head
Університетська Біблійна Співдружність

Вивчення Біблії: Проповідь “Догоджаючи Богові, з любов’ю до людей” (1-е Солунян 2:1-16)

ДОГОДЖАЮЧИ БОГОВІ, З ЛЮБОВ’Ю ДО ЛЮДЕЙ

1-е Солунян 2:1-16

Ключовий вірш 4 : “Але, як Бог знайшов нас гідними, щоби довірити Євангелію, ми так і говоримо, догоджаючи не людям, але Богові, Який випробовує наші серця”

Минулого разу ми вивчали перший, вступний розділ цього послання. Павло вітає солунську церкву, прославляє Бога за Його роботу в цих віруючих і хвалить їх за їхнє діло віри, відчайдушну працю любові та терпіння в надії на Христа (1:3). В цьому розділі дуже добре видно, як Євангелія змінює життя грішника. Павло наводить дуже чіткі маркери, на які ми завжди можемо орієнтуватися. По-перше, наша поведінка, наші вчинки мусять змінитися: ми маємо жити наслідуючи Христа на практиці, а не лише на словах (1:5). По-друге, об’єкт поклоніння має змінитися: від ідолів, від цінностей цього світу – до Бога, живого й істинного (1:9). Наші надії і очікування мають змінитися. Очікування християнина пов’язані в першу чергу з Христом, Який воскрес з мертвих і прийде знову, щоб судити живих і мертвих (1:10).

Також минулого разу п. Дмитро говорив, що після того, як Павло поспішно полишив Солунь, церква зустрілася з багатьма викликами і гоніннями. Вороже налаштовані юдеї обмовляли Павла і його співробітників, звинувачували їх в обмані, корисливих мотивах і бажанні слави. Тому в другому розділі Павло нагадує віруючим, яким був його прихід до них. Нагадує, як багато він трудився заради їхнього, а не свого добра. Нагадує, які святі, праведні та непорочні були Павло, Тимофій та Силуан заради цих молодих віруючих.

В цьому розділі дуже багато особистого. Павло говорить про свою боротьбу, про свої мотиви, про те, як сильно він полюбив солунську церкву і сильно як переживає за них. В нас є унікальна можливість побачити, що стояло за таким потужним і успішним служінням Павла, побачити його серце і навчитися від нього, звичайно. Нехай наші серця будуть відкритими, а розум уважним і гострим, щоб навчитися з Божого слова.

Подивіться вірші 1-2: «Адже ви самі знаєте, брати, що наш прихід до вас не був даремним. Хоч ми раніше натерпілися і зазнали зневаг у Филипах, як вам відомо, ми з великими труднощами наважилися в нашому Бозі проповідувати вам Божу Євангелію».

Дивлячись на історію церкви, на історію проповіді Євангелії з перспективи сьогодення, важко переоцінити вклад ап. Павла в цей процес. Навряд чи знайдеться інша людина, яка б зробила так багато і яка б залишила такий багатий спадок для нас. Він започаткував церкви по всій Малій Азії, Македонії та Греції. Його авторству належить половина книг НЗ. Не дивлячись на труднощі і спротив, він йшов вперед і до смерті проповідував Євангелію. І нам може здаватися, що Павло був такою собі «залізною людиною», супер-героєм, який не знав ні страху ні сумнівів. Але, звичайно, це не так.

Він сам зізнається, що наважитись проповідувати Євангелію в Солуні було не легкою справою. Чому? – через досвід, якого він зазнав у Филипах. Минулого разу п. Діма трішки розповідав нам про події, які там відбулися. Більш детально про них можна прочитати у 16 розділі книги Дій. Якщо коротко, то за те, що Павло вигнав нечистого духа з однієї дівчини, його разом із Силуаном без суду заарештували, подерли на них одяг, і після того, як привселюдно били палицею, відправили до в’язниці. Не дивлячись на це, служіння в Филипах цілком можна було назвати успішним. Там залишилася Лідія, там залишився сторож в’язниці, який прийняв Євангелію і охрестився разом з усім своїм домом. Там залишилася церква. Навіть представники міської влади офіційно вибачилися перед Павлом за заподіяну кривду. Чи ж це не успіх? – безсумнівно, успіх. Та все ж наважитися проповідувати Євангелію з ризиком ще раз пройти через щось подібне у наступному місті було дуже не просто: «ми з великими труднощами наважилися в нашому Бозі проповідувати вам Божу Євангелію».

