Вивчення Біблії: Проповідь “Нехай діється Божая воля!” (Дії 21:1-26)

НЕХАЙ ДІЄТЬСЯ БОЖАЯ ВОЛЯ!

Дії 21:1-26

Ключовий вірш 14 : “І не могли ми його вмовити, і замовкли, сказавши: Нехай діється Божая воля!”

Сьогоднішнім уривком завершується третя місіонерська подорож ап. Павла. Минулі свої подорожі Павло починав і закінчував в рідній церкві, в Антіохії. Однак, цього разу він мав зовсім інший план. Ще під час перебування в Ефесі, цьому центрі поклоніння богині Артеміді, головному місті в цій місцевості, коли Павло бачив, як проповідь Божого слова може змінити цілий регіон і впливати на всі сфери життя суспільства, в нього з’явився задум після того, як він відвідає церкви в Македонії і Греції, піти до Єрусалиму, а звідти — до самого серця Римської імперії.

І ось впродовж кількох останніх вивчень ми бачимо цей шлях Павла до Єрусалиму. На Пасху він був ще у Филиппах. Але він хоче завершити свою подорож до дня П’ятдесятниці. Часу не так вже й багато. Щоб не затримуватись, він обходить Ефес стороною. Він поспішає. Ніде не зупиняється довше, ніж того потребують обставини. “…тепер побуджений Духом, подаюсь я в Єрусалим, — каже Павло, — не відаючи, що там трапитись має мені, тільки Дух Святий в кожному місті засвідчує, кажучи, що кайдани та муки чекають мене…” (20:22-23).

Ми бачимо людину, скеровану метою. Людину, яку веде покликання від Духа Святого. Попереду на нього чекають арешт і страждання і він знає про це, але це не зупиняє його від виконання Божого доручення. Багато хто бачить в цьому оповіданні про Павла явну вказівку на останню подорож до Єрусалиму Христа. Так само, як свого часу Спаситель, Павло поспішає до свята. Так само, як Ісус, він йде, щоб виконати Божу волю. Так само Павла чекають муки і арешт. Так само найближче оточення відмовляє його від подорожі. Так само джерелом його проблем є юдеї, але віддають його до рук римлян і т.д. Справді, дуже багато подібностей.

Усім своїм життям Павло намагався наслідувати Христа. Тому і його життя служіння, життя підкорене виконанню Божої волі також є прикладом для нас. Нехай Господь зараз відкриє нам розум і серце, щоб ми розуміли Його слово і корилися йому.

Подивіться вірші 1-6: “А як ми розлучилися з ними й відплинули, то дорогою простою в Кос прибули, а другого дня до Родосу, а звідти в Патару. І знайшли корабля, що плив у Фінікію, увійшли та й поплинули. А коли показався нам Кіпр, ми лишили ліворуч його та й поплинули в Сирію. І пристали ми в Тирі, бо там корабель вантажа мав скласти. І, учнів знайшовши, перебули тут сім день. Вони через Духа казали Павлові, щоб до Єрусалиму не йшов. І, як дні побуту скінчилися, то ми вийшли й пішли, а всі нас проводили з дружинами й дітьми аж за місто. І, ставши навколішки, помолились на березі. І, попрощавшись один із одним, ми ввійшли в корабель, а вони повернулись додому”.

Наступною великою зупинкою після Мілету, де Павло попрощався з єпископами з Ефесу, стало місто Тир. Корабель, яким плив Павло, повинен був здійснити маніпуляції з вантажем і це, за відсутності портових кранів, було не так легко і швидко. Тому Павло затримався в Тирі на тиждень.

Нам цікаво, як він провів цей тиждень? Може він подумав: “о, в мене давно не було відпустки! Маю цілих 7 днів. Оце відпочину”? Або може він пішов оглядати архітектуру стародавнього Тиру, чи місцеві краєвиди? Ні. Лука розповідає нам, чим займався Павло. Прибувши до міста вони пішли шукати учнів, шукати зібрання Божих людей, церкву. Чому?

Взагалі, ми маємо відмітити, що церква в Тирі не належала до тих церков, які заснував Павло. Можливо, він бував тут раніше, наприклад, коли йшов з Антіохії до Єрусалиму на перший собор, але за великим рахунком, по-людськи, їх не так вже й багато зв’язувало. Тим не менш Павло хотів провести цей час очікування в спілкуванні з віруючими. В зібранні людей, які люблять Господа.

І справа була не в тому, що Павлу ніде було зупинитися. Ні! Він шукав учнів, тому що він любив і високо цінував християнську спільноту. Він любив перебувати в зібранні братів і сестер у Христі. Якщо ми подивимося уважно на оповідання Луки, то легко побачимо, що воно містить безліч вказівок на ті живі стосунки, які пов’язують окремих людей в спільноту.

