Вивчення Біблії: Проповідь “Покликані до спільноти Ісуса Христа” (1-е до Коринтян 1:1-9)

ПОКЛИ́КАНІ ДО СПІЛЬНОТИ́ ІСУСА ХРИСТА

1-е до Коринтян 1:1-9

Ключовий вірш 9 : “Вірний Бог, що ви через Нього покликані до спільноти Сина Його Ісуса Христа, Господа нашого”

Минулого тижня ми закінчили вивчати книгу пророка Даниїла. В Біблії книга Даниїла відноситься до пророчих, хоча в юдейському каноні вона відноситься до Писань разом, наприклад, з книгою Приповістей. Напевне тому, що в Біблійній мові пророк – це не той, хто передбачає майбутнє, а той, хто безпосередньо звіщає Божу волю народу. В цьому смислі Даниїл не був пророком, хоча Бог дав йому надзвичайні одкровення про майбутнє світу. Даниїл був держслужбовцем і вченим. Він не проповідував, а писав книги. Тим не менш, життя Даниїла є гарним прикладом життя віруючого в суспільстві, яке не розділяє твоїх переконань та поглядів на істину, на правильні цінності та релігію. Його життя є прикладом особистої вірності та посвяти Богу та Писанню. Ті надзвичайні одкровення, які Бог дав нам через нього дають нам надію і підставу для стійкості коли обставини для нас та нашого народу складаються не найкращим чином і, здається, надії не так вже й багато. Я дякую Богу за вивчення цієї книги.

Сьогодні ми починаємо розбирати перший лист апостола Павла до церкви в Коринті. Якщо книга Даниїла показує нам життя окремого віруючого, то послання до коринтян навчає нас про життя віруючих, як громади Ісуса Христа. Церква в Коринті мала чимало серйозних проблем, деяких з цих проблем вони навіть не усвідомлювали. Але Павло висвітлює їх і вчить коринтян дивитися на своє життя, на своє служіння, на життя громади через Євангелію. Нехай Господь помилує нас і дасть нам Свою благодать і Духа Святого, щоб в світлі Божої Євангелії ми побачили також і себе. Нехай Господь ростить нас на послух Ісусу Христу, як громаду любові і служіння на славу Божу.

Як і будь який інший пристойний лист, це послання починається з привітання. І тут ми дізнаємося дещо про автора цього листа та його адресатів. Подивіться вірші 1-2: «Павло, волею Божою покликаний за апостола Ісуса Христа, і брат Состен, Божій Церкві, що в Коринті, посвяченим у Христі Ісусі, покликаним святим, зо всіма, що на всякому місті прикликають Ім’я Господа нашого Ісуса Христа, їхнього і нашого».

Перший же вірш відсилає нас до подій описаних євангелістом Лукою в книзі Дій 18, коли Павло прийшов до Коринту під час другої місіонерської подорожі. Павло був самотній і втомлений. Він зустрівся зі значним опором юдеїв. Але Господь звернувся до нього в нічному видінні і підбадьорив, запевнивши, що в Нього в цім місті багато людей. Тож Павло залишився в Коринті на півтора року. Там він зустрів Акилу та Пріскілу, які в подальшому стали його вірними співробітниками. Там він зустрів і брата Состена. На той момент Состен був начальником синагоги і був в опозиції до Павла. Лука розповідає, як юдеї схопили свого начальника, Состена, і били його під стінами суду, коли їхній заколот проти Павла закінчився невдачею. Вочевидь після того Состен залишив синагогу, приєднався до церкви і став вірним служителем Христа, якого в Коринті добре знали. Тож користуючись нагодою Павло передає церкві привіт від нього.

Як Павло сам представляється коринтянам? – він називає себе: «Павло, волею Божою покликаний за апостола Ісуса Христа». Чому він так пише? Адже громада в Коринті добре знала, хто такий Павло.

Тут нам потрібно згадати про визначне місце апостольського служіння в ранній церкві. Коли ми вивчаємо Євангелії і читаємо про учнів Христа, про усі їхні помилки та невдачі, вони видаються нам такими собі «лопухами» і часто ми нехтуємо ними. Однак, потрібно згадати, що насправді вони стали міцним фундаментом, на якому збудована церква Ісуса Христа (Еф.2:20). Петро та інші апостоли справді стали міцними каменями, на яких Христос збудував Свою церкву. Їхнє усне вчення і листи, які вони писали громадам віруючих склали канон НЗ, який ми шануємо, як Боже слово.

Тому Павло пише цього листа, не просто, як добрий знайомий, який хоче поділитися кількома порадами, як краще жити. Він пише їм з владою, якою наділив його Господь Ісус, коли покликав до апостольського служіння язичникам. Його слово – це Боже слово і його потрібно сприйняти з усією серйозністю і покорою. Як коринтянам, так і нам з вами.

Подивіться вірші 2-3: «Божій Церкві, що в Коринті, посвяченим у Христі Ісусі, покликаним святим, зо всіма, що на всякому місті прикликають Ім’я Господа нашого Ісуса Христа, їхнього і нашого, благодать вам і мир від Бога Отця нашого й Господа Ісуса Христа!»