Я впевнений, в багатьох тут є якийсь схожий досвід. Ми ділимося зі світом доброю звісткою про спасіння, а натомість легко можемо отримати якісь неприємності, неприйняття чи погрози. Виховання учнів, дисципліна – також нелегка справа. Тут ми маємо справу безпосередньо з грішною природою людини, тому не дивно, що часом трапляються конфлікти і непорозуміння. Ти віддаєш час і сили, відкриваєш для людини свій дім і своє серце, а натомість можеш отримати якісь звинувачення і невдячність. І, якщо на початку християнського шляху ти готовий ділитися Євангелією з усіма і з кожним, то після кількох таких набитих «гуль», вже думаєш: «а чи варте воно того?»

Ми не хочемо робити те, що може принести нам біль. Ми не хочемо йти туди, де можемо зазнати кривди. Так само і Павло не хотів. Та все ж він наважився проповідувати Божу Євангелію в Солуні. А після гонінь у Солуні – знову наважився у Вереї. Потім в Атенах і в Коринті і т.д. Як же йому це вдавалось? Чи можемо ми скористатися його досвідом?

Власне, Павло і говорить, де бере мужність. Він наважився в Бозі. Він проповідував Євангелію людям і люди завдали йому чимало прикрості. Але зі своїми питаннями Він приходить до Бога і силу знаходить також в Бога.

Подивіться вірші 3-4: «Адже наш заклик не від омани, ні через зіпсованість, ні від лукавства. Але, як Бог знайшов нас гідними, щоби довірити Євангелію, ми так і говоримо, догоджаючи не людям, але Богові, Який випробовує наші серця».

Павло проповідував Євангелію не для себе. Не тому, що завдяки цьому він якось стверджувався, тішив своє самолюбство чи реалізовував свій потенціал. Не тому що бажав слави. Не тому, що це було вигідно фінансово чи в будь-який інший спосіб. Він робив це заради Христа. Він робив це, тому що вважав привілеєм можливість брати участь в місії церкви звіщати Євангелію. Причина, чому Павло ділився Благою Звісткою дуже проста – тому що Бог сказав йому це робити.

Пізнання Бога, любов Бога штовхала його виконувати Божу волю. Бог обрав його, сказав: ти – Моя обрана посудина (Дії 9:15-16). Бог покликав його. Бог довірив йому таку дорогоцінну Євангелію. Євангелію, яка є силою Божою на спасіння кожному, хто вірує. Євангелію, яка виявляє невимовне багатство слави Божої. Євангелію, яка відкриває нам любов Божу, що в Христі Ісусі (Рим.1:16; 1Кор.1:18; 1Тим.1:11). Брати і сестри, чим для вас є Євангелія? І що для вас значить можливість брати участь в місії церкви, в Божій місії проповіді Євангелії? Хоча, як бачимо, це служіння було таким непростим, Павло не говорить про нього, як про тяжкий хрест. Він говорить про нього, як про незаслужену благодать і милість. Нам дана благодать і апостольство, каже він в Рим.1:5. Благодаттю Божою я трудився більше за всіх, каже він в 1Кор.15:16.