Текст Луки це не просто якась холодна статистика: ми відправилися від пункту А до пункту Б і проповідували скількомсь людям. Ні. Він пише, що вони “розлучилися” з братами з Мілету (1). Далі, що вони шукали і “знайшли” учнів у Тирі (4), були з ними, а потім ми бачимо цю зворушливу сцену прощання, коли вся церква разом з жінками і дітьми вийшла на берег і молилася на колінах (5, 6). Павло поспішав, але на день вони затрималися в Птолемаїді. Чому? — бо мусили “привітати” братів і “перебути” в них (7). Далі вони увійшли в господу Пилипа благовісника і багато днів лишались там. Напевне саме в цей час Лука отримав від Пилипа історію про навернення євнуха на порожній дорозі до Ґази. Потім Лука згадує Мнасона, в якого Павло мав зупинитися і гостинний прийом в Єрусалимі. Бачите, як багато в цьому оповіданні стосунків, як багато тут життя?

Ми пам’ятаємо, що книга Дій є книгою, в якій розповідається історія, а не викладаються доктрини. Ми не знайдемо тут вчення про церкву, або про гостинність. Лука не ставить перед собою такої задачі. Але він показує нам, як в житті на практиці виглядає спільнота людей, викуплених Кров’ю Христа. Як вони ставляться одне до одного, що об’єднує їх. І це дивовижні стосунки. Чи не так?

Стосунки, які об’єднують церкву, це стосунки, в яких ми приймаємо участь в житті одне одного. Чи не так? Це стосунки, в яких ми молимося одне за одного, в яких ми віддаємо себе заради одне одного. Стосунки, в яких радісно вітаємо одне одного і з сумом розлучаємось.

Брати і сестри, чи любимо ми зібрання Божих людей? Чи вміємо ми радісно вітати і з молитвою розлучатись? Чи виявляємо братолюбність і гостинність, завдяки якій дехто не відаючи прийняв ангелів (Євр.13:2)? Це важливі питання. Ми живемо в час індивідуалізму, коли люди ставляться так споживацьки і одне до одного і до церкви. Нехай Господь помилує нас і навчить проявляти правдиву спільність, щедру гостинність і щиру любов в Ісусі Христі, а найперше до своїх у вірі.

Подивіться ще раз вірш 4: “І, учнів знайшовши, перебули тут сім день. Вони через Духа казали Павлові, щоб до Єрусалиму не йшов”. Коли я вперше читав цей уривок, в мене виникли серйозні питання до цього тексту. Чому? Тому що виглядає так, ніби Дух Святий давав учням у Тирі одні інструкції, а Павлу — інші. Павлу Він казав йти до Єрусалиму (Павло явно свідчить, що йде туди за велінням Духа (20:22)), а учням у Тирі, каже, що Павлу не потрібно туди йти, бо там на нього чекають страждання. Однак, текст стає зрозуміліше, коли ми читаємо далі.

Різні люди сприймають одну й ту саму інформацію, але роблять при цьому різні висновки. Це нормально. Дух Святий відкрив учням у Тирі (так само, як перед цим іншим учням в інших церквах, а після цього — через пророка Агава), що на Павла чекають труднощі. Висновок, який роблять ці учні — значить туди не потрібно йти. Це зрозуміло: ми намагаємося уникнути проблем і ускладнень, коли це можливо і піти легшим шляхом.

Пригадайте Історію з Мар.8:31-33, коли Ісус вперше відкрив учням, що Йому потрібно йти до Єрусалиму, щоб виконати Божу волю і що там Його заарештують, видадуть в руки грішників і уб’ють, але третього дня Він воскресне. Коли Петро почув це, його реакція була дуже природна: “нехай не буде цього, Господи”. Нам не хочеться страждати самим, і не хочеться, щоб страждали ті, кого ми любимо. Але не завжди легший шлях — це правильний шлях. Іноді обрати легший варіант — це мудро, але іноді виконання Божої волі веде нас важкою дорогою.

Подивіться вірші 10-11: “І коли ми багато днів у них зоставались, то прибув із Юдеї якийсь пророк, Агав на ім’я. І прийшов він до нас, і взяв пояса Павлового, та й зв’язав свої руки та ноги й сказав: Дух Святий так звіщає: Отак зв’яжуть в Єрусалимі юдеї того мужа, що цей пояс його, і видадуть в руки поган…”.

