не бідні переслідували віруючих, це робили багаті і вельможні. Не бідні тягнули християн на суди, це робили знамениті і впливові. Не бідні зневажали добре ім’я Християнина, яким ці віруючі називалися. Це робили багаті. Чому ж, запитує Яків, ви виявляєте таку запопадливість до багатих не дивлячись на всі проблеми які від них маєте? 

Подивіться вірші 8-11: “Коли ви Закона Царського виконуєте, за Писанням: Люби свого ближнього, як самого себе, то ви робите добре. Коли ж дивитеся на обличчя, то чините гріх, бо Закон удоводнює, що ви винуватці. Бо хто всього Закона виконує, а згрішить в одному, той винним у всьому стає. Бо Той, Хто сказав: Не чини перелюбства, також наказав: Не вбивай. А хоч ти перелюбства не чиниш, а вб’єш, то ти переступник Закону” (Як.2:8-11). 

Тут Яків нагадує нам, що заповідь любити ближнього, як самого себе, це не опція і не рекомендація, це Закон Царський. Закон який належить Царю, який вийшов від Царя, так само, як заповідь “не вбий” або заповідь “не чини перелюбу”. І, якщо ти віриш в Ісуса Христа як Господа слави, то звичайно, ти не будеш нехтувати Його словом, Його законом. Ти будеш сприймати його серйозно, як волю свого Господа і Царя. Чи не так?

Ми маємо розуміти: в цих віршах Яків не говорить, що усі наші вчинки, усі наші гріхи мають однакову вагу. Ні. Різні вчинки призводять до різних наслідків: одні до більших, інші — до менших. Але є дещо спільне, дещо, що об’єднує усі наші гріхи: кожен з них — це переступ проти Царського Закону і, відповідно, проти Царя. Кожен з них, це завжди одна і та сама заява: “ось тут, в цій конкретній ситуації, в цих обставинах я буду робити не те, що велить мені слово Боже, не те, що наказує мені мій Цар Христос, а те, що я сам вважаю правильним”.  Тому, хоч ти перелюбства не чиниш, а вб’єш, то ти переступник Закону. Переступник, який має бути засуджений за цим Законом і покараний. І яка благодать, що в лиці нашого Царя слави, Христа ми зустрічаємо милосердний суд. 

Подивіться вірші 12-13: “Отак говоріть і отак чиніть, як такі, що будете суджені законом волі. Бо суд немилосердний на того, хто не вчинив милосердя. Милосердя бо ставиться вище за суд”.

Якщо мені, переступнику Закону в Ісусі Христі Бог являє милосердя. Якщо єдина причина, чому я можу прийти до Господа слави — це тому, що Він милостиво приймає мене не дивлячись на мої гріхи і переступи. Бо за мої гріхи Господь слави перетерпів наругу, біль, був відкинений Богом і людьми. Тоді як я сам маю ставитися до свого ближнього? — з любов’ю і милосердям. Амінь. 

В Ів.7:2-5 розповідається один епізод з життя Ісуса Христа і Його братів. Наближалося свято Кучок. І брати, напевне, і Яків серед них переконували Ісуса піти до Юдеї і заявити про Себе, зробити Себе відомим: “адже ніхто такого не робить таємно, але сам шукає, як стати відомим. Якщо робиш таке, то вияви Себе світові!” Чому вони так казали? — Іван відповідає: “оскільки і Його брати не вірили в нього”. 

Був час, коли Яків не вірив в Ісуса Христа, Господа слави. Не вірив в Нього і нехтував ним, тому що дивився на Христа, але при цьому завжди бачив перед собою старшого брата, людину, яку знав усе своє життя. Напевне Яків знав історію Ісусового народження. Чи міг Христос Господь слави народитися в хліві? Чи могло таке бути, щоб для Господа слави не знайшлося місця серед людей? Яків не вірив, і тому мав хибні цінності і орієнтири: він казав: дивися, кожен шукає зробити себе відомим, прославитися, знайти в очах інших пошану, а ти Ісусе, не шукаєш цього. Який ти дивний. 

Але воскреслий Ісус з’явився Якову і відкрив йому очі. І Яків побачив, яким він був сліпим. В його домі жив Господь слави, а він того не бачив, бо дивився на зовнішнє, на одяг, на лице. Яків дізнався, що є більші цінності, ніж золотий перстень і блискучий одяг: є багатство віри і славна обіцянка Царства, яке Господь обіцяв тим, хто любить Його. Яків дізнався, що Господь слави говорить нам Своє Царське слово і це слово щось важить, а ми виявляємося винними перед ним, бо не виконуємо цього досконалого закону волі. І ми не можемо себе виправдовувати тим, що нікого не вбив і не чинив перелюбу. А ще Яків дізнався, що Господь слави милостиво приймає грішників і Він підніс Свою милість над судом. 

Яків хоче, щоб і ми пізнали цього Господа слави Ісуса Христа. Щоб вірували в Нього і не дивилися на обличчя. Щоб в братах і сестрах ми бачили не одяг і персні, а славний образ Того, хто відродив нас словом істини і зробив початком нового творіння. Щоб в братах і сестрах ми бачили не світське багатство, а багатство віри і багатство Божих обіцянок. Нехай Господь помилує нас і навчить вірити в Ісуса Христа, Господа слави і не дивитися на обличчя. 

(п. Йонатан)