Призначені в життя вічне

Дії 13:13-52

Ключовий вірш 48 : “А погани, почувши таке, раділи та Слово Господнє хвалили. І всі ті, хто призначений був в життя вічне, увірували”

Минулого разу ми почали розглядати першу місіонерську подорож апостола Павла. На Кіпрі їх чекав опір з боку одного лжепророка. Але Бог дав їм перемогу, і сам правитель повірив в Ісуса Христа. Це можна було сприйняти як знак згори і залишитись там, розбудовуючи церкву за підтримки правителя. Але Бог дав їм інакший план, тож вони залишили тепле місце і рушили в дорогу.

Дивіться 13-й вірш:

13 І, як від Пафа Павло й ті, хто з ним був, відпливли, то вони прибули в Памфілійську Пергію. А Іван, відлучившись від них, повернувся до Єрусалиму.

Іван, якого ми знаємо як євангеліста Марка, вирішив, що з нього досить. Ми точно не знаємо причину. Можливо, він подивився, що 13-й розділ, та ще й 13-й вірш, і подумав, що краще повернутись.  Як би там не було, Павлу це не сподобалося настільки, що в наступну подорож він Івана Марка брати відмовився і навіть посварився через нього з Варнавою. Так, люди, що писали Євангелії, були зроблені не зі сталі. Вони були такі ж, як ми. Згодом Павло змінив своє ставлення до Марка, але зараз я б не хотів на це відволікатись.

Дивіться вірші 14,15:

14 А вони, пішовши з Пергії, прийшли до Пісідійської Антіохії, і дня суботнього до синагоги ввійшли й посідали.

15 А по відчитанні Закону й Пророків, старші синагоги послали до них, переказуючи: Мужі-браття, якщо маєте слово потіхи для люду, промовте!

Куди б Павло не приходив, він найперше йшов до синагоги, де люди збиралися слухати Боже слово. Старші синагоги запросили їх сказати слово потіхи до народу. Чи буває у вас таке, що на душі тяжко і ви потребуєте потіхи? Це буває у кожного. І хто, як не Бог, може дати справжню потіху? В цьому вірші слово “потіха” звучить як “παράκλησις” (параклесіс), а Ісус називав Святого Духа словом “παράκλητος” (параклетос), “Утішитель”. Це дуже гарний звичай Божого народу, скрізь, куди йдеш, нести слово потіхи. Звісно, не всі віруючі є красномовними проповідниками, але треба завжди бути готовим сказати хоча б одне речення для утішення і укріплення інших віруючих. Тож Павло і Варнава не сховалися за колоною, а почали втішати Божий народ. І те, що вони говорять у віршах 16-41, і мало бути цим словом втішення. Що ж таке втішення з точки зору Бога?

У віршах з 17 по 21 Павло починає оповідати історію з давніх часів. Якщо ми порівняємо проповідь Петра у 2-му розділі та проповідь Степана у 7-му, ми побачимо, що вони теж починалися з історії. Мета цього екскурсу – згадати, як діяв Бог. Бог є незмінним, його плани не залежать від перепадів настрою. Він виконує саме те, що обіцяв, і не забирає свого слова назад. Отже, напочатку Павло нагадав нам, що Бог вірно дотримується свого слова.

З 22 по 23 вірш Павло перемикає увагу на конкретну Божу обіцянку, а саме, ту що Бог дав Давиду у 2Сам.12-16:

12 Коли виповняться твої дні, і ти ляжеш із своїми батьками, то Я поставлю по тобі насіння твоє, що вийде з утроби твоєї, і зміцню його царство.

13 Він збудує дім для Ймення Мого, а Я зміцню престола його царства навіки.

14 Я буду йому за Батька, а він буде Мені за сина. Коли він скривить дорогу свою, то Я покараю його людською палицею та поразами людських синів.

15 Та милість Моя не відхилиться від нього, як відхилив Я її від Саула, якого Я відкинув перед Тобою.

16 І буде певним твій дім та царство твоє аж навіки перед тобою. Престол твій буде міцно стояти аж навіки!