Пророк Агав був відомим пророком в ранній церкві. Це він попередив про великий голод, про що ми читали в 11:28. Почувши це пророцтво церкви з язичників вирішили зібрати кошти для допомоги віруючим в Єрусалимі. Слова пророка підтвердилися і усі переконалися, що це справді людина Божого Духа і його пророцтвам потрібно вірити.

Ми бачимо, що Агав тут діє в стилі пророків СЗ. Він не просто словесно повідомляє інформацію. Він виконує пророчий перфоманс. Бере якийсь пояс і зв’язує собі руки й ноги і повідомляє про майбутній арешт власника цього поясу. Агав не дає оціночних суджень: треба Павлу йти туди чи не треба. Він просто повідомляє, що йому Господь відкрив і залишає власнику пояса самостійно приймати рішення. Але ближні Павла вражені цим пророцтвом. Лука каже: “Як почули ж оце, то благали ми та тамтешні Павла, щоб до Єрусалиму не йшов” (12). Тобто не лише домашні Пилипа благовісника, чи хто там ще був. Але навіть і ті учні, які весь час супроводжували Павла і були з ним впродовж усієї подорожі, і сам Лука благали його не йти до Єрусалиму.

Що відповідає Павло? Подивіться вірші 13-14: “А Павло відповів: Що робите ви, плачучи та серце мені розриваючи? Бо за Ім’я Господа Ісуса я готовий не тільки зв’язаним бути, а й померти в Єрусалимі! І не могли ми його вмовити, і замовкли, сказавши: Нехай діється Божая воля!”

Павло не був людиною з заліза. Звичайно, рішення коритися Божій волі і йти не дивлячись на страждання, що його чекають давалося йому не легко. Тим більше, що це рішення стосувалося не лише його самого, але також і дорогих його серцю людей. У посланні до Филип’ян він каже: “Бо для мене життя то Христос, а смерть то надбання. А коли життя в тілі то для мене плід діла, то не знаю, що вибрати. Тягнуть мене одне й друге, хоч я маю бажання померти та бути з Христом, бо це значно ліпше. А щоб полишатися в тілі, то це потрібніш ради вас” (Фил.1:21-24). Серце Павла розривалося, коли він думав про майбутню розлуку з тими, кого він так любив.

Нам було би значно легше, якби важкі рішення, які нам доводиться приймати, стосувалися лише нас і Бога. Правда? Але, як правило, вони стосуються і тих, кого ми так сильно любимо: братів і сестер, наших батьків, наших дітей. І це робить вибір значно важчим. Подумайте, наприклад, про місіонерів, які залишили свій дім, щоб проповідувати Євангелію, довіряючи при цьому Богу не лише своє життя, але також і турботу про своїх літніх батьків чи майбутнє своїх дітей.

Це не прості рішення. Як ми можемо залишатися слухняними Христу в такий час і виконувати не свою, але Його волю? Це не щось, що приходить саме собою, це те, чого потрібно вчитися починаючи з маленьких рішень і до більших. Ось, що автор послання до Євреїв каже нам про Христа: “І хоч Сином Він був, проте навчився послуху з того, що вистраждав був” (Євр.5:8). Не лише Павло, а і Господь Ісус вчився послуху, щоб кінець кінцем зійти на хрест і здобути Своєю Кров’ю викуплення усім нам.

Ми пізнаємо добрість Бога, Його вірність до нас, коли довіряємо Йому в малому, і це допомагає нам робити наступний крок, і потім ще наступний і так далі. Аж до того, часу коли ми зможемо сповідувати: “нехай діється Божая воля!” Амінь!

Подивіться вірші 17-20: “А коли ми прийшли в Єрусалим, то брати прийняли нас гостинно. А другого дня Павло з нами подався до Якова. І всі старші посходились. Поздоровивши ж їх, розповів він докладно, що Бог через служіння його вчинив між поганами. Як вони ж це почули, то славили Бога, а до нього промовили: Бачиш, брате, скільки тисяч серед юдеїв увірувало, і всі вони ревні оборонці Закону!”

Кінець кінцем Павло зі співробітниками дісталися Єрусалиму. Брати прийняли їх гостинно, каже нам Лука. І наступного дня Павло пішов до Якова, лідера Єрусалимської церкви, де вже зібралися всі старші. Павло був помітною, значною фігурою в ранній церкві. І кожного разу, коли він приходив до Єрусалиму, це спричиняло якісь непрості події: то його намагалися вбити, то довелося збирати собор і вирішувати, що робити з язичниками. Не дивно, що лідери церкви зібралися, щоб вислухати з чим він прибув.