Як Павло звертається до своїх адресатів? – він називає їх (а) Божою Церквою в Коринті, (б) посвяченими в Христі Ісусі та (в) покликаними святими. Більш того, він одразу ж пов’язує цю громаду з іншими, такими самими громадами віруючих розкиданих по всьому світу, які прикликають ім’я Господа нашого Ісуса Христа на спасіння. Він ставить їх в один ряд з цими церквами і нагадує, що усі вони служать одному Господу: їхньому і нашому.

Колись я розмовляв з однією жінкою про практичний послух Божому слову і про практичну віру, і в якості прикладу я навів їй новозавітних віруючих. На що вона відповіла: «так вони ж усі тоді були святі, куди там нам братися…»

Коли ми читаємо, як Павло звертається до церкви в Коринті, то могли б так само подумати про них, що вони були святі і досконалі. Могли б, якби не знали, як насправді складалися справи в цій громаді. Коли ми читаємо Павлового листа далі, то бачимо, що, насправді, ця церква мала безліч дуже серйозних проблем. Серед них були розділення і ворожнеча; в церкві траплялися кричущі випадки розпусти; вони судилися одне з одним; їхні богослужіння проходили в цілковитому безладі: вони кричали, перебивали одне одного і говорили незрозумілими мовами; вони нехтували причастям, об’їдалися і напивалися і т.д. Словом, якщо ми хочемо побачити, якою церква НЕ повинна бути, нам потрібно подивитися на громаду в Коринті.

Кальвін, в своїх коментарях на цей уривок пише: «може видатися дивним, що Павло називає Божою церквою зібрання людей, в якому процвітали такі численні гріхи. На перший погляд, в ній панував не Бог, а сам сатана, – а трохи далі продовжує, – Цей уривок достойний нашої прискіпливої уваги, щоб ми не шукали в цьому світі церкви без вади і не відмовляли в цьому званні будь якому зібранню, яке подобається нам не в повній мірі.»

Чому наша або якась інша церква могла б подобатися нам не в повній мірі? – тут два варіанти: або в цієї церкви є якісь об’єктивні проблеми, як це було в Коринтської церкви. Або ця церква просто не відповідає нашим очікуванням чи уявленням, якою церква має бути. І тоді проблеми в нас. Або і одне й інше разом.

Якщо справа в першій причині (церква має об’єктивні проблеми), тоді ці проблеми можуть бути виправлені і повинні бути виправлені в світлі Євангелії. Чим, власне, Павло займається, пишучи цього листа? – він намагається допомогти цій церкві вирішити її проблеми.

Якщо справа в другій причині (церква не відповідає нашим очікуванням), тоді змінитися потрібно нам самим. Чи не так?

Ми приходимо в спільноту віруючих з якимось своїми очікуваннями, мріями, стандартами і зустрічаємося з тим, що люди навколо чинять не так, як ми хотіли. Раптом виявляється, що те, що нам здається самим важливим, іншим здається не так важливо. Звичайно, ми розчаровуємося. Що з цим робити?

В своїй книзі «Життя в християнській спільноті» Д. Бонгхефер пише: «Той, хто любить свою мрію про спільноту більше, ніж реальну християнську спільноту, сприяє її руйнуванню, навіть якщо його наміри чесні, серйозні і жертовні. Бог ненавидить нереальні мрії, які роблять людину гордою. Людина, яка мріє про ідеальну спільноту, вимагає виконання своїх мрій від Бога, людей і від самого себе… Коли ідеальна картина, яку він створив в своїй уяві, руйнується, йому здається, що спільнота гине. Тоді він стає спочатку обвинувачем своїх братів, потім обвинувачем Бога, а потім зневіреним обвинувачем самого себе».

Ми не повинні дивуватися, що Павло бачить в цьому недосконалому, проблемному, зраненому зібранні Божу церкву. Чому? – тому що церква складається з грішників. З людей з різним минулим, з різними вадами і з різними ранами. Ми недосконалі. Наше знання і розуміння Божого слова також недосконале. Ми робимо помилки і завдаємо шкоди одне одному, навіть тоді, коли керуємося найкращими мотивами. Не дивно, що час від часу віруючі переживають розчарування пов’язані з життям в спільноті.

Однак, якщо хтось і міг бути розчарований церквою в Коринті, то це Павло, бо він її насадив. Але натомість ми бачимо зовсім інше: його погляд, сповнений віри і благодаті. Він дивиться на церкву в Коринті і бачить, як свята, вселенська і славна Церква проявляється, реалізовується в цій невеликій недосконалій громаді. Це Церква Божа в Коринті. Він бачить освячуючу роботу Духа Святого, яка здійснюється в грішних людях. Він бачить грішників, яких Бог в Своїй великій благодаті покликав зі світу і відділив, зробив святими, зробив Своєю власністю в Ісусі Христі.

Зараз багато людей думають, що можна бути членом невидимої вселенської церкви і при цьому не належати реальній видимій громаді. Але це не так. Невидима церква – для невидимих людей (К. Деянг). Для звичайних, видимих людей існує видима громада з усіма її недоліками, однак саме в ній реалізовується наше покликання, освячення і спасіння.