В одній зі своїх книг відомий американський богослов і служитель Р.С. Спроул ділиться історією зі свого життя. Він був тоді юним студентом семінарії і якось професор запитав їхню групу: «А скажіть-но, панове, якщо Бог наперед пізнав і обрав до спасіння певних людей, навіщо тоді ми маємо проповідувати Євангелію?» Сам Р.С. сидів в дальньому куточку і сподівався, що йому не доведеться відповідати. Але його друзі не дали відповіді, яка б задовольнила професора, тож черга дійшла до нього. І коли професор знову запитав, Спроул промимрив у відповідь: «можливо це не те, що ви хотіли почути і не найголовніше, але принаймні одна з причин в тому, що Господь наказав нам це робити». І тоді професор вибухнув сарказмом: «ну, це і справді, каже, «дрібниця», усього-но Сам Суверенний Бог і Господь всього, ваш Спаситель наказав вам щось там зробити… дурниці, можна не зважати».

Для Павла цього було достатньо: «Адже якщо я звіщаю Євангелію, — каже він в 1Кор.9:16, — то немає чим мені хвалитися, – це мій обов’язок. І горе мені, коли я не звіщатиму Євангелії». Як щодо вас, брати й сестри? Чи потрібні нам ще якась додаткова мотивація чи заохочення крім того, що наш Господь поклав нам це в обов’язок, в борг любові? А якщо потрібно, то чи є Він для вас справді Господом і Спасителем?

Коли я говорю про проповідь Євангелії, я не маю на увазі вуличний євангелізм. Кожному часу свій метод. Не усі можуть підходити до незнайомих людей і пропонувати вивчати Біблію. Тут нема нічого страшного. Але ми дійсно маємо ставити собі питання і шукати на нього відповідь: «як я можу бути залучений в місію церкви проповідувати Євангелію? Як я можу бути залучений в Божу місію до цього світу?» І якщо переді мною таке питання не стоїть, то моє християнство, як мінімум дуже дивне. Бог знайшов нас гідними, щоби довірити цінний скарб, Євангелію, тому ми і маємо говорити, догоджаючи не людям, але Богові, Який випробовує наші серця.

Ми вже побачили, що рухало Павла в служінні, що було його головним мотивом – бажання догодити Богу. Тепер давайте подивимось, як він здійснював це служіння, чим це служіння формувалося. Мотив важливий, але і форма важлива, адже іноді свою байдужість чи зверхність люди якраз і прикривають словами: «я хочу догоджати Богу, а не людям».

Подивіться вірші 5-8: «Бо ніколи, як вам відомо, в нас не було ні підлесливих слів, ні корисливих мотивів, – Бог свідок. Ми не шукали слави в людей, ані у вас, ані в інших, хоч ми, як Христові апостоли, могли бути вимогливими. Але ми були тихими серед вас, немов та годувальниця, яка доглядає своїх дітей. Ми так прив’язалися до вас, що бажали передати вам не лише Божу Євангелію, але й свої душі, бо ви стали для нас любими».

В Солуні Павло зустрів різних людей: там були юдеї, які противилися Євангелії і там були ці віруючі, навернені в основному з язичників, які і склали солунську церкву. Вони прийняли проповідь і науку Павла, як слово Боже (13). Вони відвернулися від ідолів до живого та істинного Бога і ми бачимо, якими дорогими і любими для серця Павла вони стали.

Він служив їм не, як владний Апостол, вимагаючи покори, пошани чи служіння від солунян. Він не казав: кому не подобається – двері там. Ні, він турбувався про них, як годувальниця турбується про немовля: тихо і ласкаво. Бажаючи передати їм не лише Євангелію, але і власні душі.

У вірші 9 він каже: «Тож згадайте, брати, нашу працю та труднощі: ніч і день ми працювали, щоб не обтяжити когось із вас, і проповідували вам Божу Євангелію».