Звістки про ту велику роботу, яку Господь здійснив через служіння Павла звичайно потішили лідерів церкви в Єрусалимі. Доповідь Павла була докладною. Це вчить нас, як нам потрібно розповідати про Божу роботу. Докладно. Тут є підказка для тих, хто зараз готує звіт про історію церкви в Києві за останні 30 років та свідчення про Божу роботу. Наш Бог — великий Бог і діла Його — славні діла. Господь багато вчинив за цей час через служіння місіонерів та пастирів, і це дуже важливо: пам’ятати цю Божу роботу, щоб Господь був прославлений серед нас.

Однак лідери не були б лідерами, якби не думали про свої церкви. Спільнота в Єрусалимі складалася з багатьох тисяч юдеїв, які прийняли Ісуса своїм Господом, але при цьому залишалися ревними прихильниками Закону Мойсея. Вони продовжували обрізувати своїх дітей, дотримувалися постанов про обітниці і жертви, чисту і нечисту їжу і т.д. Після зруйнування храму ситуація дещо змінилася, Господь перерізав цю пуповину, однак до цього моменту ситуація була саме такою.

Все було б добре, якби фігура Павла не викликала стільки суперечок. Про нього ходили різні чутки усе його життя. Тож багато хто чув, що він вчить, що юдеї не повинні більше дотримуватися Закону, обрізувати дітей і т.д. Павло справді досить багато вчив про роль закона, однак він ніколи ані нехтував Божим законом, ані принижував його і тим більше він не вчив, що юдеї мають зректися його.

Звичайно, можна було зібрати церкву, представити їй Павла і сказати: ось це Павло, він хороший. Але слова — це слова, а справи — це справи. Кажуть: “краще один раз побачити, ніж сто разів почути”. Яків добре знав це. Тому йому здалося, що більш переконливим буде, якщо Павло наочно покаже свою вірність Мойсеєвому закону. Тому далі звучить його план. В законі є постанови про назорейство, спеціальну обітницю, коли через вдячність Богу за щось, чи навпаки, з проханням до Бога за щось, чоловік чи жінка відмовлялися від вживання алкоголю і м’яса, а також не стриглися. Коли час обітниці скінчався, Богу приносилася жертва, їхнє волосся обстригалося і спалювалося на жертівнику (Чис.6:1-21).

Раніше ми читали, як Павло обстриг своє волосся в Кинхреях за обітницею (18:18), судячи по всьому йшлося саме про таку назорейську обітницю. Тобто Павлові це було не щось чуже. Очевидно також, що все це дійство — це не щось, що могло робитися в таємниці. Всі ці дії були також і певним свідченням для оточуючих. І Яків пропонує Павлу наступне: “Ми маємо чотирьох мужів, – каже він, – що обітницю склали на себе. Візьми їх, та й із ними очисться, і видатки за них заплати, щоб постригли їм голови. І пізнають усі, що неправда про тебе їм сказане, та й що сам ти Закона пильнуєш”.

Ми знаємо, що поява Павла у храмі пізніше призвела до тих сумнозвісних подій, про які пророкував Агав та інші учні. Але ні Яків ні Павло не могли знати цього і врахувати всього. І в цілому, його план був мудрим і розважливим. Але ми бачимо тут серце Павла до цих віруючих, і його готовність робити все необхідне заради Євангелії. В 1Кор.9:19-23 він говорить: “Від усіх бувши вільний, я зробився рабом для всіх, щоб найбільше придбати. Для юдеїв я був, як юдей, щоб юдеїв придбати; для підзаконних був, як підзаконний, хоч сам підзаконним не бувши, щоб придбати підзаконних. Для тих, хто без Закону, я був беззаконний, не бувши беззаконний Богові, а законний Христові, щоб придбати беззаконних. Для слабих, як слабий, щоб придбати слабих. Для всіх я був усе, щоб спасти бодай деяких. А це я роблю для Євангелії, щоб стати її спільником”.

Звичайно, коли Євангелія вимагала того, щоб зайняти тверду позицію, Павло не допускав ніяких компромісів, коли від нього вимагали, щоб він обрізав язичника Тита, він ні на хвилину не поступився (Гал.2:1-5). Але зараз була не така ситуація. Тому Павло бере цих чотирьох братів і робить все необхідне, що від нього вимагається, щоб не стати підставою для спотикання своїх братів з юдеїв.

А це я роблю для Євангелії, щоб стати її спільником — каже Павло. Заради Євангелії він був готовий йти у в’язницю і навіть на смерть. Заради Євангелії він був як підзаконний для підзаконних і став рабом для всіх. Нехай Господь помилує нас бути людьми Євангелії, щоб через нас Господь здійснював Свою волю і являв Свою славу в цім поколінні.

(п. Йонатан)