Бог обіцяв Давиду нащадка, який прийме покарання і поставить вічне царство. Це пророцтво про Ісуса, який прийняв покарання замість нас. Павло говорить про це в 23 вірші так:

23 За обітницею, із його насіння підняв Бог Ісуса, як спасіння Ізраїлеві

З 23 до 37 вірша Павло вже говорить конкретно про Ісуса, як про нього свідчив Іван Хреститель, і як він був убитий через розп’яття. Це була широко відома інформація. І у віршах 29,30 Павло викладає саму основу доброї новини:

29 Коли ж усе виповнилось, що про Нього написане, то зняли Його з дерева, та й до гробу поклали.

30 Але Бог воскресив Його з мертвих!

Воскресивши Христа, Бог виконав ще одну обіцянку, дану в 15-му Псалмі:

Пс.15:10 Бо Ти не опустиш моєї душі до шеолу, не попустиш Своєму святому побачити тління!

Показавши це, Павло завершує картину неперервної Божої справи, яка почалася з давніх часів і була спрямована до однієї кінцевої мети: відбудувати зруйновані гріхом стосунки між Богом і людиною. І після цього Павло звертається вже безпосередньо до слухачів:

38 Отже, мужі-браття, хай відомо вам буде, що прощення гріхів через Нього звіщається вам.

39 І в усім, у чому ви не могли виправдатись Законом Мойсеєвим, через Нього виправдується кожен віруючий.

Закон Божий не виправдовує, він лише вказує на проблему. Закон допомагає нам зрозуміти, наскільки велика відстань між нами і святістю Бога. Але через Ісуса Христа кожен віруючий отримує пробачення гріхів і виправдання. Ось чому ця звістка є потіхою. Звісно, можна потішати себе і по-іншому, наприклад, переконуючи себе, що проблеми немає, чи відволікаючи себе від усвідомлення гріха за допомогою алкоголю, розваг та інших методів. Але проблема є і в тих, хто не відчуває себе грішником. Смерть все розставляє на свої місця: грішник має бути засудженим і зникнути. Хтось може старатися дотримуватись заповідей, як юнак з 19-го розділу Матвія, або все життя намагатись робити добрі справи, але все одно при думці про смерть не матиме ніякої впевненості. Смерть наш найбільший ворог, якого нікому не уникнути.

Коли полонений отримує збільшення пайки чи трохи зайвого відпочинку, це, звісно, його втішить. Але значно більшим втішенням буде звістка про те, що його армія перемагає і скоро він вийде на волю. Смерть Ісуса Христа за наші гріхи і його воскресіння – це якраз вістка про перемогу. Христос викупив кожен наш гріх, і він же переміг смерть. І кожен, хто вірить у нього, приймає від Бога пробачення гріхів та вічне життя. Вірити в Христа – це ні що інше, як визнавати, що я на його боці, в його армії, і його перемога над смертю – це і є вісткою про перемогу “наших”. Це і є Божа потіха для нас. Це не тимчасове покращення ситуації, а невпинне настання Божого царства.

Але, отримавши таку звістку, важливо правильно до неї поставитись. Тому Павло також попередив:

40 Отож, стережіться, щоб на вас не прийшло, що в Пророків провіщене:

41 Дивіться, погордющі, і дивуйтеся та пощезайте, бо Я діло роблю за днів ваших, те діло, що йому не повірите ви, якби хто розповів вам!

Вірш 41 є посиланням на пророцтво Авакума, який передрік завоювання Ізраїля Вавилоном, коли вони перестали виконувати Божий закон і занурилися у всяке зло. 

Проповідь Павла мала великий успіх і великий спротив. Дивіться вірші 44,45:

44 А в наступну суботу зібралося майже все місто послухати Божого Слова.

45 Як юдеї ж побачили натовп, то наповнились заздрощів, і стали перечити мові Павла та богозневажати.

Юдеї заздрили великому впливу Павла. Заздрість не така мала проблема, як здається. Вона може починатися з чогось маленького. Уявіть, якби до нашої спільноти прийшов невідомо хто, почав проповідувати, і раптом на його проповідь стали збиратися всі Жуляни. У нас би теж була спокуса переживати, чи не став він головнішим від нас. Але якщо дати заздрості рости, вона штовхатиме на злі вчинки. Ісуса видали на суд Пилата теж через заздрість. Ми, як Божа церква, повинні пам’ятати, що головним є Бог, а не я. Тому важливо не хто проповідує, а чи проповідує він Боже слово правильно. 