Перебуваючи в Солуні Павло багато і важко працював: день і ніч, — каже він. Тут йдеться не про працю проповідника чи євангеліста. Ні. Павло говорить про звичайну роботу руками. Загалом, це не є щось дивне, коли люди багато і тяжко працюють. Питання в тому, заради чого вона це робить. Люди згідні багато і важко працювати щоб досягти успіху і багатства: щоб мати великий будинок, щоб купити нову машину чи телефон. Люди згідні багато працювати заради себе і своєї родини. Павло працював не заради багатства, а щоб забезпечувати себе і молоду церкву і нікого не обтяжувати. Це дуже не легко – утримувати баланс між служінням, роботою та сімʼєю. Я завжди дякую нашим місіонерам за приклад, який вони залишили нам. Одна з речей, який я особисто навчився від м. Петра – це те, що за жодних обставин пастир не може використовувати церкву чи ягнят заради власної вигоди і вони з м. Сарою завжди були гарним прикладом посвяченого і щирого служіння Христу і церкві.

Звичайно, немає нічого поганого в тому, коли церква має служителів, які займаються виключно служінням і сама утримує їх. Тим більш, коли йдеться про зрілу громаду, яка розуміє власні потреби. Напевно, в якийсь момент так і має статися. Але церква в Солуні не була такою громадою. Вони були дітьми у вірі і Павло турбувався про них, як батько.

Подивіться вірші 11-12: «Ви знаєте, як кожного з вас, немов батько своїх дітей, ми просили, вмовляли і свідчили вам, щоб ви гідно ходили перед Богом, Який покликав вас у Своє Царство і славу».

Батько не байдужий до дітей, він дійсно хоче їм добра і турбується про них. Тому батьківське виховання – це не цикл лекцій: я вам розказав, як жити, а ви собі як хочете, так і робіть. Натомість батько діє по-різному, щоб досягти мети: іноді просить, іноді вмовляє, іноді сварить, в усьому показує приклад. Так само робив і Павло. Звичайно, прочитати лекцію – значно легше, ніж приймати участь в житті іншої людини, показувати приклад, молитися, любити і переживати. Але по-іншому це не працює. Саме любов і щире служіння змінюють наші серця.

Якою ж була мета цього виховання? — щоб ви гідно ходили перед Богом, Який покликав вас у Своє Царство і славу, — каже Павло. Він хоче бачити змінені життя цих віруючих. Не лише багато знань, але труд віри і любові. Власне таким має бути результат проповіді Євангелії – змінені життя. Бог покликав нас у Своє Царство і славу, явив в наших життях Свою любов і благодать, отже ми маємо жити гідно цього покликання. Наші життя і вчинки мають бути прикрасою вчення Спасителя нашого, Бога (Тит.2:10) там де ми є: в церкві, вдома, на роботі чи навчанні.

В кінці цього уривку Павло зміцнює віруючих і втішає їх, показуючи, що страждання і гоніння які вони зустріли від своїх земляків – це не щось дивне. Навпаки, таким чином вони наслідують церкви в юдеї, і стають частиною історії життя та смерті Самого Христа, який також постраждав від рук Своїх одноплемінників.

Ми бачимо тут контраст між служінням Павла, який проповідував Євангелію догоджаючи Богові і з любов’ю служачи язичникам з одного боку. І вчинками юдеїв, які і Богові не вгодили і ворожо налаштовані до всіх людей з іншого. Насправді, Павло побував по обидві сторони. Він сам свого часу переслідував християн. І він, як ніхто, розумів, як це жахливо – противитись Божій Євангелії, розумів, що насправді цими людьми керує не любов до Бога, а ворожість до людей. Зрештою, спіткав же їх гнів.

Сьогодні ми мали унікальну можливість – зазирнути за лаштунки Павлого служіння, побачити його серце, його мотиви. І, звичайно, подумати про своє життя, мотиви і служіння. Що означає для мене Євангелія? Що означає для мене можливість приймати участь в місії церкви проповіді Євангелії світу? Що означає для мене, що Бог з благодаті і милості покликав мене у Свою славу і Своє Царство? Нехай Господь допоможе нам долати різні перепони, як зовнішні, так і внутрішні і жити плідним і радісним життям для Божої слави.

(п. Йонатан)