Подивіться вірші 4-7: «Я завжди дякую моєму Богові за вас, через Божу благодать, що була вам дана в Христі Ісусі, бо ви всім збагатилися в Ньому, словом усяким і всяким знанням, бо свідоцтво Христове між вами утвердилось, так що не маєте недостачі в жаднім дарі благодаті ви, що очікуєте з’явлення Господа нашого Ісуса Христа.»

Як бачимо, Павло не лише не був розчарований, він ще й завжди дякував Богу за цю церкву і за ту благодать, яку Господь виявив їм в Ісусі Христі. Дивлячись на коринтян Павло бачив, як Бог турбується про Свою церкву і посилає їй різні дари і різні засоби Своєї благодаті, щоб утвердити в ній свідоцтво Ісуса Христа. Як Бог збагачує Свою церкву усіляким словом і усіляким знанням. Як Господь посилає їй вірних учителів і проповідників слова, щоб ми були змінені через слово, щоб ми постійно оновлювалися своїм розумом пізнаючи слово Боже і волю Божу. Він посилає церкві Свого Духа, який також свідчить нам про Христа, зміцняє в нас віру і працює в нас, роблячи Євангелію в нас дієвою. Він дав церкві таїнства, ці видимі засоби благодаті, щоб через них також зміцняти нас і утверджувати в нас Євангелію, свідоцтво Ісуса Христа. Бог дає Своїй церкві все необхідне, щоб вона могла виконувати Його задум в цьому світі.

Ми маємо розуміти, що Павло говорить тут не про кожного віруючого окремо, а саме про церкву. Жодна людина не має усіх дарів. Жодна людина не може робити всього і не є самодостатньою. Однак ми маємо усе необхідне і ні в чому не терпимо недостачі саме, як церква, як спільнота Ісуса Христа. І тому ми потрібні одне одному. І тому, коли ми бачимо необхідність в якомусь служінні, нам потрібно молитися, щоб Господь церкви дав нам необхідні дари і поставив служителів для цього.

Все це Бог дав церкві в Коринті рясно, так що вони не мали недостачі в жодному дарі благодаті. Їм ще потрібно було навчитися мудро розпоряджатися і використовувати усі ці дари, але Бог уже дав їм все необхідне. Ця церква мала багато труднощів, але Павло все одно дивиться на них з вірою і з впевненістю. Що є джерелом для цієї впевненості? – це не самі коринтяни, і так само Павло надіється не на власну мудрість, що він зараз знайде правильні слова і усі проблеми порішає. Павло покладається на Божу вірність і могутність.

Подивіться вірш 8-9: «Він вас утвердить до кінця неповинними бути дня Господа нашого Ісуса Христа! Вірний Бог, що ви через Нього покликані до спільноти Сина Його Ісуса Христа, Господа нашого».

Бог є вірний, каже Павло. Його задум незмінний. Він придумав церкву. Він створив її. Він підтримує її, оберігаючи і посилаючи дари Своєї благодаті. Це Він дієво покликав нас до спільності з Ісусом Христом, об’єднав з Ним і в Ньому благословив усяким благословенням, повнотою і багатством. Це Він утвердить Свою церкву до кінця бути неповинними дня Господа нашого Ісуса Христа. Амінь!

Свою впевненість Павло черпає з того союзу, з тієї спільності, койнонії в якій Бог об’єднав нас з Господом Ісусом Христом. Природа цього союзу така, що ніщо в світі не може зруйнувати його, каже Павло в посланні до Римлян: «ні смерть, ні життя, ні Анголи, ні влади, ні теперішнє, ні майбутнє, ні сили, ні вишина, ні глибина, ані інше яке створіння» (Рим.8:38-39). І це – надзвичайно. Смерть, це така сила, яка руйнує будь які союзи: вона розлучає дітей з батьками, вона розлучає чоловіка з дружиною, вона розділяє душу і тіло, але вона не може зруйнувати нашої спільності з Ісусом Христом, нашим Господом. І в цій спільності ми черпаємо усе: життя, святість, надію і любов. 26 розділ Вестмінстерського сповідання віри каже: «Усі святі, які з’єднані з Христом – їх Головою – Його Духом і вірою, мають спільність з Ним в Його чеснотах, стражданнях, смерті, воскресінні і славі; і бувши з’єднані одне з одним в любові, вони мають спільність в дарах і чеснотах одне одного».

Є один єдиний фундамент нашої спільності, як церкви. Є одне єдине джерело нашого життя і спасіння. Є один єдиний подавач усіх благ і дарів благодаті – це Господь Ісус. Через Нього, в Ньому ми маємо усе, а без Нього не маємо нічого.

Нехай Господь помилує нас знати цю повноту благодаті і життя в спільності з нашим Господом. Щоб ми могли жити, як Божа церква тут, в Києві, покликані святі Ісуса Христа в повноті усілякого дару благодаті, в багатстві слова і мудрості. Нехай Господь ростить нас в послуху Євангелії, щоб наша громада зростала в досконалості нашого Господа і являла Його славу і Його царювання цьому світу.

(п. Йонатан)