Коли юдеї налаштувалися вороже, місіонери зробили важливе рішення:

46 Тоді Павло та Варнава мужньо промовили: До вас перших потрібно було говорить Слово Боже; та коли ви його відкидаєте, а себе вважаєте за недостойних вічного життя, то ось до поган ми звертаємось.

47 Бо так заповів нам Господь: Я світлом поставив Тебе для поган, щоб спасінням Ти був аж до краю землі!

48 А погани, почувши таке, раділи та Слово Господнє хвалили. І всі ті, хто призначений був в життя вічне, увірували.

Ми не знаємо всього, і Бог поступово навчає нас, наскільки ми здатні вмістити. Коли Петро свідчив сотнику Корнилію, церква сприйняла це так, що, видно, проповідувати поганам можна. Вже це дивувало їх. Але через місіонерські подорожі Павла Бог відкрив, що проповідувати поганам – необхідно. Це не була нова думка, це було у Божих планах завжди. Бог вибрав собі один народ не для того, щоб всіх інших відкинути, як думали багато юдеїв. Навпаки, він зробив це, щоб вибраний народ став світлом для всіх. І це велика радість для всіх людей. Бог не ставить штучних обмежень, він хоче спасти всіх людей. І єдине обмеження людина ставить собі сама, коли не хоче прийняти спасіння. Я бачив ситуацію, коли людина вирішувала залишитись на вулиці, тільки б не йти до своєї сім’ї. Чим можна потішити того, хто не приймає потіху?

Коли намагаєшся допомогти людині, а вона сама того не хоче, буває важко визнати її вибір. Я ж так допомагав, так старався, ще трошки піднажму. Але Павло і Варнава визнали вибір тих, хто відмовився приймати спасіння. Сказано, що їх відповідь була мужньою. Сказати таке було нелегко. По-перше, страшно, вони ж і побити можуть, особливо за слова про поган. А по-друге, треба було визнати такий результат проповіді. Коли ми комусь свідчимо про Христа, звісно, треба говорити зрозуміло, але не ми відповідаємо за результат. Інколи треба залишити на Кіпрі осліплого лжепророка чи оскаженілих юдеїв в Пісідії, і йти до тих, хто прийме слово. Це Божа робота, а не наша. Ми свідчимо, а Бог спасає. Лука підкреслює це у 48-му вірші словами : “І всі ті, хто призначений був в життя вічне, увірували”. Тільки Бог призначає у вічне життя лише йому відомим способом, але він використовує для цього проповідь і свідчення. Рим.8:29-30 говорить:

29 Бо кого Він передбачив, тих і призначив, щоб були подібні до образу Сина Його, щоб Він був перворідним поміж багатьма братами.

30 А кого Він призначив, тих і покликав, а кого покликав, тих і виправдав, а кого виправдав, тих і прославив.

Ось він, Божий план. Бог передбачає, призначає і кличе, щоб виправдати і прославити і зробити подібними до Христа. Бог не виганяє того, хто до нього приходить. Але доки я сам намагаюся оголосити себе – чи когось –  вибраним і прославити, нічого не вийде. Тільки Бог робить те, що людині в принципі недоступно, а саме, робить своєю дитиною, подібною до Христа. І коли я впокоряюся і визнаю, що спасіння – лише від Бога, в моє життя приходить Божа потіха і велика радість.

Подивимося вірші 49-52:

49 І ширилось Слово Господнє по цілій країні.

50 Юдеї ж підбили побожних впливових жінок та значніших у місті, і зняли переслідування на Павла та Варнаву, та й вигнали їх із своєї землі.

51 Вони ж, обтрусивши із ніг своїх порох на них, подалися в Іконію.

52 А учні сповнялися радощів і Духа Святого.

Боже слово пустило свої корені. Ті, хто його прийняв, сповнялися радощів і Святого Духа. Хто ж відмовився, тим явно жилося не радісно, бо вони думали лише про конкуренцію і вдавалися до негарних методів. Різниця, як кажуть, очевидна.

Сьогодні ми побачили, що Бог призначив свою потіху для всіх людей, не обмежуючи одним народом, соціальним прошарком чи ще якоюсь групою. Хай Бог сповнює нас радістю і Святим Духом, та дає розуміння його волі і силу свідчити про Христа.

(п. Ной)